Точка зору: РОЗДУМИ ФАХІВЦІВ ПРО ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО
Редакція журналу “Гетьман” започатковує нову рубрику – проведення круглих столів за участю провідних науковців, діячів козацтва, політиків та інших представників сучасної української національно свідомої еліти.
Сьогодні до нас завітали директор Науково-дослідного інституту козацтва, кандидат історичних наук Чухліб Тарас Васильович та директор Інституту метафізичних досліджень “Перехід-IV” Каганець Ігор Володимирович.>/b>
Темою нашого круглого столу є “”Звичаєве право як явище в історії української правової системи та позачасова актуальність його принципів”.
І.Кравчук: Що є, на вашу думку, передумовою пошуку альтернативних шляхів реформування правової системи. Яким чином це можна реалізувати практично?
І.Каганець: Ми живемо в дуже цікавий час фактичної бездержавності. Стара система руйнується на очах. Правова держава знищена через низку причин: по-перше, двовладдя у вищого керівництва, по-друге, корупція судової гілки влади, про яку говорять, що це бізнес, а не судочинство.
Коли руйнується правова система, з’являється потреба пошуку альтернативних варіантів, адже народ не може існувати в безладді. Це наштовхує на думку про звичаєве право, яке є прадавнім козацьким правом, що базується на суто українських ментальних принципах буття. Повсякчас зростає його актуальність. Конституційна і політична система в занепаді. Треба створювати нові закони. А закони діють лише тоді, коли мають природну основу. Отже виникає потреба створення нової системи, яка формуватиметься на українських традиціях, бо інша на наших теренах просто не приживеться.
І.Кравчук: То що ж таке звичаєве право?
І.Каганець: Поняття “звичай” має два синоніми – традицію і культуру. По суті, це одне й те саме. Звичай – те, що передається від батька до сина, а культура зберігається та плекається. Тобто культура – усе найкраще, що допомагає народу динамічно розвиватися. Є речі консервативні, а є змінні. Коли ми говоримо про звичаєве право, то маємо на увазі те найкраще, що в минулому, ще за часів козаччини, витворило суспільство, і те нове, що може сьогодні зробити нас найсильнішими і найефективнішими.
Т.Чухліб: Звичаєве право – це викристалізовані й перевірені впродовж століть закони життя українців. Ми часто чуємо, що треба відроджувати економіку і тоді в країні все налагодиться. Але насправді, не з економіки треба починати, а з духовності, звертаючись до тих витоків національної самосвідомості, які базувалися на принципах звичаєвого права.
У ХVІ-ХVІІ століттях, у часи розквіту козацького руху, в Україні сформувався той унікальний тип особистості, який увібрав усе найкраще від цієї землі. Зі становленням радянської системи, коли до будь-якого прояву українськості чіпляли ярлик “буржуазного націоналізму”, носії національної свідомості зазнали переслідувань та фізичного нищення. Одиниці залишилися на території Кубані, що сьогодні належить Російській федерації. Саме там, із покоління в покоління, передавалися традиції звичаєвого права. Базувалося воно на неписаних законах, за якими жило українське суспільство.
Формування звичаєвого права – процес динамічний. Якщо в часи Богдана Хмельницького воно було одним, то в період правління Кирила Розумовського дещо іншим. До нас дійшли такі документи, як “Права по котрим судится малоросийский народ” та Конституція Пилипа Орлика 1710 року.
Якщо ми вже говоримо про політичну систему, то варто зупинитися зокрема на законі про виборність старшини. Україна була розділена на полки, а полковників вибирали всією громадою на Козацькій Раді, де крім козацтва були присутні представники духовенства і прості селяни.
Якщо провести паралелі з сьогоденням, то можна вважати, що народ втратив право обирати собі “старшину”, так як голови облдержадміністрацій та міністри призначаються президентом.
І. Кравчук: Але ж президента обирає народ, так само як колись обирали Гетьмана...
Т.Чухліб: Виборність, республіканство завжди були притаманні нам, але й монархія також. Відомо, що Богдан Хмельницький хотів започаткувати свою монархічну династію. Але те, що він запропонував на посаду гетьмана свого сина Юрія, не означає, що його утвердили без згоди козацької громади.
Така модель практикувалася у Європі: обиралися польські королі. Австрійські імператори також обиралися володарями тих земель, що входили до складу імперії. Тобто, можна однозначно стверджувати, що Україна входила в коло європейських держав і політичним устроєм нічим від них не відрізнялася.
Хочу доповнити, що занепад козацтва у 1775 році – це міф. У 1856 р. було проведено перепис населення України. Лише у Полтавській і Чернігівській губерніях козаками записалося 560 тисяч чоловік. Їх нащадки на початку ХХ століття почали відроджувати козацький рух. Вони називали себе вільними козаками і, згідно зі звичаєвим правом, спочатку обрали собі отамана, Павла Скоропадського, який потім став Гетьманом України. Тобто простежується взаємозв’язок між першим і другим Гетьманатом.
