Історія, філософія, релігія: ВЕЛИКИЙ УКРАЇНЕЦЬ – ГЕТЬМАН ПИЛИП ОРЛИК
Тарас Чухліб
...Крок за кроком відроджується історична пам’ять про визначного державного і культурного діяча козацької доби, довголітнього гетьмана України в еміграції, гідного наступника Богдана Хмельницького та Івана Мазепи – Пилипа Орлика. Про його життя та діяльність можна було відзняти не один захоплюючий пригодницький кінофільм чи популярний телевізійний серіал.
Літературні читання й філософські диспути, військові походи та грандіозні битви, криваві сутички один на один із ворогом, перемоги й поразки, втомливі переїзди й конспіративні зустрічі, шифровані листи й перехоплені записки, офіційні прийоми монархами Європи та Азії й перебування у злиденному становищі, довголітня вірність коханій дружині й передчасна смерть улюблених дітей – ось невеликий перелік героїчних, детективних і трагічних сюжетів, які супроводжували нашого героя упродовж усього життя.
Окремою сторінкою в біографії Пилипа Орлика є творення ним в далекому 1710 році, задовго до світових конституцій нового часу, першого вітчизняного політико-правового акту конституційного характеру – “Пактів і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького”. Цей документ став тоді основним законом ранньомодерної Української держави та в окремих своїх положеннях на багато десятиліть випередив політичну і правову думку європейського й американського континентів.
Одним із головних постулатів політичної програми П.Орлика стало утворення “незалежної Української Речі Посполитої (республіки)”, кордони якої мали б охоплювати Лівобережну, Правобережну та Слобідську Україну, а також землі Війська Донського. Але для цього гетьману потрібно було звільнити Україну від окупації Московією-Росією. Виконання такої заповітної мрії свого життя Орлик хотів здійснити за допомогою монаршого захисту Шведського королівства, а також використовуючи військову допомогу Османської імперії й Кримського ханства.
Особливо варто відзначити той факт, що один із найбільших патріотів України свого часу не був за походженням етнічним українцем. Його дід мав чеське походження, батько вважав себе “політичним поляком”, а мати походила з литовсько-білоруської родини. Та й сам майбутній український гетьман народився й певний час проживав на білоруських землях Великого князівства Литовського.
Так сталося, що Пилип Орлик не лише народився, але й помер далеко від України. Протягом десятиліть він жив у тяжкій матеріальній скруті, позбавлений оточення своєї родини, але нескорений під непередбачуваними ударами долі. Однак в умовах довголітньої еміграції, що тривала протягом 1714–1742 років гетьман залишився непереможений у своєму палкому бажанні утвердити самостійну Українську державу.
Білоруська батьківщина
Пилип Орлик народився 11 (22) жовтня 1672 року в селі Касута Ошмянського повіту Віленського воєводства Великого князівства Литовського в шляхетській чесько-білорусько-литовській родині. Нині це територія сучасної Білорусії. Сьогодні мала батьківщина відомого українського гетьмана – це невеличке село Вілейського району Мінської області, розташоване за 103 кілометри на північний захід від столичного Мінська. Назва села бере свій початок від назви річки Касутки, яка впадає у річку Вілію. Від неї, у свою чергу, названо й сусіднє місто Вілейку, яке сьогодні є районним центром.
На кінець ХV століття поселення Касута було маєтком-замком урядовців Великого князівства Литовського — спочатку княгині Ядвіги Гольшанської, а з 1518 року ним володів віленський каштелян Станіслав Кезгайло та його сини. Вже тоді тут налічувалося 206 селянських дворів. Протягом ХVІ – початку ХVІІ століття Касута належала відомому литовському магнатському роду Сапєг.
У 1638 році новий власник касутського панського маєтку С.Свяцький збудував тут православну церкву Воскресіння Христового. Невдовзі навколо неї утворився і православний монастир. Майже одночасно в Касуті виник уніатський (василіанський) монастир, до лона якого перейшло і місцеве православне братство разом зі своїми храмами. Під час революційних подій Хмельниччини замок був зруйнований селянами, але через деякий час відновлений. Його господарями протягом ХVІІI–ХІХ століть були поміщицькі роди Луб’янських, П’яншенських, Кривоблоцьких, Пузин, Ромерів, Сулістровських, Тукал та Вітгенштейнів.
Як опинилися представники відомої у Європі родини баронів Орликів у білоруській Касуті? Можна припустити, що це трапилося після того як територією Чехії (саме там проживало одне із відгалужень Орликів) пройшли жорстокі бої і справжні погроми у ході Тридцятилітньої війни 1618–1648 років. У результаті цього тут знищили майже 80% місцевого населення різних станів. Очевидно, що саме тоді один із пращурів П.Орлика змушений був покинути Моравію, що знаходилася в Чехії, й на запрошення однієї із місцевих шляхетських родин переїхати до Великого князівства Литовського. Можливо, що Орликів до Литви запросив вітебський воєвода М.Сапєга.
Відомо, що у 1673 році батькові майбутнього гетьмана, Степану Орлику, виповнився 51 рік, коли він героїчно воював і загинув у складі польсько-литовської армії під час битви з турками поблизу Хотинської фортеці. Отже Пилип свого батька майже не знав, адже на момент його смерті йому не було й року. Разом із тим, Степан Орлик передав синові шляхетський герб “Новина”. Малого Пилипа виховувала мати – Ірина Малаховська. Вона походила з православного литовсько-білоруського шляхетського роду герба “Гримала”.
Сучасна Касута підпорядкована Рабунській сільраді Вілейського району Мінської області й розташована неподалік населеного пункту під назвою Криве Село. Сьогодні білоруська батьківщина П.Орлика є швидше певним хутірцем, ніж справжнім селом. Тут проживає близько десятка селян у кількох хатах. За останні роки в селі збудували кілька десятків дачних будиночків. Неподалік від села знаходиться одне з найбільших у Білорусі Вілейське водосховище, яке у радянський час затопило більшу частину історичної Касути.
Ще наприкінці ХVІІІ століття на малій батьківщині майбутнього гетьмана височів старовинний дерев’яний храм Успіння Пресвятої Богородиці, де за православним обрядом десь наприкінці 1672 року – початку 1673 року хрестили Пилипа Орлика. Сьогодні на цьому місці височіє храм св. Петра і Павла, який було збудовано вже у середині ХІХ століття. Окрім того, в Касуті збереглися залишки фундаменту старовинного панського замку.
З поетів у політики
Можливо, початкову освіту Пилип здобув у школі білоруської Касути при місцевому монастирі св. Василіана. Є також припущення, що він навчався у єзуїтській академії міста Вільно (Вільнюса). З огляду на майнові проблеми, на початку 90-х років XVII століття Ірина Малаховська продала свої маєтності у Білорусі й переїхала із сином до Києва. Тут П.Орлик вступив до філософського класу Києво-Могилянської академії, яку закінчив у 1694 році. У стінах цього відомого на всю Європу навчального закладу майбутній гетьман виявив особливий хист до іноземних мов, богословських наук, історії, логіки, риторики й особливо поетики. Саме тоді він навчився досить гарно віршувати, що невдовзі стало йому в пригоді.
Уже в 1695 році П.Орлик опублікував латиномовний панегірик “Алцід Російський тріумфальним лавром укоронований” на честь військових перемог гетьмана І.Мазепи. Ці перемоги відбулися під час війни європейської Священної Ліги (до якої входила й Московія, а отже і залежна від неї на той час Лівобережна Гетьманщина) з Османською імперією.
Сміливі походи козацького війська до Нижнього Подніпров’я та Північного Причорномор’я і завоювання таких турецьких фортець, як Кази-Кермен, Мустріт-Кермен, Шах-Кермен, Муберек-Кермен надихнули П.Орлика, який тоді працював писарем у канцелярії київського православного митрополита, оспівати військові звитяги українців у віршованій формі. У цій брошурі (яка, до речі, була видана у Вільно, а, отже засвідчувала зв’язки Орлика з малою батьківщиною) молодий поет, вдаючись до алегорій античних часів, показав значний вклад І.Мазепи у війні Московської держави з турками й назвав його величним “російським Алцідом”, тобто руським/українським Гераклом. Зокрема поет писав:
...Там богатирський слід твій вчують ладний,
На колос впишуть: “Кров пролив поганів
Гетьман Мазепа, збивши бусурманів”.
