Політика: У НАТО – ювілей… А що ж для України?
2009 рік поволі стає знаковим для інтеграційних прагнень України.
По-перше, із наближенням президентських виборів не викликає сумніву той факт, що зовнішня політика стане одним з об’єктів гострих дебатів серед основних кандидатів, які активно намагатимуться здобути електоральну підтримку населення. З іншого боку, глобальні світові процеси, світова економічна криза, низка питань глобальної безпеки не можуть не зачіпати інтересів України, інтегрованої в світовий простір, що так чи інакше висуває зовнішньополітичний чинник на одне з перших місць. Більш того, початок року позначився важливими подіями, які матимуть вплив на реалізацію Україною її стратегічного курсу на вступ до Північноатлантичного Альянсу.
Відомо, що 3-4 квітня 2009 року в Німеччині та Франції відбувся ювілейний, 60-ий саміт НАТО, який поставив на порядок денний ряд питань, мабуть що, глобального характеру, котрі стосувалися і трансформації НАТО, і вироблення нової стратегічної концепції розвитку організації, обрання нового генерального секретаря, однак, що найбільш важливо, – багато уваги, за прогнозами, мало бути приділено питанню розвитку відносин Альянсу з Україною та Грузією – країнами, які не отримали на попередній зустрічі НАТО в Бухаресті «План дій щодо членства».
Тож у нашій країні багато хто очікував, що цей саміт розставить усі крапки над «і» в розвитку подальшого співробітництва України з Альянсом. Проте із самого початку його організатори, Франція та Німеччина, зробили заяву про те, що на зустріч буде запрошено лише представників країн-членів, що вже само собою було ознакою пріоритету внутрішніх питань розвитку організації перед розширенням. Тому й питанню актуальності вступу України до Альянсу у найближчій перспективі приділено значно менше уваги, ніж, наприклад, подальшому розвитку відносин НАТО з Росією. А за результатами саміту відновлено призупинену після грузино-російського конфлікту роботу комісії «Росія-НАТО», обговорено питання подальшого ходу подій в Афганістані та інших гарячих точках світу, де в тій чи іншій мірі перетинаються інтереси обох сторін та проступає загальна безпекова ситуація у площині проблеми роззброєння.
Ще раніше з вуст віце-президента США Джо Байдена на 45-й Мюнхенській конференції з безпеки пролунала заява про нову еру співпраці та архітектуру безпеки, які мають стати основою розвитку відносин між США та Росією. Та, що найголовніше, ним було висловлено тезу про необов’язковість швидкого вступу України та Грузії до НАТО, що чітко висвітлило бачення новою президентською адміністрацією США перспектив долучення нашої держави до Альянсу. Український істеблішмент не забарився із відповіддю: Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко заявила про те, що такому ходу подій сприяє «ситуація усередині самої країни — де частина населення хотіла б бачити Україну в НАТО, а частина – ні. Але є питання і вищого рівня — це те, як на вступ України відреагує Росія і як це відіб’ється на взаємодії, партнерстві Європи й Росії тощо».
Ця заява підводить нас до висновку про те, що наразі питання вступу України до Альянсу розглядається в набагато більш комплексній площині, якщо порівняти цей процес з аналогічними в країнах, які стали членами НАТО після Бухарестського саміту – Албанії та Хорватії. Причиною цього слугує низка факторів.
По-перше, сам Альянс переживає наразі етап своєї внутрішньої трансформації, який співпадає з підвищенням в ньому ролі європейських держав та відповідно пропорційного зменшення впливу США, про що свідчить провал надання Україні ПДЧ. Це стало «продуктом» злагодженої політики Німеччини та Франції – країн, для яких пріоритетним є утвердження власних позицій в Альянсі, що в якійсь мірі не співпадає з прагненнями США щодо розширення.
