Історія, філософія, релігія: УКРАЇНСЬКИЙ ГЕТЬМАНАТ - РАННЬОНАЦІОНАЛЬНА ДЕРЖАВА СХІДНОЇ ЄВРОПИ (1648-1750рр)
Тарас Чухліб
До унікальних пам’яток політичної думки України належав план радикальної реформи козацького устрою, розроблений гетьманом Северином (Семерієм) Наливайком ще у 1596 р. Проект Наливайка передбачав перенесення політичного і воєнного центру українського козацтва із Запорозької Січі на населену територію у межиріччі Південного Бугу та Дністра. У ньому окреслювалися обопільні зобов’язання козаків та королівського уряду Речі Посполитої, що передбачало зміну демократичних засад політичного устрою Війська Запорозького на автократичну модель козацької організації з сильною гетьманською владою. Наприкінці XVI ст. з’являється ще один проект побудови своєрідної козацької республіки – Задніпровського князівства. Його автор, відомий церковний діяч Йосиф Верещинський, писав, що цивільна влада над козаками має належати спадковому князю, а військова – гетьману. На основі полків створювалися окремі адміністративно-територіальні одиниці, що включали полкове місто, містечко чи селище з навколишніми селами, хуторами та угіддями. Столицею козацького князівства мало стати місто Переяслав. Автор відзначав, що козаки такі ж самі рицарі, як і шляхтичі, а значить мають підстави розраховувати на статус повноправних підданих Польсько-Литовської держави. Ідея піднесення суспільного статусу козаків до рівня панівного класу й витворення васального щодо Корони Польської українського козацького князівства була важливим внеском у розвиток європейської ренесансної думки.
Однак влада Речі Посполитої проводила неоднозначну й гнучку політику щодо козацтва, а також князів, шляхти і бояр України-Русі, яких за допомогою різних привілейних актів поступово урівнювала в правах із польським та литовським шляхетством. Це сприяло не лише політичній, а й етнічній асиміляції української верхівки в середовище єдиної панівної еліти Польсько-Литовської держави. На переломі XVI–XVII ст., в умовах зростаючого процесу зміни ідентифікації місцевої шляхти, справжньою «контрелітою» та «політичним народом» на українських землях став такий напіввизнаний військово-службовий стан, як козацтво. Укріпившись в умовах степового прикордоння в боротьбі з турецько-татарсько-ногайськими нападами на Україну, воно перейшло до відкритої збройної боротьби за свої станові права в межах Речі Посполитої.
Під час жорстоких війн і кривавих повстань, що відбувалися протягом 1591-1596, 1625, 1630, 1637-1638 років козаки перейняли в української шляхти та магнатства місію захисту середніх та нижчих станів України-Русі, що стало прологом до утворення у середині XVII ст. ранньої національної держави – Українського гетьманату (самоназви – «Військо Запорозьке», «Україна», «Русь», «Мала Русь», «Мала Росія»). Доба козацьких війн, яка хронологічно охопила кінець XVI – середину XVII ст. стала предтечею могутнього виступу українського народу за свою незалежність, який розпочався у 1648 р. Саме у ці бурхливі роки відбулося правове оформлення козацької організації. Традиції звичаєвого права стали основою для творення специфічних правил функціонування громади не тільки на Запорозькій Січі, а й на більшій території України-Русі.
Козаки самоусвідомлювали себе рицарями, тобто особисто вільними людьми, спосіб життя яких визначило воєнне ремесло та належність до чітко окресленої військово-службової спільноти. Головними козацько-рицарськими чеснотами були мужність, відвага, вірність, гідність, честь, добра слава, здатність до самопожертви, патріотизм, рицарська служба, оборона вітчизни, захист рідної віри. Безчестям і применшенням рицарської гідності в козацькому середовищі вважалася воєнна поразка, втеча з поля бою. Для кожного козака святим мало бути поняття «товариства», що означало насамперед побратимські стосунки між членами козацької організації, співіснування за козацькими звичаями на засадах військової солідарності та обов’язку взаємодопомоги.
Українська ранньомодерна держава виникла у результаті Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, який неодноразово проголошував: “...А що нам Господь Бог поміг визволити Україну свою руську при цьому я стою”. Державно-адміністративний устрій Гетьманату відбувався за полково-сотенним територіальним та «міліційним» принципами. Кожен полк і сотня мали своє постійне місце перебування. Полкові уряди переважно розміщувалися в містах, сотенні – у великих селах і містечках Центральної, Лівобережної та Правобережної України. Під час воєнної небезпеки полковники, які керували місцевими («городовими») полками отримували гетьманські універсали з наказом готуватися до війни. Окремо надходив наказ про час виступу полків у похід, перед яким усі козацькі підрозділи зосереджувалися в певному місці. Кожен козак повинен був мати коня, зброю та певну кількість провіанту.
Україна-Русь, яка у результаті воєнних дій (перемоги під Жовтими Водами, Пилявцями, Корсунем, Зборовом, Батогом у 1648-1652 рр.) політично самовідокремилася від Речі Посполитої, мала свого правителя-гетьмана, який уособлював законодавчу, виконавчу й судову владу. Гетьман безпосередньо керував генеральною старшиною, полковниками, сотниками та козаками через систему генеральних (загальнокозацьких) і старшинських рад. Богдан Хмельницький залучив до збройної боротьби проти ворога представників усіх станів тогочасного українського люду – козацтва, селянства, міщанства, духовенства і навіть шляхти, переважно дрібної та середньої. Важливим компонентом у державній політиці Гетьманату став приклад Запорозької Січі – самоврядної військової корпоративної організації на окраїнах України, справжнього східноєвропейського православного рицарського ордену, який творився в складних умовах Степу та боротьби/співжиття з кочовими і напівкочовими народами мусульманського Надчорномор’я.
Усенародна любов до Батька-Хмеля, “посланого Богом” українцям, проявилися вже за життя фундатора нової України – про нього складалися легенди і перекази, його дії оспівувалися повсталим народом. Так, наприклад, в одній із чисельних пісень про нього співалося: “Ой Богдане, Богданочку, звільнив ти Вкраїну”. А вже згодом один із найгеніальніших мислителів українського народу Григорій Сковорода підсумував:
Будь славен во вік, о муже ізбранне,
Волности отче, герою Богдане!
Сучасники порівнювали Хмельницького зі знаменитим античним полководцем Македонським, войовничим вождем гуннів Аттілою, талановитим карфагенським воєначальником Ганнібалом, грізним азіатським завойовником Тамерланом, мудрим європейським політиком Макіавеллі, провідником Англійської революції Кромвелем, багатьма іншими світовими знаменитостями. Однак насправді Богдан «Великий» завжди залишався сам собою – людиною, яка зуміла увібрати усі сподівання і прагнення пригнобленого українського люду й очолити його у боротьбі за свободу і незалежність. “Весь народ, уся чернь вітали його в полі і Академія вітала його промовами, вигуками як Мойсея, рятівника, визволителя народу з лядської неволі, названого іменем Богдана, або даного від Бога”, – так, наприклад, описував в’їзд гетьмана до древнього Києва у грудні 1649 р. очевидець цієї знаменної події.
Добре організоване, навчене й дисципліноване козацьке військо було здатним не лише протистояти одним із найкращих у Центральній і Східній Європі підрозділам Речі Посполитої, а й перемагати їх. У своїй діяльності армія Богдана Хмельницького керувалася «Статтями про устрій Війська Запорозького», які регламентували військову сферу українського державотворення. Поєднання традиційних для запорозького козацтва методів ведення війни і нових форм, характерних для воєнного мистецтва не лише європейського, а й азіатського регіонів, у середині ХVІІ ст. дало можливість козацькому війську провести низку битв й операцій, які істотно збагатили скарбницю світового воєнного мистецтва.
Відповідно до завдань війни побудова збройних сил відбувалася за полково-сотенним територіальним принципом, згідно з яким Україна-Русь поділялася на окремі військово-адміністративні округи (полки), які, в свою чергу, складалися з менших одиниць (сотень). Це забезпечувало реалізацію основних стратегічних напрямків концептуальних засад військових задумів уряду Хмельницького, зокрема масове залучення до боротьби проти ворога українського населення, а також утримання війська його коштом. Створена організаційна структура козацької армії стала потужною базою для формування військових підрозділів для ведення воєнних дій.