У панегірику йшлося про величезне опікування гетьманом Мазепою справами української православної церкви. Зокрема, у додатку до книги Орлик вказував на те, що український правитель за власні кошти обвів кам’яною стіною Києво-Печерську лавру й позолотив куполи її церков, а також відбудував монастир св. Миколи Пустельного та “уфундував” церкву на території Києво-Могилянської академії.
Разом із тим, як відзначають дослідники літературної творчості П.Орлика, замисел твору “Алцід Російський” був значно ширший, ніж просте вихваляння заслуг можновладця. Автор намагався витворити ідеологему, яка могла б виконувати певні функції у світоглядній системі українців, тобто, якщо говорити сучасною мовою: він “виписав” національну ідею. Одним із головних її постулатів стало апелювання Орлика до античної римської спадщини та переконання читачів у тому, що українські правителі є християнськими праведниками й діють згідно з Божим промислом, а тому прирівнюються до провідних великокнязівських дворів Європи.
Перший поетичний твір П.Орлика був гідно оцінений сучасниками й сприяв знайомству автора з багатьма представниками тогочасної української еліти. Його почали запрошувати до себе на різні урочистості впливові козацькі старшини й саме під час весілля полковника Івана Обидовського (той був племінником І.Мазепи) у 1698 році консисторський писар познайомився з донькою полтавського полковника Павла Герцика Ганною. Невдовзі вони вже й самі одружилися, а в 1699 році в них народилася донька, яку нарекли Анастасією.
На честь весілля впливового козацького старшини І. Обидовського та його бойових звитяг під час азовських і дніпровських походів українського війська Орлик ще в одному своєму поетичному творі під назвою “Гіпомен Сарматський” (“Сарматський лев”) романтизував перемоги цього українського полководця над Османською імперією і Кримським ханством:
...Ти, Обидовський, в юних літах, знати,
Вже таку ціну береш ти, що Марс у свої карети
Сидить завчасу, вабить до булату.
Тобі милий шлях пилявий, йдеш із Гектором до слави.
Свій твір, який опублікували окремою брошурою в друкарні Києво-Печерської лаври, Орлик зачитав під час весілля І.Обидовського (який, до речі, був племінником Мазепи) з донькою генерального судді Василя Кочубея Ганною.
Досить промовистим виглядає той факт, що у “Гіпомені Сарматському” Пилип Орлик розвинув свої тези щодо вироблення головної української ідеї того часу. Вони були акумульовані у висловлюванні: “Київ – це Рим новий”. Очевидно, що тут йшлося не лише про Київ як православну столицю, але й бажання бачити це старовинне українське місто новим політичним центром даного регіону Європи. На думку Орлика, Гетьманщина мала повне право на успадкування не лише культурних, але й політичних традицій античного Риму.
Відомо, що до літературного доробку П.Орлика належали й інші поезії, зокрема, твір під назвою “Церква тріумфальної мудрості Божої” на честь київського митрополита Варлама Ясинського. На жаль, цей панегірик, який видали окремою книжечкою, поки не віднайдено. Окрім того, серед поезій нашого героя були також вірші на пошану миргородського полковника Данила Апостола та шведського короля Карла ХІІ Густава.
Поетичні твори вихованця Києво-Могилянської академії по праву належать до кращих зразків епохи Високого Бароко й складають “золотий фонд” української літератури.
Знайомство із багатьма представниками тогочасної української еліти, а також одруження з донькою полтавського полковника Ганною Герцик сприяли тому, що П.Орлик стрімко просувався щаблями службової кар’єри. Він залишив працю писаря в консисторії Київській митрополії й перейшов на службу до Генеральної військової канцелярії, яка знаходилася в Батурині. Тут він спочатку зайняв посаду рядового канцеляриста, й невдовзі завдяки власним здібностям, зокрема, доброму володінню п’ятьма іноземними мовами став старшим канцеляристом, а потім і керуючим справами головної адміністративної установи Української козацької держави.
Захоплення П.Орлика європейською літературою (відомо, що в його батуринському будинку знаходилась велика бібліотека) зблизило його з І.Мазепою, а вже у 1702 році гетьман стає хрещеним батьком другої дитини Пилипа і Ганни Орликів – Григорія.
Природний поетичний талант, ерудиція, освіта високого європейського кшталту за короткий проміжок часу допомогли Орлику стати знаним політиком свого часу й зайняти місце “правої руки” гетьмана Мазепи.
“Права рука” Мазепи
Із 1698 до 1706 року Орлик був спочатку військовим канцеляристом, а потім і реєнтом (старшим над канцеляристами) у Генеральній канцелярії Війська Запорозького. Посада канцеляриста не лише добре оплачувалася, а й була досить високою у тогочасній козацькій ієрархії. Звичайно, канцелярські чиновники займалися власне бюрократичною роботою – складали універсали та листи, провадили діловодство, слідкували за архівом, вели записи та обрахунки, переймалися іншими справами.
Тоді вітчизняні “бюрократи” ще мали велике “навантаження” – обов’язок перебувати у складі дипломатичних посольств та виконання певних функцій під час різноманітних офіційних заходів. А для цього потрібно було бути не лише освіченим і вміти читати й писати, а й вільно володіти кількома мовами, знати дипломатичний етикет і звичаї багатьох країн світу. Цими якостями володів і Пилип Орлик.
Слід зазначити, що у багатьох сучасних довідкових та популярних виданнях зустрічається твердження, що П.Орлик став генеральним писарем у 1702 чи 1706 роках. Хоча насправді документи засвідчують про те, що ще в 1707 році він служив у Генеральній військовій канцелярії на посаді реєнта, а писарський уряд обійняв лише на початку 1708 року, коли йому виповнилося 36 років.
Щоб зрозуміти ті великі повноваження, які були покладені на генерального писаря, спочатку слід пояснити, які функції у структурі козацької держави виконувала Генеральна військова канцелярія. По суті, вона була таким собі Кабінетом Міністрів, до повноважень якого належали цивільні та військові справи загальноукраїнського значення, а також проведення зовнішньої політики гетьманату.
Ця установа під керівництвом гетьмана та управлінням генерального писаря здійснювала управління козацькою державою, розсилаючи універсали та листи через полкові канцелярії. Саме у Генеральній військовій канцелярії формувалися посольства до інших країн та складалися листи до іноземних правителів. Центральне місце у канцелярії відводилося генеральному писарю, якого за кордоном досить часто називали канцлером чи секретарем. На нього покладалися обов’язки не лише голови канцелярії та довіреної особи гетьмана, але й “міністра закордонних справ”.
Про те, що П.Орлик був “правою рукою” Мазепи засвідчував факт, що він був посвячений у найпотаємніші справи гетьмана. Зокрема, саме він під диктування свого патрона протягом 1706–1707 років шифрував таємні листи до княгині Анни Дольської, яка виступала посередником у стосунках між українським урядом та польським королем С.Лещинським. Як засвідчував пізніше полтавський полковник І.Іскра, “більше усіх знає всі таємниці змови Мазепи писар Орлик, тому що через його руки проходить вся гетьманська переписка”.
Згідно зі своїми обов’язками, займаючи посаду генерального писаря, П.Орлик брав участь у всіх козацьких радах, де не лише занотовував хід подій, але й активно підтримував політику гетьмана. Адже серед старшини, як правило, не існувало одностайності щодо ухвалення тих чи інших рішень. Розуміючи, що генеральний писар є його однодумцем у всіх державних справах, гетьман Мазепа запропонував йому скласти взаємну присягу у вірності. Пізніше, описуючи події 1707 року, Орлик писав, що І.Мазепа “поцілував хреста із животворящим деревом, що лежав перед ним. А до мене повернувшись, сказав такі слова: “Покладаюся я на тебе кріпко і сподіваюся, що ані совість твоя, ані цнота, ані поштивість, ані вроджена кров шляхетська, не допустить тобі, аби мене, пана й благодійника свого, зрадив...” Потрібно зауважити, що в наступні роки П.Орлик не зрадив ні своєму наставнику, ні високим ідеалам, які той сповідував.
