Історія, філософія, релігія: ДОЛЕНОСНЕ ХVІІ СТОЛІТТЯ В ПРОЕКЦІЇ НА ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ СЬОГОДЕННЯ
Валерій СМОЛІЙ,
д.і.н., академік НАН України
Гортаючи сторінки української історії, ми щоразу натрапляємо на події, персоналії, факти, які пережило українське суспільство кілька століть тому, але які для нас залишаються живими та актуальними й сьогодні. Серед таких подій, безперечно, одне із найяскравіших місць посідає переломна доба середини ХVІІ ст., тобто час, коли здивована Європа біля своїх кордонів побачила нову державу – Українське Гетьманство, або, за тодішньою термінологією, власне самоназвою – Військо Запорозьке.
За останні більше ніж півтора десятиліття історична наука зробила величезний якісний прорив у вивченні та дослідженні цієї тематики. Власне, докорінних змін зазнала сама концепція історії подій середини ХVІІ ст. Канув у лету украй заідеологізований антинауковий Переяславський міф 1654 р. Зі сторінок книг і підручників зійшли схеми й конструкції щодо характеру, спрямування і результативності виступу під проводом Б.Хмельницького. Більшість сучасних учених кваліфікує ці події як Національну революцію. Для такого твердження ми маємо всі підстави. Перше і основне полягає у тому, що величезний заряд невдоволення різних категорій населення України, який накопичувався протягом багатьох десятиліть, змів не лише попередню систему організації влади, яка мала іноетнічний характер, але й, завдяки генію Б.Хмельницького і його сподвижників, вилився у конструктивне річище створення своєї власної держави. За короткий час (до кінця 1648 р.) було організовано національні органи влади, конституйовано судовий устрій, здійснено відповідний адміністративно-територіальний поділ, почали функціонувати митна і податкова служби, організоване боєздатне військо, дипломатичні установи, карбувалася монета. Зазнав змін зовнішньополітичний статус Війська Запорозького. З об’єкта новостворена держава перетворилася у суб’єкт міжнародних відносин.
Інші, не менш разючі зміни відбулися у соціально-економічних відносинах. Їх модель відтоді визначали не велике магнатське землеволодіння і праця залежних селян на латифундіях польських магнатів і шляхти, а козацькі господарства фермерського зразка. Безпосередні виробники одержали право вільно розпоряджатися своїми земельними угіддями – продавати, дарувати, обмінювати, здавати їх, за сучасною термінологією, в оренду. В соціальній структурі суспільства провідне місце посів козацький стан. По суті, через призму його інтересів у державі вирішувалися всі основні питання політичного і соціально-економічного життя. Проте не обходили й інтереси інших станів, передусім селян і міщан. Величезну увагу гетьман Б.Хмельницький приділяв православній церкві та спілкуванню з її ієрархами (заради справедливості варто зауважити, що вони не завжди були безхмарними).
Революційний злам середини ХVІІ ст. мав й інші важливі наслідки. Одним із них стали якісно нові риси у формуванні етнічної свідомості українського етносу. Зокрема саме відтоді у літописах та книжних творах, на сторінках офіційних документів і у титулах гетьманів почала вживатися назва «Україна» як назва держави і народу, що її населяв.
Безперечно, ми змалювали лише загальну схему розвитку цих подій. Реальність була значно суворішою, більш заплутаною і складною. Адже, по суті, всі питання внутрішнього життя гетьману доводилося вирішувати в умовах безперервних воєнних дій та загроз реставрації дореволюційної моделі організації влади. Були випадки ксенофобій та невиправданих жорстокостей. Не завжди мирно розв’язувалися соціальні конфлікти. Власне і сам Б.Хмельницький пройшов великий еволюційний шлях, знаковими віхами якого спочатку була ідея козацького автономізму в складі Речі Посполитої, а згодом – створення незалежної держави в межах (підкреслимо) усіх етнічних українських земель.
