Армія і флот: Борис КОЖИН, віце-адмірал, перший командувач ВМС України БІЛЯ ВИТОКІВ ВІДРОДЖЕННЯ ВІЙСЬКОВО-МОРСЬКИХ СИЛ УКРАЇНИ
Українські офіцери, ще до розпаду СРСР, одними із перших відчули поклик нації до боротьби за незалежність Української держави. Мобілізовані національною ідеєю, яка завжди була зорею душі всіх патріотів українського народу, вони всю свою волю підпорядковували меті об’єднання національно свідомих військовиків у патріотичну організацію, спроможну боротися з ворогами України. Такою організацією стала Спілка офіцерів України. Створена ще до відомих подій ГКЧП, за місяць до проголошення незалежності України, Спілка національно свідомих патріотів своєю метою визначила побудову, а точніше, відновлення Національної армії України.
(Закінчення.
Поч. № 5-6(22) 2008р.)
Б. Єльцин, хоч і в умовах таємності, особисто прибув на кораблі Чорноморського флоту і виступив перед моряками протичовного крейсера «Москва», який разом з ВПК “Керч” і ВКР «Безукоризненный” під виглядом запланованих навчань кораблів ЧФ здійснив терміновий перехід до Новоросійська. Для прийому Б.Єльцина на кораблях були підняті андріївський і російський прапори. У своєму виступі перед моряками на крейсері «Москва» Б. Єльцин заявив: «...Мы против разделения Черноморского флота».
Маючи таку підтримку, адмірал І.Касатонов, спираючись на перевагу проросійських настроїв в м.Севастополі, відчуваючи офіційну підтримку міської ради Севастополя, діяв як хотів, душив будь-які проукраїнські прояви серед усіх категорій моряків-чорноморців. Граючи у жмурки з політиками України, адмірал відстоював шовіністичні зазіхання Росії в Криму і на Чорному морі, яка і сьогодні шукає докази і мотиви, які б змусили Україну відмовитися від своєї незалежності. Мріючи про велику і єдину російську державу, імперські сили і їхні прислужники з адміральськими погонами продовжують боротьбу за єдиний Чорноморський флот, за одноосібне володіння Кримом і Чорним морем.
Незважаючи на шалену антиукраїнську кампанію в Севастополі, на утиски і погрози морякам з боку командування ЧФ, більшість особового складу кораблів і військових частин Чорноморського флоту на початку 1992 року готова була присягнути на вірність українському народові. У цьому велика заслуга Севастопольської Спілки офіцерів, офіцерів-патріотів інших військових гарнізонів Чорноморського узбережжя Криму, Одеси, Миколаєва, Херсона. Своєю активною і відважною діяльністю вони пробуджували у своїх земляків і однополчан високу національну свідомість. Офіцери СОУ доводили до моряків-чорноморців «Звернення Верховної Ради України до всіх військовослужбовців Збройних Сил колишнього СРСР, розташованих на території України і за її межами», постанову Верховної Ради «Про військові формування в Україні», розкривали зміст військових законів, які прийняв український парламент за час після проголошення Акта державної незалежності України.
Радісно сприйняли військові моряки Чорноморського флоту звернення Президента України Л.Кравчука до особового складу флоту щодо складання військової присяги і визначення, на якому флоті служити.
Після опублікування Звернення Президента України у військовій пресі, в тому числі газеті ЧФ «Флаг Родины» (10 січня 1992 р.), за що головний редактор капітан 1 рангу Ярослав Князєв був негайно знятий з посади і звільнений у запас, на кораблях і у військових частинах Чорноморського флоту розпочалося масове складання військової присяги українському народові, текст якої був затверджений постановою Верховної Ради ще в грудні 1991 року, а на кораблі і військові частини ЧФ переданий на початку січня 1992 р.
Першими на Чорноморському флоті склали присягу на вірність українському народові капітани 3 рангу Олександр Клюєв та Валерій Кравченко – командир і заступник командира 3-ї роти школи водолазів. Коли про їхній вчинок дізнались підлеглі, більшість із них також виявили бажання скласти присягу українському народові. Про складання присяги українському народові в 3-й роті школи водолазів розповіло через кілька днів севастопольське телебачення. Всі, хто склав присягу, розписалися у поіменному списку, один примірник якого був відправлений до Міністерства оборони України.
Та недовго Олександр Клюєв ходив у героях. За розпорядженням командувача ЧФ адмірала І.Касатонова капітан 3 рангу Клюєв був виведений за штат і відряджений до флотського екіпажу. Йому заборонили з’являтися в школі водолазів. Та друзі, офіцери СОУ, не залишали Олександра самого з адміралом-шовіністом. Керівники Севастопольської Спілки офіцерів О.Пляшечников та І.Тенюх особисто зустрічалися з патріотом України – героєм-чорноморцем, морально підтримали його. Згодом вони запропонували мені взяти офіцера до складу організаційної групи ВМС України. Я без вагань задовольнив бажання О.Клюєва служити на українському флоті. Та і не мав я морального права відмовити патріотові України, який першим на ЧФ склав присягу на вірність українському народові й увійшов до історії ВМС України як герой.
