СОЦІАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ ТА ПРАКТИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ЇХ ВИРІШЕННЯ

Серед наявних нині в Україні соціальних проблем червоною ниткою майорить житлове питання. Адже правим був великий класик, який зазначив, що квартирне питання геть зіпсувало москвичів. На жаль, не тільки москвичів. У державі, де громадяни подекуди тридцять п’ять років стоять у черзі за квартирою, не може бути соціальної злагоди і благополуччя. Особливо гострою є ця проблема для молоді, що є найменш захищеною верствою сьогодні поряд з інвалідами та пенсіонерами.

Складною є ситуація і у військовослужбовців, багато з яких навіть по звільненні в запас не отримують власного житла. Не забуваймо, що за радянських часів, наприклад, військові отримували серйозні соціальні гарантії та значну матеріальну допомогу. Дружини військовослужбовців могли не працювати взагалі, а стаж їм нараховувався. Сьогодні ж якщо дружина українського вояка не працюватиме, то така сім’я просто помре голодною смертю.

У цьому ключі варто підкреслити, що наша держава сьогодні зовсім не піклується про тих, на кому вона тримається. Якщо, скажімо, український офіцер із десятком років вислуги отримує на місяць менше, ніж рядовий матрос у Чорноморському Флоті Росії, ми не маємо морального права дивуватися тому, що наша армія не є достатньо боєздатною, а велика частка населення відчуває гірку ностальгію за радянським минулим.

Тому недивно, що в рамках такої ситуації активно діють аферисти, заволікаючи зневірених та готових на все людей.

Шкутильгає і пенсійне забезпечення, адже, скажімо, за часів СРСР (у перерахунку на сьогодні) середня пенсія була не нижчою від 1500 гривень. Сьогодні ж вона становить усього 700. Люди йдуть навіть на укладання принизливих договорів довічного утримання, за якими, отримуючи 500-600 додаткових гривень на місяць, заповідають свої квартири будь-кому.

Так званий розрив між найбагатшими і найбіднішими частинами населення в Україні сягає від 38 до 70 разів (!!!), і постійно збільшується. Понад 30% українців знаходяться за межею бідності, величезна частка населення України витрачає більшість свого місячного сімейного доходу лише на продукти харчування. Водночас у країнах Західної Європи є нормальним, коли на самі харчі сім’я витрачає менше третини, а то й четверту частину своїх статків.

При цьому менше 10 000 осіб щороку декларують доходи 1 млн. грн. і більше. Проте, просто поглянувши на розмаїття дорогих автомобілів та переповнених елітних розважальних установ, можна зрозуміти, що насправді це не так, і тіньова економіка в нашій державі процвітає, що робить абсолютно неможливим входження України до ЄС. А в соціальному плані це унеможливлює збільшення доходів державного бюджету від податків і, отже, якісне харчування мешканцям дитячих будинків, а ветеранам та інвалідам – необхідні ліки.

Недивно, що за середньою тривалістю життя Україна посідає передостаннє місце серед країн європейського континенту, адже цей показник становить 58,8 років (за даними авторитетної і, головне, незалежної міжнародної інформаційної агенції Ассошіейтед Пресс). Зрозуміло, що райдужні дані про середню тривалість життя понад 65 років у чоловіків та понад 70 у жінок, що наводилися деякими вітчизняними інформаційними агенціями, не можуть відповідати дійсності. Навіть у братній та сусідній із нами Польщі середня тривалість життя на 8 років перевищує аналогічний український показник, а у країнах Західної Європи – на 11 років. Якщо середній українець навіть не може дожити до пенсії (!!!), зрозуміло й дурневі, що нам у Європі не місце, і максимум, куди може інтегруватися Україна, – до Організації африканських держав, але аж ніяк не до ЄС. Кількість безробітних у сучасній Україні становить майже 600 тисяч осіб – армія безробітних нашої держави майже утричі перевищує чисельність особового складу Збройних сил України. А ті, хто має роботу, нерідко не живе, а виживає на копійки.