По-друге, самі США, які найбільш послідовно підтримували євроатлантичні прагнення України, мають низку проблем міжнародного характеру, зокрема, безвихідну ситуацію в Іраку та Афганістані, які набувають більшої зовнішньополітичної пріоритетності на противагу розширенню НАТО та вимагають підтримки з боку великих країн Європи, на які, як виявляється, США прагнуть перекласти частину відповідальності в гарячих точках.
По-третє, сьогодні можемо спостерігати ще більшу актуалізацію російського чинника в процесі вступу України до НАТО. Саме місце, яке займає на світовій арені Росія та її позиція щодо рішучого несприйняття ідеї приєднання України та Грузії в НАТО, багато в чому вносить розбіжності в одностайність членів НАТО щодо розширення за рахунок України та Грузії.
Більш того, європейські держави багато в чому бачать саме Росію істотним та важливим елементом в питаннях європейської безпеки, бо, скоріше, саме з нею пов’язані можливості дестабілізації стану безпеки на континенті за умови можливого приєднання України та Грузії до НАТО. Про це неодноразово натякала й сама Росія через заяви окремих політичних представників.
Не можна тут обділити увагою й енергетичну залежність багатьох країн Європи від Росії. Погіршення загального стану відносин у Європі в результаті можливого розширення НАТО, зважаючи на використання Росією енергетичного чинника як інструмента політичного тиску, також видається доволі вірогідним. Газова криза початку нинішнього року, здається, ще більше впевнила в цьому європейські країни. Особливо часто на цьому наголошує Німеччина, яка є одним із стовпів опору вступу України до НАТО.
Крім того, наразі ані США, ані європейські країни, так само, як і Росія, не зацікавлені у погіршенні відносин та конфронтації між собою через можливість ще більшого нарощування гонки озброєнь, яка намітилася після планів розміщення США елементів своєї системи ПРО та різкої протидії цим задумам з боку Росії. Заяви Росії про такий сценарій розвитку подій за умови «втягування України до НАТО» прямо на це вказують.
Особлива пікантність цього питання проглядається на фоні світової економічної кризи, адже всі країни намагаються якомога мінімізувати свої витрати при спаді економічної активності та перспективах можливих соціальних проблем усередині своїх суспільств. 2009 рік має стати роком масштабних переговорів щодо скорочення озброєнь, тому, на думку деяких експертів, європейські країни, та й самі США, не бажають перетворювати питання розширення у «яблуко розбрату» з Росією, здатне погіршити відносини та спричинити гонку озброєнь.
Нарешті США, які за часів адміністрації Буша-молодшого активно просували ідею вступу України до НАТО, потрібна сьогодні підтримка, або ж, принаймні, хоча б нейтральна позиція Росії з деяких міжнародних питань, зокрема, того ж Афганістану. Тут активно ведуться переговори щодо можливості транзитного пропуску через територію Росії натівської авіації, що стало особливо актуальним після закриття бази Альянсу в Киргизстані.
До того ж, після лютневої Конференції з безпеки почалися розмови про необхідність зміни загальноєвропейських структур безпеки, які можуть включити й Росію, що, до речі, було підтримано і Юлією Тимошенко. Така ініціатива не може задовольняти США, котрі намагатимуться зберегти свій вплив у Європі, не провокуючи питанням розширення бажання європейських країн налагодити мирну співпрацю з Росією.
Усі ці причини нагально підтверджуються ходом та результатами цьогорічного квітневого саміту НАТО у Страсбурзі, який для України скоріше поставив більше питань, аніж дав відповідей щодо можливого вступу до Альянсу. До того ж, усі наведені факти є доволі вагомим підтвердженням слів Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко про те, що наразі існує низка об’єктивних світових тенденцій, які відсувають перспективу членства України в НАТО у майбутнє. Проте, навіть з огляду на це, не повинні втрачати актуальності основоположні питання реалізації євроатлантичного курсу України – проведення внутрішніх реформ, спрямованих на демократизацію, розбудову правової держави та громадянського суспільства, ефективної економічної системи.
Роман ЛІСОВЕНКО