Саме П.Орлику восени 1708 року гетьман Мазепа доручив скласти інструкцію латинською мовою для свого посланця до шведського короля Карла ХІІ Густава з пропозицією переходу під його зверхність. Під час повстання проти влади Московського царства, яке розпочалося наприкінці жовтня того самого року, генеральний писар Орлик продовжував виконувати свої посадові обов’язки, а також був найпершим помічником, дорадником та виконавцем усіх розпоряджень свого гетьмана.
Очевидно, що саме рукою Орлика було написано український варіант договору з Шведським королівством, який уклали у селищі Гірки під Новгород-Сіверським 29 жовтня 1708 року. У цій угоді засвідчувалися, що “Іван Мазепа законний князь України, жодним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством..., стани України заховають всі вольності згідно з своїми правами та стародавніми законами”.
Після Полтавської катастрофи 1709 року Орлик разом із Мазепою та Карлом ХІІ Густавом відступив до Бендерської фортеці, що належала Османській імперії. Трагедія поразки під Полтавою та втеча до “диких околиць” глибоко відклалася у душі козацького провідника (зокрема, він неодноразово згадував про це у своїх листах та щоденнику), але не зламала в ньому патріота своєї землі. П.Орлик неодноразово засвідчував свою відданість гетьману навіть тоді, коли Мазепа, вже перебуваючи на смертному одрі, віддалив його від себе, сподіваючись передати гетьманську булаву своєму племіннику Андрію Войнаровському. Однак останній не підтримав починань свого іменитого родича, а старшина та козаки, зважаючи на те, що Орлик тривалий час був “правою рукою” Івана Мазепи, його освіченість, порядність та професіоналізм забажали бачити його своїм гетьманом.
Обрання гетьманом та стосунки зі шведами
Після смерті Івана Мазепи на козацькій раді поблизу турецької фортеці Бендери у Молдавії 5 квітня 1710 року генерального писаря Пилипа Орлика обрали гетьманом Війська Запорозького “обох сторін” Дніпра. Тоді ж було укладено документ, який увійшов до скарбниці вітчизняної та світової політико-правової думки під назвою першої Конституції України. Він завершувався присягою П.Орлика на вірне служіння Шведській короні, яка мала охороняти його права як правителя козацької держави.
У вступній частині цього історичного акту вказувалося на причини, які спонукали до піддання Українського гетьманства на чолі з І.Мазепою, а потім і його наступником П.Орликом під монаршу владу Карла ХІІ Густава: «напослідок, коли вже оце тепер, за гетьмана, славної пам’яті небіжчика, ясновельможного Іоанна Мазепи, згадана Московська держава, бажаючи довести свій лихий намір до завершення і віддаючи злом за добро, замість удячності й уваги за такі численні вірні служби і за гоніння на них до останнього знищення, кошти і утрати, за незчисленні відваги і воєнну криваву працю хотіло неодмінно перетворити козаків у регулярне військо, міста забрати в свою область, права і вольності поламати, Запорозьке Низове військо викоренити і ймення його навіки згладити, чого явні були і під сей чає знаки, докази й початки”.
Отже, зважаючи на порушення московсько-російськими царями своїх сюзеренних зобов’язань, даним актом законодавчо закріплювалася незалежність козацької України від Московії, що, згідно із тогочасними політико-культурними уявленнями, забезпечувалося й гарантувалося монархом Шведського королівства. 10 травня 1710 року Карл ХІІ Густав надав такий гарантійний документ гетьману, яким не лише підтверджував права і повноваження гетьмана та провідного стану держави – козацтва, але й гарантував незалежність України та непорушність її кордонів.
На честь новообраного гетьмана шведський король у своєму таборі дав урочистий прийом, на якому П.Орлик виголосив чудову промову латинською мовою в стилі античних давньогрецьких ораторів. У ній були й такі слова: “Чи мені... рівнятися з Іваном Мазепою, якому по славі та популярності не було рівної людини у нашій Вітчизні. Чи мені, який не має ніяких заслуг, винести на раменах, подібно Атланту, що виносив падаюче небо, тягар правління Україною?.. Чи мені, подібно Тезею, блукаючи по кручених шляхах, винести із лабіринту страшенного рабства гарну Аріадну – нашу Отчизну, яку стереже московський дракон, і повернути її колишню волю?”
Після Полтавської катастрофи амбітний король Швеції будував плани щодо відновлення втрачених позицій і відвоювання в Польщі та Московії спочатку Правобережжя, а згодом і всієї території України. 1 грудня 1710 року у похідній резиденції шведського монарха в Бендерах відбулася нарада за участю гетьмана Пилипа Орлика, кримського хана Девлет-Гірея і Ю.Потоцького – представника “опозиційного” польського короля С.Лещинського. Тоді було узгоджено майбутню військову операцію щодо походу з метою відвоювання Києва та України в Петра І. У зв’язку з цим, гетьман П.Орлик послав до України своїх представників, які розповсюджували серед населення гетьманські універсали із закликом визнавати його владу та вербували серед місцевої старшини прихильників ідеї відмови від зверхності Москви й переходу під Шведську корону.
Перед тим як вирушити у похід проти росіян та поляків, Орлик заручився підтримкою Карла ХІІ Густава, який надав гетьману спеціальний універсал-звернення до правобережних українців, де, зокрема, говорилося, що “підступні ворожі плани (Москви. – Т.Ч.) сягають навіть далі, щоб козаків, удатних і славних на війні, вигнати з давніх місць проживання й вислати в райони, віддалені від їхніх прадавніх земель”. Під час походу на Правобережжя Орлик у своїх листах до канцелярії шведського короля постійно повідомляв про те, як розвивається процес утвердження його влади на Правобережній Україні.
Варто наголосити на тому, що український гетьман не зрікався короля Швеції навіть у дуже складних і небезпечних для його життя ситуаціях, зокрема, під час підготовки турків і татар до штурму табору Карла ХІІ Густава у Варниці на початку лютого 1713 року (т.зв. калабалик). Як свідчать джерела, кримський хан Девлет-Гірей у цей час направив до Орлика турецького урядовця і двох мурз, щоб ті поцікавилися в гетьмана, кого він підтримуватиме – короля чи султана з ханом? На таке питання гетьман заявив, що він ніколи не зречеться шведської протекції. “…Девлет-Гірей не зміг ані переконати мене, ані [злякати] погрозами, що він відрубає мені голову біля дверей мого помешкання й забере мою родину в полон, якщо я … не прийму заступництва турків”, – писав згодом Орлик у своєму щоденнику. На чолі кількох десятків козаків гетьман бився разом із трьома сотнями гвардійців Карла ХІІ Густава проти 20 тисяч татар і 6 тисяч турків у варницькому таборі.
Навіть після спішного від’їзду короля Швеції з території Османської імперії до Стокгольму Орлик продовжував закликати Карла ХІІ Густава не полишати займатися справами України. Серед іншого він радив монархові укласти договір із королем Речі Посполитої: “...якщо Його Величність король шведський укладе з Августом ІІ мир, щоб я, Військо та Україна, раніше включені в ту угоду, не були ганебно покинуті на мусульманське рабство, оскільки я абсолютно не згоден на турецьку протекцію над Україною”.
Гетьманування П.Орлика було насичене подіями різного характеру, однак найголовнішим серед них стало ухвалення в 1710 році договірного документу між українським гетьманом, шведським королем та козацькою старшиною. Цей акт конституційного характеру не лише підсумував державно-політичний та суспільний розвиток України від часів Богдана Хмельницького, але й накреслив основні напрями існування козацької держави в майбутньому.
Автор першої української Конституції 1710 року
Відразу після виборів Пилипа Орлика гетьманом між ним та козацькою старшиною 5 квітня 1710 року у Бендерах, як вже зазначалося, було укладено угоду під назвою “Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького”. Серед істориків різних країн вона дістала такі назви: Конституція Пилипа Орлика, Бендерська конституція, Козацька конституція, Конституція України 1710 року. Звичайно, з одного боку цей акт можна оцінювати лише як договір між гетьманом та старшиною, на зразок угод, що укладалися між королем та шляхтою сусідньої Речі Посполитої. З іншого боку, це був перший “писаний” узагальнюючий політико-правовий акт, який утверджував основні нормативні положення, за якими мало існувати українське суспільство в межах тогочасної Української держави – Війська Запорозького.