Вирішальне значення під час бойових операцій мали регулярні частини Війська Запорозького. Вони, головним чином, складалися з реєстрового козацтва, що було внесено до військових списків-реєстрів і було зобов’язано до постійної служби. Основу козацького війська становили піхотні полки, які за свідченням сучасників відзначалися витривалістю та майстерністю ведення стрільби. Протягом перших років війни Богдан Хмельницький використовував у бойових операціях союзницьку татарську кінноту, а згодом сформував власні кіннотні полки. Він також зумів створити сильну артилерію, яка за ефективністю дій не поступалася польській. До української армії увійшли також підрозділи, що виконували розвідувальні, прикордонно-сторожові та фортифікаційні функції. Досить добре було організовано постачання зброї, боєприпасів, продовольства і фуражу. Все це свідчило про великі військово-організаторські здібності як гетьмана, так і його оточення – полковників Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила та Івана Нечаїв, Василя та Івана Золотаренків, Филона Джелалія та ін.
Богдан Хмельницький всіляко підтримував розвиток православної віри. Незважаючи на війну в Україні, розпочалося будівництво багатьох нових православних храмів. Зокрема, сам гетьман фондував церкву у рідному Суботові, що стала його усипальницею після смерті. Мабуть, не випадково її назвали іменем пророка Іллі, якому згідно з традицією були притаманні функції Бога-громовержця. Поблизу гетьманського палацу у Чигирині за гетьманським наказом спорудили церкву на честь Успіння Владичиці, куди часто запрошували на молебні іноземних послів не лише з Московського царства та Війська Донського, а й Корони Польської, Шведського королівства, Австрійського цісарства, Молдавського та Волоського князівств і навіть Османської імперії та Кримського ханства. Поряд з іншими, Хмельницький особливо опікувався старовинним Трахтемирівським монастирем.
Як мудрий і далекоглядний політик Богдан Хмельницький зблизився з київською інтелектуальною елітою, яка гуртувалася навколо Києво-Могилянської Академії. Особливе місце в оточенні гетьмана займали професори – Йосиф Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Феодосій Софонович та ін. Як високоосвічена людина та непересічний державний діяч гетьман піклувався про розвиток освіти в Україні. Він усвідомлював, що братські школи і самі братства активно виступають за збереження і розвиток національної культури, впроваджують свою систему виховання, на ґрунті освіти об’єднують українців навколо ідеї захисту батьківської, православної віри.
Уже в перших своїх вимогах до польського уряду від 17 серпня 1649 р., складених у козацькому таборі під Зборовом на Тернопільщині, гетьман Богдан Хмельницький серед іншого заявив польському королеві Яну ІІ Казимиру про одні з найголовніших звичаєвих принципів козацької демократії: «Щодо давніх прав і Вольностей Наших..., як раніше було, так і тепер, де б не знаходились наші козаки і хоч би їх було три, два повинні судити одного; а також всі Вольності повинні бути збережені». Те саме відстоювалося і в договорі 1654 р. між Українським гетьманатом та Московським царством: «В начале изволь твое царское величество потвердити Права и Вольности наши войсковые, как из веков бывало в Войске Запорожском, что своими правами суживалися, и вольности свои имели в добрах и в судах; чтоб ни воевода ни боярин ни стольник в суды войсковые не вступалися, но от старших своих чтоб товарышество сужены были: где три человека казаков, тогда два одного должны судити». Як бачимо, український уряд вимагав від своїх протекторів-монархів насамперед захисту «прав та вольностей», однією з найголовніших складових яких був давній демократичний принцип – «Де три людини, там двоє судять третього». Поруч із цим важливим елементом ранньонаціональної демократичної системи мали бути забезпечені вільні вибори володаря держави – гетьмана. Цей пункт постійно і наполегливо відстоювали у відносинах Українського гетьманату спочатку з польськими королями, потім московськими царями, а після того – зі шведськими королями і турецькими султанами.
Протягом січня-березня 1654 р. гетьман Богдан Хмельницький визнав себе васально підлеглим щодо московського царя Олексія Михайловича, який став новим протектором для України-Русі. Однак через різні обставини український правитель продовжував проводити самостійну зовнішню політику, яка досить часто розходилася з планами Москви. Вагомим доказом цьому стала діяльність гетьманського уряду у 1654-1657 рр., яка була направлена на збереження союзницьких відносин із Кримським ханством та визнання протекції Османської імперії, а потім Шведського королівства.
Особливість оцінки Переяслава 1654 р. полягає у надзвичайній заміфологізованості сутності цієї події та її ролі в українській і російській історіях. Якщо в Російській імперії ухвала козацької ради офіційно трактувалася як “возз’єднання” Русі, то у Радянському Союзі та сучасній Російській Федерації – як “возз’єднання” України з Росією. Лише протягом 90-х рр. ХХ – початку ХХІ ст. сучасна українська історіографія аргументовано спростувала наукову недолугість концепцій, в основі яких лежала імперська ідея етнічної і політичної єдності Русі. Адже ні українська, ні російська сторони не виконували більшості досягнутих домовленостей, а, отже, можна говорити лише про номінальний царський протекторат над ранньомодерною Українською державою. Після визнання зверхності московського царя гетьман Богдан Хмельницький уклав угоди з турецьким султаном Мегмедом IV у 1655 р., угорсько-трансільванським князем Д’єрдем Ракоці – у 1656 р., бранденбурзьким курфюрстом і прусським герцогом Фрідріхом Вільгельмом, а також вів активні переговори щодо підписання міждержавної угоди зі шведським королем Карлом Х.
Значна частина українського населення не приховувала невдоволення необхідністю приносити присягу московському цареві й відмовлялася від неї. Як свідчив сучасник, після присяги гетьмана й старшини 8 січня 1654 р. “переяславських міщан гнали до присяги, – якій вони дуже опиралися. Місцевий війт (аж) захворів, та його, хоч і хворого, було наказано привести до церкви пречистої Богородиці. І він мусив виконати присягу, але з розпачу помер на третій день після цієї присяги”. Під час присяги 27 січня у Києві найвище українське православне духовенство відмовилося її приносити, а керівники Київського магістрату та міщанство “опиралися і не хотіли йти, але їх козаки гнали як бидло... Але вони, присягаючи, не називалися своїм власним іменем...” Відмовилися складати присягу частина козаків Уманського та Брацлавського полків, а населення Полтавського й Кропивненського полків взагалі збунтувалося проти присяги й побило представників царя киями. Поза оприсяжненням зі зрозумілих причин залишилися і мешканці західної частини українських етнографічних земель. Окрім того, не приносила присягу й Запорізька Січ. Таким чином, одностайного схвалення і сприйняття українським суспільством російської протекції не існувало, а, навпаки, мали місце відмінні, неоднозначні й іноді протилежні дії щодо неї різних верств і груп населення.
Міжнародні та внутрішньополітичні події, що відбувалися після 1654 р., переконливо засвідчили недотримання Москвою взятих на себе зобов’язань протектора перед Українським гетьманатом: у 1656 р. цар підписав Віленський трактат з найбільшим тогочасним ворогом України – Річчю Посполитою; у 1659 р. російськими урядовцями були сфальшовані «статті» Богдана Хмельницького 1654 р.; у 1665 р. згідно з т.зв. Московськими статтями Лівобережна Україна мала перетворитися на станову автономію; в 1667 р. Росія уклала Андрусівське перемир’я з Польщею, яке мало антиукраїнську спрямованість. У свою чергу, Український гетьманат також не дотримувався обов’язків васальної держави. А це – укладення Богданом Хмельницьким Раднотського договору 1656 р., що суперечило зовнішній політиці царя Олексія Михайловича; українсько-російська війна 1658-1659 рр. й підписання І.Виговським Гадяцької угоди 1658 р. з Польщею; боротьба з московськими військами гетьманів Юрія Хмельницького, Павла Тетері та Петра Дорошенка у 60-х – першій половині 70-х рр. XVII ст.; антиросійське повстання українського населення Лівобережжя на чолі з Іваном Брюховецьким у 1668 р. тощо.