Приклад О.Клюєва і його підлеглих з 3-ї роти школи водолазів підігрів патріотичні почуття моряків-чорноморців. І ніякі погрози й розправи уже не могли зупинити патріотичний процес. Бо в цей же день, 18 січня 1992 року, склали присягу на вірність українському народові офіцери військово-морської кафедри Севастопольського приладобудівного інституту, яку очолював доктор воєнних наук, професор, капітан 1 рангу Павло Чабаненко.
19 січня 1992 р. у Миколаєві на центральному майдані українському народові присягнули 46 офіцерів і прапорщиків авіаційного полку (в/ч 27100). Очолили урочистий ритуал: голова Миколаївської організації Спілки офіцерів капітан Володимир Шевченко (нині полковник), капітани-авіатори О.Седельников, Т.Батурлін і В.Рябоконь. Серед тих, хто присягнув на вірність українському народові, були і офіцери-росіяни, які свідомо вирішили пов’язати свою долю з Україною. Упродовж одного місяця присягу склали 108 військовослужбовців в/ч 27100.
22 січня 1992 року члени СОУ капітан 3 рангу Володимир Ященко та капітан-лейтенант Микола Гук привели до присяги 90 курсантів навчального загону імені адмірала Ф.Октябрського Чорноморського флоту. У той же день списки моряків були відправлені до Міністерства оборони України. Наступного дня капітан 3 рангу В.Ященко і капітан-лейтенант М.Гук були відлучені від служби і відряджені до флотського екіпажу. Заради задоволення шовіністичних інтересів імперської Росії адмірал І.Касатонов безпощадно розправлявся з офіцерами не лише за складання присяги, а й за співпрацю з СОУ, за вголос висловлену підтримку політики Президента України і уряду незалежної держави. За інакодумство було знято з посади командира корабля, депутата Севастопольської міської ради, голову СОУ капітан-лейтенанта Ігоря Тенюха, начальника розвідки підполковника Івана Шульгу, командира бригади охорони водного району Кримської ВМБ капітана 2 рангу Юрія Шалита і багато інших офіцерів-патріотів.
Щодня командування Чорноморського флоту і особисто адмірал І.Касатонов запевняли міністра оборони Росії, її президента, командування СНД, світову громадськість у тому, що флот керований і перебуває у повній бойовій готовності. А в той же час на кораблях і у військових частинах ЧФ уже не окремі військовослужбовці «зрадили», а кораблі й цілі з’єднання майже всім своїм складом в урочистій обстановці під українським прапором присягали українському народові. І очолювали цю урочисту процедуру не вискочки і кар’єристи, а командири передових частин і з’єднань флоту.
Неможливо не згадати, як на всю Україну пролунало ім’я члена СОУ капітана 2 рангу Юрія Шалита. Не зважаючи на протидію командування ЧФ, командир бригади Ю.Шалит особисто 26 січня 1992 р. ініціював складання присяги на вірність українському народові всім особовим складом, підлеглим йому. Він нікого не змушував, не наказував виконувати урочистий ритуал, він просто виконав волю моряків-чорноморців, які давно уже мріяли служити на українському військовому флоті. Для командування Чорноморського флоту і особисто для адмірала І.Касатонова складання присяги офіцерами і мічманами кораблів з’єднання було як грім серед ясного неба.
Приховати від Москви цей факт колективного виявлення українського патріотизму було просто неможливо. Тому наступного дня адмірал Касатонов усунув Ю.Шалиту з посади командира бригади, заслав його на один із кораблів іншого з’єднання і заборонив офіцерові сходити на берег. Лише через деякий час йому було дозволено повернутися до місця проживання сім’ї, але з’являтися в штабі бригади і на кораблях з’єднання йому було заборонено. Та зустрічатися зі своїми однодумцями-патріотами заборонити йому ніхто не міг. Бо командири кораблів і рядові офіцери-чорноморці бригади «бунтарів» Сергій Просяник, Василь Горобець, Віктор Заремба, Володимир Даневич, Карен Хачатуров, Микола Жибарєв, Сергій Настенко, Юрій Шихов, Ігор Мироненко, Анатолій Прилищ та багато інших офіцерів і мічманів, що разом зі своїм комбригом стали під синьо-жовтий прапор держави і присяглись захищати Україну, і сьогодні вважають Юрія Шалита своїм командиром.
Україна не залишила своїх патріотів, «бунтарів» Чорноморського флоту, один на один із шовіністичним командуванням флоту. Всі офіцери і мічмани, які були звільнені зі служби на ЧФ, були з часом зараховані до складу кораблів і з’єднань ВМС України. Приємно відзначити, що Юрій Шалит був моїм заступником з бойової підготовки, коли я створював штаб і командував Військово-Морськими силами України. Сьогодні Юрій уже контр-адмірал, закінчив Національну академію оборони і обіймає відповідальну посаду в Генеральному штабі ЗСУ.
