Культура і мистецтво:ЧЕРВОНА РУТА – НАШ ФЕСТИВАЛЬ
Двадцять років, що минули від першої «Червоної Рута», яка стала вибухом свободи, духу і нової української музики, розставили все на свої місця і ще раз підтвердили непересічне значення цього явища не лише в мистецькому, а й суспільному житті країни. Зараз із усмішкою учасники того дійства згадують, як на стадіон під полою, в обхід десятків міліцейських кордонів, проносили жовто-блакитні прапори, що за три роки стали державним знаменом. Згадували, яким жахом сповнилися очі «відповідальних працівників», коли весь стадіон «Буковина» раптом заспівав «Ще не вмерла Україна», як одна із офіційних газет, коментуючи виступ Василя Жданкіна і народну пісню «Гей, нумо, хлопці, до зброї», написала щось у такому дусі: «Богообразного вида старичок босиком ходил по стадиону и призывал всех браться за оружие». І хоча двічі в одну й ту ж річку увійти неможливо, архівні фото з того дійства та архівні документи здатні воскресити в нашій пам’яті ту подію.
Саме такий відтінок світлої ностальгії мав музичний вечір-спогад «Осінні трубадури весни» за участю лауреатів і дипломантів першої «Червоної Рути» і гостей свята, серед яких Василь Жданкін, сестри Тельнюк, Віталій Свирид, Андрій Миколайчук, гурт «Кому вниз», Олег Скрипка (гурт «ВВ»), гурт«Рутенія», Віктор Морозов, Андрій Панчишин, Марія Бурмака, Едуард Драч, Леся Горова, Сергій Шишкін, Олег Покальчук, Ігор Кравчук та багато інших виконавців, без яких важко уявити собі як наше музичне відродження, так і сучасну пісню. Відбувся він 16 жовтня у Культурно-мистецькому центрі Києво-Могилянської академії.
Тут зібралися давні друзі, однодумці, патріоти, митці, причетні до проведення Першого фестивалю «Червона Рута» та святкування 20-ї його річниці. Вони поділилися з нами своїми міркуваннями та спогадами.
Лючія Забава, організатор виставки,
викладач Києво-Могилянської академії, доцент кафедри хімії:
– Перший фестиваль був унікальним, бо зібрав найбільше талантів. Він був оригінальний і тим, що крім музичних конкурсів мав багато заходів: це «Містечко майстрів» на вулиці Кобилянській, показ мод українських модельєрів, вечір сучасної поезії, концерт українців із цілого світу. Люди їхали на цей фестиваль, на Батьківщину, вдихнути свіжого повітря і набратися наснаги та сили, щоб творити далі за кордоном. А наші артисти мали можливість чи не вперше співати те, що вони хотіли, вірші читати такі, які вони хотіли. Були спроби так званих кураторів із ЦК компартії України закрити фестиваль, але це їм не вдалося.
Фестиваль «Червона Рута» 1989 року виконав визначну роль в історії нашої культури. На творах тих пісень уже їхні послідовники вчилися бути вільними. І цей дух фестивалю, дух волі і свободи заполонив усю Україну. Продовжилися ці традиції і в Запоріжжі, на другому фестивалі, потім у Харкові і Донецьку.
А ось тепер у Чернівцях відбувся ювілейний фестиваль із нагоди 20-річчя.
Мирослав Лазарук, письменник, директор Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка:
– Кожна значна подія є відображенням стану нашої душі. Називають це і революцією, і ще якось, але насамперед – це феномен духу. Я пригадаю, як зайшов до кімнати своїх дітей – одному було десять, а іншому – п’ять. У них уся кімната була у червоно-чорних і синьо-жовтих прапорах. Прокинулися наші гени – це найбільша заслуга «Червоної Рути».
