Особистості: ГЕРОЇ НОВОГО ЧАСУ
Поза сумнівом, одним із благ, дарованих нам Незалежністю, є свобода вибору. Але, як це нерідко буває, зробити його нелегко. І тоді починаються нарікання на всіх і вся, окрім, звичайно, себе улюбленого. А справа саме в людині. Ось тільки не хочеться претензії виставляти самому собі, адже легше звинуватити когось іншого, не задумуючись над тим, що ситуація від такого підходу до вирішення проблем на краще не зміниться.
Сподіваюся, моя розповідь про жінку, котра сама себе створила, гармонійно поєднавши в собі керівника потужного підприємства, громадського діяча і берегиню сімейного вогнища, стане в пригоді тим, хто зневірився у собі, розчарувався у житті, вселить надії у тих, хто вважає, що вже не залишилося сил для боротьби з обставинами.
Людмила Борисівна Дригало – директор підприємства, котре виготовляє чи не найсмачніші в нашій державі, й не тільки в ній, напівфабрикати під торговою маркою “Дригало”, а ще очолює громадську організацію “Наша спадщина”, що відроджує визначні пам’ятки української історії.
Про все це йтиметься далі. А поки що, у сонячному, затишному і з неповторною аурою південному місті Балта, дівчинка з променистими очима мріяла про своє майбутнє. Багате на історію місто надихало на романтичні роздуми. Хотілося звернути увагу людей на життєві проблеми через призму свого бачення, переживати долі багатьох людей, хотілося бути режисером. Це так прекрасно творити власний світ, хай і умовний, але свій.
Скоро батьки у пошуках кращої долі переїдуть до Білої Церкви, в місто на Росі, в якому Людмила хай через десятиліття, але досягне висот і сповна реалізує себе.
Самостійне життя починалося не так просто. Після невдалої спроби вступити на режисерський факультет театрального інституту дівчина не розчарувалася і не образилася на долю, а вступила і успішно закінчила культосвітнє училище за фахом “режисура”. Працювала у театральній студії в інституті імені Карпенка-Карого і навчалася заочно на факультеті управління організації театру. Згодом це неабияк знадобилося в житті. Вона ставила п’єси, вела гуртки художньої самодіяльності. Працюючи в селі зустріла свою долю – хлопця з козацьким прізвищем Дригало. Незабаром вони побралися.
Нові умови, викликані перебудовою Горбачова, не застали Людмилу Борисівну зненацька. Вона відразу зрозуміла, що зможе застосувати свої феноменальні організаторські здібності з користю для себе та близьких людей. І розпочала підприємницьку діяльність з кооперативного руху.
Історично склалося так, що обласний виробничий комбінат художніх майстерень “почив у Бозі”. Люди (більшість громадян Союзу) залишилися на вулиці, не усвідомлюючи, “...куда несет их рок событий”, можна сказати, дещо перефразувавши поета. Людмила, можливо, не прагнула осягнути всієї величі ходу історії, але те, що з її водоверті потрібно вибиратися, сумнівів не мала.
Незабаром вона створила художньо оформлюваний з будівельно-ремонтними роботами кооператив. Набрала дві бригади з колег, котрі залишилися без роботи. Вона добре знала цих людей, адже раніше працювала з ними разом. Інтуїція митця щодо підбору людей не підводила. Їй вистачало однієї розмови, щоб зрозуміти чи можна з людиною працювати.
Спочатку кооператив почав ремонтувати, а потім – виконувати художні роботи. До них цього ніхто не робив. У 1990 році вона пішла в декретну відпустку і кооператив розпався, підтверджуючи народну мудрість – “Без команди військо гине”.
У 1993 році Людмила Борисівна почала складати плани на майбутнє. Вона не сумнівалася, що може організувати процес виробництва в будь-якій галузі. Але вирішила, що займатися потрібно тим, що має швидкий обіг коштів. Це могли бути продукти харчування, адже, попри погодні умови та політичну ситуацію, їсти хочеться завжди. Пані Людмила чітко усвідомлювала, що без спеціальної освіти їй доведеться важко. Тому закінчила бухгалтерські курси, а потім пішла навчатися на заочне відділення економічного факультету в Інститут народного господарства імені Коротченка.
Стартового капіталу не було. Довелося позичати 2 тисячі доларів під 15 відсотків, за які можна було придбати апарат із виготовлення пельменів. Вона запримітила його на виставці в Києві. Ризик був неймовірним. Адже кожного місяця потрібно було віддавати по 300 доларів. У 1993 році це були великі кошти. Якщо б справа не пішла, можна було б залишитися без помешкання, тобто на вулиці. Подальша ситуація знайома всім, хто починав з нуля. Доводилося позичати в одних і віддавати іншим. Але, слава Богу, пережила і це. Хоч Людмила Дригало й була власником апарату, котрий згідно з паспортом міг виготовляти 60 кілограмів пельменів за годину, для повноцінного функціонування виробництва потрібно було ще багато чого: насамперед, морозильна камера замість наявного у них звичайного побутового морозильника. Спочатку виготовлений товар доводилося продавати самій. Допомагало їй двоє найманих працівників. “Кому пельмені?! Кому пельмені?!” – лунало над ринком. Ті часи Людмила Борисівна, лідер з виготовлення цієї смачної продукції в Україні, згадує з посмішкою.
