Точка зору: НА ГОРОДІ БУЗИНА...
Я бачив, як пшеницю мили:
То що найкращеє зерно,
У воду тільки плись, якраз пішло на дно,
Полова ж навісна пливе собі по хвилі.
Євген Гребінка
Ця стаття є відповіддю на писане Бузиною у газеті «Сегодня» від 19 та 26 вересня про підручники «Історія України. 8 клас», «Історія України. 9 клас», видані київським видавництвом «Грамота».
Отже, ранньої весни 1887 року у Петербурзі українське земляцтво влаштувало святкування річниці Т.Г.Шевченка. Цікаво, чи зібралися б вони, прочитавши цитату Г.Андрузького, поміщену Бузиною до своєї статті. Думаю, що збиралися б, незважаючи на те, що багато з них … особисто бачили і знали Шевченка, збиралися б, бо вміли відрізняти зерно від полови.
Чого ж хоче Бузина? Метафорично висловлюючись, хоче, щоб полова, порох і остяки затрусили, закололи нам очі, щоб ми не могли рушити з місця без милостивих поводирів. Бузина стверджує, що він перечитав добру сотню підручників з історії, включаючи західноєвропейські та американські. Невже це їх зміст спонукає цього дописувача закликати авторів шкільних підручників включати до них інформацію, яка показує національних героїв та геніїв у моменти розпачу, спустошення, звичайної людської слабкості. Невже англійські підручники містять матеріал, що може принизити в очах учня гідність Байрона, німецькі – Гете, французькі – Гюго, а російські, наприклад, – Пушкіна. Усьому своє місце і час.
Я, звичайно, не можу знати чим керувався б при написанні власного підручника всезнавець Бузина, але, аналізуючи зміст його писанини, я згадав один цікавий історичний документ «Проект знищення Русі», датований кінцем другого десятиліття ХVІІІ ст. Його автор – відвертий ворог українського народу – вчив і такого: «З метою швидшого осудження, а з часом винищення русинів потрібно буде обов’язково записувати в окремий реєстр усі непристойності цього обряду, зокрема образливі слова й поведінку щодо римо-католиків, часті скандали попів, що їх не важко підшукати серед такої великої кількості священиків. Адже, коли цей проект здійснюватиметься, треба, щоб світ знав правдиві причини дій поляків. Якби, однак, не вистачало справжніх закидів, які принижували б русинів (що неможливе серед найкращого і найрозумнішого народу), то для успішного здійснення наших задумів слід розповсюджувати «гарно» складені на них вигадки (виділення наше. – О.С.)…»
Щоб народ сам себе соромився, щоб сам прагнув відцуратися своєї культури, історичної пам’яті, національних героїв та геніїв, потрібно «розповсюджувати «гарно» складені на них вигадки». Тоді українці самі прагнутимуть позбутися своєї українськості, поповнюючи собою число і міць інших народів.
Проте у виконанні Бузини подібні потуги я б назвав невиразними. Зокрема, скільки фальшивої драматизації навколо фрази про Тараса Шевченка: «Його шлях у мистецтві – характерний для художника-кріпака». Погоджуся, це твердження без відповідної деталізації (на яку у підручнику зазвичай місця не вистачає) у тексті відповідного параграфа виглядає не зовсім вдалим. Проте, скрупульозний і чесний критик не міг би не звернути уваги на сусідню сторінку розвороту, де вміщені репродукції картин таких відомих художників-кріпаків, як Василь Тропінін та Іван (Ян) Засідатель.
Одразу ж після згаданої фрази Бузина намагається приписати мені спробу довести нісенітницю про те, що нібито «каждый крепостной художник во времена Шевченко мог поехать в Петербург, поступить в Академию художеств, потом получить вольную…» Щоб переконати читача, що це лише дрібненька підступність, доведеться процитувати, що вміщено до тексту підручника після обсмоктаної Бузиною фрази: «Однак Шевченку поталанило навчатися в Петербурзькій академії мистецтв завдяки піклуванню представників передової інтелігенції Російської імперії. Обдарований юнак був одним із найталановитіших учнів К.Брюлова, нагороджений срібною медаллю Академії за визначні успіхи в навчанні («Циганка-ворожка», 1841)».