Повертаючись до діяльності Севастопольської СОУ та первинних організацій Спілки офіцерів кораблів, частин і гарнізонів ЧФ щодо масового приведення до присяги моряків-чорноморців, скажу, що командування флотом категорично виступало проти складання присяги українському народові й жорстоко переслідувало тих військовослужбовців, які проявили свій патріотизм і не підкорилися вимогам шовіністичного командування. Тому керівництво Севастопольської Спілки офіцерів, яку в той час очолював капітан 3 рангу Олександр Пляшечников, та Севастопольського Руху, який очолював капітан-лейтенант Олександр Подольний, разом з довіреною особою Леоніда Кравчука капітаном 1 рангу Анатолієм Даніловим постійно інформували керівництво центральних проводів у Києві Руху і СОУ, Міністра оборони України Костянтина Морозова про протиправні дії командування ЧФ і особисто адмірала І.Касатонова, про незаконні звільнення зі служби офіцерів і мічманів флоту, про антиукраїнську позицію місцевої влади в Севастополі і Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
Тим часом життя продовжувалося. Політики сперечалися про долю Криму і Чорноморського флоту. А моряки-чорноморці складали присягу українському народові і уже не окремими групами патріотів, а повними складами частин і кораблів ЧФ. Так, 13 березня 1992 року більшість військових моряків підводного човна Б-871 склали українську присягу. Першими склали присягу офіцери-підводники: заступник командира 14-ї дивізії підводних човнів ЧФ капітан 1 рангу Євген Лупаков і помічник командира підводного човна з виховної роботи капітан-лейтенант Валерій Петренко. До речі, Євген Лупаков першим із капітанів 1 рангу на ЧФ вступив до СОУ. І саме він організував урочистий ритуал складання присяги на найкращому підводному човні Чорноморського флоту.
На той час я уже був командиром Кримської військово-морської бази, і добре пам’ятаю, скільки сил патріотам України додали звернення генерал-полковника К.Морозова до військовослужбовців, ветеранів армії і флоту, в якому йшлося про те, що вже 80% військовослужбовців, що несуть службу на території України, склали присягу на вірність її народові. Звертаючись до моряків-чорноморців, міністр оборони України звернув їхню увагу на те, що з 3 січня 1992 року Україна повністю забезпечує грошове утримання всього особового складу Чорноморського флоту зі свого бюджету, і наголосив, що «Громадяни України, які проходять службу на флоті, мають право скласти присягу на вірність своєму народові».
Але ж ні одна газета Криму, у тому числі ЧФ «Флаг Родины», не опублікували ні лютневого, ні березневого звернень міністра оборони України. Тому члени севастопольських організацій СОУ, Руху, УРП, «Просвіти» активно доносили зміст звернень Костянтина Морозова до моряків-чорноморців, до членів їхніх сімей, висловлювали надію на краще майбутнє.
Новим поштовхом для активізації діяльності Севастопольської Спілки офіцерів на Чорноморському флоті стала підготовка до III з’їзду СОУ. На той час головою Спілки був капітан 3 рангу О.Пляшечніков. Перший голова Севастопольської СОУ Ігор Тенюх працював у Міністерстві оборони України, виконував обов’язки начальника Управління військово-морських сил Головного штабу ЗСУ. Підкреслю, що на Чорноморському флоті, крім Севастопольської СОУ, активно діяли осередки СОУ у Донузлавському, Миколаївському, Херсонському, Одеському, Ізмаїльському, Євпаторійському і Сакському військово-морських гарнізонах. Тому всі первинні осередки СОУ цих гарнізонів обрали своїх делегатів на III з’їзд СОУ. Очолювали делегацію з 27 офіцерів ЧФ члени Севастопольської Спілки офіцерів України капітан 1 рангу Євген Лупаков та капітан 3 рангу Олександр Пляшечников.
Як відомо, III з’їзд СОУ відбувся 4-5 квітня 1992 року. Як розповідав потім мені Євген Лупаков, дуже цікаво і змістовно перед делегатами з’їзду виступили міністр оборони України Костянтин Морозов, перший заступник голови Верховної Ради Василь Дурдинець, депутати Верховної Ради Степан Хмара, Микола Поровський, Іван Заєць.
З підвищеною увагою слухали делегати та гості з’їзду виступи моряків-чорноморців Євгена Лупакова та Юрія Шалита, які навели безліч фактів тиску, гоніння і зневаги з боку командування ЧФ і ВМФ Росії до офіцерів-патріотів України, що присягають на вірність своєму народові й бажають служити на українському військовому флоті.
У дні роботи з’їзду СОУ по українському телебаченню передали інтерв’ю з делегатами від Чорноморського флоту Євгеном Лупаковим, Володимиром Індило, Олександром Клюєвим та іншими офіцерами-чорноморцями. Капітан 1 рангу Євген Лупаков закликав Президента Леоніда Кравчука негайно підпорядкувати Чорноморський флот Україні.
За ініціативою депутата С.Хмари з севастопольською делегацією III з’їзду СОУ зустрілися Василь Дурдинець і Костянтин Морозов. Вони вислухали пропозиції кожного делегата і доповіли про це Президентові України. Тоді ж міністр оборони К.Морозов прийняв рішення призначити своїм представником на ЧФ капітана 1 рангу Є.Лупакова та виділити для Севастопольської СОУ в центрі міста військове містечко колишньої дивізії ППО. З 6 квітня воно стало першою базою для дислокації не лише Севастопольської СОУ, а й організаційної групи ВМС України, з того ж дня там розпочалося цілодобове чергування, і звідти ж доповів про підсумки роботи в Севастополі керівник делегації Василь Дурдинець.