Вічний мир 1686 р. між Московським царством і Річчю Посполитою засвідчив остаточний крах українсько-московських домовленостей не лише 1654, але й 1659, 1663, 1665, 1669, 1672 та 1674 рр., адже вони передбачали існування єдиної козацької України під скіпетром російського монарха. Недотримання Москвою багатьох положень Коломацьких статей 1687 р. та Московських статей 1689 р., що були укладені з гетьманом Іваном Мазепою, відмова останнього від зверхності Петра І та знищення царськими військами тогочасної української столиці Батурина у 1708 р. остаточно вирішило проблему міждержавних союзницьких стосунків на користь зростаючих імперських амбіцій Московії-Росії. Тим самим засвідчувалася недовговічність та ефемерність Переяславських домовленостей 1654 р., які з часом під впливом певних суб’єктивних чинників перетворилися з типової (хоча й дуже важливої з огляду на тогочасну внутрішньополітичну та міжнародну ситуацію) зовнішньополітичної акції гетьманського уряду на легенду про «возз’єднавчий» характер Переяславської ради.
Протягом революційних подій в Українському гетьманаті було створено нову модель соціально-економічних відносин, яка, головним чином, полягала у започаткуванні нового типу козацького господарства. Козаки вели типове фермерське господарство, не підлягали військовому скарбу й не сплачували податків. Окрім того, селяни й держава виступали співвласниками землі, а мешканці вільних військових сіл (в окремих полках Лівобережжя у них проживало до 80% усіх селян) могли продавати, дарувати, закладати, передавати у спадок землю. Поза індивідуальним землеволодінням селян, козаків і міщан існувало також общинне й сябринне. Вільна праця вільних людей на власних землях виявилася значно продуктивнішою за працю кріпаків чи феодальнозалежних селян. Зрозуміло, що в умовах майже постійних війн, які велися протягом другої половини XVII ст., економічне життя в Україні (більшою мірою в її правобережній частині) занепадає. Але навіть у цьому випадку українці з вражаючою самовідданістю відбудовували зруйновані війною поселення, обробляли землі, розводили сади, займалися тваринництвом і торгівлею. З припиненням військових дій на Лівобережжі спостерігалося піднесення економіки: у старшинських і монастирських господарствах вирощували багато зерна; розширювалися посіви під технічні культури; розвивалися торгівля і тваринництво; товарного характеру набувало садівництво й городництво; у господарствах старшин і заможних козаків, частково монастирів використовувалася наймана праця. Позитивні зрушення відбувалися у розвитку міст, де помітного розвитку набули ремесла, які з часом поступово перетворювалися у дрібнотоварне виробництво.
Сучасні історики Валерій Смолій та Валерій Степанков зробили висновок, що головні підсумки ранньонаціональної революції 1648-1676 рр. були такими: по-перше, створення ранньомодерної Української держави, частина якої у формі Лівобережного Гетьманату проіснувала на правах автономії у складі Російської імперії до початку 80-х рр. ХVІІІ ст.; по-друге, формування нової української політичної еліти, яка спромоглася на продукування власної державної ідеї; по-третє, розвиток окремішньої самосвідомості тогочасного українського суспільства; по-четверте, закріплення за витвореною державою, окрім інших назв, назви “Україна” (а означення “руський народ” поступово змінювалося на “український народ”).
Політику гетьмана Богдана Хмельницького у внутрішній та зовнішній сферах діяльності молодої держави продовжили його наступники на гетьманській посаді. На жаль, вони не змогли втримати внутрішньополітичну стабільність та в умовах громадянської війни і розколу унітарного Українського гетьманату на дві (а потім і три частини) досить часто воювали між собою. Одночасно важливою причиною частої зміни урядами Івана Виговського (1657-1659 рр.), Юрія Хмельницького (1659-1663), Павла Тетері (1663-1665), Івана Брюховецького (1663-1668), Степана Опари (1665), Петра Суховієнка (1668-1669), Михайла Ханенка (1669-1674), Петра Дорошенка (1665-1676), Євстафія Гоголя (1674-1678), Дем’яна Ігнатовича (1669-1672), Івана Самойловича (1672-1687) та Івана Мазепи (1687-1709) своїх іноземних протекторів протягом 60-х рр. XVII – початку XVIII ст. була неможливість забезпечення об’єднання козацької України під керівництвом того чи іншого монарха. Існували й інші фактори, що призводили до хитання українських правителів між династичними та станово-представницькими монархіями європейського й азійського регіонів. Чи не найголовнішим із них було забезпечення королем Речі Посполитої, царем Московської держави, султаном Османської імперії чи королем Швеції (а саме у цьому чотирикутнику, головним чином, відбувалося “баражування” гетьманів від однієї до іншої протекції) кращих “вольностей” для Війська Запорозького як корпоративної станової організації, а також “прав та привілеїв” усіх вищих і середніх станів тогочасного українського суспільства – тих складових, що утворювали ранньомодерну Українську державу.
Васальна залежність не передбачала прямого зв’язку між монархом-сюзереном і станами залежної держави: між ними знаходився правитель-васал. Так було за доби гетьманування Богдана Хмельницького. Однак вже під час правління його наступника Івана Виговського ситуація дещо змінюється. Коли автократичне Московське царство почало порушувати основні засади козацької демократії гетьман Виговський виступив проти порушення царем прав та вольностей українців і переміг багатотисячну російську армію під Конотопом у 1659 р. Тоді ж він направив до урядів європейських країн спеціальний «Маніфест» з обґрунтуванням свого виступу: «Так розкрилася хитрість і підступність тих, що без жодної нашої вини готували для нас спочатку міжусобицю і громадянську війну, а потім і відкрито, загрозою своєї зброї — рабське ярмо». У 1658 р. під час переговорів у Гадячі українське посольство гетьмана Виговського домагалося створення удільного Руського князівства, куди б разом із лівобережними полками входила територія таких польських воєводств, як Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське і Руське, що, однак, не було реалізовано через різні обставини. Хоча відмова гетьмана Виговського від протекції московського царя і пошуки нового сюзерена не обмежувалася тільки стосунками з Варшавою. Адже перед тим наступник гетьмана Хмельницького уклав Корсунський договір 1657 р. зі Шведським королівством та продовжив союзницькі стосунки з Трансільванським князівством і Кримським ханством. Не очікуючи на впровадження гадяцьких домовленостей із Польщею, він проводив переговори зі Стамбулом та Віднем щодо прийняття турецької чи австрійської протекцій. Лише складна внутрішньополітична ситуація в країні не дала змогу Івану Виговському завершити плани свого попередника щодо утвердження Українського гетьманату на міжнародній арені.
Правовий статус гетьмана Юрія Хмельницького, згідно з Чуднівським трактатом 1660 р., значно понижувався: з васального, але все ж таки володаря України він перетворювався на регіментаря-управителя з обмеженими адміністративними правами. З цього часу планувалося, що безпосереднім сувереном України стане король Речі Посполитої, як це й було до 1648 р. Однак цей його статус все одно був вищий за той, який планувалося впровадити в Україні у зв’язку з укладеною в 1659 р. з Московською державою Переяславською угодою. Але Чуднівському трактату (відома й інша його назва – Слободищанська угода) випала така сама доля, як і Гадяцькій унії 1658 р. – його положення залишилися лише на дипломатичних паперах. Незважаючи на складену “дідичному пану” присягу, Юрій Хмельницький і надалі вважав себе за фактичного володаря Українського гетьманату. Це підтверджувало й підписання гетьманом мирних договорів із Кримським ханством, і висилання до Стамбула численних козацьких посольств, що засвідчили зовнішньополітичну самостійність гетьманського уряду та бажання молодшого сина Богдана Хмельницького знайти собі кращого протектора. Найсильнішим аргументом, що закріплював реальний статус гетьмана-володаря, були його кроки щодо усунення з української території польських урядовців – старост і підстарост, а також державців королівських маєтностей. Такі дії скасовували постанову сейму Речі Посполитої про повернення шляхти в Україну та суперечили змісту Чуднова 1660 р.