Отже, в тексті й без зауважень Бузини підкреслено, що це було якраз не характерним, а особливим, як для долі художника-кріпака.
Не можу не звернути увагу на позицію Бузини з приводу невдячності Т.Шевченка російському монаршому трону. Він, бачите, «нарисовал несколько «неприличных» карикатур на выкупившую его императрицу». За названим дописувачем виходить, що Шевченко мав забути мільйони співвітчизників, які були покріпачені царизмом у 1786 р. і за якихось 300 чи 400 рублів, докладених імператрицею до його звільнення, перетворитися на лизоблюда трону, який продовжував тримати його народ у кріпацькому ярмі.
За це засуджувати Т.Шевченка може лише людина з рабською психологією.
З приводу наступної поміченої Бузиновими зміцнілими мізками суперечності. Зіставивши два речення: «Центральними фігурами братства стали М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко» (с. 112) і «Матеріали про членство Шевченка в братстві не збереглися» (с. 115) Бузина з переможними інтонаціями робить висновок про непричетність Т.Шевченка до кирило-мефодіївців. Водночас, він ніби й не помічає тверджень про те, що: «Поєднання їхніх поглядів (Костомарова, Куліша, Шевченка) стало основою ідеології братства» (с. 112); М.Костомаров беззаперечно визнавав духовний авторитет Шевченка: «Тарасова муза розбила якийсь підземний льох, що протягом кількох віків був замкнений на багато замків, запечатаний багатьма печатями. Вона відкрила шлях і сонячному промінню, і свіжому повітрю, і людській цікавості» (с.115); вплив Шевченка «на товариство був незаперечним. Твори Т.Шевченка «Кавказ», «Сон», «Великий льох», «І мертвим, і живим…», «Заповіт» найрадикальніше відображали засади братства. Вони категорично заперечували самодержавство і закликали до негайного скасування кріпацтва» (с.116).
Чому Бузина цих тверджень не помітив? Відповідь проста. Вони заперечують безсоромне маніпулювання виділеними ним фразами. Цікаво, що він навіть не писнув з приводу твердження, що «поет відкинув ідеологію «малоросійства», основою якої були ідеї нероздільності Малої та Великої Русі, визнання та схиляння перед владою імператора (с. 116). Водночас без будь-якої аргументації заявив, що ідеї всеслов’янського федералізму, розроблені членами братства, не мали ніякого стосунку до української незалежності. Проте, вибачте, ще раз подивився у газетний текст і знайшов аргумент Бузини – знак оклику.
З приводу визначення Т.Шевченком «української національної ідеї як потреби одночасного і національного, і соціального визволення». Дійсно, як би дописувач не напружував свого Бузинового могутнього інтелекту, такого формулювання він у Шевченка не знайде. Адже Кобзар був поетом. Дійсність він осягав за допомогою образів. Саме вони, образи, пройняті цими ідеями. Дописувач цього або не розуміє, або намагається виставити мене примітивним епігоном класиків радянського часу. Проте не помічає як сам скочується до вульгарно-«логічного» мислення, такого зручного для маніпулювання масовою свідомістю за радянських часів. Але як для пояснення Бузині, я щось надмірно ускладнюю виклад. Для нього має бути написано приблизно так: «Ну, не видавали тоді членських квитків. Не видавали. Зрозуміло?»
