Cвіточі: НАЙЗАГАДКОВІША ПОСТАТЬ
До 200-ї річниці з дня народження видатного українського письменника Миколи Васильовича ГОГОЛЯ
Цього року ми святкуємо 200-річчя з дня народження Миколи Васильовича Гоголя.
Вшановують його всі: і ті, для кого Гоголь лише один із літературних генералів, яких потрібно пам’ятати, і ті, для кого він залишається
генератором ідей, камертоном совісті, нашим сучасником, який відповідає на актуальні питання сьогодення. Адже саме Гоголь змушує нас
зупинитися і замислитися над власним життя…
Ні про кого, мабуть, не ширилося стільки чуток, не народжувалося стільки домислів, як про Гоголя. Ні на кого не клеїли стільки ярликів,
як на Миколу Васильовича.
Почалося усе це ще за життя письменника і,
на жаль, продовжується й сьогодні.
Скільки людей, наприклад,
поширюють чутки про його божевілля.
Микола Васильович Гоголь народився 20 березня 1809 року в селі Великі Сорочинці (тепер Миргородського району) на Полтавщині. Батько його був праправнуком полковника козацького війська часів Богдана Хмельницького Остапа Гоголя. Пізніше знаменитий нащадок звеличить його до легендарної постаті й оспіває в образі Тараса Бульби. Дитинство майбутнього письменника минуло в с. Василівці (тепер Гоголеве) в маєтку батьків. Любов до мови, відчуття слова закладалися у юного Миколи Гоголя уже з дитячих літ. Згодом він захопиться збиранням українських народних пісень, прислів’їв та приказок, готуватиме матеріали до українсько-російського словника. Пізніше він писав про українську пісню: “Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого...”
Для більшості сучасників і пізніших поціновувачів його творчості Микола Васильович Гоголь є непохитним авторитетом письменника. Хоча лише останнім часом нам вдалося відкрити для себе справжнього М.Гоголя, великого мислителя, публіциста, аскета, духовного подвижника. Життя Миколи Гоголя ще з дитячих років мало чітко визначене духовне спрямування. Середовище, в якому довелося йому зростати, було сприятливим для цього. Мати, Марія Іванівна, завжди відзначалася особливою побожністю. Прадід по батьковій лінії був священиком, дід закінчив Київську духовну академію, батько – Полтавську семінарію. Поняття про Бога запали в дитячу душу і знайшли навіть не зацікавлення, а палку віру. Уся творчість М.Гоголя, по суті, є пошуком шляхів людського вдосконалення. Якщо у своїх ранніх творах він намагався наблизити людину до Бога через виправлення її вад, викриття суспільних обставин, що провокують або спонукають до них, то пізніше він переключається на самого себе, спрямовує рушійну силу очищення на свою душу і серце, вбачаючи там причину багатьох спокус.
До сьогодні Гоголя називають одним із наймістичніших письменників світу. Але не всі знають, що містичними були не лише його твори. Навіть його поява на світ – велика загадка. Батько Гоголя, Василь Опанасович, вперше побачив свою дружину, майбутню матір письменника у видінні, коли ще був юнаком. За легендою, сама Матір Божа вказала йому на немовля, і сказала: то буде твоя дружина. Коли Василь Гоголь побачив маленьку дитину своїх сусідів, одразу ж упізнав у малечі свою долю. Тому понад десять років чекав, коли вона підросте, а щойно дівчині виповнилося 14, повів до вінця.
Мати Гоголя Марія Іванівна вимолила сина у стінах монастиря. Після двох викиднів, тільки-но вона відчула, що знову при надії, Марія Іванівна пішки прийшла за тридцять верст до храму і біля чудодійної ікони Миколи Диканського дала обітницю: якщо народиться син, назве його на честь святого – Миколою.
Його перша битва із “всесвітнім злом” відбулася, коли Гоголю було п’ять років. Він тоді залишився вдома сам, аж раптом у будинку з’явився чорний кіт. Маленький Микола так злякався, що схопив його і втопив у найближчому ставку. Розлюченим батькам цей акт шкуродерства він пояснив просто: мовляв, подумав, якщо втопить кота, все зло зійде з Землі. Покараний переможець над нечистю простояв у кутку весь вечір.
Для самого Гоголя цей випадок із кішкою став пророчим на все життя. Він аж до самої смерті весь час боротиметься із чортом. Його перші кроки у цій боротьбі здаються дещо наївними. Головне завдання – виставити чорта дурнем. Наприклад, коли на ньому коваль Вакула аж до Петербурга літає за черевичками для коханої.
