Особистості: ДОРОГА ДО БАТЬКІВЩИНИ БУЛА ДОВГОЮ
Скоропадські – старовинний козацький рід, що бере початок від двох найдавніших українських династій, які представляли Костянтин Мономах і литовський князь Гедимін. Найвідомішими козаками цього роду стали Федір Скоропадський, який воював у війську Богдана Хмельницького, Іван Скоропадський – гетьман України (1708-1722) та Павло Скоропадський, який у 1918 році відродив Гетьманську державу.
Донедавна в Україні було відоме лише ім’я “останньої з роду Скоропадських” – Олени Скоропадської. Кілька місяців тому до України приїхав Борис Данилович Скоропадський, який повідомив, що є сином Данила Скоропадського і прямим нащадком Павла Скоропадського.
Із його розповіді ми дізналися, що Данила Павловича Скоропадського, правонаступника гетьманських повноважень батька, отруїли в Лондоні 22 лютого 1957 року, коли Борису було тільки 10 місяців.
Мати Бориса Даниловича Скоропадського, Олександра, усвідомлюючи небезпеку, що нависла над її сином, покидає Англію і поселяється в Канаді. Сину дає дівоче прізвище своєї матері – Тугай-Бей.
Хлопець виховувався мамою та її дядьком – полковником Порфирієм Силенком, який служив разом із Павлом Скоропадським; згодом став приватним секретарем і консультантом Данила Скоропадського в Лондоні.
Порфирій Силенко мав намір розповісти всю правду Борисові, коли той стане дорослим. Але через раптову смерть, він не встиг цього зробити. Мати довго не наважувалася розповісти сину правду. Вона зробила це лише сім років тому. Дізнавшись про своє походження, Борис почав збирати відомості про козацтво та Другий Гетьманат.
Борис Скоропадський багато мандрував, жив у Англії, Каліфорнії, Флориді. Займався власним бізнесом: торгував автомобілями, працював із нерухомістю, проектував будинки.
Його дружина Ірина – українка, родом з Івано-Франківська. Має двох синів – Данила та Максима.
Нещодавно Борис Скоропадський із родиною переїхав до Києва, сподівається, що назавжди.
– Пане Борисе, ви прийняли рішення повернутися на землю своїх предків, хоч до того все життя прожили в Канаді. Якою ви уявляли собі Україну і якою вона перед вами постала?
– Мене виховали українцем, тому вважаю, що тільки фізично я народився в Канаді, а душею завжди був тут. Вперше я відвідав Україну в 1995 році. Я б не сказав, що мене тут щось надзвичайно вразило. Все було таким, як я уявляв, бо реалістично дивився на речі. Живучи в Канаді, я багато спілкувався з іншими вихідцями з України. Мушу сказати, що світогляд емігрантів третьої хвилі, з якими я виріс, відрізняється від світогляду тих українців, які переїхали вже в часи незалежності України.
Крім того, чимало цікавих речей я дізнавався завдяки такому джерелу інформації, як інтернет: живучи за тисячі кілометрів, можна дізнатися, про що розповідає сільська бабуся і що виголошує президент.
До остаточного переїзду в Україну мені довелося багато мандрувати. Я жив у п’яти країнах, спілкувався з різними людьми. Я зрозумів, що хочу жити тут.
– Але щось нове для себе Ви, напевно, відкрили за останні чотири місяці?
– Найцікавіше в Україні – це, безперечно, самі українці. Люди тут більш культурні, вихованіші, чемніші, ніж у Європі чи Америці. Мені подобається спілкуватися з ними, проникатися їхніми думками. Одна справа говорити з тими, хто покинув країну і з сумом згадує своє тяжке життя, і зовсім інша – з тими, що живуть тут, працюють, виховують дітей, переборюючи всі негаразди. Вражають українці й своєю терплячістю. Від них я набираюся сили.
Я відкрив для себе чимало нового: відвідав музей Трипілля, в якому можна доторкнутися до семитисячолітньої історії України, зустрічався з істориками, науковцями, дізнався про походження Білої раси, про трипільську Гіперборію та Атлантиду – землю, що існувала поблизу Чорного моря 25 тисяч років тому.
Про таке в Північній Америці не почуєш. Адже Америка – це дитина в пелюшках порівняно з Україною. Антикварними там вважаються речі п’ятдесятирічної давнини.
– Ви цікавитесь історією, але, напевно, найбільш близьким для вас є розвиток козацтва як за часів Другого Гетьманату, так і сучасного. Мабуть, ви вже спілкувалися з його представниками?
– Так. Мені дуже шкода, що сьогодні в Україні існує понад двадцять козацьких організацій, які не тільки не співпрацюють, а інколи й ворогують між собою. Це перешкоджає поступу козацького руху.
– Які ваші подальші плани щодо впливу на сучасний козацький рух в Україні?
– Насамперед я хочу познайомитися і поспілкуватися з лідерами козацьких організацій, розпитати про їхню роботу, поцікавитися їхнім небажанням об’єднуватися, їхніми поглядами на козацтво і Україну загалом. Мені цікаво, що вони зробили для того, щоб заслужити погони? Тільки після відповідей на всі запитання я зможу щось планувати, аби об’єднати козаків.
Я зустрічався з козаками з різних організацій. Їхнє мислення інколи є обмеженим, тому ми не завжди розуміємо один одного, адже я думаю на перспективу. Моя мати – харків’янка, а дружина – з Івано-Франківська. Саме тому я люблю всю Україну, а не тільки якусь певну область чи район.
– Що, на вашу думку, може об’єднати козаків?
– Усвідомлення необхідності об’єднання для процвітання всієї країни. Адже об’єднати може тільки бажання єдності. А якщо люди не хочуть об’єднуватися задля всієї України, то може вона їм і не потрібна?
Для мене важливо знайти тих, хто хоче об’єднуватися. Бо в єдності – сила. Головне розпочати цей процес. Ми маємо чимало патріотів, які вже сьогодні готові до об’єднання.
Кожен українець має власну думку з цього приводу. Зараз я шукаю своїх однодумців.
– Чи підтримуєте ви стосунки з козацькими організаціями, що існують поза материковою Україною?
– Тільки сім років тому я дізнався про своє коріння, тому досить пізно почав цікавитися цією темою. Світова Гетьманська організація, що існувала в Канаді, була сильною після 1923 року, а зараз мало хто з її членів ще живе. Близько 18 чоловік живуть у США. Я не зміг зустрітися з усіма, а тільки з деякими з них. Це літні люди, яким понад 90 років і які не завжди пам’ятають своє ім’я. В Канаді козацький рух занепав, молодь ним не цікавиться, тож фактично його не існує. Але є Вільні козаки, котрі зараз розкидані в 15 країнах Європи: це ті, хто свого часу висунули мого батька на гетьманство. Вони спілкуються, підтримують зв’язки, передають знання своїм нащадкам. Ці люди готові співпрацювати з українським козацтвом, але не знають, до кого саме приєднуватися.
– Що б ви хотіли побажати козакам, звернувшись до них зі сторінок нашого журналу?
– Мені дуже приємно, що козацька традиція живе і вільно дихає в Україні. Прикро, що козаки мало спілкуються і не знайомі один з одним.
Тож я хочу закликати всіх козаків до роботи і плідної співпраці! Треба єднатися, бо кожен козак – це твій брат-українець, незалежно від регіону проживання, мови спілкування та віросповідання. Пам’ятайте, що тільки разом ми сильні.