Дует “Сестри Тельнюк”:
– Ми вважаємо, що без «Червоної Рути» не було б сьогоднішнього дня. Відбувалася революція: музична, духовна, і ми були готові до неї. Нажаль, робили революцію романтики, а скористалися нею інші. Ми співали з самого дитинства, але саме “Червона Рута” сприяла тому, що ми пов’язали життя з музикою. Хоча, приїхавши на фестиваль, ми вже знали, що хочемо сказати, яку хочемо бачити музику, принаймні, яку виконуємо ми. Якби не «Червона Рута», цієї музики не було б і Україна не мала б таких можливостей. Насправді відбувся різкий поділ – радянська і українська музика, якій дали шанс. Хтось із музикантів скористався цим шансом, щоб творити свою, незалежну, модерну європейську українську музику, а хтось – ні. Нам же випала велика честь бути дотичними до цієї великої епохи творення – і плакати, і переживати. І все це було дуже щиро. Ми свято вірили, що наш фестиваль змінить життя на краще, бо із мови, із пісні все починається. І якщо в цій сфері буде прорив – прогрес буде і в усіх інших напрямках. Після «Червоної Рути» говорити українською мовою стало модно, в нашій мові виникла потреба, необхідність. Ми вдячні за це Чернівцям. Завжди будемо любити і пам’ятати.
Галина Тарасюк, поетеса:
– Я пригадую перший фестиваль і те, як текли ріки народу. Позлітались гості з усього світу. Чернівці ще такого не бачили. Це було велике свято підняття українського духу і української культури. І радію, що це не забулося. Учасники першої “Червоної Рути” – це вже сивочолі люди, але її естафету піднімають нові покоління молоді. Рада, що за нами йде вільне покоління, яке побудує Україну.
Ігор Кравчук, дипломант першого фестивалю «Червона Рута», журналіст:
– Уже тоді, під час проведення фестивалю, я відчував, що твориться щось грандіозне. Те солодко-щемливе передчуття свободи як особистої, так і всього народу, яке подарував небувалий вибух свіжого таланту молодих червонорутівців, залишилося і донині.
Попередньо пройшовши відбіркові конкурси, я мав честь брати участь у фестивалі. Відчував, що можу стати навіть переможцем. Але перед нами – командою УГС – стояли інші завдання: серед гостей і учасників фестивалю ми мали розповсюджувати самвидавську літературу, в якій обґрунтовувалася необхідність виходу України з СРСР і, безперечно, підняття на трибунах синьо-жовтих знамен як символу нескореної України.
Ми попрацювали на славу. Але виникла певна колізія. За кілька годин до нагородження переможців у чернівецькому Літньому театрі від журналіста Володимира Фініва я довідався, що став дипломантом фестивалю. Але, водночас, я чітко усвідомлював, що на цей урочистий захід мене ніхто вже не впустить, бо насолили ми комуняцькій владі добряче. І все ж я не прибіг, а прилетів до Літнього театру. Трапилося як я і сподівався. Вхід до театру був у тісному кільці ментів. А в цей час на сцені уже йшло нагородження, там було багато моїх кумирів. І я міг би стояти серед них... Довелося звернутись до офіцера Миколи Харабари і пояснити ситуацію. Він дав команду пропустити, і за мить я, захеканий, вже стояв під світлом юпітерів. Це було щось.
А сьогодні хочу подякувати організаторам заходів із відзначення 20-ліття «Червоної Рути» тут, у Києві, за пам’ять про той чудовий час.
«Червона Рута» – наш фестиваль», – ці рядки з пісні, яку на відкритті виконував незабутній Назарій Яремчук, переконаний, залишаться у серцях червонорутівців і всіх, кому пощастило бути тоді в Чернівцях, камертоном наснаги і оптимізму на все життя.
Леонтій Іванович Сандуляк, професор, політик, дипломат, громадський діяч:
– Мені дуже приємно сьогодні розмовляти з вами. Двадцять років тому трапилася подія, яку важко переоцінити не тільки в розвитку пісенної, музичної України, а й взагалі в історії відродження українського духу.
Тут сьогодні правильно відмітили, що стояло питання: проводити фестиваль у Чернівцях чи ні? Сумніви виникали через те, що у 1988-му в Чернівцях спалахнуло захворювання, яке супроводжувалось облисінням дітей, – так звана «алопеція».
Я тоді мав честь очолювати екологічну організацію «Зелений рух Буковини». І ми були за проведення та сприяли цьому. Кирило Стеценко обіцяв, що на фестивалі буде відмічено і цю тему. Так воно і сталося.
Але постає ще одне запитання: чому саме в Чернівцях?