Тому можна сміливо підкреслити, що саме делегати III з’їзду СОУ надихнули вище керівництво держави на прийняття довгоочікуваних рішень і документів стосовно ВМС України. Відважитися на вжиття конкретних і рішучих заходів щодо розв’язання питання про Чорноморський флот і створення на його базі національних Військово-Морських сил Президента Леоніда Кравчука переконали і наполегливі вимоги народних депутатів С.Хмари, С.Семенця і Т.Яхеєвої, які на підтримку рішень III з’їзду СОУ готові були розпочати голодування, якщо Президент не виконає їхніх вимог.
5 квітня 1992 року, на другий день з’їзду СОУ, під керівництвом Президента України, відбулося засідання Ради національної безпеки України. Його підсумком стало підписання Леонідом Кравчуком Указу Президента «Про невідкладні заходи щодо будівництва Збройних сил України». Цей документ став офіційною підставою для відродження і будівництва Військово-Морських сил України. Для підтвердження цієї думки достатньо навести лише один пункт цього Указу:
«2. Сформувати Військово-Морські сили України на базі сил Чорноморського флоту, дислокованих на території України.
Міністерству оборони України приступити до формування органів управління Військово-Морськими силами України...»
6 квітня 1992 року відбулося засідання Президії Верховної Ради України, на якому розглядалося становище в Криму і навколо Чорноморського флоту. З цих питань була прийнята заява до Верховної Ради Російської Федерації, населення Криму та військовослужбовців Чорноморського флоту, в якій було звинувачено командувача ЧФ адмірала І. Касатонова в тому, що він нахабно ігнорує Конституцію України та її закони, проводить відверту антиукраїнську пропаганду серед моряків-чорноморців, розпалює міжнаціональну ворожнечу між військовослужбовцями.
Президія Верховної Ради України запропонувала Президентові Л.Кравчуку вжити необхідних заходів щодо створення Військово-Морських сил України, звернулася до Верховної Ради РФ із закликом підтримати наміри України, нормалізувати становище, яке склалося навколо Чорноморського флоту. На засіданні Президії ВР України було також вирішено направити офіційну делегацію до Севастополя на чолі з першим заступником Голови Верховної Ради України Василем Дурдинцем.
7 квітня 1992 року урядова делегація на чолі з В.Дурдинцем прибула до Севастополя. На зустріч з представниками Верховної Ради України, українського уряду і Міністерства оборони України були запрошені члени Військової Ради ЧФ. Проте домовитися з І.Касатоновим про що-небудь не вдалося. Він грубо відкинув усі пропозиції Василя Дурдинця щодо можливості створення ВМС України на базі Чорноморського флоту.
Проте, незважаючи на негативні наслідки переговорів, день 7 квітня можна вважати історичним як для подальшої долі ВМС, так і моєї особисто. Справа в тому, що саме в цей день мене, командира Кримської військово-морської бази ЧФ, підлеглого адмірала І.Касатонова, запросив до себе на розмову голова урядової делегації, заступник Голови Верховної Ради Василь Дурдинець. Виїзд будь-якого транспорту зі штабу бази було заборонено. Виручив капітан 3 рангу Ігор Тенюх, який попросив машину у члена комісії виконуючого обов’язки начальника Головного штабу ЗСУ генерал-лейтенанта Г.Живиці.
О 13 годині Ігор Тенюх на автомобілі «Волга» під’їхав до будинку, в якому я мешкав. Зустрівшись зі мною, пояснив, що потрібно терміново їхати у Севастополь до першого заступника Голови Верховної Ради Василя Дурдинця, який очолює делегацію з питань створення ВМС України. Швидко перевдягнувшись у вихідну форму, сів у машину. За кермом у цивільному сидів прапорщик Михайло Цурук.
Коли прибули до будинку адміністрації представника Президента в Севастополі, було близько 19.00. Мене провели до кабінету Івана Єрмакова, де знаходився Василь Дурдинець та інші члени комісії. Я представився Василю Дурдинцю. У присутності І.Єрмакова, І.Марчука, І.Біжана, О.Ігнатенка, Д.Павличка та інших розпочалася розмова про стан справ на Чорноморському флоті й можливість створення ВМС України. Від мене вимагали моє бачення вирішення цього важливого, але складного питання державної ваги, подальшого будівництва Українських військово-морських сил на базі з’єднань і кораблів ЧФ.
Після колективної розмови Василь Дурдинець запросив мене до окремої кімнати, де ми один на один продовжили розмову. Я відповів на всі його запитання. Тільки після цього переді мені поставили головне запитання: «Чи згідні ви стати командувачем Військово-Морських сил України і очолити формування необхідних структур». Коли я погодився, Василь Дурдинець сказав, що наш флот відроджується не на голому місці. У Севастополі офіційно діє Спілка офіцерів України, багато кораблів, частин і з’єднань ЧФ склали присягу на вірність українському народові. На нашому боці міжнародна спільнота, закони України, Указ Президента, велике бажання українського народу захистити незалежність держави, мати і власні Збройні сили, і військовий флот на Чорному морі. Утвердившись у прийнятому рішенні, Василь Дурдинець повернувся разом зі мною до кабінету Івана Єрмакова.
