Точка зору: Сергій КАЗАЧЕНКО: УКРАЇНУ ВРЯТУЄ ПРЕЗИДЕНТСЬКЕ ПРАВЛІННЯ

Сьогодні наша країна переживає нелегкі часи: внутрішня політична криза, доповнена ще й глобальною економічною, вона справляє негативний вплив на всі сфери її життєдіяльності.

Крім того, очікується проведення чергових парламентських і президентських виборів, до яких готуються провідні політичні сили.

Кожна з них прагне реалізувати свої намагання змінити ситуацію в державі на краще.

Про власне бачення політичної ситуації в Україні розповідає голова Демократичної партії України

Сергій КАЗАЧЕНКО

– Сергію Васильовичу, чи зміниться щось для держави після того, як відбудуться президентські вибори? Одні у цьому бачать розв’язку, інші – ускладнення ситуації, в якій перебуває Україна. Як цю ситуацію розглядаєте ви?

– Справді, одні кажуть так, інші – інакше. Пригадую, як нещодавно тому в Сімферополі було презентовано новий політичний клуб. Там зібрались нові й старі політики, і на перше засідання клубу винесли питання: «Яким повинен бути інститут президентства, яким повинен бути президент?» І взагалі: «Чи потрібно обирати президента всенародно, чи краще це робити в парламенті?» Проте, як завжди, розмова перейшла в дещо інше русло: стали обговорювати, хто такий президент узагалі, до чого довели країну, і, врешті-решт, почали думати, що ж треба робити далі.

Як голова Демократичної партії, бачу вихід один: треба ввести президентське правління років на два-три. Адже тепер неможливо провести ані політичну, ані конституційну реформу. Але є закон, який дозволяє ввести президентське правління.

Дехто говорить, що не така вже й складна ситуація, аби вдаватися до цього кроку. Але куди ж іще складніше? «Тривладдя», яке існує в Україні, довело її до краю. Тому ніякі вибори, особливо так, як вони сьогодні відбуваються, не врятують ситуації: чи-то позачергові парламентські, чи позачергові, хоча б і на три місяці, президентські. Хоча Конституційний Суд констатує одне, а політики – інше, президентські вибори повинні пройти у січні, коли президент складав присягу. Однак це також не змінить ситуації, адже парламентські вибори не можуть одночасно відбутися у січні: для цього доведеться розпускати парламент. Тому я вважаю, що для країни найкращим було б введення президентського правління на чолі з нині діючим Президентом. Підкреслюю, іншого виходу наразі не маємо. Президент Віктор Ющенко довів, що він може бути справжнім главою держави, гідно представляє країну на міжнародній арені, орієнтується в економічній ситуації, робить виважені прогнози на майбутнє. Однак усе це – лише поради, бо сьогодні усі ті повноваження, які він має, не можуть бути застосовані. Він не може своїм указом нав’язати власну позицію уряду: прем’єр-міністр може його послухати, а потім на засіданні РНБО сказати: «Бреше!» Це взагалі нечувано. Більше того, він не в змозі реалізувати свої пропозиції через Верховну Раду. Ані Уряд, ані Верховна Рада не можуть наразі запропонувати реальні кроки, аби вивести країну з кризової ситуації.

Якщо вони не спроможні цього зробити, то чого ж тоді ми чекаємо від парламентських виборів, якщо не знаємо, за якими правилами ці вибори відбудуться: за мажоритарною, пропорційною системою, відкритими списками. Та й байдуже: вибори все-одно пройдуть між трьома-п’ятьма особами – Януковичем, Ющенком, Тимошенко, Литвином і Симоненком. Інших - вони не допускають. У тих пропозиціях і проектах, які ними розглядаються у Верховній Раді, немає того, що пропонується іншими політичними силами, які вже перебувають з ними в рівних умовах, вирівняли всі баланси. Тому нам потрібно створити умови для того, аби всі політичні сили з різними можливостями на однакових засадах мали змогу взяти участь у виборах. Тільки тоді вибори дадуть результат. Інакше все залишиться так, як є. І зробити це все можливо лише демократичним шляхом. Адже демократія – це не лише загальна свобода дій. Це, по-перше, закон. У нас немає закону про вибори, бо той, який є, – «інструкція для своїх», і більше нічого. По-друге, демократія – це дисципліна, коли всі працюють задля досягнення однієї мети: як політики, так і люди. Так, як це роблять в інших країнах. Наприклад, у Німеччині після війни досить швидко пройшла відбудова, у Франції, під керівництвом де Голля також зуміли вийти з кризи, у Чилі, на чолі з Піночетом, досягли того, що зараз це – одна з передових країн, і політики просто планують, що потрібно зробити для того, аби населення жило достойним життям. Тому я ще раз підкреслюю, що сьогодні ані президентські, ані парламентські вибори нічого не змінять.