Важливий у розвитку не лише вітчизняної, але й світової політичної думки документ складався зі вступу-преамбули, 16-ти статей та власне присяги новообраного гетьмана на вірність козацькій Україні та шведському королю. Відзначимо, що крім Орлика у складенні цього документа брали участь кошовий отаман Запорозької Січі Кость Гордієнко та заслужені козацькі старшини – Федір Мирович, Дмитро Горленко, Іван Ломиковський, Андрій Войнаровський та Іван Максимович.
У преамбулі першої української Конституції було детально проаналізовано українсько-московські відносини, починаючи від 1654 року й закінчуючи 1708 роком. Вказувалося, що “після смерті того, славної, пам’яті гетьмана Богдана Хмельницького, коли та Московська держава численними винайденими способами намагалася надвередити і до решти зруйнувати військові права та вольності, які сама ж потвердила, і на народ вільний козацький, якого вона ніколи не завойовувала, накласти невільниче ярмо, тоді, скільки Запорозьке військо в тому терпіло, стільки вимушене було кров’ю та відвагою боронити цілість своїх прав та вольностей і до такої оборони сам Бог-помститель нахиляв”.
З огляду на те, що українське козацтво протягом попередніх століть виступало ревним захисником православної віри, вже у 1-й статті Конституції йшлося про захист українського православ’я та його самостійний розвиток під зверхністю Константинопольського патріарха.
У 2-й статті говорилося про встановлення кордонів та забезпечення територіальної цілісності козацької держави, яка б об’єднувала як Правобережну, так і Лівобережну Україну: «...як кожна держава складається і стверджується непорушною цілістю кордонів, так і Мала Росія, Вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Речі Посполитої польської і від Московської держави передусім у тому: які відійшли по ріку Случ за гетьманства, славної пам’яті, Богдана Хмельницького, були відступлені, вічно віддані й пактами укріплені від Речі Посполитої польської в гетьманську область, не були насильно змінені й порушені». Тут також зауважувалося, щоб український гетьман за підтримки шведського короля добивався у московського царя повернення протягом 1708–1709 років полонених козаків.
Про налагодження добросусідських стосунків із Кримським ханством йшлося у 3-й конституційній статті. Окремий 4-й пункт присвячувався політико-правовому статусу Запорозької Січі, всі козаки якої під час антимосковського повстання 1708–1709 років перейшли на бік Мазепи і підтримували Орлика. Згідно з 5-м пунктом старовинний козацький монастир у Трахтемирові, містечка Переволочна і Келеберда на Полтавщині разом із Переволочанською переправою через Дніпро мали перейти під юрисдикцію Січі.
Та найбільшим досягненням першої української конституції була виписана у 6-й статті законодавча норма колективного ухвалення рішень через голосування на представницькому органі влади – «публічних» радах, які мали збиратися тричі (на Різдво Христове, Воскресіння Христове та Покрову Пресвятої Богородиці) на рік. Разом із тим, за своїми повноваженнями рада могла відібрати владу у кожного урядовця, але лише за згодою Гетьмана.
Отже, українська Конституція 1710 року проголосила станову виборну монархію парламентського типу на кшталт Речі Посполитої. Виборна Рада, як і виборний Гетьман, була водночас законодавчим, контрольним і розпорядчим органом. Таким чином встановлювалася колегіальна й демократична форма правління Україною. Згідно з конституційними положеннями мали обиратися полковники (їх можна прирівняти до сучасних голів облдержадміністрацій) та сотники (відповідно – голови райдержадміністрацій). Запорукою їхнього некорупційного урядування були важливі норми періодичної звітності та переобрання/необрання на Радах, які були виписані в “основному законі” Української козацької республіки.
«Коли б хто з генеральних осіб, полковників, генеральних радників, значного товариства та інших військових урядників над тією ж чернею чи то б гонор гетьманський зважився б образити, чи в якомусь іншому ділі провинитися, то таких переступників сам ясновельможний гетьман не має карати своєю приватною помстою та владою, а повинен таку справу, чи кримінальну, чи некримінальну здати на військовий генеральний суд і який у нього випаде нелицемірний і нелицеглядний декрет, такий кожен перекупник має й понести», – відзначалося у 7-й статті Конституції. А у наступній, 8-й статті, йшлося про права генеральних старшин, які знаходилися при гетьмані. 9-а стаття встановлювала повноваження тогочасного міністра фінансів – генерального підскарбія, «який мав би в своєму догляді військовий скарб, завідував млинами і всілякими військовим й приходами і повертав їх на публічну військову потребу з відомом гетьманським, а не на свою приватну». Тут конституювалися гетьманські повноваження у фінансово-економічній сфері: «...а сам ясновельможний гетьман до військового скарбу й приходів, які до нього належать, не має належати і на свій персональний пожиток вживати, а задовольнятися своїми оброками та приходами, які кладуться на булаву та його гетьманську особу».
Як потрібно боротися зі свавіллям козацьких можновладців і тогочасною корупцією зазначалося у 10-й статті: “...постановляється, щоб ясновельможний гетьман не заводився жодними, хоч і найбільшими додатками та респектами, нікому за корупції полковничих урядів та інших військових і посполитих начальств не давав і насильно на них нікого не встановлював, але завжди як військові, так і посполиті урядники мають бути вибрані вільними голосами, особливо ж полковники, а після вибрання потверджені гетьманською владою, однак елекції таких урядників мають відправлятися не без гетьманської волі. Те ж таки право мають і полковники й зберігати й не постановляти без вільного вибору цілої сотні сотників та інших урядників через корупції та будь-які інші респекти, не повинні також через своє приватне урядження їх від урядів відставляти”.
Не забули в Конституції 1710 року і про козацьких вдів і сиріт, яких, зважаючи на постійні військові дії та загибель козаків, було на той час в Україні дуже багато. Про їхні права і привілеї йшлося в 11-й статті: «...козачі вдови й осиротілі козацькі діти, козацькі вдови і жінки без присутності самих козаків, коли в походах, або на будь-яких будуть перебувати службах, щоб не притягалися до всіляких посполитих повинностей і не утягувалися вимаганням датків – домовлено й постановлено».
Права українських міст, міщан, купців та селян забезпечувалися у 12-й і 14-й статті. У 13-й статті обумовлювався статус міста Києва та міст із магдебурзьким правом. У 15-й статті йшлося про забезпечення існування найманих, так званих сердюцьких, підрозділів у структурі української армії, а в 16-й ішлося про організацію торгівлі та унормування податкової системи на всій території України.
Слід відзначити, що хоча внаслідок постійних військових дій реалізація положень Конституції козацької держави й була досить обмежена внаслідок несприятливої міжнародної ситуації та поразки українців у Полтавській битві 1709 року, але протягом кількох років її статті частково діяли на теренах Правобережної України.
Перша українська Конституція 1710 року, яка була укладена між гетьманом П.Орликом та козацькою старшиною, переконливо засвідчила прагнення більшої частини тогочасної української еліти жити згідно з власними звичаями, традиціями і законами. Конституційні положення, з одного боку, узагальнили накопичений у попередні роки державотворчий потенціал козацтва, а з іншого – стали невичерпним джерелом для наступних виступів української нації за незалежність.
У союзі із татарами на чолі військових походів
Тримаючи гетьманську булаву, Орлику потрібно було окрім суто політичних справ проводити й активну військову діяльність задля відвоювання України у московського царя Петра І та польського короля Августа ІІ. Зважаючи на те, що козацьких полків не вистачало для самостійних бойових операцій, гетьман вирішив заручитися підтримкою не тільки шведів, але й Кримського ханства.