І.Кравчук: Чи можна гетьманську державу вважати спадкоємицею Київської Русі?
Т.Чухліб: Хмельницький добре знав історію України. Коли він захопив велику кількість земель, то проголосив себе Самодержцем Руським. Є навіть свідчення, що Патріарх Паїсій висвятив його на князівство Руське.
Ця тяглість була і за Павла Скоропадського. По-перше, він нащадок Івана Скоропадського, по-друге, його оточення – нащадки козацьких родів Дорошенка та Лизогуба. Тобто генетичний зв’язок не припинявся. 15 років замало для розбудови. Поки не буде фізичних носіїв козацької ідеї, не буде й Третього Гетьманату.
А монархізм ще обговорюватиметься. Вже зараз керує Прем’єр-міністр, а Президенту надають “королівські права”. Хоч вони теж значні. Англійську королеву, наприклад, поважають як носія морального духу нації.
І.Кравчук: Але повернемося до Звичаєвого права. Чи мав Гетьман своє представництво?
Т.Чухліб: Усі полковники підпорядковувалися Гетьману. В конституції Пилипа Орлика зазначено, що відносини будувалися за принципами взаємоконтролю: гетьман контролював полковників, а через Старшинську козацьку раду, до якої крім полковників входили виборні представники, здійснювався контроль над Гетьманом.
І.Каганець: Чи існував за гетьманщини постійно діючий контролюючий орган?
Т.Чухліб: Так. Це були генеральний суд та православна церква, але не як політична структура, як, наприклад, у Російській імперії. Українська православна церква стежила за духовністю та моральністю суспільства.
Звичай у судовій справі можна проілюструвати таким чином: “Де три козаки, там двоє судять третього”. Тобто це демократія на мікрорівні.
І.Кравчук: Чи можна однозначно стверджувати, що сучасна правова система не є ефективною і чи варто повертатися до звичаєвого права?
І.Каганець: Конституція – це статут держави. Вона повинна відповідати головним принципам керування державою і враховувати нові здобутки управлінської науки і світового досвіду, щоб бути сучасною і конкурентоспроможною. Досвід нашого народу, як видно з історії, передбачає наявність трьох чинників: по-перше, має бути повноважний гетьман – людина, що концентрує владу і всім керує; по-друге, виборність, а отже, й вираження волі всього народу; по-третє, особиста відповідальність гетьмана за все, що відбувається.
Т.Чухліб. Так, платою за помилки могло стати життя. Наприклад, гетьмана Брюховецького стратили на козацькій раді 1668 р. Гетьмана Правобережної України Івана Кониського, який очолив невдалий похід до Молдавії, спалили, попередньо відрубавши голову.
І. Каганець. Отже, звичай потрібен для того, щоб суспільство виживало і повноцінно розвивалося. Гетьман має всі повноваження на управління державою, водночас несе повну відповідальність за свої вчинки. Навіть така жорстока річ, як страта, потрібна, щоб людина мала мотивацію працювати з повною віддачею.
Зараз Президент, хоч і обирається всім народом, але персональної відповідальності ні за що не несе і стимулу для поліпшення діяльності не має. Занепад країни і вимирання українського народу на його зарплату не впливає і преміальні за хорошу роботу йому не передбачені.
Персональна відповідальність – основа всього. Якщо починається будь-яка справа, то першим має бути запитання: “Хто конкретно за це відповідає?” Якщо немає відповідального, то справа приречена. А відповідальність може бути лише персональна, бо там, де відповідає більше одного, там не відповідає ніхто.
І останнє, що потрібно для ефективного управління, – це контролюючий орган, що звітує не перед гетьманом, якого контролює, а перед усім народом.
Т.Чухліб: За Богдана Хмельницького гетьманські й судові функції виконувала одна особа, а далі ці інституції розмежувались.
І.Каганець: І це ознака розвитку. Особа, що сама керує і сама себе контролює, – це безглуздя. Зараз же в Україні немає жодного незалежного контролюючого органу. Конституційний суд, Верховний суд, Рахункова палата, уповноважений з прав людини, Арбітражний суд, Генеральний прокурор – усі вони призначаються Президентом і Верховною Радою, тобто тими, кого мають контролювати. З погляду науки управління – це абсурд.
І.Кравчук: Що з світового досвіду нам треба врахувати?
І.Каганець: Варто придивитися до корпоративного управління. В умовах стрімко зростаючої глобалізації, тобто формування єдиного планетарного фінансово-економічного простору, очевидним фактом є руйнування національних держав. Їхні території, економічний та інформаційний простір дедалі агресивніше опановують транснаціональні корпорації, які, порівняно з державами, володіють раціональнішою організаційною структурою та незрівнянно ефективнішим управлінням. Національні держави втратили конкурентоспроможність.