Україна, можливо, як небагато країн у світі, має багато столиць: це – Київ, історична та адміністративна столиця, Харків – інтелектуальна столиця, Донецьк – столиця шахтарська, Львів – національна столиця України, Коломия – духовна столиця. Ми навіть маємо столицю певної національної меншини, яка називається Бердичів. Але, можливо, мало хто знає, що в Україні існує пісенна столиця. Це – Чернівці. Тому що Чернівці – це столиця пісенно-музичного краю, який називається Буковина, щоправда, тільки північна її частина.
Як ніде у світі, в тому числі і в Україні, у Чернівецькій області (вона найменша серед областей нашої держави) на один квадратний метр припадає співаків більше, ніж деінде на кілометр. Я розповім про один унікальний випадок. У маленькому містечку Кіцмань, за 30 кілометрів від Чернівців, у одній хаті народився Сидір Воробкевич, відомий композитор і музикант. Румуни вважають його румунським, українці – українським. Але його твори звучать і румунською, і українською мовами, і співаються, і шануються в наш час так само, як і сотню років тому. У цій самій хаті народився і Володимир Івасюк, і Ані Лорак (Кароліна Куєк). Скажіть, це не диво? Тут присутня людина, яка вчила співати Ані Лорак, – пан Ігор Кравчук, її перший учитель, учасник першого фестивалю «Червона Рута». І не тільки учасник, а й переможець. Але він тоді не тільки співав, а й будив. Бо під час «Червоної Рути» відбувся колосальний спалах національної свідомості та національної гордості, якого ніколи не було перед тим. І дивно, що це трапилось у краї, який 800 років був поза межами України. 800 років – це не 80, але ми зберегли мову, культуру і пісню.
На закінчення хочу сказати, що більшість визначних співаків в Україні – це вихідці із Чернівецької області: Дмитро Гнатюк, Павло Дворський, Назарій Яремчук, Софія Ротару, Мозговий, Іво Бобул, Лілія Сандулеса і багато інших професійних і самодіяльних музикантів. Усі знають пісню «Черемшина». Також Кіцманський композитор Михайлюк написав музику до цієї пісні на слова буковинського поета із містечка Вашківці Юрійчука.
Я детально познайомився із виставкою – це ніби повернення в молодість. Тоді місто вирувало і не тільки на стадіоні. Ми вперше побачили сотні синьо-жовтих прапорів, з якими не могла впоратись міліція. І все, що я побачив на виставці, відображає дух тих днів. Потрібно подякувати майстрам, що вони зберегли ці матеріали. Адже час іде, вчорашній день стає історією, припадає пилюкою десятиліть, а їхні роботи житимуть вічно і розповідатимуть прийдешнім поколінням про ті незабутні дні.
Тут же, у фойє кіноконцертної зали, розгорнулася виставка робіт майстрів народних промислів, які 20 років тому прикрашали своїми виробами алею майстрів на вулиці Ольги Кобилянської. Куратор виставки – відомий знавець народного мистецтва, заслужений працівник культури Олексій Доля.
У святкуваннях взяли участь і члени дирекції першого фестивалю, які були безпосередньо причетні до всього, що відбувалося в Чернівцях 20 років тому: Тарас Мельник, Анатолій Калениченко, Олег Репецький, Юрій Соколов, Олександр Горностай, Кирило Стеценко, Луція Забава, Сергій Проскурня, Софія Майданська, Сергій Архипчук, Василь Василенко, Тарас Петриненко, Іван Малкович, Володимир Черненко, Костянтин Слободянюк, Олександр Мельник, Володимир Куєвда, Микола Ткач, Олександр Ірванець та інші.
Музичний вечір-спогад «Осінні трубадури весни» став логічним завершенням святкування. А розпочалося воно 7 жовтня відкриттям художньої фотовиставки «20 + 20» у Галереї мистецтв НаУКМА. Назва невипадкова – на ній репрезентовано по 20 унікальних фотографій відомих фотохудожників Василя Василенка та Василя Артюшенка, які двадцять років тому творили літопис «Червона Рута – 89». На відкритті виставки грав спеціальний гість фестивалів «Червона Рута – 89» та «Червона рута – 09» бандурист із США Юліан Китастий.
Виставка тривала до 20 жовтня, після чого її було подаровано Меморіальному музею Володимира Івасюка на ознаменування оголошеного у Чернівцях року Володимира Івасюка.