Василь Васильович по телефону доповів Президенту України Леоніду Кравчуку про мою згоду і згоду членів комісії призначити мене командувачем ВМС України. Отримавши розпорядження від Президента, Василь Дурдинець тут же зачитав Указ Президента України і перший щиро привітав мене з призначенням на посаду командувача Військово-Морськими силами України. Присутні члени комісії оплесками підтримали прийняте державне рішення і по черзі потиснули мені руку.
8 квітня 1992 року о 9-й ранку я провів першу прес-конференцію в ранзі першого командувача Військово-Морськими силами України. Найколючішим для мене виявилося запитання про наявність Військово-Морських сил, якими я командую. Довго не думаючи, я відповів: «До складу ВМС України входять усі частини, кораблі і з’єднання флоту, які склали присягу на вірність українському народові, а моїм штабом управління є Севастопольська Спілка офіцерів України».
І справді, Севастопольська організація Спілки офіцерів України всією своєю попередньою діяльністю здобула першу перемогу. Вище керівництво держави твердо визначилося щодо відродження власного Військово-Морського флоту на Чорному морі. Є Указ Президента, Постанова Верховної Ради, на засіданні якої 8 квітня було оголошено Указ Президента про призначення командувача ВМС України. Все це дало мені і моїм колегам із Спілки офіцерів право розпочати ту справу, про яку патріоти України мріяли і заради якої уже майже 2 роки діяли у важких умовах войовничого шовінізму. Але їх ніщо не могло зупинити: ні погрози і знущання, ні звільнення зі служби, ні загроза опинитися за ґратами з ярликом «за антирадянську діяльність».
Як же я був здивований і приємно схвильований, коли разом з моїм майбутнім заступником з виховної роботи членом Севастопольської організації СОУ капітаном 1 рангу Анатолієм Даніловим прибув до будинку, де планувалося розташування штабу ВМС. Там уже господарювали начальник управління зв’язку Головного штабу ЗСУ генерал-майор В.Самойленко, заступник начальника управління озброєння генерал-майор В.Цимбалюк та інші офіцери Міністерства оборони і Головного штабу.
«Струнко», – почув я команду. Назустріч мені чеканним стройовим кроком йшов капітан 1 рангу Євген Лупаков. «Пане командувачу Військово-Морськими силами України!, — звернувся він до мене, і доповів. — Офіцери організаційної групи ВМС України вишикувані!»
Переді мною стояли офіцери всіх рангів. Більшість із них я уже знав в обличчя, знав про їхні сміливі патріотичні вчинки. Всі вони серцем сприйняли незалежність України, за власним бажанням склали присягу на вірність українському народові. Я привітав їх зі знаменною подією в їхньому житті, кожному потиснув руку. Сьогодні з задоволенням і гордістю за цих офіцерів називаю їхні імена. Це капітан 1 рангу Є.Лупаков, полковники В.Індило, Г.Гордієвський, капітан 2 рангу В.Шишов, капітани 3 рангу О.Пляшечніков, О.Клюєв, В.Ященко, В.Махно, Г.Ситников, майори В.Рожманов, Г.Варицький, капітан-лейтенант В.Петренко, старші лейтенанти М.Рудь, В.Онопрієнко, В.Щегольков.
Вони були першими. На них я спирався в роботі по відновленню і створенню Військово-Морських сил України, про що детально і правдиво висвітлено у виданій минулого року книзі мого колишнього заступника з виховної роботи капітана 1 рангу Анатолія Данілова «Український флот: біля джерел відродження». Тому я не буду розповідати про свою діяльність на посаді командувача ВМС України. А наголошу лише на тому, що як рішення вищого керівництва України щодо Військово-Морських сил на Чорному морі, так і перші паростки волевиявлення офіцерів-патріотів України на ЧФ служити на українському флоті вороже сприймалося у головному штабі ВМФ Росії та у штабі Чорноморського флоту. Адмірал І.Касатонов, щоб зупинити процес прийняття присяги на кораблях і з’єднаннях ЧФ, готовий був навіть застосувати зброю. І мав такий дозвіл від адмірала флоту Росії Чернавіна.
Провокаційним був Указ Президента Росії Б.Єльцина «Про перехід під юрисдикцію Російської Федерації всього Чорноморського флоту». І це після взаємних Мінських домовленостей про власні Збройні сили, в тому числі і Військово-Морські сили України на Чорному морі. Після того, як Україна відмовилася від претензій на свою долю від Балтійського, Північного і Тихоокеанського флотів і вирішила створити ВМС України лише на базі частини Чорноморського флоту, на базі кораблів і з’єднань, що розташовані на Кримському узбережжі, а особовий склад яких склав присягу на вірність українському народові. Ігноровано було і Указ Президента України від 5 квітня 1992 року «Про створення Військово-Морських сил України». Протиправні дії Головнокомандувача Об’єднаних Збройних сил СНД Є.Шапошникова щодо виконання ним Указу Б.Єльцина були засуджені Верховною Радою України у прийнятій Постанові від 9 квітня 1992 року. Але ж це не зупинило дій командування Чорноморського флоту і особисто адмірала І.Касатонова. Він продовжував утискувати офіцерів, які склали присягу на вірність українському народові, звільняв їх зі служби на ЧФ.