– Безперечно, президентське правління могло б врятувати ситуацію. Але, пригадаймо, після Помаранчевої революції Віктор Андрійович отримав великий кредит довіри, на сторону Президента перейшов Парламент. Можна було б відмінити ті ганебні поправки до Конституції, які передбачали введення третього терміну правління Президента, але він цього не зробив. Хоча й міг здійснити легітимним шляхом. Як же бути тепер?

– Висловлюючись по-козацьки, ми обирали батька, який має не лише довіру, але й політичний інструментарій. По суті, у нього мали бути сокира, лопата, граблі, плуг, кінь і все інше, з чим можна господарювати. Але ж за одну ніч забрали сокиру, лопату, граблі, плуг, коня, а потім сказали йому: «Зроби те, що повинен був би зробити, маючи все це». Він спробував власними силами, голіруч, але ж інструментарій роздали іншим людям: хтось узяв лопату й пішов копати, інший узяв сокиру й пішов до лісу, ще хтось здав плуга на металобрухт, а коня – на бійню. А тоді почали кричати, аби він усе це робив, а він: «Хлопці, але ж ви забрали інструментарій, то й робіть». «Як робити?! – Вони йому. – Ми його продали, роздали, та й взагалі – ти повинен усе робити». І така суперечка триває вже п’ять років. Зрештою, кажуть: «Ну все, він не зробив – значить він не може». Тому я наголошую: треба ввести президентське правління, повернути Президентові лопату, сокиру, плуг, коня – і тільки тоді можна буде ставити йому якісь запитання. Вважають, що за таких обставин у Латинській Америці, чи в Білорусі існує диктатура, проте навіщо кривити душею: наші люди, повертаючись звідти, розповідають, як там добре живеться. Тим більше, що ми не претендуємо на перші місця у світі за рівнем ВВП чи рівнем життя – ми кажемо про достойну заробітну платню, пенсію, соціальні гарантії для військових, багатодітних сімей й одиноких матерів.

Ми не повинні говорити про те, як вийти зі світової кризи. Як говорив професор Преображенський, «розруха – у наших головах». Перш за все, потрібно вирішити внутрішні негаразди, адже яка може бути ідеологія у держави з такими внутрішніми потрясіннями? Отже, нам потрібна жорстка рука. Відкиньмо побоювання щодо сучасного Сталіна, Гітлера чи Муссоліні, адже тепер зовсім інший світ. Якщо президент, який має усі повноваження, починає перетворюватися на диктатора, йому можна перекрити кисень з усіх боків – і він зникне. Тим більше, що за роки незалежності ми збудували економіку, котра не дозволить існувати диктатору в Україні.

– Які ще компоненти вітчизняного потенціалу є важливими для подальшого розвитку України і яким чином їх краще використовувати?

– Ми відмовилися від ядерної зброї, але якби Україна її мала, усі держави поводили б себе з нами інакше. Проте вже не маємо нічого: головні гаранти – Росія і США – не дали нам ні копійки, і навіть якщо зараз Президент поставить питання про виконання ними їхніх же зобов’язань 1994 року, то завтра Прем’єр поїде до Москви запитувати: “За скільки”. Голова Верховної Ради розповідатиме про те, що гроші не потрібно брати одразу, бо Парламент їх не розподіляє і їх, зрештою, вкрадуть.