У 60-х роках XVII ст. відбувалися досить великі зміни у співвідношенні сил між державами Східної та Південно-Східної Європи, які значно впливали на зміну політичного статусу козацької держави. Українське територіальне питання поступово набуло міжнародного значення, адже кожна з зацікавлених у ньому держав, як і в попередні роки, прагнула не допустити створення на геополітичній європейській карті незалежної козацької України. Звичайно, кожен із претендентів на «українську спадщину» мав власну політичну доктрину, яка обґрунтовувала їхні стремління оволодіти сплюндрованими під час довголітніх війн землями. Дуже схожі програми висували уряди Варшави і Москви, які впроваджували ідеологеми про «дідичні» польські чи «споконвічні» російські території. Стамбул у відношенні до України не керувався «історичним правом» і спирався на положення укладених договорів з українськими гетьманами. Власні геополітичні інтереси щодо Гетьманату мали кримські хани, які не завжди рухались у руслі турецької політики. Процес зближення зовнішньополітичних намірів держав, що оточували козацьку Україну, став водночас тим механізмом, який наближав час розмежування їхнього геополітичного простору за рахунок поділу ранньонаціональної держави.
Лише за допомогою військового походу на землі Українського гетьманату польському монархові вдалося змінити ситуацію у “свавільному” краї. Але це вже відбувалося за гетьманування Павла Тетері, який від початку 1663 р. офіційно визнав зверхність над собою “королівської милості”. Одночасно гетьман відправив українських послів на черговий польський сейм, наказавши їм відстоювати “вольності” козацької корпорації та українських станів. Пропонувалося запровадити періодичність виборів гетьмана (від сейму до сейму), який мав затверджуватися польським монархом і підлягати лише йому. Сама ж елекція гетьмана повинна була відбуватися за обов’язкової присутності спеціально призначеного комісара з Варшави. Однак такі “реформаторські” заходи, що загалом вели до втрати козацькою Україною завойованих раніше революційних здобутків і добровільне обмеження гетьманом своєї (й так урізаної угодою 1660 р.) влади, викликали незадоволення серед частини патріотично налаштованої старшини та правобережного козацтва. Очевидно, Тетеря, який був одним з авторів українсько-російських домовленостей 1654 р. та Гадяцької угоди 1658 р. (де в першому були окреслені статус гетьмана як васального володаря України, а у другому – як правителя Українського/Руського князівства у складі Речі Посполитої), поплатився за те, що відійшов від попередніх завоювань козацтва й намагався відновити дореволюційний стан відносин між володарями булави і польськими королями. Діяльність Павла Тетері на Правобережній Україні у кінці 1660-х – першій половині 1670-х рр. продовжили інші гетьмани – Степан Опара, Михайло Ханенко і Євстафій Гоголь.
Із 1665 р. політику лавірування Гетьманату між іноземними монархами відновлює один із найвидатніших представників тогочасної козацької еліти Петро Дорошенко. Визнання ним одночасної польської і турецької протекцій мало за мету порушити плани коронних військ щодо вторгнення в Україну та розірвати перемир’я між Польщею і Росією задля об’єднання право- і лівобережної частин України. Водночас Дорошенко налагоджує відносини з Москвою. Військові дії проти російських підрозділів на Лівобережжі не завадили йому розпочати втілення традиційної козацької дипломатії з московським государем, а саме – обнадіювання царя щодо можливого переходу під його “високу руку”. Тим самим передбачалося послабити військовий тиск із боку Московської держави, частково нейтралізувати Андрусівське перемир’я 1667 р. між царем і польським королем та певною мірою забезпечити Дорошенку можливість стати повноправним гетьманом “обох сторін Дніпра”. Очевидно, дипломатичні комбінації гетьмана мали за кінцеву мету якнайширше унезалежнення гетьманської влади в Україні.
Османська протекція (як і будь-яка інша) була необхідна Дорошенкові лише для того, як засвідчували тогочасні документи, щоб “мати для себе удільне князівство”. Серед старшинських кіл повноваження українського гетьмана неодноразово порівнювали з монаршими. Фактично, на той час, використовуючи апробовану його попередниками зовнішньополітичну модель, гетьман П.Дорошенко став удільним господарем великої частини України. Сучасник і політичний супротивник Дорошенка, правобережний гетьман Михайло Ханенко у 1669 р. говорив про те, що його візаві “виправляє собі вічне гетьманство у сусідніх монархів” і хоче володарювати на зразок господарів Волоського і Молдавського князівств. Та й сам Дорошенко і його старшина неодноразово заявляли про своє бажання правити в Україні так само, як молдавські й волоські князі або ж кримські хани. Незважаючи на це, протягом 1675-1676 рр. така зовнішня політика гетьманського уряду Петра Дорошенка зазнає краху. Його “добровільно-примусовий” перехід на бік російського монарха і здавання булави на користь Івана Самойловича стали відповіддю на питання вирішення міжнародно-правового статусу ранньомодерної Української держави, яка була вже розділена на сфери впливу між Варшавою, Москвою і Стамбулом.
Разом із тим, під час свого гетьманування Петро Дорошенко проявив себе не лише як державний діяч, який дбав про цілісність української території, права рідної мови та поширення національної освіти. Він особливо турбувався про охорону традиційної для українців православної віри, забезпечуючи при цьому захист багатьох церков і монастирів. 29 березня 1667 року гетьман підписав спеціальний універсал про «охорону всього духовного стану» України. Довгий час Дорошенко добивався звільнення з польського полону київського митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського, а потім всіляко підтримував його діяльність. Гетьман давав особисті кошти на церкву св. Петра і Павла у Чигирині та інших храмів. Відомо більше десятка універсалів Петра Дорошенка, якими він брав «під гетьманську протекцію» такі величні старовинні православні святині, як: Флорівський та Видубицький монастирі у Києві, Георгієвський (Лебединський) монастир на Сумщині, Пустинно-Миколаївський та Пивський монастирі на Київщині, Густинський (Прилуцький), Батуринський (жіночий), Петропавлівський (Глухівський) монастирі на Чернігівщині, Хрестовоздвиженський (Полтавський) та Мгарський (Лубенський) монастирі на Полтавщині, Терехтемирівський, Лисянський та Канівський монастирі на Черкащині тощо.
Оцінюючи другу половину XVII – початок XVIII ст. з погляду зовнішньополітичних впливів, можемо відзначити факт визнання правителями Українського гетьманату підлеглості кільком сусіднім монархічним володарям. Так, Богдан Хмельницький протягом 1654-1657 рр. перебував у номінальній васальній залежності від московського царя й турецького султана та хотів здобути трансільванський і шведський сюзеренітет. Іван Виговський у 1658 р. спочатку підкорявся московському цареві й шведському королеві, а потім перейшов під протекторат польського короля й одночасно шукав захисту в австрійського імператора. Гетьман Юрій Хмельницький був у московській залежності, яку в 1660 р. обміняв на польську протекцію, після чого хотів здобути захист турецького султана. Від 1663 р. лівобережний гетьман Іван Брюховецький ревно дотримувався царської зверхності, але у 1668 р. вирішив прийняти османський протекторат. Майже так само діяв і його наступник Дем’ян Ігнатович (Многогрішний) протягом 1669-1672 рр. Гетьман Петро Дорошенко у 1669-1676 рр. визнавав себе підлеглим щодо польського короля і турецького султана й завершив московською протекцією. Іван Самойлович хоча й притримувався протягом усього свого правління у 1672-1687 рр. зверхності царя, але наприкінці гетьманування був звинувачений у політичній зраді Москві. Як відомо, у 1708 р. гетьман Іван Мазепа відмовився від зверхності російського царя та визнав залежність від польського і шведського королів.