Яскравим зразком такої вульгаризації вважаю спроби Бузини вколоти мене тим, що Шевченкове бачення національної ідеї як одночасного національного і соціального визволення є актуальним і сьогодні. Доведеться розтлумачувати йому, що, незважаючи на здобуття державної незалежності, питання соціального визволення для окремих суспільних верств чи для народу загалом будуть актуальними, поки у суспільстві не складуться взаємини принаймні соціального партнерства. Питання захисту національних інтересів та збереження національної самобутності, споріднені з початковою ідеєю національного визволення, залишатимуться актуальними для всіх народів світу, доки існуватимуть національні держави, доки існуватимуть і суперечитимуть між собою національні інтереси. Тому Шевченкове бачення змісту національної ідеї ще дуже довго залишатиметься актуальним. А заявляти, що в незалежній Україні проблеми соціального і національного визволення уже не є актуальними, означає – бути повним невігласом у розумінні механізмів протікання суспільного життя. Соціальні й національні потреби, інтереси, питання і суперечності відтворюються у суспільствах щомиті, щороку, щопокоління, і велика біда чекає на те суспільство, яке вирішить, що воно ці питання, нарешті, розв’язало, раз і назавжди. Таке суспільство чекає неминуча історична поразка. Цікаво, Бузина намагається підштовхувати наше суспільство до цього свідомо чи несвідомо. Думаю, що несвідомо, через вульгарність мислення.
Яскравим зразком його вульгаризацій вважаю заяву про те, що ідеї всеслов’янського федералізму не мали ніякого відношення до української незалежності. Зробити таку голослівну заяву, навіть не намагаючись проаналізувати зміст відповідного параграфа, означає лише одне – нічого не розуміти, але при цьому зневажати все, що стосується діяльності засновників українського визвольного руху.
Щодо «кінців з кінцями, які не сходяться», тобто участі українців у Кримській війні, то прошу звернути увагу читачів на те, що Бузина навіть не намагається муркнути з приводу мого твердження, що «як і в попередніх війнах, українці проливали піт і кров за чужі імперські інтереси Росії». Зате вдається до поглибленого аналізу механізмів комплектації українськими рекрутами російських полків. Однак, як би вони не комплектувалися, нікому не вдасться заперечити факту причетності українців до оборони Криму і Севастополя у війні 1853–1856 рр. Саме тому і наводжу відомі факти задіяності у цій війні українських коштів, добровольців та рекрутів. Погоджуюся, що стосовно українських рекрутів вибрав не кращий спосіб підкреслення їх участі у війні шляхом перерахування полків імперської армії, що носили назви українських міст. Краще б написав детальніше про рекрута з Поділля матроса Кішку та інших українських героїв тієї війни.
Особливо недолугими виглядають просторікування Бузини, що згадані у тексті добровольці «все-таки были патриотами Российской империи». Він би не написав такої дурниці, якби прочитав підручник цілком. Тоді б у нього склалося більш-менш цілісне бачення історичної картини ХІХ ст. Принаймні, у параграфі 13 він би натрапив на матеріал про соціальні рухи та виступи селянства і, зокрема, про «Київську козаччину» 1855 р., «Похід у Таврію по волю» 1856 р. і, можливо, зрозумів би, що ті добровольці керувалися не «патриотизмом к общему Отечеству», а прагненням звільнитися від принесеного Російською імперією кріпацького рабства і відновити козацтво. Почувши в церквах царський маніфест про створення державного ополчення, селяни сприйняли почуте як маніфест про відродження козацтва. Документи, вміщені до підручника, засвідчують, що селяни вимагали від священиків «Записати нас усіх у вільні козаки, присягнути, що ми вже не панські, що поля й луки – наші, і все, що є в панів, – наше. Воно і є так, бо ми й наші предки за все це вже відробили». Освіченіші селяни заявляли: «Ми знаємо, що немає указу про вольності (козацькі. – О.С.), але ми хочемо, щоб такий був». Я хочу сподіватися, що лише не прочитавши цього усього, Бузина висловив припущення, що ці люди могли стати «патріотами Российской империи».
До речі, як це видно з Бузинового тексту, він постійно намагається критику імперської Росії представити читачеві як прагнення посіяти недовіру між народами. Я переконаний, що сучасні росіяни є у абсолютній своїй більшості демократами, а тому чітко розрізняють імперську Росію та демократичну Росію.
Настав час повернутися до початку цієї вимушеної статті. Там я невипадково згадую святкування українською громадою Петербургу саме у 1887 р. Як точно відомо з джерел, на цьому святкуванні був присутній Ілля Юхимович Рєпін. Зверхньо-пихатий стиль Бузини спрямований проти «украинских шароварников» надає відтінку пихатості й фразі І.Рєпіна, у якій він стверджує, що не є природним малоросом. Насправді вона так виглядає лише в тому контексті, який творить навколо імені художника сам Бузина.