Правова система стосовно бізнесу працює в режимі «нічого не можна, але це можна обійти». Хабарі за «вирішення питань» за останні десять років виросли в середньому в 20 разів у USD. Великий бізнес таку перепону долає, а для малого і середнього (де мають бути задіяні 70% суспільства) це стає суттєвою перепоною.

Правове поле обтяжене не стільки законами, скільки нормативними, регулятивними, адміністративними актами і розпорядженнями, що гальмують будь-який процес приватної ініціативи, і, як наслідок, створення нових робочих місць і платників податків. Відповідно це не розвивається. На цьому фоні правоохоронні органи (їх працівники) перебрали на себе не природні функції, наприклад, «кришування» бізнесу, а часто рекет із використанням інструментів державної влади.

У суспільстві наявна висока недовіра до правоохоронних органів, у тому числі судової системи, яка останнім часом стала обслуговуючим інструментом «дивних» перерозподілів власності. Останні два-три роки стали новою хвилею рейдерських захоплень, причому влада і ЗМІ переважно мовчать, що свідчить про те, що ці процеси патронуються (якщо не замовлені) представниками найвищих ешелонів влади.

Для суспільства не сформульована спільна ідея, мета, ціль. Що має зробити еліта. Переважна пропаганда у виборчих кампаніях така: 90-ті – ми такі ж бідні, як і ви, а в 2000-их – почекайте ми вам заплатимо. Немає пропаганди успішності, приватної ініціативи тощо. Натомість форматуються ідеали невиправданої розкоші, носіями якої є високопосадовці, чиновники, судді і їх діти.

Таким чином, створено два суспільства, які живуть у різних вимірах.

Контентаналіз телерадіопередач демонструє фактичну відсутність програм з успішним досвідом, натомість популярні всілякі вечірки, що і стає ідеалом для молодих поколінь.

Держава фактично сприяє дитячому і юнацькому алкоголізму. Вже не рідкість зустріти дітей 12-13 років, які публічно розпивають алкогольні напої.

Держава не має зовнішньої політики, якщо говорити про вимір захисту прав простих громадян (переважно заробітчан). Нажаль, послами миру стали повії. Кожна четверта в ЄС – виходець з України.

Після 2005 р. відбулася комерціалізація представницької і виконавчої влади. При чому «нова влада» не усвідомлювала свій прихід – надовго чи назавжди, тому за півроку-рік прагнула накопити те, що її попередники накопили за десятиріччя. Вчинили цим ажіотаж і ще більшу недовіру до влади.

У цій ситуації жодна реформа не буде ефективною, оскільки вона здійснюватиметься винуватцями цього процесу. Влада не відповідальна перед суспільством і не залежна від його оцінок, тому почуває себе розкішно і існує автономно. Суспільство не має реальних громадських структур, відсутні авторитети думки. ЗМІ не ведуть викривну роботу, журналістські розслідування тощо.

Не можна оминути увагою і свавілля з боку правоохоронних органів. Так, розкриваність злочинів у сучасній Україні становить до 69%. Однак радіти тут, скоріше за все, не слід. Адже загальновідомими є факти побиття підозрюваних та фізичного примусу останніх до чистосердечного зізнання. В Росії, наприклад, розкриваність злочинів вища, ніж в Україні, натомість у США та країнах Західної Європи, де, безсумнівно, професіоналізм співробітників поліції поєднується зі значно більшою матеріально-технічною базою та громадським контролем, створенням мережі інформаторів та інфраструктури контролю за допомогою високоякісних технічних засобів, показники розкриття злочинів, особливо тяжких, є чи не вдвічі нижчими від наших. Це свідчить про те, що в українських в’язницях майже кожен другий сидить незаконно, внаслідок того, що правоохоронці у гонитві за показниками наспіх комплектують справи та передають їх до суду, в якому вони вирішуються також нашвидкуруч. Адже з часів СРСР вимагалося щорічне підвищення показників розкриття злочинів, що призводило до того, що, боячись втратити премію, бути пониженим у званні офіцери обирали з числа декласованих елементів «цапів відбувайлів», на котрих вішали усе нерозкрите.