Витоки поведінки основних творців міжнародної політики Гетьманату слід шукати у практиці міждержавних стосунків країн Європи та Азії на переломі середньовіччя та раннього нового часу. Українські правителі, починаючи від Богдана Хмельницького й закінчуючи Іваном Мазепою, зважаючи на військове та дипломатичне суперництво між більш сильнішими сусідами – Польщею, Росією, Туреччиною та Швецією, були вимушені проводити політику лавірування між ними, переходити з одного боку на інший, відмовлятися від одного протектора-сюзерена на користь іншого. Тим самим забезпечувалася міжнародно-правове визнання гетьманської влади. Інколи гетьмани визнавали залежність від кількох монархів одночасно, що робилося заради того, аби зберегти підвладні їм територію та народ від інкорпорації до більш могутніх «великих» сусідніх держав, які розділили Україну.
Зважаючи на відносну рівність експансіоністських можливостей оточуючих Український гетьманат країн, державне життя на правобережних землях, що були ядром ранньонаціонального політико-адміністративного устрою, майже занепадає. У результаті польсько-турецької війни 1673-1676 рр. територія Правобережної України була розподілена між сферами впливів короля і султана. Війна 1676-1681 рр., у якій проти Туреччини, Кримського ханства та князівства Юрія Хмельницького виступали об’єднані військові сили Московської держави та Лівобережної України, призвела до повного виснаження економічних і людських ресурсів Правобережжя. За компромісним рішенням ворогуючих сторін згідно з Бахчисарайським миром 1681 р. на території Середнього Подніпров’я, від Дніпра до Бугу, не дозволялося «ніякого поселення робити». Міждержавні угоди узаконювали загарбницькі дії Варшави, Москви, Стамбула, Бахчисараю (тут слід згадати Андрусівське перемир’я 1667 р., яке стало першим реальним кроком до розмежування сфер впливу над Україною, а також Бучацький 1672 і Журавненський 1676 договори) щодо Правобережної України і за влучним висловом істориків «санкціонували пустелю в самім серці багатого краю».
Адже більшість воєнних дій проходили на землях, які знаходились на правому березі Дніпра. Спустошливі війни спричинили занепад економічного життя у регіоні. За деякими підрахунками Правобережна Україна на середину 70-х рр. XVII ст. втратила близько 2/3 свого населення. «Сьогодні ця країна (Правобережна Україна. – Авт.) геть зруйнована, війна, немов гангрена, мало-помалу з’їдає все, що зустрічає на своєму шляху перетворюючи найкращий куток Європи в пустинні поля» — саме так характеризував економічний стан Правобережжя французький дворянин де Божо, який за дорученням польського уряду перебував у 1670-х рр. на українських землях. Про руїну великої частини Гетьманату у своїх творах неодноразово говорили козацькі літописці Роман Ракушка-Романовський, Самійло Величко та Григорій Граб’янка.
Аналізуючи причини «вічної відсталості» української нації, Іван Франко зазначав, що до негативних політичних та економічних безперервних війн за Україну протягом другої половини XVII–XVIII ст. додавалися «аналогічні духовні і літературні наслідки». Адже після катастрофічного зменшення українського населення, знищення багатьох міст і сіл гинула велика кількість осередків культури та освіти. Разом з церквами, монастирями, замками і хатами гинули також книги, рукописи, документи і цілі архіви, розвіювалися з попелом картини, одним словом, марнувався увесь духовний фонд створений багатьма поколіннями. Зокрема, у цей час занепали такі центри культурного життя на Правобережжі як Острог, Луцьк, Овруч, Могилів та інші міста.
Водночас розділена політично Україна продовжувала залишатися тією землею, де збиралися, засвоювалися і переломлювалися крізь місцеві умови провідні культурні, правові та суспільно-політичні ідеї Центральної та Західної Європи. Незважаючи на війни та перешкоди з боку іноземних держав, роз’єднаність українських земель національна культура продовжувала розвиватися в контексті всесвітнього культурно-історичного процесу. Об’єднавчими факторами для українців «обох сторін Дніпра» залишалися спільні мова, релігія, звичаї та традиції, сприйняття історичних подій.
Єдиною політичною силою, яка в останній чверті XVII ст. мала повне право поширювати свою владу на територію Правобережної України, були уряди лівобережної частини Гетьманату. Вони намагалися виступати з самостійними зовнішньополітичними намірами у вирішенні долі правобережних земель на свою користь. Однак європейська дипломатія, зважаючи на залежність українських правителів від московських царів, вирішувала це територіальне питання, виходячи з власних геополітичних інтересів. Спротив гетьмана Івана Самойловича укладенню польсько-московського союзу не завадив королю Речі Посполитої Яну ІІІ Собеському та російським царям Петру й Івану підписати Вічний мир 1686 р., що на четверть століття залишав землі Правобережної України у сфері впливу Польщі, а подніпровську козацьку територію знову оголошував пусткою. Водночас, польсько-турецька війна за Правобережну Україну не дозволяла встановити тут владу когось із монархів, саме тому в останньому десятилітті XVII ст. тут починає відроджуватися українська державність, що була знищена у попередні роки.
Гетьман Іван Самойлович виношував плани об’єднання право- і лівобережної частини колись єдиної Козацької держави, а тому спонукав свого зверхника московського царя Федора Олексійовича припинити війну з Туреччиною згідно з Бахчисарайським миром 1681 р., а також всіляко перешкоджав Москві помиритися з Річчю Посполитою, що позбавляло останню допомоги у війні з Османською імперією. Саме цей турецько-московський договір після Журавненського миру 1676 р. між Варшавою і Стамбулом, з одного боку, на короткий час стабілізував ситуацію на українських землях, а з іншого – дозволив Високій Порті перегрупувати власні сили й підготуватися до вирішальної сутички з Австрійською імперією за Відень.
Вірний союзник Габсбургів Річ Посполита ніяк не могла примиритися з тим, що на її «східних кресах» утворилася «свавільна» козацька автономія. Саме тому протягом 50-х – початку 80-х рр. XVII ст. польські королі та великі литовські князі Ян ІІ Казимир, Міхал Корибут Вишневецький та Ян ІІІ Собеський не визнавали прав гетьманів України на самостійне володарювання та за допомогою військових походів 1663-1664, 1667, 1671, 1674 рр. всіляко придушували їхні «удільницькі» прагнення. Водночас, події польсько-турецьких війн 1667-1672 та 1673-1676 рр. змусили Варшаву задуматися над підсиленням свого військового потенціалу. У зв’язку з цим, на Правобережній Україні були започатковані маріонеткові гетьманські уряди. Необхідність допомоги Австрії у війні з Османами у Центральній Європі надала нового поштовху намірам Речі Посполитої заручитися підтримкою козацтва не лише з Правобережжя, а й Лівобережжя та Запорожжя.
У липні 1683 р., коли 160-тисячна османська армія Кари Мустафи розпочала багатоденну облогу Відня, король Ян ІІІ Собеський, виконуючи свої зобов’язання перед цісарем Леопольдом І Габсбургом, вирушив йому на допомогу. До війська Речі Посполитої окрім 3 козацьких сотень входило й близько 15 тисяч українських шляхтичів із Русі, тобто Західної та Правобережної України. Власне, поруч із Яном ІІІ Собеським (який як і його попередник Міхал Корибут Вишневецький також мав українське/руське коріння), 27-тисячну експедиційну армію очолили великий коронний гетьман й Руський воєвода Станіслав Яблоновський та польний коронний гетьман і воєвода Волині Миколай Сенявський. Разом з європейськими військами австрійців та німців на чолі з князями Карлом V Лотарінгським, Максиміліаном ІІ Емануелем, Йоганном Георгом ІІІ (всього союзницькі підрозділи налічували 77 тисяч 300 вояків) полякам та українцям вдалося перемогти могутню армію Османської імперії.
Перемога християнських союзників над турками, яка відбулася у результаті грандіозної битви 12 вересня 1683 р., не тільки розпочала новий етап у стосунках між Заходом та Сходом, а й значно вплинула на розвиток подій в Україні. Поразка під Віднем для Турецької імперії стала початком Періоду відступу («Ріджат деврі») з Центральної Європи та поразку в боротьбі за право бути єдиними володарями Римсько-Візантійської спадщини. Саме з цього часу розпочалося піднесення Московської держави ще одного, вже третього, претендента на політичну «вселенськість». Вдало використовуючи військову потугу козацтва у розпочатій 1686 р. війні з Високою Портою, царський уряд виснажив і так розділену на чотири частини (Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Придністров’я) Україну й тим самим підготував собі ґрунт для боротьби зі Шведським королівством за вихід до Балтійського моря. У свою чергу, Річ Посполита відвоювала собі Правобережну Україну не лише у Стамбула і Москви, а й у боротьбі з місцевим козацтвом. Такими невтішними для тогочасного українського суспільства були підсумки перемоги християнських країн над османами під австрійським Віднем.
