Культура і мистецтво: НАДІЯ МОВЧАН-КАРПУСЬ: "ВИЛИВАЮ ЛЮБОВ, НІБИ ЗОЛОТО..."
Немов зеленими намистинами? нанизаними на голубу шовкову нитку, милується ласкаве південне сонце утопаючими у садах селами, які притулилися до обох берегів тихесенької степової річеньки Журавки, що на Одещині. Два з них – Журавка і Червоний Кут – особливо рідні маленькій україночці Надійці. У першому вона народилася, у другому виросла. Польова дорога між цими мальовничими селами (від бабусі до бабусі) була найпершою дорогою в її житті. З двох боків цієї дороги-стежини дозрівали золоті хліба, обрамлені червоними маками і синіми волошками: тут цвіли «зозульчині варенички» і заливалися трелями жайворонки, тут уперше почула дівчинка спів посмітюшки і побачила перепеличку... Ця дорога вивела її на широкий шлях педагогіки і писемної творчості.
Народилася Надія Мовчан-Карпусь 12 червня 1944 року в сім’ї учителів.
Її мати – Єфросинія Дем’янівна – педагог, добра і дбайлива вихователька своїх дітей, була першою учителькою Надійки. Досить культурна і освічена, вона любила музику й співи. У сім’ї звучали українські пісні у супроводі гітари, домри, скрипки, баяну. Мати прищеплювала дітям любов до праці, навчала розуміти і шанувати природу.
Батько – Михайло Кузьмович – гарний бджоляр і садівник, учитель-словесник, усе своє життя присвятив великій і благородній справі виховання дітей.
«Наше дитинство журилося «Кобзарем», – писав поет Перебийніс, наголошуючи на популярності творів Т.Шевченка. Саме ним журилися всі, хто оточував батьків-педагогів майбутньої поетеси Надії Мовчан-Карпусь. Детально вивчаючи творчість Великого Поета, передавали вони полум’яну любов до Його Слова своїм учням, а отже – і дітям.
Надія Мовчан-Карпусь щасливо поєднала грані своїх педагогічних і літературних здібностей. Сімнадцятирічною дівчиною вступає вона до Ізмаїльського педагогічного інституту. По закінченню гаряче береться Надія за свою улюблену справу – навчає і виховує дітей, використовуючи свої власні казки, пісні, вірші, оповідання, п’єски, сценарії...
Працюючи на ниві красного письма, поетеса стала автором наступних збірок: «Батькова тополя» (1997), «Над річкою-журавкою» (1998), «Золотокрилі ранки» (2000), «Сонячне коло»(2003), «Мелодія осінньої просині»(2004).
Готується до друку ліро-епічна поема «Стаю на прю» та дитяча книжка «Веселинки Василинки».
Мешкає Надія Мовчан-Карпусь у місті Одесі.
Райська ніч
Ніч була райською,
Як яблучка
З трепетної твоєї долоні.
Ніч була спраглою,
Як зігріта
Серпневим сонцем земля.
Ніч була тиходзвінною,
Як запізнілий цвіт
Польових дзвіночків.
Ніч була терпкою,
Як запах соняхів
У пестощах
Ласкавого вітру
Жіноче щастя
Вимиваю любов, ніби золото,
Та лише не з піску гарячого,
А з життя і німого, й незрячого,
А з буття, яке гупа молотом.
Вимиваю її та й з повені,
За собою веду на поводі,
І молюся всю ніч безсонную
Перед нею, як перед іконою
Квітка самоти
Ти стрів мене, неговірку,
І спив із вуст нектар.
Скотилась зірка у ріку –
Світляний щедрий дар.
Не було поміж нас страждань –
Горів лиш малахіт.
Ми не вслухались до шептань
Старих вербових віт.
Нас підхопив огнений вир –
П`янкий солодкий гріх.
Які ж неправі і праві
Ми в цій шаленій грі!
Спаливши душу на проклін
Чи на низький уклін,
Стоптали квітку самоти...
Нащо такій цвісти?
Незакінчена пісня
Я в блакиті ясній,
Як у пісні твоїй, затихаю.
Ми обоє – по колу,
Обоє в грядущі часи.
Заплелась я в дощі
І проникла у пахощі Раю,
Стала плодом твоїм,
Що скотився по гілці в траву.
Утопаю в тобі.
У жагучих чуттях знемагаю,
Як той цвіт весняний
В яблунево-рожевім саду,
Як вино що кипить
У прозорій небесній винарні,
Як свічадо, яке
Відзеркалює радість тобі.
Я в глибинах твоїх.
А тому я щодня великодня,
І пречисто свічусь,
І світінням своїм не грішу.
Я щасливо топлюсь
І обвуглююсь в полум’ї Сонця.
Я любов’ю – в любов,
Як в безмежність у ніжність твою.
Пізні квіти
Під шум вітрів розквітли пізні квіти
І пахнуть в ніч, в кватирку, у свічу,
В уста мої, незвиклі шепотіти
Палкі слова, як тобі мовчу.
О пахощ ніжна! Як свята молитва
Проникливо освячуєш літа.
Легенька тінь, від свічечки розлита, -
Доріжка поміж нами золота.
Під шум вітрів злилося небо з морем.
(Бува на світі ароматний шторм...)
І знову ми очима лиш говорим,
І так нам добре, затишно обом.
Меланхолія
Спилась уже півчара-півжиття.
Немолодик зійшов над зрілий сад.