Свідченням цьому є виправдання двох односельчан кривавого вбивці Руслана Худолея, котрих посадили до в’язниці за його вбивства, ціла низка осіб, що були засуджені за ті звірства, які насправді скоїв «пологовський маніяк» Сергій Ткач. У західних країнах особи, що незаконно провели у в’язниці бодай рік, стають героями преси та отримують шалені компенсації, натомість у нас такі бідолахи нерідко не чують навіть вибачень на свою адресу і виходять на свободу зі зламаними долями. Згадаймо й громадян, забитих на смерть «справедливими дізнавачами» через те, що відмовлялися давати на себе неправдиві покази та брати чужі злочини.

Крім того, за сучасними недолугими законами невинна особа може вийти на свободу лише тоді, коли вирок справжньому винуватцеві став чинним. А якщо справа має чимало епізодів, то невірно засуджені інколи роками очікують своєї законної свободи.

Також необхідно підкреслити, що поряд із пенсіонерами не менш гостро відчувають на собі соціальні негаразди і молоді люди. Так, випуск 2009 року з українських ВНЗ ознаменувався суттєвим поповненням армії безробітних. Не маючи жодної підтримки з боку держави та широкого спектра вакансій, досвіду роботи через молодий вік, українські молоді дипломовані спеціалісти змушені або існувати за рахунок батьків (що є вельми принизливим у юнацькому віці), або повертати до своїх домівок (хто родом із невеликих населених пунктів) зі спеціальностями, потрібними лише у мегаполісах.

Так, ще з десяток років тому був відповідний указ президента Кучми про обов’язкове розподілення на державну роботу випускників, що навчалися на бюджетній формі; натомість усі такі ініціативи залишилися лиш на папері. Причиною тому, звісно, є корупція. Адже коли «тепленьке місце» на держслужбі коштує хабара, то часто-густо людям у високих кабінетах краще того хабара взяти разом із недолугим двійочником до себе на роботу, аніж без протекції прийняти талановитого, але з бідної сім’ї фахівця.

Не можна не зупинитися і на проблемі лікарів та лікарень. Українські медики отримують заробітну платню близько 900 (!!!) гривень на місяць, надбавки якщо і є, то мізерні. І це при тому, що в руках лікарів знаходяться долі людей, лікарі мають кожного дня справу з хворими, в тому числі жахливими шкірними заразними хворобами. Нехай ті, хто долучений до формування державної політики, задумаються над тим, чи змогли б вони чи їхні діти кожного дня ризикувати заразитися тяжкою інфекцією, і мати за це менше ста євро на місяць? Чи хотіли б очільники нашої держави, щоб їм складну операцію робив голодний хірург? Якщо районні заклади охорони здоров’я отримують менше 100 євро на місяць на ліки для пільговиків (інвалідів, ветеранів), то як можна цих усіх громадян забезпечити бодай найпростішими таблетками за одну гривню?

Недивно, що мрією кожного поважаючого себе лікаря в Україні є виїзд за кордон. Що багато з них і роблять. Причому не тільки лікарів. Найкращі спеціалісти виїздять із України цілими дивізіями, тільки за перші десять років нашої незалежності Україну залишило понад 900 докторів наук. Великою мірою калічать українців такі проблеми, як наркоманія, алкоголізм. Але винити таких людей не можна. Адже там, де є робота, гідні соціальні умови та достойна зарплата наркомани та алкоголіки такі ж рідкісні, як монета петровських часів. Там, де робота є хіба що у кожного другого (і та не дає заробітку, відповідного прожитковому мінімуму, як того вимагає Кодекс законів про працю), алкоголіків, наркоманів та бандитів стільки, як жаб у ставку.