Незважаючи ні на що, я наполегливо виконував Указ Президента України і наказ міністра оборони К.Морозова. Із числа тих офіцерів і мічманів, яких І.Касатонов звільняв з кораблів, ми формували списки і штати кораблів та з’єднань, які потім стали складовою частиною ВМС України. Як, зрозуміло, ці кораблі й з’єднання формувалися із справжніх патріотів України. І ми в якійсь мірі були навіть «вдячні» командувачу ЧФ адміралу І.Касатонову, бо він полегшував нам важку роботу з підбору кадрів морських офіцерів для ВМС України. Таким чином ми могли не порушувати мораторію, гуртувати навколо Орггрупи ВМС та організацій СОУ в морських гарнізонах ЧФ всіх, хто склав присягу, незважаючи ні на які погрози і жертви, виявив бажання служити на Українському військовому флоті. Включаючи їх до складу ВМС України, ми забезпечували офіцерам і їхнім сім’ям соціальний захист і гарантували подальшу кар’єру.
У гострій політичній обстановці, пов’язаній з відомими подіями в Криму і на Чорноморському флоті, Організаційна група ВМС України робила свою державницьку справу – формувала Військово-Морські сили України на Чорному морі. Щодня надходили повідомлення про складання присяги на вірність українському народові військовослужбовцями кораблів і з’єднань ЧФ. На кораблях, особовий склад яких заявляв про перехід до ВМС України, активісти СОУ піднімали синьо-жовті прапори. Всім було зрозуміло, що цей процес уже нікому не зупинити. Не хотіли цього розуміти лише шовіністи Чорноморського флоту і державне керівництво Росії, яка продовжувала проводити політику по відношенню до України з позицій великодержавного шовінізму, виходячи із «права сильного».
За таких складних умов прийшлося діяти офіцерам Орггрупи ВМС України і мені як командувачу. Але я ні разу не пошкодував, що обрав саме цей шлях. Я щиро вірив у майбутнє Військово-Морських Сил України. Мене підтримували своєю відданістю Україні офіцери Орггрупи ВМС і активісти організації СОУ на ЧФ. Це давало сил і впевненості. Розуміли мене і наш перший міністр оборони генерал-полковник Костянтин Петрович Морозов, і начальник Соціально-психологічної служби Міністерства оборони генерал-майор Володимир Савович Мулява, і начальник Головного управління кадрів МО України генерал-лейтенант Олександр Ігнатенко. Вони не лише сприяли мені у виконанні обов’язків командувача, а й активно займалися підбором офіцерських кадрів для ВМС України, в тому числі із офіцерів, які виявили бажання служити на флоті України і приїхали із інших республік колишнього СРСР. І за це я всім їм щиро вдячний.
Проте Військово-Морські сили України відроджувалися не лише на підставі законів України з військових питань, відповідних указів Президента України, постанов Верховної Ради і уряду України, а й завдяки всебічній морально-психологічній підтримці й навіть матеріальній допомозі громадсько-політичних організацій Севастополя і Криму, які відстоювали державну незалежність України, захищали патріотів України, які служили в той складний час на кораблях і у військових частинах Чорноморського флоту. І я ще раз хочу підкреслити, що біля джерел відродження Українського військового флоту стояли севастопольські організації «Просвіта», Спілка офіцерів України, Народний Рух, УРП, КУН, Союз українок та інші партії і громадські організації.
Партійні й громадські організації, незважаючи на шовіністичне оточення і екстремістські дії проросійських політичних партій і рухів Криму, дискримінацію з боку місцевої влади, діяли дуже активно, надавали мені конкретну допомогу у відродженні та будівництві Військово-Морських сил України. Перша офіційна зустріч з українською громадою Севастополя, активістами СОУ, «Просвіти», Руху відбулася 5 липня 1992 року під час складання присяги на вірність українському народові членами Орггрупи ВМС. Урочистий ритуал розпочався о 9-й годині ранку. На плацу школи прапорщиків було дуже багатолюдно. Крім активістів севастопольських патріотичних організацій були присутні член центрального Проводу Спілки офіцерів України Григорій Омельченко, віце-адмірал у відставці Герой Радянського Союзу Володимир Пилипенко, понад 60 батьків молодих воїнів, що складали в цей день присягу.
Першим текст Присяги на вірність українському народові зачитав я особисто як Командувач ВМС України. За мною присягу склав мій заступник з виховної роботи капітан 1 рангу Анатолій Данілов. Всього в той хвилюючий для мене день Україні присягнули 19 офіцерів і мічманів, а також 124 військовослужбовці батальйону охорони і обслуговування штабу ВМС України. Ритуал складання присяги освятив настоятель Покровського собору м.Севастополя отець Євгеній.
Вперше в Севастополі під час складання присяги на вірність нашій молодій державі пролунав Гімн України «Ще не вмерла Україна», який виконав духовий оркестр 32-го армійського корпусу, дислокованого у Сімферополі. Словом, ритуал складання присяги було проведено в урочистій обстановці, з дотриманням усіх військово-морських традицій. На ньому були присутні представники різних засобів інформації: Укрінформ, Українське ТБ, «ИТАР-ТАСС», Севастопольське телебачення, газети «Народна Армія», «Флот України», «Молодь України» та інші.
Це був акт великої політичної ваги, який підтвердив, що об’єктивний процес створення Української держави, відродження на Чорному морі її військово-морського флоту не зупинити нікому.