Отже, зусилля витрачалися неймовірні, а розвитку не було. Довелося йти “в прийми” до того, в кого була морозильна камера. Допоміг їй директор сільгосппідприємства, надавши морозильну камеру. Власними силами докупили тістомісильну машинку та електром’ясорубку. З кожним роком пані Людмила переконувалася, що потрібно працювати самостійно. Інакше вона не могла, адже найголовнішим для неї була свобода у прийнятті рішень. Людмила Борисівна не могла працювати під диктовку – відразу зникала ініціатива. Можливо, саме через це зазнала краху комуністична система, бо все було заплановано зверху, а ініціатива знизу пригнічувалася тотальним контролем. Тому пані Людмила залишила своєму напарнику все, що було придбано, і розпочала справу (втретє) повністю самостійно.
Знову позика, придбання обладнання. Їх кількість дійшла до десяти. Сьогодні в цехах стоять великі виробничі машини, які виробляють по 600 кілограмів пельменів на годину. А колись була неймовірно щаслива тим, що мала. Обходилися без державних кредитів. У Білій Церкві було лише два банки. Коли вперше з чоловіком звернулася за кредитом, їх повідомили, що з приватними підприємцями не працюють.
Пишучи цей нарис про неймовірно важкі шляхи становлення нашого бізнесу, майнула думка, що американець, француз чи німець моїй розповіді не повірить.
Сьогодні ситуація змінилася: кредити, хоч і на кабальних умовах, та все ж дають. Щоправда банки ризики для себе зводять до мінімуму, та все ж без них не обійтися.
Людмила Дригало багато будує. Кожен рік – нові досягнення. Процес не зупиняється і навіть не гальмує. “Є об’єктивні закони, – говорить Людмила Борисівна, – які не можна порушувати. Якщо зупинюся на досягнутому, то мене з’їдять конкуренти”. А бути з’їденою у плани цієї амбітної, у хорошому розумінні, жінки не входить.
Торгова марка “Дригало” уже виходить за межі України. Насамперед завдяки якості продукції. Саме вона дає можливість бути лідерами на ринку.
Багато клопотів завдають ті, хто паразитує на розкрученому бренді “Дригало”, фальсифікуючи їх марку. Людмила Борисівна застерігає, що її продукція тільки у розфасованому вигляді.
На цій оптимістичні ноті нарис про важкі шляхи становлення особистості й підприємця можна було б завершити, але чи не найважливіше попереду.
Річ у тім, що на Білоцерківщині існує громадська організація “Ліга підприємців”, до членів правління якої входить Людмила Дригало. Ця громадська організація виступила за створення фонду “Наша спадщина”, завданням якого є дослідження, відродження та популяризація пам’яток культури, на які багата Біла Церква та Білоцерківщина. Яскраві свідчення багатої історії краю повинні стати джерелом патріотизму. Чого варті тільки імена Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Семена Палія? Цей перелік імен, тісно пов’язаних з Білою Церквою і Білоцерківщиною, можна продовжувати довго. Історія і її пам’ятки – це не тільки предмет гордості білоцерківців, але й підстави для створення умов розвитку туризму. А оскільки в Людмили Борисівни шлях від задуму до реалізації короткий, то сьогодні уже розроблено дев’ять маршрутів, які охоплюють Білу Церкву і Білоцерківський район. Цим займається Борис Делон. Йому звичайно важко, але екскурсії викликають захоплення.
Сьогодні планується внесення славнозвісного парку “Олександрія” до списку ЮНЕСКО, залучення білоцерківської діаспори до справ відродження Білої Церкви. Людмила Борисівна діє і мислить глобальними категоріями, але не цурається і простих справ, які йдуть на корить місту і білоцерківській громаді.
Купляючи ділянку, пані Людмила не без здивування побачила, що майбутня вулиця називатиметься Індустріальна.
– Яка Індустріальна? – здивувалася вона. – І це в місті, де жив і діяв великий син України, знаний і шанований у всьому цивілізованому світі Іван Мазепа!?
– А що ви пропонуєте? – запитали в мерії.
Сьогодні Людмила Дригало мешкає на вулиці Івана Мазепи.
Воістину, не хлібом єдиним живе людина і навіть не одними пельменями. Діти Людмили Дригало пішли її шляхом. З’явився меблевий цех, ресторани швидкого харчування. Завжди поруч надійний, прагматичний і врівноважений чоловік. Тому обіймає посаду комерційного директора. Крім того, підприємство приєдналося до національної програми з оздоровлення нації, співпрацюючи з Інститутом екогігієни і токсикології імені Медведя та Асоціацією геронтологів України. Спільними зусиллями розробили продукти для людей, які хворіють хронічними захворюваннями серцево-судинної системи, кишково-шлункового тракту, цукрового діабету, тих, у кого порушений обмін речовин. Їхні ціни доступні для пересічних громадян.
Про якість товару свідчить не тільки попит, але й Міжнародний сертифікат ІSО 2200 Н, отриманий першими серед підприємців України, що виготовляють заморожені напівфабрикати.
Запорукою успіху Людмила Борисівна вважає колектив, котрий не відробляє повинність заради заробітку, а мислить і діє творчо.
Запитувати її, чи вона щаслива – зайве. Усі труднощі, негаразди, конвертувалися в досвід, а досвід дав нові блага для неї і суспільства.
Сьогодні без сумніву можна констатувати, що смачний продукт під козацьким товарним знаком “Дригало” став її прекрасною режисерською роботою.
Мрії збуваються.
Ігор Кравчук
