Культура та мистецтво: ПОЕЗІЯ НАТАЛКИ ПРИСТУП

Наталія Приступ

Понад усе люблю рідні полтавські степи. Територія мого села Броварки – в часи козаччини входила до Чигиринської сотні. Другою домівкою вважаю Київ, бо саме тут відбувається моє становлення.
Кожен українець по духу воїн. Наші предки здобували славу в боях шаблями і багнетами. Моєю ж зброєю є слово. Адже доведено, що цей вид енергії має неабияку силу. Хочу, щоб мої вірші дарували людям світло і робили їх кращими.

ТВІЙ БЕРЕГ

Поясни, що весь час тебе кличе
Прокидатись раніше світла?
Нерозгадані таємниці,
Непочата вода із криниці?..

Знову човен твій хвиля колише,
Тільки небо, і зорі, і тиша,
Серця стукіт – частіше, частіше,
Все земне ти на суші залишив...

Тут немає для слабкості місця,
Шаблю волі душа нагострила,
Первозданна невидима сила –
Царство Дани, Стрибога, Ярила...

Незбагненна, невидима сутність,
В кожнім атомі – Божа присутність,
Глиб морська і безкрайність неба –
Цілий всесвіт живе для тебе...
Ти – вогонь.
Вихор безкрайого степу
Співає тобі свою пісню,
Підхоплює невагому душу,
Що прагне тепла і польоту
І дарує незримі ангельські крила.
Ти – вогонь.
У очах твоїх живе сонце.
Ти вмієш поглядом розгонити хмари
І малювати веселку з сонячних крапель.
Ти – вогонь,
А я – вітер,
Від мого подиху
Пломенітимеш яскравіше...
Вечір.
Там де сонце тане в житах,
Догорає обрій,
І лише вогники далеких зір
Дарують надію
Тим, хто шукає світла...

Запалю свічку.
Заплющу очі.
Десь там, поза межами існування
Я відчуваю тебе.
Ти – вогонь.
Любов
Народжена для смерті
В життєвій круговерті
Прорву останні грані,
Порину у світання.
Свідомість гасне знову,
Втрачає силу слово.
Життя грубезна книга
В огні тріскоче стиха,
Сплітаються події,
Всі мрії і надії.
Снується павутина
Щоднини, щохвилини
Літає пух довкола.
Я перекотиполе,
Я пляма на мольберті,
Народжена для смерті...

Досить спалаху зірки,
Щоб люди надію мали.
Досить підкинути в полум’я гілку,
Щоб світло його не згасало.
Досить жарини пекучої,
Щоб розтопити кригу.
Досить життя єдиного,
Щоб написати книгу.
Сонця одного досить
Землю усю освітити.
Досить єдиної смерті,
Щоб інші прагнули жити.
Досить єдиної краплі,
Щоб з ліків стала отрута.
Досить ривка шаленого,
Щоб розірвати пута.

Дивна і незбагненна
Вічності першооснова,
Здатна творити Всесвіт
Силою Божого слова...



в саду Гетсиманськім...
Ти був один.
Молився.
Друзі спали.
Було їх аж одинадцять.
Не мало.
Але ти сам
Мав випити цю чашу –
Свою і нашу.
У Гетсиманському саду
Ховались тіні,
Тремтіли крапельки роси
У павутині.
Ти знаєш все,
що є, було і буде,
Але передчуття стискає груди.
Ти чуєш голоси
І знаєш, люди ті
В цей день тебе
Розіпнуть на хресті.
Ти знаєш ті муки,
Страждання і болі,
Але уста шепочуть:
“Хай буде Твоя воля...”
Чи вміє хто, як ти тоді зумів,
Благословляти власних ворогів?
Застигли в вічності
Євангелії строфи –
у кожного свій хрест,
свій шлях,
своя Голгофа.
Ти бачиш все з височини,
Благослови,
Спаси і сохрани,
не дай очерствіть
від ударів цього світу,
Навчи прощати нас,
навчи любити...

Дорога степова:
Тут льон, там кропива,
Краплини сонця,
Відблиски в житах,
Обабіч квіти –
Просинь небокраю.
Там мрія понад хмарами літає,
Освічуючи шлях.
Що завело тебе
В брудні міські провулки,
Де сірих буднів плетиво химерне
Снується повсякчас?
Твій шлях на гору
Кам’янисті схили
Хай ранять ступні,
Не спиняйся, йди.
Так часом хочеться звернути, правда?
Ген, вдалині широкая дорога
І кожен день її зростають межі,
Щоби зручніше проганяти стадо
Худоби.
Ну а ти...
Хто ти?
Людина.
Шлях обраних – вузька, тернистая стежина,
Незнана висота,
Проекція у небо,
Іди, й можливо ти
Віднайдеш шлях до себе...