23 січня 1711 року між Українським гетьманством та Кримським ханством була укладена мирна угода, в якій визнавалося, що “хай вона [Україна] буде вільним народом”. Вона мала чітко виражений антиросійський характер і передувала спільному походу гетьмана П.Орлика та хана Девлет-Гірея на Правобережну Україну. У складі союзницької армії перебувало близько 4 тисяч запорожців кошового отамана Костя Гордієнка, 2 тисяч поляків опозиційного польського воєводи Ю.Потоцького та понад 20 тисяч буджацьких татар і ногайців. Наприкінці січня Орлик вирушив відвойовувати рідну землю, а вже на середину лютого 1711 року під контролем гетьмана опинилася значна територія Східного Поділля.
Під час першого етапу походу вдалося заручитися підтримкою майже всього місцевого українського населення. Про це свідчив і сам московський цар Петро І, який на початку травня писав до Меншикова, що Орлика підтримує вся “задніпровська” Україна. Наступника Мазепи у його прагненні поширити свою владу на Правобережжя підтримали такі місцеві урядовці, як полковники Богуславського полку Самійло Іванович (Самусь), Корсунського полку – Андрій Кандиба, Уманського полку – Іван Попович та полковник Канівського полку Данило Ситинський. Об’єднанню українців зокрема сприяли універсали гетьмана Орлика до “войовничого малоросійського народу” із закликом виступати проти російського царя. Один із них був виданий гетьманом 9 березня 1711 року під час перебування в Лисянці. Універсали П.Орлика мали розголос на всій території Правобережжя й розповсюджувалися включно до володінь лівобережного Переяславського полку.
Неприступною залишалась лише Біла Церква, фортифікаційні споруди якої відігравали важливе значення у військово-стратегічних планах українського гетьмана. 25 березня його війська розпочали приступ добре укріпленої, з чисельним гарнізоном фортеці. Хоча запорожці разом із татарами й оволоділи передмістям, але триденний штурм Білої Церкви не дав результатів. Не витримавши, татари покинули Орлика і, розпорошивши свої загони по Наддніпрянщині, почали грабувати місцеве українське населення, плюндрувати міста і села, захоплювати ясир. Польські підрозділи Потоцького вирушили на Волинь, а сам П.Орлик із запорожцями, зважаючи на ці обставини, змушений був відступити до Фастова.
У цей час Орлик також намагається залучити на свій бік лівобережного гетьмана І.Скоропадського. Він звернувся до нього із пропозицією об’єднати зусилля для возз’єднання України та звільнення її від російської присутності. У цьому, на думку правобережного гетьмана, їм мали допомогти шведський король і турецький султан, які постановили, щоб Україна залишалася “вільною Річчю Посполитою”. Та, на жаль, Скоропадський, зважаючи на попередній гіркий досвід Мазепи, не тільки не підтримав починань молодшого гетьмана, а, навпаки, вислав на Правобережжя козацькі підрозділи для боротьби з Орликом. Хоча це й не стало на заваді планам українсько-татарсько-польського війська – ще у першій половині березня під Лисянкою лівобережні полки були ними розбиті.
Великою проблемою для українського гетьмана, як вже зазначалося, була поведінка татарських “братів”, які, не дотримуючись попередніх домовленостей, вийшли з-під підпорядкування. До честі П.Орлика, він усіма засобами намагався утримати хана Девлет-Гірея від цих дій. Спочатку гетьман нагадав ханові положення січневого українсько-татарського договору, де йшлося про неможливість такої поведінки татар. Коли це не переконало кримчан, він вказав Девлет-Гірею на його зобов’язання перед Карлом ХІІ Густавом про те, що в ясир братимуть лише ворогів, а не місцеве населення. Однак це також не справило враження на татар – вони і далі продовжували свою традиційну справу. Про неправомірні дії татар Орлик повідомив турецькому султану Агмеду ІІІ, який пішов назустріч проханням гетьмана й наказав своїм підлеглим повернути всіх українських полонених до тих місць, звідки вони їх взяли.
Зрада Кримського ханства спричинила відхід від Орлика правобережних козацьких полків, які були змушені повертатися захищати рідні оселі. А тому гетьман, позбавлений підтримки татар і правобережців, у середині квітня 1711 року вирішив залишити територію України. На жаль, захист шведського короля та військова підтримка союзників не допомогли П.Орлику відвоювати Правобережну Україну в російського царя та польського короля. Більше того, саме намагання Орлика повернути під свою владу ці землі змусили царя Петра І та лівобережного гетьмана І.Скоропадського протягом другої половини 1711-1712 років за домовленістю з королем Августом ІІ здійснити примусовий згін населення правобережного регіону України на Лівобережжя.
Як засвідчував 10 березня 1712 року сам Орлик у листі до великого візира Османської імперії, російські війська залишили Правобережну Україну “жахливо і неможливо спустошену, випалену й знелюднену”. Отже, справа об’єднання правобережної та лівобережної частини козацької держави вже вкотре зазнала відчутного удару.
Однак Орлик не заспокоївся і наприкінці 1712 року вислав на Правобережну Україну козацькі підрозділи під керівництвом наказного гетьмана Д.Горленка. Проте 4 грудня під Уманню орликівці зазнали поразки від коронних військ Августа ІІ на чолі з М.Любомирським. Невдовзі вони все-таки оволоділи значною територією Правобережжя й перебували тут з лютого до листопада 1713 року, а окремі підрозділи – до початку 1714 року. І хоча шведський король Карл ХІІ Густав на той час вже знаходився далеко від кордонів України, Орлик у своїх листах до нього постійно повідомляв про те, як розвивається процес утвердження його влади, “на правому березі” Дніпра. На жаль, ця визвольна акція гетьмана знову закінчилася невдачею.
Але ще задовго до військових походів на Правобережну Україну в 1711 та 1713 роках Орлик почав налагоджувати тісні стосунки з Османською імперією.
Відплата Петру І за Полтаву
Саме українські дипломати, вислані Орликом до Туреччини на початку 1711 року за допомогою французького резидента у Стамбулі Дезаєра, добилися у турецького султана Агмеда ІІІ оголошення війни Московській державі. Османська армія переправляється через Дунай і підходить до Пруту в районі молдавського містечка Фальчі. У свою чергу московська армія з метою завоювання придунайських князівств рухалася від прикордонних Сорок до тогочасної столиці Молдавії міста Ясси. В зв’язку з цим, багато істориків зазначало, що так званий Прутський похід Петра І мав за мету утворення такого собі “Орієнтального цісарства”, тобто великої православної імперії на теренах колишньої Візантії. Однак не так сталося, як гадалося.
Датський посол Юст-Юль залишив спогади про те, що під час просування московитів до Пруту запорожці К.Гордієнка за наказом П.Орлика атакували військовий обоз Петра І й відібрали 700 (!) підвод із хлібом і мукою, а також постійно відрізували їм шлях у напрямку до найближчих річок.
Улітку 1711 року війська гетьмана Орлика брали участь на боці султана в битві між турецькою та російською арміями на річці Прут поблизу молдавського містечка Станілешті. 8 липня відбувся бій, який закінчився великою поразкою росіян. Об’єднані підрозділи турків, татар, шведів та українців вдалим маневром швидко оточили московських стрільців, які навіть не встигли як слід утворити оборонний табір. Після цього союзницькі війська без перешкод звели навколо війська Петра І земляні вали, на яких було встановлено гармати. Бомбардування деморалізованої російської армії тривало в ніч з 9 на 10, а також протягом усього дня 10 липня. У результаті цього було вбито близько 3 тисяч московських воїнів. Якби турецьке командування не наказало припинити вогонь, російська армія була б вщент знищена. У штабі Петра І, готуючись до полону, почали палити таємні документи. Пізніше цар згадував, що під Прутом “майже так не трапилося, як зі шведами під Полтавою”.
Варто наголосити на тому, що близько 7 тисяч українських козаків під керівництвом П.Орлика та К.Гордієнка відіграли досить суттєву роль у перемозі Османської імперії, Шведського королівства та Кримського ханства над московитами, й таким чином відплатили своїм ворогам за поразку під Полтавою.