Успішно конкурувати з глобальними безнаціональними корпораціями можуть тільки глобальні національні держави-корпорації. Їхня перевага ґрунтується на вдалому поєднанні можливостей національної держави і корпорації. Активами держави є територія, природні ресурси, легітимна армія, міжнародні договори, єдина мова, багатовікова історія, етнічна культура та самосвідомість, расова солідарність, власна монетарна система. Активами глобальної корпорації є раціональна і ефективна модель управління, точний облік, надійний захист власності, розвинені правові процедури, відповідальність керівництва, плекання корпоративної культури, персональна зацікавленість акціонерів в успішному функціонуванні корпорації як колективного організму, винагорода за кінцевими результатами.
Глобальна національна держава-корпорація – чергова еволюційна форма самоорганізації етнічних спільнот, реалізація їхнього природного права мати власний дім і бути в ньому повноправним господарем. У світі третього тисячоліття домінуватиме та нація, яка першою самоорганізується в глобальну національну державу-корпорацію. Україна має здійснити перехід до національної держави у формі глобальної корпорації. Тоді їй не буде рівних за конкурентоспроможністю. Ця новітня держава, сформована на українській землі, буде органічним продовженням державотворчої лінії аріїв-оріїв, кіммерійців, скіфів, сарматів, антів, русів та козаків. Ми її називаємо Третім Гетьманатом.
І.Кравчук: Спробуймо спроектувати передові принципи керування на терени України.
І.Каганець: Будь-яка організована структура має свою мету. Отже, у головному статутному документі української держави, за прикладом корпорації, ця мета має бути прописана. Якщо є мета, починається дія задля її досягнення, а ця дія потребує керування. Керувати ж можна лише тими процесами, які можна полічити.
Будь-яка держава існує задля людей та їх добробуту. Критерієм ефективності держави має бути Індекс людського розвитку ООН – тривалість життя, рівень освіти, реальні доходи на душу населення. А ще зростання кількості населення. Це все чітко прораховується на звичайному калькуляторі. Чим вищі показники, тим ефективніше правління. За цими показниками і треба оцінювати роботу президента чи гетьмана.
Тепер щодо парламенту. Що це таке? Клуб мільярдерів, який існує для того, щоб вони не повбивали один одного, ділячи народну власність, чи організація, що повинна стежити за реалізацією національних програм? Верховна Рада має передусім працювати над виробленням національної стратегії, подібно до Наглядової ради будь-якої пристойної корпорації.
І.Кравчук: Третій Гетьманат – не тільки повернення до звичаєвого права. Що ще він охоплює?
Т.Чухліб: Перш ніж говорити про Третій Гетьманат, треба осягнути, що ж таке Перший і Другий. А такого розуміння в нас немає, тому і є недовіра до проголошувачів ідей гетьманства.
Ми не ретрогради і не пропагуємо повернення до середньовічного суспільного устрою. Треба усвідомити, що ми українці, тому повинні знати свою історію та культуру. І, звичайно, духовність. Віра в Творця має жити в серцях кожної людини.
Це і є підвалини Третього Гетьманату. Це не острів Утопія. Якщо для французів актуальна назва Третя республіка чи для Польщі Друга Річ Посполита, то для нас – Третій Гетьманат.
Кожен громадянин України повинен зрозуміти, що держава має слугувати людині, а не навпаки, як це було раніше.
І.Каганець: Сучасне життя має шалений темп. Інформація, яка раніше передавалася місяць, зараз передається кілька секунд. Враховуючи швидкість розвитку інформаційних технологій, можна сказати, що Третій Гетьманат реально сформувати за найближчі 5-10 років. В іншому випадку може статися так, що вже не буде чого відроджувати. Відбудеться остаточний розпад.
У нас має бути передусім єдина духовна громада. Церква – громада духовно і організаційно об’єднаних людей за принципами етнічної віри і вчення Хреста. Ми тільки зараз усвідомлюємо, які знання Він нам приніс.
Щодо назви “Третій Гетьманат”, то дехто здригається від слова “Третій”, мовляв, воно нагадує Третій Рейх. Проте українці здавна люблять число три, бо вважають, що Бог любить трійцю і це число щасливе. Тому Третій Гетьманат буде вдалим.
Коли ми говоримо про нього, то маємо на увазі сучасну державу, в якій зможемо максимально себе проявити. А для цього треба надати свободу для вільної творчості. Тільки вільна людина може розвиватися і творити. Свобода, творчість, солідарність – наші основні засади.
Сьогоднішня криза настільки серйозна, що світлі уми передбачають повну руйнацію всіх основ старої системи і появу нової цивілізації. Тому Третій Гетьманат уособлює все нове та передове. Для нас це та форма устрою, що забезпечить нам подальше існування. Наше завдання – створити першу державу нової цивілізації, вийшовши таким чином на вищий рівень розви