Висловлювання І.Рєпіна подано як справжня відсіч безсоромним «украинизаторам Репина», а особливо «предприимчивому Струкевичу», не боящемуся, «что его схватят за руку». І дійсно, не боюся. Бо, по-перше, розглядаю І.Рєпіна як видатного російського художника, який, підкреслю, поряд з українськими, «зробив значний внесок у розробку історичної тематики в українському мистецтві».
Я хотів би підкреслити, що внесок суттєвий уже хоча б професійним ставленням до роботи. Художник творив «Запорожців» понад 12 років! Як згадує Корній Іванович Чуковський самих лише етюдів до «Запорожців» Рєпін у своїх альбомах мав кілька сотень. Для натурних замальовок розшукував справжніх нащадків запорожців, їздив на пороги, на місця розташування Запорозьких Січей, пробирався Дніпровими плавнями, запливав у очеретяні хащі, штудіював книги з історії запорозьких козаків, вивчав колекції зброї, жупани, чоботи, сулії і баклаги, навіть черепи, знайдені під час археологічних розкопок козацьких могил. Прислухався до думок і порад українських митців та вчених, насамперед академіка Дмитра Яворницького, яких праця над картиною здружила на довгі десятиліття до самої смерті.
Самовіддана праця була винагороджена насамперед тим, що його твір дійсно дав могутній поштовх українським митцям усіх рівнів. Про це свідчить хоча б той випадок, який описав сам художник у листі до свого друга видатного українського історика Д.Яворницького у листопаді 1929 р.: «Один мій приятель привіз мені з Полтави куплену на ярмарку скульптуру – копію з відомої моєї картини (Запорожці пишуть листа турецькому султанові. – О.С.)… Я радію і тішусь, дивлячись на це відтворення».
По-друге, хоча І.Рєпін і вважав себе росіянином, ніколи не цурався, цитую: «милих земляків-українців». На противагу Бузині, видатний російський художник вважав Т.Шевченка видатним українцем і відвідував ювілеї Шевченка, тоді, коли це ніяк не підтримувалося російськими властями, ходив на українські вечірки петербурзької громади, де, траплялося, в українському танці «викозулював» ногами як професійний танцюрист, зриваючи оплески глядачів. Очевидці засвідчують, як Ілля Юхимович не втримався від сліз, слухаючи українську народну думу «Плач бідних невольників у тяжкій турецькій неволі» у виконанні українського художника і талановитого кобзаря Сластіона. Десятками років він дружив з українцями, а особливо з Д.Яворницьким. Їх здружила саме картина «Запорожці…» Слід згадати як Рєпін дякував Яворницькому за надіслану йому книгу-альбом «Дніпрові пороги»: «Як я вдячний вам за цю велику книгу «Дніпрові пороги». Який чудесний стиль, велична мова. Я з великою насолодою слухаю це хороше читання цієї чарівної мови. Ах, чудо, чудо ця мова!»
На тлі цих слів, яким жалюгідним виглядає недолуге маніпулювання Бузиною вирваною з контексту фразою: «Вы ошибаетесь, считая меня природным малороссом».
По-третє, українська тематика у творчості Рєпіна ніяк не обмежилася славнозвісною картиною. Бузині варто було б знати, що пензля до рук юний, 15-літній, Ілля Рєпін взяв, щоб намалювати й акварель «Бандурист», що закінчив свій земний шлях художник працюючи над полотном «Гопак – танок запорожців». Ще до відомих «Запорожців…» художник проілюстрував дев’ятьма малюнками двотомник «Запорожье в остатках старины ы преданиях народа» Д.І.Яворницького. Пензлю геніального художника належать картини «Українська селянка», «Портрет Т.Г.Шевченка», «Українське весілля», «Гайдамаки» та багато інших.