Уряд лівобережного Українського гетьманату постійно надавав необхідні консультації Московському царству щодо різних питань міжнародного розвитку східноєвропейського регіону, вт. ч. щодо російсько-турецьких і російсько-польських переговорів. Звичайно, найбільше гетьманів Війська Запорозького турбувало питання об’єднання українських земель. Намагання Батурина проводити власну зовнішню політику та військові дії щодо приєднання Правобережжя розходилися з міжнародними планами Варшави і Москви, які були одними з активних членів антитурецької Священної Ліги у цьому регіоні Європи. Та, незважаючи на це, Лівобережна Україна під протекторатом Московського царства та регіментом Івана Самойловича, а потім Івана Мазепи, взяла активну участь у війні коаліції християнських країн з Османською імперією протягом 1686-1699 рр.
У другій половині 80-х – 90-х рр. XVII ст. Лівобережна та Правобережна Україна разом із Запорозькою Січчю виступали важливим чинником у геополітичних планах утвореної 1684 р. європейської Священної Ліги (спочатку до неї увійшли католицькі Відень, Варшава та Венеція під патронатом Ватикану, а пізніше долучилася і православна Москва), які були направлені на боротьбу з мусульманською загрозою в Центральній, Східній та Південно-Східній Європі. Протягом 1684-1699 рр. українське козацьке військо на чолі з Андрієм Могилою, Семеном Палієм, Іваном Самойловичем, Іваном Мазепою та іншими воєначальниками, виконуючи плани антиосманської коаліції, здійснило дев’ять великих (кількість підрозділів – від 10 до 60 тис. осіб), близько 12 середніх (від 5 до 10 тис.) та 50 менших (до 5 тис. осіб) походів до Кримського ханства та контрольованих турками і татарами Молдавського князівства, пониззя Дніпра, Бугу, Дністра і Дунаю, Північного Причорномор’я та Приазов’я, а також кілька потужних морських виправ проти османського флоту в акваторії Чорного моря.
Власне саме вищезазначені кампанії Українського гетьманату поряд із перемогами Австрійської імперії над турками в Угорщині змусили османів наприкінці XVII ст. замислитися над укладанням зі Священною Лігою мирного договору. Крім того, Париж, який довгий час підтримував Стамбул, також вирішив тимчасово примиритися з Віднем. Разом із тим, й християнські учасники довголітньої війни відчули велику втому й бажання укласти мир між Заходом і Сходом, хоча б на деякий час. Укладення мирних договорів Австрії, Польщі, Венеції та Московії з Туреччиною припинило війну між учасниками довголітнього протистояння цивілізацій. Під час Карловицького «конгресу народів», який відбувався на теренах Сербії протягом 1698-1699 рр., османи відмовилися від Правобережної України разом з Кам’янцем-Подільським на користь Польської Корони.
Ім’я Івана Мазепи, гетьмана Лівобережної України з 1687 до 1709 рр., на довгі роки увійшло до анналів не лише української, а й світової історії. І якщо для одних воно стало символом свободи і нескореності, то для інших до цього часу асоціюється з “підступністю”, “зрадництвом” і навіть своєрідним “донжуанством”. І хоча “зрадництво” гетьмана цареві Петру І можна охарактеризувати лише як вмотивований перехід володаря України з-під протекції одного монарха (який не виконав своїх зобов’язань перед ним) до зверхності іншого – шведського короля Карла ХІІ, тим не менше, боротьба за відновлення доброго імені видатного діяча нашої історії триває донині.
Гетьман Мазепа проводив продуману економічну політику, видаючи універсали на маєтності полковій та сотенній старшині. Вже на третій день після обрання, 27 липня 1687 р., володар гетьманської булави надав село Мильці полтавському полковому обозному П.Левенцю, а протягом серпня-листопада того самого року Мазепою було видано такі універсали: 7 серпня колишньому військовому осавулові М.Миклашевському надавалося село Зазірки, слобідка Новосілки, гута і млини; 21 серпня старшині Стародубського полку П.Гудовичу – с.Івантенки у Погарському ключі; 25 серпня писареві Чернігівського полку І.Скоропадському – села Вихвостів і Моровицю, слобідку Дроздовицю; 6 вересня глухівському сотнику В.Яловицькому – с.Банківське; 10 вересня значковому товаришеві І.Ломиковському – с.Верба; 12 вересня комонному полковникові І.Новицькому – с.Нехаївку; 4 жовтня хорунжому Т.Улізку – с.Рохманів; 7 жовтня сотникові топальському – с.Нове з сінокосами; 21 жовтня старшині Р.Ракушці – с.Новосілки; 17 листопада військовому товаришеві М.Борсуку – с.Припутні тощо. Ці та інші старшини склали основу найближчого оточення уряду Мазепи. Поряд із проведенням регламентації роздачі рангових (військових) маєтностей гетьман змінював економічне становище країни та бажав витворити заможну й освічену верству аристократії, на яку б можна було оперти державний устрій.
Як і багато його попередників на гетьманській посаді, які завжди ревно дбали про захист православної віри, Іван Мазепа від початку правління починає опікуватися українськими православними монастирями. Він видав низку універсалів, які підтверджували старі або ж надавали нові маєтності для монастирів. Так, 9 жовтня 1687 р. Мазепа надав право Прилуцькому Густинському монастиреві на село Дейманівку і млин у селі Валки, а універсалом від 10 жовтня того самого року зобов’язав мешканців сіл Боршня, Дідівці, Харитонівка, Васківці й Сокиринці гатити греблі на користь цього ж монастиря. 11 жовтня того самого року гетьманом було додано нові землі Глухівському Петропавлівському монастиреві, 26 жовтня видано охоронний універсал Батуринському Новомлинському жіночому монастиреві; 10 листопада видано універсал на володіння новими селами Гадяцькому Красногірському монастиреві; 27 листопада – Макошинському Покровському монастиреві; 9 грудня – Кам’янському Успенському монастиреві; 18 грудня – Ніжинському красноострівському монастиреві; 19 грудня – Лубенському Мгарському монастиреві; 21 грудня того ж року підтверджено володіння Чернігівського Єлецького монастиря. З огляду на це монастирське землеволодіння стало важливим чинником тогочасного сільськогосподарського виробництва та сприяло укріпленню господарства Українського гетьманату.
Не забував новообраний гетьман і про розвиток міст. Своїми універсалами Києву, Чернігову, Переяславу, Ніжину, Стародубу він підтвердив існування тут старовинного Магдебурзького права. Крім того, Іван Мазепа заборонив козацькій старшині втручатися у діяльність міського самоуправління і заборонив полковникам та сотникам чинити кривди магістратам і ратушам. Політика гетьманського уряду була направлена на посилення ролі міст у житті української автономії. А це, в свою чергу, позитивно впливало на розвиток ремісництва та забезпечувало існування стабільної торгівлі, головними осередками для якої залишалися міські ярмарки.