Але за кілька років після шаленого успіху своїх “Малоросійських повістей” Гоголь кардинально змінює погляд на чорта. Тепер нечистий живе всередині кожної людини, замилює їй очі, й не дає підготуватися до зустрічі з Богом. Хлестаков – порожнє місце, ніщо – раптом в очах провінційної публіки розростається у всесильного чиновника зі столиці. До нього підлабузнюються, йому запопадливо зазирають в очі, заради цієї мильної бульбашки жінки йдуть на зради, чоловіки – на службові злочини. Німа сцена у фіналі п’єси і є образом Страшного суду, який сучасники Гоголя так і не зрозуміли, сприйнявши виставу як анекдот.
Сам Гоголь лякається передчуття прийдешнього біса і шукає порятунку в релігії. Він ладний звертатися до Бога будь-де, навіть у католицьких храмах, що за тодішніми і сьогоднішніми уявленнями православних священиків – страшний гріх. Гоголь пише “Роздуми про Божественну літургію”, і “Вибрані місця із листування з друзями”. Після цієї книги половина його товаришів оголошує Гоголя божевільним, половина – ледь не новим святим. Під кінець свого життя він відчував вплив бісовщини і в собі самому. Він вважав, що сам піддається, що всі свої недоліки, пристрасті, амбіції, гріховні думки він вкладає у твори для того, щоб звільнитися від бісівської сили.
Проте чи не найтемнішою сторінкою й понині залишається посмертна Гоголева доля, точніше – доля його поховання. 1852 року письменника було поховано в Москві на цвинтарі Данилівського монастиря. 1931 року цей монастир було віддано під колонію для неповнолітніх злочинців, і прах найвидатніших людей із його території вирішили перенести. Напередодні, 31 травня 1931 року, письменникові, викладачеві Московського літінституту ім. Горького В.Лідіну зателефонував директор Новодівичого кладовища й повідомив, що завтра переноситимуть прах Язикова, Хом’якова і Гоголя. Приїхавши на кладовище, Лідін побачив усього близько двадцяти людей. Згодом Москвою почали ширитися чутки про те, що Гоголя, який страждав на тафефобію (страх бути похованим живцем), швидше за все, саме так і поховали.
Свідчення Лідіна довго були чи не єдиним джерелом інформації про перенесення праху М.Гоголя. Проте ці свідчення, як і спогади деяких інших очевидців, суперечливі й містять значну частку домислу. Лідін розповідав своїм студентам, що труна Гоголя виявилася чомусь не там, де її шукали, а трохи поодаль – на схід, у боковій заглибині склепу. Віко його труни було зсередини подряпане й обшивка розірвана. Скелет письменника був страшно скорчений, а череп повернутий набік. Руки Гоголя, всупереч обрядові, лежали уздовж тулуба. Покійник тримав у руках дві мідні труби – для сигналу на випадок, якщо його поховають живцем. Є версія, що могила Гоголя взагалі мала складну систему вентиляції на той-таки випадок… Натомість Лідін свідчить, що домовина була на більшій від звичайного глибині та ще й під добротним цегляним склепінням. Згодом він у письмових спогадах запускає ще страхітливішу версію: мовляв, черепа письменника у труні не було взагалі.
Прах його привертав і досі привертає до себе хворобливу увагу. Люди неабияк люблять міфи та легенди. Вони створюють їх на рівному місці, то що вже казати про таке «нерівне» місце, як могила «таємничого карли»? Булгаков використав момент зникнення голови покійника у «Майстрі й Маргариті», А.Корольов 1992 року видрукував повість із елементами чорного гумору «Голова Гоголя», а нещодавно з’явився ще й фільм «Череп Гоголя»…
Суперечки щодо постаті Миколи Гоголя виникли, звичайно, і сьогодні. На те він і містична постать. Українські та російські можновладці, літературознавці та історики ніяк не поділять Миколу Васильовича. Після суперечок за газ, лінію кордону, своє бачення історії Україна та Росія тепер сваряться на літературному ґрунті. Святкування 200-річчя з дня народження Миколи Гоголя стало чудовим приводом для сварки за те, кому належить Гоголь.
Письменник, який майстерно описав народні традиції українців, а також життя російського суспільства ХІХ століття, вважається одним із титанів світової літератури. Сьогодні кожна з двох слов’янських країн наполягає на тому, що він належить їй. З нагоди 200-річчя частина творів Гоголя нещодавно була перевидана в українському перекладі. З часів здобуття Україною незалежності – у 1991 році – західна частина країни більше не вивчає російську. Отже, Гоголя більше не читають. Звідси й виникла ідея про таке перевидання. Однак залишається риторичним запитання: “А чи потрібно це робити”?
У книзі “Український романтик Микола Гоголь” Микола Томенко написав: Очевидно, що Гоголь фактично сформував у своїх творах своєрідний національний міф про українців. Його можна не сприймати, не любити, можливо навіть ненавидіти, але Гоголівська Україна в ХІХ столітті була представлена світу як країна з високою народною культурою побуту, унікальною природою та героїчним минулим”. З чим погоджуємося і ми.
Інна НІБАК