Завершуючи це питання, хочу підкреслити, що якби я був русофобом, я міг би і не згадати про Рєпіна. Адже у параграфі не вистачає місця, щоб викласти матеріал про українських художників. Але я не бажав замовчувати факту взаємодії українського і російського образотворчого мистецтва. Це яскраво проявилося в уже розглянутих нами фактах біографії Т.Шевченка як художника. Крім того, у 18-му параграфі, аналізуючи розвиток українського живопису початку ХІХ ст., я пишу, що «вирішальний вплив на український живопис цього періоду мала Петербурзька академія мистецтв», у якій працювали і викладали такі визначні українці, як Д.Левицький, В.Боровиковський. Що вони, зі свого боку, своєю творчістю впливали на російських художників. Це, зокрема, визнавав ректор і професор Петербурзької академії мистецтв Ф.Йордан, вказуючи, що такі художники, як Д.Левицький, А.Лосенко та ін. «ще до заснування Академії мистецтв були вже художниками». Російський дослідник О.Бенуа в «Історії російського живопису ХІХ ст.» пояснював, що однією з причин виняткових мистецьких досягнень Д.Левицького було «походження його з місцевості й середовища набагато культурнішого, аніж тодішній Петербург і навіть вищі верстви петербурзького суспільства. Левицький був родом з Малоросії».
На тлі таких визнань російських митців та істориків, я вважаю, було б просто невдячністю, чи й зверхністю, не згадати про І.Рєпіна та його внесок в український історичний жанр.
Гостроту свого розуму Бузина хотів проілюструвати згадкою про команчів. Він що, хотів підкреслити, що І.Рєпіну було байдуже кого зображати. Та ж сам Бузина кількома абзацами вище просторікував про «патриотические чувства к Российской империи». То невже у російського інтелігента не могло виникнути почуття спорідненості з українським народом, пройнятися його болями і радостями, і на цій основі внести і свою частку у розвиток українського образотворчого мистецтва, залишаючись при цьому російським, а не українським художником. Яку ж хворобливу уяву треба мати, щоб у врахуванні автором підручника природного процесу взаємозбагачення двох культур побачити лише спробу «делания Репина украинским художником». Господь з вами. Підозрюю, що Бузина ніколи не читав, а якщо читав, то нічого не зрозумів із досліджень учених про взаємодію національних культур. Він не розуміє, що люди, які формуються і живуть під впливом двох культур, стають носіями їх ознак. У людей талановитих це проявляється у творчому внеску до скарбниць цих культур. Це природний процес взаємодії споріднених культур і згадку про команчів можна лише прокоментувати відомою українською приказкою – «на городі бузина, а в Києві дядько».
Про козаків як про універсальних вояків.
До чого тут американський фільм? До того ж самого, що і бузина в городі. Поняття універсальний ми з колегами вжили у тому ж значенні, у якому він вживався у латині – різнобічний, загальний. Саме в цьому розумінні й ведеться пояснення. Після вихопленого Бузиною з контексту речення «Козак був універсальним вояком» мовиться: «Він зазвичай володів усіма способами ведення бою та різною зброєю. Хоча, звичайно, окремі козаки відзначалися особливою майстерністю у тому чи іншому виді військового мистецтва» (стор. 43). Кількома абзацами нижче пишемо про те, що «однією з переваг козацького війська було бездоганне володіння саперною справою», що «польські та європейські наймані інженери не приховували свого захоплення фортифікаційними спорудами козаків». Ще далі ми стверджуємо, що «запорозькі козаки зарекомендували себе як славні моряки» (стор. 44), а в одинадцятому параграфі ліхтариком «Морські походи запорожців» доводимо це твердження.
Щоправда, які доведення можуть бути переконливими для упередженої людини. Їй головне висмикнути те, що вигідно і не помітити решти. Так Бузина не помічає у критикованому ліхтарику посилання на історичне джерело – свідчення італійця Гамберіні за 1584 р., який підкреслює різнобічну військову підготовку козаків, недвозначно наголошує на їх універсальності: «З козаків можна зібрати 14–15 тис. добірного добре озброєного війська, жадного більше слави, ніж наживи, готового на всяку небезпеку. Їхня зброя – шаблі та рушниці, яких у них ніколи не бракує. Добрі вони до війни пішої і кінної… дають собі добре раду на морі. Мають усякі човни й на них їздять у походи на чорноморські землі» (стор. 45).