Щоб уникнути ганебного полону, Петро І за порадою своєї дружини Катерини наказав зібрати гроші та відправив свого урядовця П.Шафірова для “переговорів” із великим візиром Балтаджі Мегмед-пашею. Той мав підкупити великого візира й підписати з турками мирну угоду на будь-яких умовах, лише б випустили залишки російської армії на чолі з царем з полону-оточення. Як засвідчують окремі джерела, за 850 кілограмів золота тогочасний османський прем’єр-міністр погодився зняти облогу. Про те, яке значення відіграв такий “міждержавний хабар”, засвідчував факт заснування Петром І у 1712 році ордену Святої великомучениці Катерини (інша назва – “Визволення”) – на згадку про те, як царівна вчасно підказала зручний вихід зі здавалося б безнадійної ситуації.
Отже, у липні 1711 року поблизу Прута між Османською імперією та Московською державою був підписаний так званий Прутський мирний договір, за яким росіяни віддавали туркам Азов, а також мали знести низку новозбудованих фортець у Приазов’ї та Нижньому Подніпров’ї. Питання про політичний статус України стало одним із головних під час переговорів – цар змушений був «відняти від неї руку» на користь кримського хана та гетьмана П.Орлика. У зв’язку з укладенням цього договору, який ознаменував поразку Петра І в російсько-турецькій війні та відмову царя від Правобережної України на користь султана, наприкінці жовтня 1711 року Орлик знову вислав до Стамбула делегацію з метою дієво вплинути на процес ратифікації положень договору.
Очевидці засвідчували, що, дізнавшись про умови Прутського договору, Орлик швидко виїхав із Бендер до Ясс вмовляти великого візира Баталджі Мегмед-пашу, щоб той просив султана не ратифіковувати його. Гетьман вимагав, щоб царські війська не лише покинули всю територію України (не тільки Правобережжя), а й повернули її законнообраному гетьману забране “майно”. Ставлення до російської присутності на українських землях було однозначним: “...щоб московити, залишаючи козацьку країну, за своїм звичаєм не руйнували Україну”.
Стосунки із османами
Українське посольство у жовтні 1711 року до Стамбулу очолив прилуцький полковник Д.Горленко. До нього також входили генеральний суддя К.Довгополий, генеральний писар І.Максимович, генеральний осавул Г.Герцик та кошовий отаман К.Гордієнко. У своїй інструкції Орлик наказував послам, щоб вони вимагали від султана зміни пункту Прутського трактату, що торкався України й був досить неясно сформульований. Генеральна старшина мала відстоювати такі положення: 1) Порті необхідно визнати суверенітет гетьмана над Україною з «обох сторін Дніпра»; 2) Україна має управлятися гетьманом, що обирається вільними голосами; 3) Порта не може самовільно зміщувати обраного гетьмана; 4) султан повинен змусити Москву назавжди відмовитись від претензій на Україну; 5) Кримське ханство не може домагатися панування над Україною; 6) протекція шведського короля над українським гетьманом має зберігатися; 7) мають бути забезпечені автономні права Запорозької Січі тощо. Активна діяльність українців у Стамбулі та їхній вплив на переговори султана з російським послом П.Шафіровим дуже стурбували московських дипломатів. «Малоросійські зрадники підбурюють турецький двір проти Росії і вони якраз і є головною причиною, яка перешкоджає укладенню миру», – відзначав Шафіров у листі до свого царя.
Таким чином, українські дипломати повинні були укласти договір із Портою про перехід України під управління гетьмана П.Орлика за султанської протекції. Разом із тим, посольство мало з собою три варіанти інструкцій: у першому наголошувалося на тому, що українці мали залишатися під захистом Шведської корони; у другому висловлювалося бажання одержати заступництво султана; третій варіант не розголошувався і його тримав у себе член посольства, генеральний писар І.Максимович, який мав оголосити побажання Орлика лише за певних обставин. До речі, підтримка тісних відносин відразу з обома монархами поставила П.Орлика в незручне становище перед ними. Султан вимагав особистої присутності гетьмана на переговорах у Стамбулі, а шведський король забороняв Орлику їхати до столиці Порти. “Він (Карл ХІІ Густав. – Т.Ч.) наказав мені не приставати до турків. Я підкорився його наказам, які суперечили моїм інтересам”, – згадував Орлик вже під час свого перебування в еміграції.
Внаслідок діяльності тогочасної українсько-турецької комісії було укладено два договори між гетьманом Орликом і султаном Агмедом ІІІ. Перший з них, що був оформлений між 25 та 28 грудня 1711 року як султанська грамота, забезпечував П.Орлику владу над “козаками обох боків Дніпра”. Тобто, під гетьманську булаву мала відійти як Правобережна, так і Лівобережна Україна. Однак спротив російських дипломатів на чолі з П.Шафіровим і, найголовніше, виконання Петром І прутських домовленостей, змусили Агмеда ІІІ переглянути цей проект договору в новому варіанті (від 16 березня 1712 року). На жаль, в ньому вже не згадувалося про передачу українському гетьману Лівобережжя.
Найголовнішим положенням цього договору було: “…Ми (турецький султан – Т.Ч.) оцю Україну по цей бік Дніпра, яка на основі воєнного права перейшла до нашого непереможного цісарства від московського царя, передаємо і ласкаво відступаємо у повне володіння вищейменованованому гетьманові козаків українських і запорозьких, найяснішому Пилипу Орлику і його нащадкам, гетьманам українським і запорозьким… під нашою непереможною протекцією”. Таким чином, опираючись на положення Прутського договору з Росією, Туреччина віддавала правобережні землі України у “повне володіння” гетьмана Орлика. З іншого боку, відмова від претензії на Лівобережжя дала змогу Агмеду ІІІ укласти нове перемир’я з Петром І терміном на 25 років, яке було підписано у Стамбулі 3 квітня 1712 року.
Цей мирний договір між Росією й Туреччиною викликав бурхливий протест українського лідера. Він знову звернувся до турецького візира, намагаючись якомога ґрунтовніше аргументувати свою позицію, при цьому посилаючись на історичне право обраних українцями гетьманів володіти всією Україною: “Не лише всі мої попередники з усім Військом Запорозьким добивалися визволення від московського ярма Лівобережної України, найближчої до Московщини за Правобережну, але й сам гетьман Мазепа не для чого іншого з’єднав зброю Війська Запорозького з зброєю війська Його Величності шведського короля і разом пішов під протекторат Блискучої Порти, як тільки для того, щоб зробити самостійною всю Україну, і передусім Лівобережну…”
Як ніхто інший, Орлик розумів, що віддання йому згідно з грамотами Агмеда ІІІ Правобережжя не вирішить проблеми утвердження тут його влади. Про це переконливо засвідчували не лише наслідки походу 1711 року, але й тогочасна міжнародна ситуація. Адже на Правобережжя, окрім Москви, претендувала ще й Варшава, а тому, якби б Орлик навіть і утвердився в цьому регіоні, ці дві потужні держави не дали б змоги володарювати йому тут довго. Разом із тим, не вирішувалася головна проблема для українських гетьманів, яка існувала вже півстоліття, від початку 60-х років XVII століття – питання про об’єднання України під єдиною булавою.
Поступово Орлик у своїй політиці відходить від орієнтації на військову підтримку Туреччини. Він продовжує триматися Карла ХІІ Густава, який ще перебував у Бендерах. Доки існувало переконання, що султан і хан допоможуть Орликові звільнити не лише спустошену Правобережну, а й Лівобережну Україну, гетьман співпрацював із турками й татарами, визнаючи їхню зверхність, але не пориваючи зі шведським королем. Щойно така можливість була втрачена, він звернувся за допомогою до польського короля Августа ІІ Сильного. Однак і це не допомогло гетьману втримати під своєю владою хоча б територію Правобережжя.
22 квітня 1714 року Османська імперія підписала договір із Річчю Посполитою, згідно з яким Правобережна Україна відходила до володінь польського короля. Зважаючи на турецько-польські домовленості, український гетьман змушений був вивести свої війська з Правобережжя, а вже в червні 1714 року виїхав із найближчим оточенням і сім’єю у напрямку Швеції.
Звитяги та складнощі еміграції
У Шведському королівстві Орлик разом із родиною та найближчими соратниками перебував протягом п’яти років. Шведський історик Альфред Єнсен описував його перебування у цій країні як “безвідрадно тяжке”. Однак, попри матеріальну скруту та важкі умови життя, гетьман не забував про ще тяжче становище його батьківщини й звертався до Карла ХІІ Густава, щоб той клопотався про звільнення полонених московитами українців, а також не забував про те, що Україна знаходиться “під тиранським ярмом московського панування і дихала лише надією на слушний час для увільнення від того ярма”.