Якщо ж у країні є господар, то він чітко знає, куди ці гроші спрямувати. Так, Президент намагався внести зміни до бюджету, стверджуючи, що ми не витягнемо пенсійного забезпечення. Його не послухали, а тепер погоджуються, що існують дефіцит і заборгованість Пенсійного фонду. А чи буде з нами хтось розмовляти, коли маємо такий бюджет? І тоді ще не було кризи й не говорилося, що МВФ має надати нам якийсь кредит. Коли ж звернулися до нього за кредитом, виявилося, що наш бюджет, як стара книжка, між сторінки якої кладуть доларові банкноти, що звідти випадають, та ще й швидко збираються невідомо ким. То хто ж може навести порядок? Президента обрали, й ніхто, окрім нього, вирвати країну з кризової прірви не зуміє.

Якось, коли обговорювалося питання виведення Чорноморського флоту РФ з Севастополя й Президент видав Указ про створення відповідної програми, ведення переговорів тощо, мені зателефонував наш партієць з Тернопільської області. Він сказав: «Сергію Васильовичу, я вважаю, що цього робити не можна: потрібно з Москвою домовлятися». І справді, флот можна залишити, бо для цього є вся необхідна інфраструктура: причали, порти, море узимку не замерзає. Однак це має бути круїзний, яхтовий флот, а в Криму, у свою чергу, повинна бути впроваджена вільна економічна зона. Досить уже говорити про те, що Крим – перлина України, бо ж Крим – це, перш за все, той «ківш», котрим можна черпати гроші. А робити це можна лише тоді, коли держава буде міцною. Держава міцнітиме тільки тоді, коли матиме господаря. До цього нам потрібно запровадити ще й чітке законодавче регулювання, аби Верховна Рада могла контролювати дії Президента, а він, у свою чергу, не «бігав» від одного зовнішньополітичного партнера до іншого, як це завжди було в українській історії.

Справді, геополітично наша держава розташована таким чином, що їй постійно доводилося з кимось домовлятися – з поляками, литовцями, чи-то з татарами. Сьогодні, до речі, так і відбувається. Але за ситуації, котра наразі спостерігається в Україні, це робити не можна: неможливо бути нейтральною державою, допоки сама країна цією державою не є. Хтось говорить про те, що нейтральний статус захистить нас від нападу. Гітлер свого часу не гребував захопленням нейтральних країн, але ж уже не ті часи. Така ситуація не може скластися навіть у тому ж Іраку чи Афганістані, бо скрізь до влади приходить народ, який керує країнами через своїх обранців. Причиною усіх негараздів є плачевний стан держави, котру, перш за все, потрібно з нього вивести. Маючи при владі «триголового змія», це зробити неможливо.

– Ви говорите про «сильну руку» Президента й необхідність надати йому більше повноважень, подаючи за приклад Лукашенка чи Піночета. Однак, чи не дискредитуватиме це Україну на міжнародній арені, адже, не зважаючи хоча б на посередній рівень життя білоруського населення, і Рада Європи, і ОБСЄ тиснуть на Лукашенка, не даючи, таким чином, Білорусі виходу до жодної країни, окрім Росії. Чи не чекатиме така доля й на Україну у разі посилення президентської влади?

– Білорусь, як й інші країни, страждає від наслідків кризи. Лукашенко зрозумів, що в даному випадку Росія нічим йому не допоможе і звернувся до Міжнародного валютного фонду. Його звернення розглянули чи не найпершим. Нас же постійно асигнують обіцянками. А чому? Тому, що вони мають чітку позицію й обличчя країни, політики і керівника держави. Чи є в світі хоча б одна країна, котра не має такого іміджу й чудово існує? Немає. От хоча б Англія: за правління Маргарет Тетчер цю країну поважали, а потім США почали її кидати то до Афганістану, то до Іраку. Росія: нині Путін керує державою, і всі про це знають. І ніхто не скаже, що у цієї держави немає обличчя. Тож ми повинні здобути його, встановити контроль над владою. Її зараз немає, а, натомість, є клани, які діють так, як самі того хочуть. Чи є у нас наразі хоча б один дієвий проект? Усе – тільки розмови. До того ж, немає необхідних законів, котрі б давали преференції, пільги, встановлювали виважені податки. Тому не можна розпочати впроваджування, наприклад, новітніх технології, говорити про енергозбереження, коли політики думають лише, як більше забрати, реприватизувати, перепродати. І тому спостерігаємо те, про що говорить Президент: маємо дефіцит тут і там.