Вже не печуть пригаслі почуття,
І не червоним сипле зорепад.
Душа горить, та не палахкотить.
В рожеві кольори влилася синь.
День не спішить, і нічка не летить,
І поміж цим гірчить трава-полинь.
Спилась уже півчара-півжиття.
У піднебессі синьокрилий дим.
Немає в плині річки вороття,
Є лиш прозорість у сльозі глибин.
Квітуй, люби мене
Іду собі поволеньки додому –
Зеленокоса, юномолода,
Радію сонцю ніжновесняному,
В якім розквітла щойно резеда.
Ой стежко, стежко, де мої дороги?..
В портфелі – однина і множина.
Мій дивосвіт розкрилений, розлогий,
Я ще не чула слова "чашина"...
На небі Дана хмарку освятила
Дощем рясним, що радістю майне.
А Лада – моє серце озернила
Квітковим зернятком люби мене...
Зросло воно. Квітує всім. Притому,
У центрі серця. І не відцвіта.
Я за цю квітку небу голубому
Молюсь щоденно – в будні і свята.
Лілеї
Лілеї в заводі цвітуть
І тягнуться до неба,
А я лебідкою пливу
Поміж хмарок до тебе.
Лілеї в заводі цвітуть,
І їх цілує небо,
А я промінчиком ясним
Лечу в думках до тебе.
Лілеї в заводі цвітуть,
Немов життя обнова,
А я до тебе, як до ніг
Травиченька шовкова.
Лілеї в заводі цвітуть
Чарівністю кохання,
А найясніша серед них -
Моя любов остання.
На любов обречу
З чарозілля весни
Вибираю траву цілющу.
Настою на сльозі –
Окроплю твою стерплу душу.
Зачарую данням,
Буду вабить тебе красою.
Обречу, приверну
Напоївши тебе росою.
З чарозілля свого
Сплету пута тонкі шовкові.
Обів’ю пригорну –
Буду вчити тебе любові.
Я тебе не пущу
У вітри, у світи байдужі –
Поміж нас розцвітуть
Буйнолисті червоні ружі.
Серед безлічі зір
Ту знайду, що для нас від Бога.
В світле сяйво її
Поведе нас одна дорога.
І надія ясна
Лебедітиме нам врочисто,
Я тебе обречу
На кохання п’янке, пречисте.
Від Бога
Чується й нині:
Ти – найніжніша,
Ти, чародійко,
Найчарівніша.
Ти, моя квітко,
Біла лілеє,
Єдинождана –
Люблю тебе я.
Радість кохання
Людям від Бога...
Шовком крізь осінь
В зиму дорога.
Горе-стрілець
Мов тятиву, натягую струну –
Лети, стріло! Але... я не збагну:
Страшна ця мить, щаслива чи уроча?
Якщо щаслива, то мені зурочать.
Якщо страшна, то цур їй! Хай їй грець!
Якщо уроча...
Чи ж бо я стрілець?
Поки гадала, поки міркувала –
Сусідка... вцілила... Тебе забрала.
Понад нашу біду
Відійду...Не тужи понад нашу біду.
Я для тебе над світом зорею зійду,
Стану запахоп м`яти і квіткою-сном,
І фатою черешні в саду під вікном.
Вийдеш в поле – потрапиш в таку дивину:
Вітерець приголубить твою сивину,
А ромашка хитнеться до тебе: це я -
Найніжніша під сонцем, кохана твоя.
Відшукай мене зором, до мене схились,
Попроси, як раніш: «Пригорнись, пригорнись!»
Я віддам тобі серце і руки-ростки.
Ось тобі і вуста – пелюстки,пелюстки...
* * *
Я буду жити, доки ти
На світі будеш,
Хоч пом`ятатимеш мене,
А хоч забудеш.
Молю світи, нехай тебе
Оберігають.
Зневіру – геть! Хай дні лихі
Тебе минають.
Живи як можеш. Та живи,
І будь щасливий.
Дай, Господи, тобі дощів.
Мені – дай зливи.
Надія на життя твоє
Горить у серці.
Тому і житиму...
Молюсь...
Ну бути смерті!
Ще раз до тебе добіжу,
Впаду на груди.
Я буду жити, доки ти
На світі будеш.
Шлюбна ніч
Роздягав її тихо,
Аж завмер, аж не дихав.
Легко падало листя
Нижче, нижче і нижче…
Він п’янів поміж листом,
Між червоним намистом,
А вона – не пручалась:
Вже вони повінчались.
Небо щастю раділо,
Просльозилось, дзвеніло,
Благе кинуло слово:
Йдіть в життя рушниково…
Кучерявився вітерпі
У калинових вітрах,
А намисто порвалося
І в травицю упало…
Грішниця
Терносиня та червоноглода,
Чистосльоза – хоч з долоні пий,
Осене моя зеленовода,
Гріховодице без шеляга вини,
В чім твій гріх?
Невже в душі розкритій
І до неба, і до ручая?..
Розкіш кіс, ожина соковита,
Та в очах любов…
Це ти?.. Чи...я?!
Пісня
Тумани вранішні
в блакитно сиві дні
лягли на скроні.
Я ж, ніби в юності,
до тебе радісно
тягну долоні.
Буяють травнями,
спливають ріками
роки і дати.
Та знову хочеться
тобі закохано
посповідатись
Гарячі, сонячні
знаходжу радощі
в твоїм полоні.
І перед пам’яттю –
рожевим кольором стою
стою в поклоні