11 жовтня 1720 року зі Стокгольма через німецькі та австрійські князівства П.Орлик переїхав до Чехії, потім до Польщі, а звідти до володінь Османської імперії – Молдавії, Румунії, Болгарії та Македонії. Протягом 1722–1734 років він жив у містечку Салоніки в Греції, а потім в Яссах, що в Молдавському князівстві. Власне, саме переїзд гетьмана-емігранта зі Швеції до Туреччини був одним із найскладніших періодів у його перебуванні за кордоном. Адже тоді Петро І наказав своїм агентам заарештувати непокірливого українця. Про важливість спеціально розробленої в Санкт-Петербурзі операції із захоплення Пилипа Орлика та його родини засвідчувало й те, що її безпосередньо очолював найближчий улюбленець російського царя Павло Ягужинський.
Саме після переслідувань таємною службою Петра І мазепинців по території усієї Європи (зокрема, в Гамбурзі було схоплено племінника Мазепи А. Войнаровського, у Варшаві – брата дружини Орлика Г.Герцика) Ягужинського в 1722 році було призначено на одну з найвищих державних посад в Російській імперії – генерал-прокурора Сенату.
З огляду на те, що Орлику було відомо про “московське домагання та розшук” (саме так він під час перебування в Сілезії занотував у своєму щоденнику 14 квітня 1720 року) він чітко дотримувався законів конспірації, а тому йому вдалося уникнути арешту росіянами.
Поселившись у Салоніках, гетьман-емігрант знайшов можливість для зустрічей з місцевими англійським та французьким консулами. Він також налагодив контакти із послом Франції у Стамбулі, а з 1725 року почав активну переписку з польським королем у вигнанні Станіславом Лещинським (той перебував у Парижі). Історики до цього часу задумуються над питанням, як гетьману Орлику в умовах еміграції та безгрошів’я вдавалося вмовляти працювати на себе численних довірених осіб, посланців та агентів. Серед них були православні, католицькі та протестантські священики й ченці, турецькі, грецькі й болгарські купці, шведські, польські французькі, російські, датські, німецькі дипломати та офіцери.
Орлик постійно турбується розвитком політичних подій на Лівобережній Гетьманщині та Запорозькій Січі. Відомо, що 5 березня 1724 року грецький купець розповів йому про смерть гетьмана І.Скоропадського та запровадження царським урядом Малоросійської колегії. “Титул гетьмана України буде ліквідовано”, – записав він із цього приводу в своєму щоденнику. Пізніше православні ченці з Афону донесли П.Орлику, що російський цар змушував українських козаків рити канал між Ладогою та Волгою, посилав їх воювати далеко на Кавказ із Персією та призначав на полковницькі уряди замість українців росіян, сербів та молдаван. Православний єпископ із Галацу, який певний час перебував в Україні, якось розповів гетьману-емігранту, що він під час своєї поїздки бачив сльози на обличчях окремих українців при згадці імені Орлика.
Відомо, що, перебуваючи в Салоніках, П.Орлик постійно цікавився європейською пресою. Так, наприклад, у 1727 році з амстердамської газети він дізнався про обрання лівобережним гетьманом Данила Апостола і з цього приводу постійно називає його в своєму щоденнику “недолугим волохом”.
Про порядність та надзвичайну моральність Орлика говорить те, що, перебуваючи десятиліттями далеко за межами батьківщини, він щорічно у дні Полтавської катастрофи та смерті гетьмана Мазепи ходив до церкви молитися за свого наставника та загиблих у боротьбі за незалежність соратників.
Перебуваючи у вимушеній політичній еміграції, аж до своєї смерті у 1742 році, Пилип Орлик неодноразово листувався та зустрічався з представниками багатьох європейських і азіатських країн задля однієї мети – зробити Україну вільною від “московського ярма”.
Гетьманський син – генерал Франції
...5 листопада 1702 року в столичному місті Батурині у сім’ї генерального писаря Пилипа Орлика народився син, якого назвали Григором і невдовзі охрестили в місцевому соборі. Хрещеним батьком новонародженого був ніхто інший, як сам ясновельможний пан Гетьман “обох сторін Дніпра” Іван Мазепа, а хрещеною матір’ю – дружина впливового генерального судді Василя Кочубея. У ті святкові дні ніхто не міг передбачити ні долі цих поважних українських урядовців, ні долі самого Григора. А вона видалася не такою вже й прихильною до всіх, хто брав участь у тих урочистостях. Його життя, починаючи з підліткового віку, також пройшло далеко поза межами батьківщини. Однак, незважаючи на різні біографічні колізії, Григір Орлик став визначним державним і військовим діячем Франції, генерал-поручником і довіреною особою французького короля Людовіка ХV і отримав від свого зверхника високий графський титул.
Про життя і діяльність Григора, так само як і про його батька, можна було б зняти захоплюючий пригодницький художній фільм. Уже в 14-річному віці хрещеник Мазепи бере участь в одній із битв на боці шведського короля Карла ХІІ Густава під фортецею Штральзунд. Після цього з відзнакою закінчив Люндський університет у Швеції. Протягом 1719–1720 років проходив службу у шведській, а через деякий час у саксонській королівських гвардіях, а згодом виконував обов’язки осавула при польному коронному гетьмані Речі Посполитої. Від початку 1730-х років гвардійський офіцер Г.Орлик розпочав військово-політичну кар’єру при французькому королівському дворі.
Григір Орлик був одним із наймолодших мазепинців, які опинилися за кордоном і переслідувалися тогочасними російськими спецслужбами. Втечі й погоні, переодягання і видаванням себе за інших осіб, зустрічі з величними монархами й жорстокими розбійниками, участь у битвах регулярних армій і вуличних бійках – ось невеликий перелік подій, які постійно супроводжували сина Пилипа Орлика.
Свою дипломатичну кар’єру на службі уряду Франції Г.Орлик розпочав із поїздки до Османської імперії та Кримського ханства. Після повернення до Парижа він мав аудієнцію у французького короля. 9 червня 1733 року Людовік XV прийняв свого молодого дипломата. Монарх розпитував його про подорожі до Стамбулу та Бахчисараю, цікавився службою Григора у Карла ХІІ Густава та просив висловити свої враження про хрещеного батька Івана Мазепу.
Мало хто знає про те, що саме Г.Орлик відіграв важливу роль у проголошенні польським королем Станіслава Лещинського. Влітку 1733 року, після смерті Августа ІІ, коли боротьба профранцузького і пронімецького угрупувань Польщі за королівський трон перебувала у найвищій точці кипіння, Орлику було доручено таємно доставити одного з найімовірніших кандидатів на трон С.Лещинського з Парижа до Варшави, де той мав взяти участь у елекційній боротьбі. Ця подорож була дуже ризикованою, адже її шлях пролягав через землі Гамбурзької коаліції, яка була вороже налаштована до французького двору. Однак, разом зі ще одним французьким офіцером, із фальшивими паспортами, Орлику вдалося за два тижні, з 26 серпня до 8 вересня, подолати всі перешкоди й привезти Лещинського до Варшави. 12 вересня останнього було проголошено королем Речі Посполитої. За це Людовік ХV вручив Орлику надзвичайно коштовний діамант, а французька королева подарувала йому свій портрет.
Бездоганно виконуючи накази і доручення французького короля, Григір, тим не менше, намагається якось вплинути на свого патрона в справі вирішення долі своєї батьківщини. 3 грудня 1731 року він подав до рук Людовіка XV меморіал, в якому відзначає, що “інтерес Франції та її слава покликають її дати захист пригніченим націям, а чи можна знайти більш пригнічену націю, як Козацьку? ... Немає вже на Україні жодних вольностей, існує лише фантом свободи...” Гетьманич просив звернути увагу на те, що Росія згідно Прутського трактату відмовилася від козацтва, а після цього підступно окупувала Україну. Це певною мірою вплинуло на короля, який наказав своїм посланцям до Туреччини і Криму просити султана і хана допомагати гетьману-емігранту Пилипу Орлику.