Активісти севастопольських організацій СОУ, Руху, «Просвіти» та інших з хлібом-сіллю сердечно вітали створення перших військових частин ВМС України. Вони брали участь в урочистому освяченні кораблів та піднятті Державного прапора України на першому збудованому кораблі ВМС «Славутич». Члени українських патріотичних організацій приходили до моряків ВМС України на кораблі й військові частини з вишитими рушниками, історичною і художньою літературою, українськими газетами та журналами. Вони проводили з моряками бесіди з питань історії України та Українського війська, розповідали про славетних борців за волю України, допомагали командирам частин і кораблів у створенні й оформленні народознавчих світлиць, колективів художньої самодіяльності, груп вивчення української мови.
Знаменним та історичним виявився візит до Севастополя поважної делегації із міста Полтави у складі депутата міськради голови «Просвіти» Миколи Кульчинського, голови крайової організації НРУ Олександра Килима, голови Союзу українок Полтавської області Зої Коваленко. Вони подарували мені, Командувачу ВМС України, Державний прапор, який згодом було піднято на першому новому кораблі ВМСУ «Славутич».
Всі українські патріотичні сили Севастополя і Українського військового флоту, що створювався на Чорному морі, консолідувала навколо себе газета ВМС «Флот України». Вона, на жаль, була єдиною газетою, в якій друкувалися і розповсюджувалися в Севастополі та інших військових гарнізонах Чорноморського флоту закони України, укази Президента, постанови Верховної Ради і уряду України з військових питань, заяви і звернення національно-патріотичних організацій Севастополя, прес-служби ВМС України з приводу різних подій, що відбувалися в Севастополі та на Чорноморському флоті. І саме активісти СОУ і «Просвіти» розповсюджували цю газету у військових гарнізонах, на кораблях і у військових центрах Криму. І за це ми були дуже вдячні своїм позаштатним помічникам, активістам української громади.
Справедливо буде згадати і про активну підтримку української військової політики в Криму, командування ВМС України з боку організацій, національно-культурних товариств Кримськотатарського народу, Севастопольського регіонального меджлісу. Так, лідери меджлісу Мустафа Джемільов, Рефат Чубаров неодноразово передавали свої привітання і слова підтримки мені, як командувачу ВМС, офіцерам Орггрупи і штабу Військово-Морських сил України, сприяли своїми практичними діями відродженню Українського військово-морського флоту на Чорному морі. Словом, ніхто, крім росіян, та наших манкуртів не виступав проти державності України, не вимагав «двуязычия» і «двойного гражданства» в Криму, не розпалював протистояння на Чорноморському флоті і в Севастополі.
Завершити свої спогади про спільну діяльність Севастопольської організації СОУ та Орггрупи ВМС України в найскладніші часи відродження Військово-Морського флоту нашої держави на Чорному морі хочу розповіддю про відчайдушний рейд із Криму до Одеси корабля СКР-112 під командуванням патріота України капітан-лейтенанта Сергія Настенка. Детально про високопатріотичний вчинок моряків-чорноморців легендарного СКР-112, про бурхливі й непередбачувані події на ЧФ описано в книзі колишнього мого заступника з виховної роботи капітана 1 рангу Анатолія Данілова «Український флот: біля джерел відродження» (Київ, вид-во ім. Олени Теліги, 2000 р.). Я ж зупинюся лише на причинах і мотивах поступку екіпажа корабля, розповім про організаторів морського рейду корабля СКР-112.
Відверто скажу, що несподіваний і відважний перехід екіпажа сторожовика з озера Донузлав (Крим) до Одеси підняв на Чорноморському флоті справжній «дев’ятий вал». СКР-112 став «Потьомкіним» Українського флоту. Командування ж ЧФ зі шкіри лізло, аби розповсюдити різні плітки про відважний екіпаж корабля, що «порушив усі норми і правила флотського життя і став терористом». У ході шаленої антиукраїнської зливи в засобах масової інформації Росії і Криму адмірал І.Касатонов старався доказати, що «угон» корабля Чорноморського флоту до Одеси – це начебто заздалегідь запланована акція державного рівня. Як і очікувалося, командувач ЧФ назвав цей перехід корабля СКР-112 злочином, звинуватив Орггрупу ВМСУ і Міністерство оборони України у захопленні кораблів бойового складу флоту, а також бойової техніки і пунктів управління ЧФ.
Не буду заперечувати, що перехід СКР-112 із Кримської бази до Одеси для мене особисто як військового моряка мав особливе значення. Бо у молоді офіцерські роки я служив на цьому сторожовому кораблі майже 5 років, був командиром СКР-112, борознив на ньому води Середземного моря й Атлантичного океану. Щиро скажу, і це має зрозуміти кожен офіцер морського флоту, душу мою переповнювали почуття гордості й наснаги за те, що до складу Військово-Морських сил України, якими на той час командував, першим увійшов корабель моєї офіцерської юності СКР-112!