Не Бузина нам розкриває очі на недостатню силу української кінноти. Це ми робимо на стор. 43: «Запорозька Січ виникла й розвивалася у тому регіоні, де в сутичках між ворогуючими сторонами переважно брали участь озброєні вершники. Однак козацтво не мало достатніх матеріальних статків для утримання чисельної кінноти. Тому козаки виробляли власні бойові прийоми, щоб урівноважити свої військові можливості з ворожими».
Намагаючись довести сучасним українцям, що їхні предки-козаки – боягузи, він вишукав у Г.-Л.Боплана спогад про те, що «біля двох сотень польських вершників примусили втікати дві тисячі їх кращих воїнів». На цьому Бузина ставить крапку. Мовляв, отакі ви. Він впритул не помічає, що у цьому ж параграфі містяться посилання на того ж Боплана, який чесно і неупереджено розповідає й інше. Зокрема, що «500 татар не наважувалися атакувати 50-60 козаків, якщо ті йшли під прикриттям табору, а 100 козаків, захищаючись табором, успішно відбивалися від тисячі поляків».
Вишукуючи недоліків у козацького війська, яке у ті часи не мало ніякої державної підтримки, проте, загалом, успішно протистояло урядовим збройним силам наймогутніших у нашому регіоні держав, автор знову ж таки не помічає невигідних для його писань неспростовних фактів. Він обходить мовчанкою прописаний у параграфі факт, що у Європі до Тридцятилітньої війни включно (1618–1648) піхотинці-стрільці (аркебузьєри і мушкетери) відігравали роль допоміжних частин. А в козацькому війську вогнепальна зброя застосовувалася як основний вид озброєння. Це були рушниці, аркебузи, мушкети, гаківниці, яничарки тощо, а кіннотники мали ще й пістолі.
Завівши мову про укладення Б.Хмельницьким, вимушеного зрадою кримського хана, Зборівського договору з польським королем, Бузина з пихою знавця стверджує, що згідно з 2 і 3 пунктом договору наш Хмельницький «должен был «просить у польського короля прощения на коленях у королевских ног». Пишучи ці рядки, я розкрив академічне видання праці Т.Чухліба «Гетьмани і монархи». У додатках він помістив текст Зборівського договору. Немає навіть згадки про це «прощение на коленях» не лише у вказаних пунктах, а й у всьому тексті договору. Якщо ж Бузина не довіряє сучасним історикам, тоді хай почитає текст договору у: Документи Богдана Хмельницького. – С.128–131; Універсали Богдана Хмельницького. – С.52–56; Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.VІІІ. – Ч.3. – С.210–213, 215–217; Собрание государственных грамот и договоров. – Т.ІІІ. – Москва, 1822. – С.450; Ugody poisko-ukrainskie w XVII wieku. – Krakow, 2002. – S.38–41.
З усією відповідальністю стверджую, що немає там згаданих пунктів. Вони є лише у хворобливій і спотвореній уяві Бузини.
Крім відвертого обману Бузина намагається обманути читачів з потугами на витонченість. Для цього він використовує посилання на «современника событий» П’єра Шевальє. Дійсно, цей французький офіцер служив секретарем французького посольства у Варшаві, а тому не брав участі у кампанії 1649 р. Вихований у традиціях французького абсолютизму, він не міг схвалювати повстання проти короля і легко повірив у розповіді польських офіцерів, які у своїх розповідях, очевидно, шукали психологічної компенсації за не зовсім лицарські методи уникнення поразки у Зборівській битві.
Не виключено, що до слів про промову гетьмана навколішки перед королем П.Шевальє спонукали прикінцеві слова «Пунктів вимог Війська Запорозького…», які є частиною Зборівського договору: «Про все це наші посли, впавши до ніг Його Кор. М Нашого Милостивого Пана, найпокірніше мають просити». Хочу звернути увагу читачів, мова про послів, а не про гетьмана. По-друге, це всього лише тогочасний етикет та тогочасні словесні формули політичного спілкування (політичний дискурс).