Однак чи не найбільше опікувався гетьман Мазепа «стольним градом» Києвом. Його універсали за 1689, 1691, 1694, 1706 рр. надавали мешканцям Києва можливість оберігати магдебурзьке право міста. На час правління Івана Мазепи припадає розквіт Києво-Могилянської академії. Універсалом за 1693 р. керівництву і викладацькому складу академії надавалися землі й містечка навколо Києва, а також 17 дворів у самому місті. Пізніше, у 1703 р., коштом гетьмана розпочинається будівництво кам’яного академічного будинку. Саме з того часу київські міщани почали йменувати свою академію Могилянсько-Мазепинською. Протягом 1690-1693 рр. у Києві за наказом і на кошти гетьмана зводиться грандіозна церква Св. Миколи з унікальним семиярусним іконостасом, яку у народі нарекли “Великим Миколою”. На території подільського Братського монастиря у 1696 р. коштом Мазепи будується кам’яна Богоявленська церква. Це були довершені зразки українського архітектурного стилю бароко. Гетьман також фінансував будівництво могутньої кам’яної огорожі з чотирма вежами навколо Києво-Печерського монастиря, а також Святу та Економічну брами, увінчані церквами Всіх Святих і Троїцькою. На зламі XVII–XVIII ст.ст. Мазепа та його старшина фінансують капітальну реконструкцію Софіївського собору, а на кошти полковників Українського гетьманату К.Мокієвського, П.Герцика, Л.Свічки, М.Миклавшевського та ін. будуються і відновлюються такі барокові церкви Києва, як храми Бориса і Гліба, Різдва Богородиці, Воскресенський, Покрови, Георгіївський та Василівський. З діяльністю Івана Мазепи та його оточення тісно пов’язане потужне національно-культурне відродження наприкінці ХVІІ ст., що стало не лише частиною тогочасного європейського Бароко, а й дивним чином вплинуло на Романтизм ХІХ ст.
З часом гетьман Мазепа перейнявся тяжким становищем найнижчих верств козацької України – селянства і рядового козацтва. Він видав низку універсалів про обмеження панщини у монастирських та військових володіннях. Вона не мала перевищувати двох днів на тиждень. Крім того, гетьман намагався так реформувати систему податків та “оренд”, щоб вона не переобтяжувала посполитих і простих козаків. Українським селянам дозволяли вносити скарги на своїх панів до суду. Останнім також заборонялося примушувати козаків переходити у селянський стан, забирати у рядових козаків землю, які ті колись “шаблею й кровію своєю завоювали”.
Північна війна 1700-1721 рр. виникла внаслідок довголітньої геополітичної суперечки між Шведським королівством та Московським царством і стала чужою для українців. Козацькі полки використовувалися Петром І як “гарматне м’ясо” на далеких від України землях Прибалтики, Польщі, Саксонії, Білорусії та Литви. Хоча московські царі ніколи раніше не використовували козацькі частини проти держав, які не виступали безпосередньо проти України. Всі військові походи утримувалися за рахунок українського населення, відповідно збільшувалися різні податки і збори. Багато козаків гинуло у результаті примусових «канальних» та будівельних робіт на захоплених росіянами у шведів прибалтійських землях. Відтоді у народі почали говорити, що “Петербург споруджений на козацьких кістках”.
Цар Петро І без жалю використовував людські ресурси України для укріплення абсолютної влади та побудови імперії. В багатьох українських містах розмістилися російські війська, які постійно знущалися над місцевим населенням. “Звідусіль,— писав цареві гетьман Іван Мазепа,— я отримую скарги на свавілля російських військ”. Джерела також засвідчують, що російський монарх мав таємний намір усунути гетьмана від влади та запровадити кріпацтво. Під таким самодержавницьким пресом Україна поступово втрачала свою самобутню державність та культуру.
На відміну від тирана Петра І метою українського гетьмана Івана Мазепи було створення не поліцейської держави, а побудова розвиненої і високоосвіченої країни європейського зразка. Але з кожним роком ставало дедалі зрозуміліше, що цар порушував умови Коломацького договору 1687 р. та розглядав Гетьманат виключно як власну провінцію, а не автономну державу. Так, наприклад, за допомогу польського короля Августа ІІ у боротьбі проти шведів Петро І наказав Мазепі повернути Польщі територію Правобережної України.
Коли театр дій Північної війни у 1708 р. змістився з Північної до Східної Європи, здобувши перемоги в Саксонії, Польщі та Лівонії, шведський король Карл XII вирішив завоювати Росію, а тому на чолі багатотисячної армії через Гродно та Мінськ вирушив на Москву. Боягузливий Петро І не наважувався вступати з Карлом ХІІ у відкритий бій, а за його наказом, на шляху пересування шведів застосовувалася тактика «спаленої землі» – знищувалися цілі містечка і села та весь провіант. Спаливши значну частину Білорусії, цар практично змусив шведські війська повернути на Північну Україну. Далі почала горіти територія Стародубського полку Гетьманщини. Були спалені міста Почеп, Мглина, Березна, Мена та сотні українських сіл. Загалом, за планом деспотичного Петра, перед шведами “зачищали” територію вглиб на 200 верст.
Дізнавшись, що війська шведів повернули на Україну, Іван Мазепа роздратовано вигукнув: «Чорти його сюди несуть». Адже гетьман до останнього сподівався, що шведи знову повернуть на московський напрямок, проте російські війська випередили шведів і першими вступили у Стародуб, а потім до Новгорода-Сіверського. Спроби шведських військ захопити ці та інші міста виявилися марними. Вони зазнавали все більших втрат. Окрім того, основний обоз шведів був розгромлений під Лісною у Білорусії. Загроза опинитися без провіанту змусила шведів почати заглиблюватися в Україну. Такий хід подій прирікав Гетьманат на руйнування за будь-чиєї перемоги.
Задовго до того, як Карл ХІІ остаточно повернув до України, гетьман Іван Мазепа на нараді у Жовкві поблизу Львова просив Петра І надати хоча б кілька тисяч війська для захисту українських кордонів. Цар всупереч Коломацькій угоді відмовив: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш». Згодом російський монарх вдруге у письмовій формі відмовив гетьману, натомість змусив збирати додатковий провіант та коней для своєї армії. Мазепа також мав направити кілька полків під Смоленськ і Пропойськ та випалювати міста й села Стародубщини.
Постійне порушення умов українсько-російської угоди 1687 р. фактично означало недотримання монарших зобов’язань Петром І перед гетьманом, що за тогочасними політико-правовими нормами дало підстави Івану Мазепі шукати іншого протектора. Вибір на користь саме шведського короля був зумовлений давніми стосунками України зі шведами, починаючи з часів Богдана Хмельницького та Івана Виговського. Крім того, гетьману вдалося змусити Карла ХІІ підписати вигідну угоду, за якою шведський король зобов’язувався оберігати Український гетьманат від усіх її ворогів.
Після повстання гетьмана Івана Мазепи проти “московського ярма” цар Петро І силоміць призначив на посаду маріонеткового володаря булави стародубського полковника Івана Скоропадського. Останній восени 1708 р. розмістив у Глухові свою резиденцію, адже напередодні російськими військами було вщент зруйновано довголітню козацьку столицю в Батурині, де поголовно вирізали усіх її мешканців.
Отже, численні військові перемоги шведського короля Карла ХІІ, капітуляція законнообраного короля Речі Посполитої Августа ІІ, невдоволення в середовищі козацького війська зарубіжними походами та будівничими роботами, виснаження людських і матеріальних ресурсів Українського гетьманату у Північній війні – ці та інші причини, що посилювалися накопиченням претензій козацької верхівки до свого довголітнього протектора – російського царя Петра І (поступове обмеження тим владних повноважень не лише гетьманської влади, а й політичної та економічної автономії України, спроби реформування підпорядкування української армії тощо), змусили гетьмана Мазепу спочатку до кореляції усталеної орієнтації лівобережного Гетьманату лише на Москву, а з 1708 р. — до її кардинальної зміни. Але непідлеглість від московського царя у цьому випадку автономній Українській державі мали забезпечити нові протектори в особах монархів Польського та Шведського королівств. Зовнішню політику Мазепи невдовзі продовжили його наступники.
Після смерті Івана Мазепи у молдавських Бендерах відбулися вибори нового гетьмана, яким став генеральний писар Війська Запорозького Пилип Орлик. Між ним та козацькою старшиною 5 квітня 1710 р. було укладено документ під назвою «Угода і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького», що в історіографічній традиції дістав різні назви – Конституція Пилипа Орлика, Бендерська конституція, Конституція Української козацької держави, Перша Конституція України 1710 р. тощо. Цей важливий у розвитку не лише вітчизняної, а й світової політичної думки документ складався з вступу-преамбули, 16-ти статей та, власне, присяги новообраного гетьмана. Окрім Пилипа Орлика у складенні цього тогочасного конституційного акту брали участь кошовий отаман Запорозької Січі Кость Гордієнко та заслужені козацькі старшини – Федір Мирович, Дмитро Горленко, Іван Ломиковський, Андрій Войнаровський та Іван Максимович.