Просто жахливим є ставлення з боку держави до інвалідів. Жодна державна установа (вже не говорячи про станції метрополітену та інші об’єкти пересування містом) навіть не має пандуса, що унеможливлює пересування інвалідів-колясочників та їхній доступ до інформації, органів державної влади з метою звернення. Водночас нормами Ради Європи, членом якої є Україна, передбачається обов’язкове запровадження пандусів із метою повномасштабної інтеграції інвалідів до решти суспільства.

Складається враження, що держава ставиться до пенсіонерів та інвалідів як до відпрацьованих стрижнів з реактора атомної електростанції – відпрацював своє, все, ти непотрібен, треба якомога швидше тебе зарити в землю. А нормальна влада мусить ставитися до зазначених осіб як до тих, хто віддав кращі роки свого життя, працюючи на державу, чий стан здоров’я не дозволяє повною мірою відчувати життя. Натомість про інвалідів та пенсіонерів згадують лише напередодні виборів, причому хіба що з метою впарити кульок гречки чи кілограм рису, що на сьогодні бідним людям вже видається ледь не манною небесною.

Скрутною виглядає картина і на підлітковому фронті. У розвинутих, демократичних державах до осіб у перехідному віці ставляться особливо уважно, адже саме в цей час формується людська особистість. Оскільки школярам в не виповнилося 18 років і вони не є електоратом, про них практично не згадують. Хіба що про дітей, щоб примітивно грати на материнському інстинкту, а до підлітків нікому нема діла. Тому недивно, що кількість злочинів, скоєних неповнолітніми, є доволі високою, а людина, що в 14-17 років потрапила до в’язниці, для нормального життя вже втрачена. Вражає і кількість наркоманів серед підлітків, хворих на сифіліс і СНІД, неповнолітніх проституток. На жаль, вже ні в кого не викликає подиву (а скоро не викликатиме й осуду) факт, коли 15-річна школярка вже вдруге робить аборт.

Демографічний аспект соціальної проблематики для нашої держави також невтішний. Співвідношення народжуваності й смертності у більшості областей України є однозначним на користь смертності, а якщо соціальний захист молодих мам буде таким самим недолугим і прописаним лише на папері, як сьогодні, незабаром услід за школами доведеться масово закривати пологові будинки.

Перелік наведених вище соціальних проблем, звісно, не є вичерпним. У межах цього аналітичного дослідження були описані лише найбільш гострі й злободенні соціальні проблеми сучасної України. Натомість потрібно усвідомлювати, що гострі соціальні проблеми є підґрунтям політичної нестабільності та негараздів у державі; недостатні соціальні умови життя унеможливлюють зміцнення демократичного врядування та інститутів громадянського суспільства.

Світова практика свідчить, що коли зубожіння населення перевищує 80%, будь-яку владу міняють, причому самі громадяни і в насильницький спосіб. Голодні виборці, прийшовши на дільниці, «голосуватимуть ногами», підтримавши популістські й радикальні рухи; голодні ж чиновники здиратимуть хабарі у зубожілих людей. Зрозуміло, що найактуальніші соціальні проблеми не можна вирішити за один день. Натомість без їх належного розв’язання інтеграція України до європейського політико-правового простору є неможливою.

Враховуючи вищезазначене, формулюються практичні рекомендації:

– перші кроки зламу системи – це спрощення оподаткування і зняття погоджувальних і дозвільних перепон для бізнесу плюс економне й ефективне використання бюджету. Що дасть можливість самостійного розвитку малого й середнього бізнесу і, як наслідок, появи середнього класу. Реальному чисельному збільшенню реального середнього класу, який за своєю природою формулюватиме запити нової якості. Наявний середній клас є номінальним;