Дозвольте зупинитися ще на одному принциповому питанні. Йдеться про причини згасання цього потужного спалаху державотворення українського народу. Справді, як могло трапитися, що велика і, по суті, конституйована держава спершу було зведено до статусу автономного об’єднання в складі імперії, а пізніше, у ХVІІІ ст., – зовсім ліквідовано. Ми не заглиблюватимемося у складні наукові питання (про це написано десятки книг) і обтяжувати читача доказовим матеріалом (його також введено у науковий обіг). По-перше, відзначимо, що у складі абсолютистської Російської держави Україна з її демократичною формою правління (виборний гетьман, козацьке коло, змінюваність старшини) не мала перспектив для свого розвитку та кристалізації цих інститутів влади. По-друге, смерть у 1657 р. харизматичного, вольового, визнаного лідера Української революції, по суті, започаткувала системну політичну кризу, крайнім виявом якої стала справжня громадянська війна другої половини ХVІІ ст. По-третє, політична еліта виявилася неспроможною у ході цих доленосних подій піднятися над власними вузькоегоїстичними інтересами (влада, земля, селяни тощо). Крім того, у виробленні лінії своєї поведінки вона почала опиратися не на власний народ, а на зовнішні політичні центри – Москву, Варшаву, Стамбул та владні структури сусідніх держав. Як наслідок, Українська держава розпалася на два Гетьманства – Правобережне і Лівобережне. Окрему позицію займало Військо Запорозьке Низове, або Запорозька Січ. Варто наголосити, що ця позиція не завжди збігалася з державотворчим устремлінням українських гетьманів. По-четверте, зовсім не сприятливим виявився геополітичний фактор. По суті, жодна із великих європейських держав не була зацікавлена у появі на континенті нової незалежної держави, оскільки це змінювало співвідношення політичних сил і систему існуючих договорів і домовленостей. Загалом, ці причини можуть бути визначальними і у винесенні уроків із тих давніх і, водночас, близьких нам подій. Це сильна влада, яка користується довірою і повагою у народі, консолідація еліти і суспільства загалом, об’єднаного навколо державницької ідеї і засобів досягнення мети, і, звичайно, збалансована і послідовна зовнішня політика.
Проте події українського державотворення середини ХVІІ ст. не були загублені у мороці часу і простору. Вони були настільки потужними, що ними жило суспільство на початку і в кінці ХVІІІ ст. (згадаймо гетьманів І.Мазепу, П.Полуботка, низку кошових отаманів). Вони залишалися живильним середовищем для вироблення програмних засад лідерами Кирило-Мефодіївського товариства, у них черпав свою наснагу геній Т.Шевченка, Л.Українки, І.Франка та інших духовних і політичних проводирів українського суспільства. Козацький ідеал, тобто реалізація вічного гасла землі та волі, ідеал цілком земний і реальний, матеріалізований прадідами у ХVІІ ст., приводив у рух величезні маси селян у ХІХ та на початку ХХ ст. У цьому контексті не можна обійти проблему Української революції 1917-1921 рр., яка продемонструвала наступність і генетичний зв’язок між обома подіями, попри те, що їх розділяла відстань у два з половиною століття. Новітня Українська держава – це держава, збудована на багатовікових традиціях державотворення українського народу. Однією із підтверджувальних засад цієї тези є факт відновлення козацтва, причому відновлення не декретними і бюрократичними засобами, а з народної ініціативи. Козацтво відродилося, бо суспільство готове до цього, саме тому воно підтримало і сприйняло його.
Ми неодноразово висловлювали свої думки щодо проблеми сучасного козацького руху в Україні. Якщо акумулювати їх, то основний сенс полягає не у блиску погонів і нагород, не в етнографічній реконструкції картинок минулого, а в тому, щоб козацький рух нарешті був сконсолідованим і став важливим фактором об’єднання суспільства і вдосконалення всіх інститутів держави загалом. Дивлячись у минуле, ми повинні бачити майбутнє і працювати на нього.
І ще одне. Необхідно сконцентрувати зусилля державних і академічних інституцій для підготовки усесторонньої програми популяризації історичних знань. Її сегментами може бути підготовка серій книг і брошур, кіно- і телематеріалів, комп’ютерних дисків, ігрових заставок, мультфільмів тощо. Пропаганда, у доброму сенсі цього слова, історичних знань, як не парадоксально це звучить, може стати одним із основних аргументів на користь об’єднання українського соціуму, вироблення і кристалізації національної ідентичності. Я переконаний, що таку програму позитивно зустріне громадськість.