Я більш ніж хтось інший переживав за відчайдушні дії моряків, докладав усіх зусиль аби вберегти учасників «незвичайного вчинку» від жертв, зупинити споряджену І.Касатоновим погоню за «втікачем», не допустити бойової стрілянини по учасниках «злочинної акції». Саме так називав адмірал І.Касатонов моряків екіпажу СКР-112 і вимагав від командира малого десантного корабля (МДК-184) «всеми способами остановить корабль», а за необхідності і застосовувати зброю. Про його команду капітан 3 рангу С.Туєв попередив по радіо екіпаж і СКР-112. Було навіть зроблено 3-4 черги прямо по курсу корабля, що змушений був визнати і адмірал І.Касатонов на одній зі своїх прес-конференцій. Коли стало зрозуміло, що моряки СКР-112 не злякалися і зупинятися не збираються, з КП ЧФ надійшла команда екіпажу МДК-184 «Идти на таран!». Та завдяки вмілим діям екіпажу і маневрам сторожовика зіткнення вдалося уникнути. З піднятим Державним прапором України корабель СКР-112 тримав курс на Одесу. Не змогли зупинити моряків-патріотів ні загрозливі дії ракетного катера, ні сторожовий корабель «Разительный», ні нальоти двох літаків ЧФ Б-12, яким була дана команда імітувати торпедну атаку на корабель СКР-112. І капітан 2 рангу Микола Жибарев, головний учасник і організатор героїчного рейду, і екіпаж корабля під командуванням капітан-лейтенанта Сергія Настенка залишалися непохитними: «Йти вперед, не змінюючи курсу».
Близько 19-ї години «повсталий» корабель СКР-112 пришвартувався біля потапівського молу внутрішньої гавані порту Одеса. Моряків-патріотів з оркестром щиро зустріли представники Одеських організацій Руху та СОУ, мешканці міста, дарували їм квіти і яблука.
Я прибув на корабель о 21-й годині 30 хвилин. Разом зі мною були капітан 2 рангу Ю.Шалит, командир Кримської військово-морської бази контр-адмірал О.Цубін, офіцери штабу ЧФ капітани першого рангу Александров і Кучін. Від Севастопольської адміністрації — М.М’ясоєдов. Трохи пізніше на корабель прибули командувач ОДВО генерал-лейтенант В.Радецький і представник Президента України в Одеській області В.Ільїн. У присутності всіх названих осіб командир Кримської ВМБ контр-адмірал О.Цубін запитав у командира корабля С.Настенка: «Чьи будете вьполнять приказания: мои или командования ВМС Украини?» С.Настенко гордо відповів: «Тільки командувача ВМС України!».
В умовах, коли вище політичне керівництво України і Росії з незрозумілих причин не могло вирішити питання про Чорноморський флот і Військово-Морські сили України, коли командування ЧФ на чолі з адміралом І.Касатоновим знущалося над патріотами України, на захист громадян України, що служили на Чорноморському флоті, ставали лише активісти Севастопольської СОУ та міністр оборони України генерал-полковник К.Морозов. Так сталося і з екіпажем корабля СКР-112, який ще 26 січня 1992 року склав присягу українському народові. Моряків звинувачували у зраді, принижували їх людську гідність. Коли терпець у патріотів урвався, вони пішли на несанкціонований перехід із бази до Одеси, знаючи про розправу, яка їм готувалася. Через кілька днів за наказом міністра оборони корабель СКР-112 разом з його екіпажем було зараховано до складу Військово-Морських сил України.
У середині серпня, за моїм розпорядженням, група офіцерів штабу ВМС України на чолі з моїм заступником капітаном 1 рангу Анатолієм Даніловим вивчила стан справ на легендарному кораблі. Дві доби провели офіцери разом з екіпажем СКР-112, індивідуально поговорили з кожним членом екіпажу. Моряки пишалися тим, що свій намір перейти на службу до ВМС України вони здійснили першими на Чорноморському флоті. Гаряче підтримували моряків жителі Одеси і Севастополя. Листи гордості за екіпаж патріотів надходили зі всіх областей України. На корабель приходили численні гості – працівники одеських підприємств, учні, студенти. Касатоновці навіть звинувачували нас, що ми перетворили корабель на пропагандистський заклад на зразок «Аврори».
На жаль, подібного не відбулося. І не з нашої вини. Дійсно, цей справді легендарний корабель, жива морська реліквія, мав стати діючим музеєм Військово-Морського флоту України, і сьогодні, і навіки служити великій справі національно-патріотичного виховання молоді. Та комусь цей корабель був як кістка в горлі. А може хтось у керівництві Міністерства оборони чи держави виконував чиєсь вороже замовлення, щоб знищити героїчну славу сторожового корабля СКР-112?
На початку серпня 1996 року в українських газетах, по радіо і телебаченню йшлося про звернення до вищих посадових осіб держави з проханням не допускати знищення легендарного корабля.
«Цьому кораблеві місце в музеї Військово-Морських сил України. СКР-112 – це не металобрухт, це наша святиня. Її знищення – це знищення нашого майбутнього...», – писали в своєму зверненні члени Комітету захисту СКР-112, що був створений у Севастополі. Але відповіді від посадових осіб держави і Міноборони не отримали. Корабель, який першим підняв український прапор на Чорному морі, новий командувач ВМС України віце-адмірал В.Г.Безкоровайний продав комерційним структурам на металобрухт. І таким чином відправлено на металобрухт нашу військово-морську історію...
Так сталося духовне пограбування України, історичного надбання її народу. Не стала чомусь на захист легендарного корабля як духовної святині й Спілка офіцерів України, яка стояла біля витоків відродження Українського військового флоту на Чорному морі.