Вступна частина обґрунтовувала ідею самостійності України, розкривала історію її відносин із суміжними країнами, а також коротко висвітлювала події визвольної боротьби українського народу. Головні положення «Угоди і Конституцій» 1710 р. були такими: забезпечення української незалежності під протекторатом шведського короля та за умови союзу з кримським ханом; збереження православ’я як державної релігії та утвердження самостійної церкви в Україні під зверхністю Константинопольського патріарха; проголошення станової виборної монархії парламентського типу, встановлення колегіальної форми правління та виборність усієї державної адміністрації; встановлення традиційних історичних кордонів козацької України; визначальну законодавчу та контролюючу роль у державному житті мала відігравати загальноукраїнська Генеральна Рада, яка скликалася тричі на рік із місцевих представників; на місцях мали скликатися свої виборні Ради, які б управляли адміністративними одиницями; обумовлювалося автономне становище Запорозької Січі; визначалися права та обов’язки гетьмана, генеральної старшини, війська, міст та інших станів суспільства тощо.
Найбільшим досягненням політико-правового акту 1710 р. стала виписана законодавча норма колективного ухвалення рішень через голосування на представницькому загальностановому органі влади – «публічних» радах. За своїми повноваженнями рада могла відібрати владу у кожного урядовця, але лише за згодою гетьмана. «Угода і Конституції» 1710 р. проголосила станову виборну монархію парламентського типу на зразок Речі Посполитої. Виборна Рада поруч із виборним гетьманом була водночас і законодавчим, і контролюючим, і розпорядчим органом. Таким чином, встановлювалася колегіальна демократична форма правління державою. Згідно з конституційними положеннями мали обиратися полковники та сотники. Запорукою їхнього некорупційного урядування стали важливі норми періодичної звітності та переобрання/необрання на радах, що проводилися в Гетьманській державі так само, як і на Запорозькій Січі – тричі на рік.
Хоча у результаті постійних військових дій реалізація положень «основного закону» Українського гетьманату й була досить обмежена внаслідок несприятливої міжнародної ситуації та поразки українців у Полтавській битві 1709 р., але протягом кількох років її статті частково діяли на теренах Правобережної України. Разом із тим, «Угода і Конституції» 1710 р., яка була укладена між гетьманом Пилипом Орликом та козацькою старшиною, переконливо засвідчила прагнення більшої частини тогочасної української еліти жити згідно з власними звичаями, традиціями і законами. Конституційні положення, з одного боку, узагальнили увесь накопичений у попередні роки державотворчий потенціал козацтва, а з іншого – стали невичерпним джерелом для наступних виступів українського народу за незалежність.
Після поразки союзницької шведсько-української армії у Полтавській битві 1709 р. Лівобережна Україна почала сприйматися Петром І не як васальнозалежна союзницька держава, а як завойована провінція. Хоча, незважаючи на це, протягом усієї першої половини ХVІІІ ст. козацьке військо на чолі з Іваном Скоропадським, а потім Данилом Апостолом продовжувало зберігати певну самодостатність у комплектуванні, внутрішній організації, системі забезпечення та командуванні. Козацькі полки, як складова нерегулярна (іррегулярна) частина російської армії, підлягали загальноімперській Військовій колегії.
Українські полки взяли активну участь у російсько-турецькій війні 1735-1739 рр., а також виконували різні допоміжні роботи та використовувалися для внутрішньо-поліцейської служби. Окреме козацьке військо у ХVІІІ ст. утворювали п’ять слобідських полків – Харківський, Сумський, Остроградський, Охтирський та Ізюмський. Хоча кожний із них і очолював український полковник, однак безпосереднє командування над ними здійснював російський бригадний командир, який підлягав командуючому, створеної 1706 р. Української дивізії російської армії. Протягом 1729-1732 рр. відбулося реформування слобідських полків, у результаті чого при кожному полку утворювалися регулярні роти по 160 осіб кожна, які творили Слобідський драгунський полк.
Після закріплення на берегах Балтійського моря у результаті Північної війни 1700-1721 рр. Росія з новими силами починає воювати з Османською імперією за право бути одним із господарів Чорного моря. Війна з Туреччиною 1735-1739 років відзначалася тим, що до складу російської армії безпосередньо включали козацькі полки з Лівобережної України (Гетьманщини), Слобожанщини та Запорозької Січі. Згідно з військовим реєстром 1739 р. українців налічувалося 32 тисячі осіб. Хоча ця війна закінчилася невдачею для Санкт-Петербургу, однак було здобуто цінний досвід, адже під час бойових операцій українські козаки разом із російськими військами діяли на території Криму та захопили ханську столицю Бахчисарай.
Саме запорозькі козаки у травні 1736 р. першими перейшли Сиваш і на чолі з кошовим отаманом Іваном Малашевичем здійснили розвідку боєм у тилу ворога. Через деякий час запорожці розгромили орду нуредин-султана (одного із заступників кримського хана) й захопили його прапор, бунчук і булаву. Під час цього бою загинуло близько 200 січовиків, а всього протягом усієї війни поклали голови майже 1 тисяча 500 українських козаків. У наступні роки Запорозька Січ виконувала роль прикордонного форпосту Російської імперії у протистоянні зі Стамбулом за Крим. Окрім того, запорожці проводили постійну розвідку боєготовності турецьких і татарських збройних сил та доповідали про це київській і петербурзькій владі.
Поступова інкорпорація всіх інститутів Гетьманської України до державних структур Російської імперії спричинила до певних змін у її військовій культурі. Одночасно відбулася стратифікація військових чинів та введення (на зразок російських) спеціальних рангів. «Ведомость о порядке следования генеральных, полковых и сотенных старшин и др. чинах» за 1756 р. подає 55 чинів українського війська, поділяючи їх на 12 рангів. Зокрема до військового уряду у цей час належали такі чини: генеральний обозний (1-й ранг), генеральні осавул, хорунжий і бунчужний (3-й ранг), полковник (4), бунчуковий товариш (5), полкові осавул і хорунжий (7), сотник (8), значковий товариш (9), сотенні осавул і хорунжий (10), курінний отаман (11), виборний козак (12).
Незважаючи на перебування під зверхністю королів Польсько-Литовської держави, ще наприкінці XVII ст. почав відновлюватися традиційний західний кордон правобережної частини Гетьманату. Тоді один із депутатів варшавського сейму 1692 р. зазначав, що козацький полковник Семен Палій «згідно з гадяцькими пактами привласнює собі якусь монархію аж по Случ». Але у зв’язку із зникненням турецької загрози сейм Речі Посполитої 1699 р. ухвалив рішення про знищення інститутів української державності на Правобережжі. Це викликало повстання 1702-1704 рр. на чолі з гетьманом Самусем та полковником Семеном Палієм. В одному з документів, який розповсюджувався у Київському та Брацлавському воєводствах під час повстання 1702-1704 рр. й мав назву «Маніфест до білоцерківської громади», безпосередньо вказувалося на мотивацію цього збройного виступу: “…через панщину велику милості не було. Вже і козак хоч найслухняніший, то нижчий у них (польської шляхти. – Т.Ч.), бо вже всім ярмо на шиї козацькі мали тією осінню остаточно бути”. А в листі наказного козацького гетьмана Самуся до мешканців Поділля місцеві українські селяни, міщани та духовенство закликалися повставати “за весь народ православний Український, щоб від того часу ляхи з отчизн наших українських відійшли і вже більше на Україні не розпоряджалися…”. Отже, як бачимо, поруч із економічними («через панщину») та соціальними («бо вже всім ярмо на шиї») причинами висувалися і мотиви релігійного («за весь народ православний»), ранньонаціонального («ляхи з отчизн наших українських відійшли») та політичного («вже більше на Україні не розпоряджалися») змісту.
За домовленістю між польським і російським урядами українське повстання, яке сучасники називали «Другою Хмельниччиною» було жорстоко придушено. Чи не вперше у практиці міжнародних відносин один із пунктів Нар