У серпні 1734 року Григір під виглядом татарського купця пробрався на Лівобережну Україну, де зустрівся з полтавською та чернігівською козацькою старшиною. Вони запевнили, що шанують і пам’ятають його батька і готові при нагоді виступити за сина такої поважної людини. Лише випадковість врятувала в цей час Орлика від арешту росіянами, які розшукували його.
Зважаючи на російсько-турецьку війну 1734–1739 років, Г.Орлик склав план визволення України і подав його на розгляд французькому урядові. “...Як тільки турки почнуть наступ на Київ, – а тут ключ цілої України, – батько мій розішле універсали по всій Україні для козаків, які повинні будуть піднести зброю проти віковічних ворогів... Вся Україна повстане, як тільки мій батько на чолі з запорожцями з’явиться на кордонах, маючи підтримку Порти та Франції”. У цей же час Г.Орлик виношував утопічний план перенесення Запорозької Січі разом з усіма козаками до Франції. А невдовзі, у зв’язку з початком шведсько-російської війни у 1740 році, гетьманич звертається вже за допомогою до уряду Швеції з пропозицією спільно боротися проти Росії: “...Порта допоможе у всьому задля ревіндикації від Росії права на вільне посідання України, що належить батькові та його нації”.
Після смерті у 1742 році свого батька Григір у розпачі звертається в листі до французького міністра закордонних справ Амельо: “Ви не можете уявити собі мого горя: батько був для мене всім – другом, дорадником і вождем. Він був живим доказом, що людина в принципах може донести раз з’ясовані ідеали до кінця свого життя”. Безмежна любов і велика повага до батька супроводжували його сина протягом усього життя.
3 грудня 1747 року Григір Орлик одружився з чарівною жінкою на ім’я Луїза-Олена де Брюн де Дентевіль. Вона походила з відомого французького аристократичного роду. Весілля відбувалося у Версалі в присутності всієї королівської родини на чолі з Людовіком ХV. Саме король і підписав шлюбну грамоту “графа Орлика, первака небіжчика високомогутнього вельможі Пилипа графа Орлика, вождя Козацької нації”. Лише від часу одруження Орлик почав жити більш розміреним, спокійнішим життям. Він навіть почав писати працю з історії України, яка називалася “Замітки про Україну й Козаків, про яких Європа мало що знає”. На жаль, її повний текст до цього часу не віднайдений.
Та невдовзі військовий обов’язок знову кличе полковника французької армії Г.Орлика виконувати доручення свого короля. На чолі свого полку він воює на полях битв у Семилітній війні під Росбахом, Гановером та Франкфуртом-на-Майні. За досягнуті успіхи свого підрозділу 25 квітня 1759 року Григір Орлик отримав від Людовіка ХV звання генерал-поручника. Але під час важких битв поблизу Бергену та Міндену його було двічі поспіль поранено. У результаті отриманих ран 14 листопада 1759 року син українського гетьмана помер в одному із похідних госпіталів французької армії.
Заповіт Пилипа Орлика
Пилип Орлик протягом перебування на чужині вів особистий щоденник, який, по суті, став його своєрідним заповітом для наступних поколінь. Щоденник гетьмана обсягом понад 2000 (!) сторінок відтворює період із 1720 до 1733 року, зберігається в архіві Міністерства закордонних справ Франції в Парижі. Свої записи П.Орлик робив польською мовою з вкрапленням українських, латинських, французьких, турецьких, сербських та грецьких поодиноких слів й окремих фраз.
Щоденник розбитий на п’ять окремих зошитів-частин. Лише перша частина “Діярія подорожнього, розпочатого 10 жовтня 1720 року в ім’я найсвятішої Трійці” (саме так в оригіналі називається щоденник) з описанням подій від жовтня 1720 року до лютого 1723 року була опублікована й переведена в наш час українською мовою. Інші частини, які стосуються 1723–1733 років, хоча й видані у межах всього щоденника репринтним способом Інститутом Українознавчих студій Гарвардського університету (США) в 1988 році, однак потребують фахового перекладу й спеціалізованої “розшифровки” з огляду на складний почерк Орлика.
Сучасний французький історик Даніель Бовуа відзначав, що записи гетьмана-вигнанця Пилипа Орлика за своїм змістом є не лише подорожнім щоденником, але й великим збірником, який з одного боку є мішаниною різних речей, що передають дух часу та глибоко особисті реакції автора на всі сторони побуту, а з іншого – відтворюють все, що доходило до Орлика з міжнародного життя. Символічним виглядає висновок відомого вченого щодо порівняння Пилипа Орлика з видатним європейським просвітителем Вольтером. Окрім того Д.Бовуа засвідчив велику історичну цінність щоденника, який “реєстрував усвідомлення української ідеї в Європі”.
Виникає питання, чому Орлик писав польською мовою? Тут треба зазначити, що з огляду на те, що українські землі довгий час перебували у складі Польсько-Литовської держави ця мова стала однією з основних, поруч з українською, якою послуговувалася у діловому мовленні та письмі козацька еліта. Слід нагадати й те, що П.Орлик народився на теренах Великого князівства Литовського, де поруч із литовською та українською у повсякденному вжитку перебувала й польська мова. Отже, нічого дивного не має в тому, що свої записи уродженець історичної Литви та представник козацької старшини вів саме цією мовою.
Наскрізною думкою, яка проходила через увесь щоденник, стало об’єднання й державне існування України під гетьманською булавою Орлика, як законного спадкоємця Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. Поряд із особистими думками автора тут у вигляді копій із листів вибірково відтворена переписка гетьмана з багатьма можновладцями Європи та Азії.
Зважаючи на довгий час відлучення від можливості знати об’єктивну власну історію, сьогодні досить часто серед української громадськості (зважаючи на засилля іноземного інформаційного продукту) виникає запитання: як оцінювати наслідки Полтавської битви 1709 року і чи не потрібно нам разом із північними сусідами святкувати “славу російської зброї”?
Поза тим, яке ставлення має бути до цієї події в українців, ще у 1728 році дав відповідь у своєму щоденнику П.Орлик: “У вівторок, в день нещасливої для нашої сторони полтавської баталії, по якій втратили ми все, що мали і чим володіли і почали перегрінацію, яку по різних землях вісімнадцять літ уже континуємо, і Бог знає, коли їй буде кінець, – сей, кажу, оплаканий день вислухав я службу Божу.., що нас як ласкавий батько своїм каранєм до поправи життя на поминав... Та у всім нехай повниться його Свята Воля”. Тим самим активний учасник Полтавської битви з українського боку давав приклад своїм нащадкам як відзначати і 300-літній ювілей цієї “нещасливої для нашої сторони бататалії”: йти до церкви та молитися за упокій загиблих під час цієї катастрофічної для наших пращурів битви.
Відомо, що окрім авторства Конституції 1710 року, поетичних творів та щоденника перу П.Орлика належав Маніфест до європейських націй, який було оприлюднено весною 1712 року. Головною ідеєю цього документа (який, до речі, до болю нагадував Маніфест до європейських монархів 1658 року гетьмана Івана Виговського!) було пояснення основних мотивів боротьби за визволення українців з-під влади Москви. Зокрема в ньому проголошувалося: “Ми не можемо дивитися холоднокровно на нещастя, яким віддана наша нація, на порушення її прав у багатьох випадках. Ми одначе не будемо діяти з почуттям помсти, але ми керуємося виключно мотивом справедливості та згідно з правом, яке дозволяє кожному захищати свою власну справу й свою власну мету”.
“Ніколи не перестану шукати всіх легальних засобів, щоб заявити мої права й права моєї нації на Україну”, – писав в одному зі своїх останніх листів до сина Григора у 1741 році володар гетьманської булави в еміграції Пилип Орлик. Цим він не тільки засвідчував свій високий громадянський патріотизм та непереможну політичну волю, але й заповідав наступним поколінням українців бути незламними в боротьбі за свою свободу.
Незнищенна пам’ять
Як не дивно, але до цього часу збереглася й булава Пилипа Орлика, яка у результаті виборів дісталася йому в спадок від Івана Мазепи. Цей найвищий клейнод ранньомодерної Української держави сьогодні знаходиться серед коштовносте