Про Берестечко
Читаю другу частину писань Бузини. Обрид уже цей тон праведно обуреного громадянина, якого ці «грубо врущие» «халтурщики и фальсификаторы» намагаються безсовісно «зомбировать». Чесно кажучи, у цій другій частині я уже очікував нападок концептуального змісту щодо Української козацької держави ХVІІ–ХVІІІ ст., Національного відродження ХІХ ст., але переоцінив цього «зомбованого». Бузина і далі продовжує вишукувати дрібні фактики. Це безпосередньо стосується його останнього «викриття» щодо Берестецької битви, до речі, найграндіознішої битви у Європі ХVІІ–ХVІІІ ст. Звичайно, кожному українському історикові хотілося б розповідати про неї як про переможну. Проте не судилося. Військовий союзник Іслам-Гірей зрадив, тоді собі на користь, а в історичній перспективі – на загибель Кримської держави. Не зумів передбачити, що добросусідство з Українською державою гарантувало б Криму безпеку з Півночі. Думаю, саме такий історичний урок з аналізу цих подій мають винести сучасні й українські, і татарські школярі – майбутні громадяни нашого спільного дому – сучасної Української держави.
Але повернемося до тієї сумної сторінки нашої історії. Автори шкільних підручників мають відображати у них останні досягнення історичної науки. А не обмежуватися тим, що бачили на поверхні і зі слів володарів сучасники тих подій. Спогади сучасників – це лише одне із джерел історичної науки. Бузина його абсолютизує і тому знову посилається лише на П’єра Шевальє. Але крім нього я радив би почитати праці академіка В.Смолія, професора В.Степанкова, зокрема їх глибоке дослідження «Богдан Хмельницький (Соціально-політичний портрет)». – К., 1995; або їх монографію «Українська державна ідея ХVІІ–ХVІІІ століть: проблеми формування, еволюції, реалізації». – К., 1997. Проштудіювавши їх, Бузина знав би, що інформацію про участь кримського хана та орди у Берестецькій битві слід шукати у Відділі рукописів Бібліотеки Польської Академії Наук № 2253, аркуші 771 – 781.
Ну що ж, я задовольнив останнє прохання Бузини, який, як виявляється, зараз працює над «своей новой книгой о Богдане Хмельницком» і «перелопачивает кучу литературы». Краще, звичайно, було б, якби він, не надриваючись у важкій фізичній праці «перелопачивания», просто прочитав цю літературу.
P.S.
Бузині особисто я б ніякої відповіді не давав, не гідний він таких проявів уваги. Я писав заради тих людей і насамперед школярів, які читали чи ще читатимуть мій підручник, звичайно недосконалий, але щирий у прагненні донести їм історичну правду, незважаючи на всі потуги таких Бузин.
Бузині ж треба якось донести, що тепер підручники пишуться не на замовлення, а для участі в конкурсі. Тому він має повне право взяти участь у наступному конкурсі Міністерства освіти і науки України. Однак напружено працювати і не мати ніяких гарантій на входження до трійки переможців – це ризик не для підприємливого чоловіка. Набагато надійніше полетіти за океан і попрацювати гувернантом. Вибирати, звичайно, йому, але в будь-якому разі, бажаю успіхів.
Редакції ж газети має бути соромно за ті образливі й безпідставні словечка і фразки, які вона дозволила цьому дописувачу на своїх сторінках. Але питання «соромно/не соромно» вже залежить від дуже багатьох морально-етичних чинників. Однак, як фахівці, редактори мусять або Бузину навчити російської граматики, або вже за нього виправляти граматичні помилки. Мова про «Берестечко». Повідомляю вам, це не прізвище, тобто «фамилия», а тому «по падежам склоняется». Моє ж прізвище Струкевич, а не «Стрункевич».
Далі не буде. Брати участь у такій дискусії бридко.
Олексій СТРУКЕВИЧ, доктор історичних наук, професор