– українськими проектами можуть стати „Україна туристична”, „Україна аграрна”, „Україна інтелектуальна”. Як наслідок, становлення реального середнього класу. Парадокс, але влада в цьому не зацікавлена. Вона живиться «деребаном» бюджету, захоплює великий бізнес, її виборці орієнтується на популістські лозунги;

– розробити державні (а не підтримувати приватних аферистів) програми будівництва житла під оптимальні відсотки для працівників бюджетної сфери. Держава все одно отримає прибуток із відсотків, ці програми, безсумнівно, будуть вигідними, натомість велика кількість талановитих фахівців, що мріють працювати в приватних структурах, повернуть свої погляди на бюджетну сферу;

– вперто вести боротьбу з корупцією, передусім із таким огидним її вираженням, як хабарницьке кумівство. На високі посади мають влаштовуватися професіонали, а не коханки та племінники можновладців;

– забезпечувати випускників ВНЗ, що навчалися державним коштом, першим робочим місцем у державних структурах. Це дасть молоді гарантії завтрашнього дня, а державі – відпрацювання випускниками тих коштів, які вона затратила на освіту своїх громадян. Неприпустимо, наприклад, коли випускник юридичного факультету КНУ імені Тараса Шевченка, де рік навчання коштує 40 000 гривень, навчався на бюджетній формі, а потім іде до іноземної фірми чи їде за кордон. Водночас пам’ятаймо, що якщо той самий випускник сам не з Києва, і йому не буде надано доступного житла, змушувати його йди на державну службу є тяжким злочином;

– передбачити виділення більшої кількості коштів (за рахунок зменшення фінансування різних незрозумілих ідей на кшталт будівництва на кожному кроці пам’ятника видатним українцям, адже для тих, хто поклав душу й тіло за свободу нашої держави було б набагато приємніше бачити свій народ заможним і здоровим, а не собі пам’ятник) на охорону здоров’я та безкоштовні ліки, і, особливо, зарплати лікарям, чия робота є вельми тяжкою;

– заборонити законом навіть у кризових ситуаціях приватним установам, які діють на території України, скорочувати штат співробітників вище від певної встановленої законом межі, адже в гонитві за максимальними прибутками топ-менеджери просто вішають казна-які обов’язки на невелику групу осіб, викинувши багатьох на вулицю;

– опустити нижній ценз кримінальної відповідальності з 14 до 13 років, адже безліч злочинів скоюються саме 13-річними звірюками, котрих нерідко навіть із таких міркувань спеціально й наймають. Чомусь у США, які вважаються еталоном демократії, навіть 11-12-річних убивць і грабіжників засуджують на тривале ув’язнення, а в Україні таких недолюдків через малий вік відпускають на волю;

– посилити демократичний контроль над правоохоронними структурами, виражений у відстеженні зв’язків тамтешніх чинів із кримінальними структурами, а також скасувати недолугу радянську практику, згідно до якої, наприклад, кожен слідчий щомісяця, щороку мусить передавати певну кількість справ до суду, а якщо цього не робить – карається. Кількість справ мусить залежати від кількості злочинів та ступеня вагомості доказів проти підозрюваних, а не від гонитви за показниками;

– у цьому ключі також необхідним є демократизація судового процесу – надання ширших, у тому числі з використанням новітніх технологій (таких, як високоякісна експертиза ДНК тощо) можливостей звинуваченим довести свою невинність, посилення практики присяжних, захисту свідків;

– скоротити чисельність вищого керівного складу в держапараті, який тільки створює бюрократичні перепони, натомість збільшити можливості для виконавчої ланки, на яку припадає вся рутинна робота. Звісно, таке рішення мусять приймати самі керівники, але ж думати треба не про себе, а про майбутнє держави.

Балабан Ростислав Валерійович, старший науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф.Кураса НАН України, кандидат політичних наук, старший науковий співробітник.http://www.ipiend.gov.ua/libs/spaw/empty.html

Черінько Ігор Павлович, молодший науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф.Кураса НАН України, магістр міжнародних відносин.