– Ви говорили про те, що Україна постійно змушена вирішувати свої зовнішньополітичні проблеми то з Заходом, то зі Сходом. Чи не краще для нас було б остаточно вибрати якусь сторону?

– Сьогодні зовсім інші часи, й говорити про те, що розширення державних кордонів може відбуватись через захоплення територій, не варто. Якщо ж брати Абхазію й Осетію, то цей інцидент просто «охолодив Росії голову». Розмовляючи з росіянами у Криму, я зрозумів, що країна захищала своїх громадян на території цих республік. Однак це було помилкою. Бо ж, якби завтра китайці ввели війська до Приморського краю Росії, захищаючи своїх громадян, то чи було б це правильно? Тобто, ця операція була спрямована проти Грузії, котру не можна було здолати ні відключенням електрики, ні припиненням газових поставок. Але добре, що росіяни вчасно зупинилися, інакше – була б нова Чечня, де військові дії фактично тривають і нині.

Тому зазіхати на такі території, як Україна, Росія не посміє. Це можуть бути, хіба що передвиборчі гасла. А от розширити сферу впливу вона дійсно може своєю політичною діяльністю, як це роблять Сполучені Штати Америки. Або ж через поглиблення економічних зв’язків, створення економічних співтовариств (як-то ОЧЕС чи ШОС). Нам треба зважати на це, бо в найближчому майбутньому в Європі для нас немає ринків, а от у Китаї чи Індії – є, бо ж вони – майже 50 % населення Земної кулі. То ж чому б нам не звернутися до них, адже ми маємо і розвинуту промисловість, і науку, і військову техніку. Проте нам потрібно розвивати нанотехнології, адже наша продукція енергомістка настільки, що вона нікому не потрібна. Ці технології потрібно впроваджувати і в аграрний сектор, бо ми маємо найголовніше – український чорнозем. У той час, коли світ стурбований нестачею високоякісних продуктів харчування, засиллям генномодифікованих продуктів, саме ми можемо запропонувати Європі альтернативи. Ми маємо унікальну можливість – стати «житницею Європи».

Тому вважаю, що для виходу з кризи нам потрібно, перш за все, ввести президентське правління, дати країні справжнього господаря.

– Як у цьому процесі реалізує себе Демократична партія?

– За останні три роки Демократична партія України пережила ще одне відродження. 16 грудня 1990 року Міністерство юстиції УРСР зареєструвало Демократичну партію, потім ми переживали так званий «НЕП», зміни керівництва, а після останніх виборів знову розпочали партійне відновлення. Нині партія структурована: працюють 25 із 27 обласних організацій, які нарощують свій внутрішній ресурс. Безумовно, ведуться перемовини з різними демократично спрямованими політичними силами про те, як разом знайти вихід із кризи, адже немає умов, за яких партія змогла б підійти до виборів самотужки. Ми маємо лише парламентські партії, котрі формують керівництво і приймають закони, тому власна думка Демократичної партії навряд чи буде почута.

Тим більше, що ЗМІ у країні заангажовані, достатнього фінансового ресурсу партія не має, а звернутися за ним до населення також не можливо. Тому Демократична партія, готуючись до виборів, підбирає партнерів.

Співпрацюємо з тими силами, котрі мають свою ідеологію та цивілізоване бачення співробітництва. Хай проведемо ми 10, а вони 5 представників до Парламенту, однак будемо діяти спільно. Бо коли у Верховній Раді буде 10-15 партій, а не декілька ключових осіб, можна буде вести політичну розмову, діяльність Парламенту буде спрямована винятково на законотворчість.

Розмову вела

Юлія ЦИРФА