Точка зору: КОСТЬ БОНДАРЕНКО: ВЛАДА ПОВИННА ВИБУДОВУВАТИСЯ ЗА ПРИНЦИПОМ КРОСВОРДА
Широка поінформованість грає вирішальну роль у формуванні світогляду і правильної орієнтації людей серед бурхливого політичного життя країни та світу. Особливою повагою користується думка деяких політологів, які здобули репутацію об’єктивних неупереджених експертів. Вони визначають орієнтири громадської думки, висвітлюють проблеми у несподіваному ракурсі, показують їх приховані грані. Сьогодні ми розмовлятимемо з Костем Бондаренком, відомим істориком, політологом, публіцистом, журналістом, громадським діячем і політиком, але не тільки про соціальні проблеми чи суспільно-політичні процеси, а й про життя взагалі.
– Нашим читачам цікаво дізнатися про Ваше дитинство, навчання, становлення особистості, за яких умов формувався і професійно зростав науковець Кость Бондаренко.
– Змалку мені довелося досить багато мандрувати. Народився я на Вінниччині. Після закінчення інституту батька направили за розподілом у Казахстан, тому разом з ним поїхали і ми з мамою (мені тоді було близько року). У Казахстані пройшло моє раннє дитинство. Батьки викладали в училищі. Саме там я пішов у перший клас. Потім, коли мені виповнилося вісім років, сім’я повернулася на батьківщину батька – на Уманщину, в село Паланка, де я закінчив школу.
У 1986 році сталася Чорнобильська катастрофа, через те мама хотіла, щоб її син навчався подалі від епіцентру вибуху. Тому я поїхав на Західну Україну, вступив на історичний факультет Чернівецького університету. У 1987 році я вступив до лав нашої армії, служив у Ташкенті. Повернувшись із армії, включився у роботу опозиційних на той час організацій: щойно створеного Народного руху України, Української Гельсінської спілки, брав участь у створенні Спілки української молоді Буковини та інших структур.
У 1990 році одружився і переїхав до Львова, де закінчив навчання в університеті, займався науковою роботою, працював у Інституті української археографії під керівництвом видатного історика Ярослава Дашкевича. Потім захистив дисертацію, викладав. До речі, моя дисертація – одна з перших у незалежній Україні, де досліджувалася діяльність Організації Українських Націоналістів. Потім викладав у Львівській політехніці, у Львівському університеті ім. Франка, а в 1997 році мій приятель народний депутат Тарас Стецьків запросив до аналітичної діяльності в рамках штабу Народно-Демократичної партії, яку він на той час очолював на Львівщині. Ми попрацювали на виборах, я викладав і паралельно працював у штабі, а потім, після закінчення виборів, Тарас запропонував створити центр «Нова хвиля», який займався аналітичними розробками, прикладною політологією і моделюванням ситуацій.
На той час мене захопила політика. Маючи історичну базу, я дописував до львівських газет «Поступ», «Високий Замок», «Експрес». Почав публікуватися у «Дзеркалі тижня», в журналі «ПіК», поєднуючи історичну і політичну галузі.
У 2001 році мене запросили до Києва співпрацювати спершу із сайтом «Форум», який тоді очолював Олексій Шалайський, а також зі щойно створеним консалтинговим аналітичним центром «Пента», де ми працювали спільно із Володимиром Фесенком. Він тоді приїхав із Харкова. Потім була робота в інших консалтингових групах. У 2001-2002 роках працював на кампанію Віктора Ющенка. У 2002-2003 роках, разом із Зиновієм Куликом і Едуардом Прудніком займався аналітичним забезпеченням прем’єр-міністра Януковича. Щоправда, незадовго до президентських виборів у травні 2004 року після смерті Зиновія Кулика аналітична група розпалася. Тоді ми разом із російським політтехнологом Станіславом Бєлковським створили Інститут національної стратегії, який проіснував трохи більше року, а в серпні 2005 року я очолив Київський інститут проблем управління імені Горшеніна. Віднедавна його очолює мій приятель і колега Володимир Фесенко.
Довелося пробувати себе і в громадській роботі, бути ініціатором створення громадського об’єднання «Прагнемо змін», яке функціонує у Дніпропетровській, Харківській і Одеській областях, розвивати інформаційні проекти, скажімо, газету «Лівий беріг», інформаційне агентство «Міст» у Дніпропетровську, інформаційні агентства «Міст-Харків» та «Міст-Одеса». Одночасно ми розвивали широку діяльність за кордоном: побували з візитами у Вашингтоні, Брюсселі, часто буваємо у Москві.
Крім того, я завжди продовжував працювати над історичною тематикою. Щотижня у журналі «Профіль» у рубриці «Профільні українці» пишу нариси про невідомих чи забутих українців, які зробили чималий внесок у світову історію, але Україна цього не помічає. Наприклад, уродженець міста Львова Леопольд Вайс, який став одним із засновників держави Пакистан, Енді Ворхол, основоположник сучасної американської поп-культури, який є вихідцем з українського Закарпаття, Михайло Чайковський, який у ХІХ столітті мав намір відродити Запорізьку Січ під егідою турецького султана і все своє життя присвятив боротьбі із царизмом, та багато інших. Два роки тому вийшов перший том цієї праці, зараз виходить другий – солідний, гарно ілюстрований. Тому, як бачите, я не покидаю роботи історика. У вільний час працюю над докторською дисертацією: досліджую впливи італійського та іспанського фашизму на формування свідомості, світогляду українців та інших східноєвропейців – румунів, болгар, хорватів, поляків тощо.
Нещодавно, у травні цього року, отримав запрошення Сергія Тігіпка стати заступником голови партії «Сильна Україна». Я прийняв цю пропозицію, але не без вагань. Це незвична для мене сфера: я звик політику спостерігати збоку, але зараз настає момент, коли людина, яка знає всі моменти, всі важелі у політиці, функціонування механізму практичної політики, державної машини, у якої є своє бачення і свої ідеї, не може перебувати у ролі стороннього, чи навіть байдужого, спостерігача.
Це черговий етап у моєму житті. Я не залишаю роботу над теоретичними розробками у сфері політології, не залишаю історичних розвідок, але водночас хочу реалізуватися в практичній площині. Зараз партія – колектив однодумців, які хочуть змінити життя шляхом реформ – робить перші кроки, кроки становлення.
– Костянтине Петровичу, чи не зашкодить політичній ідентифікації Тігіпка як політика його робота у команді Януковича? Адже опозиціонерам декларувати свою окрему позицію, критикувати владу значно легше.
– Партія не перебуває в опозиції – це так. Вона займається формуванням владного, дуже складного середовища. В будь-якій, навіть реформаторській, команді знайдуться свої ретрогради. Тому Сергій Леонідович формує у владі реформаторське крило, на противагу консервативному адміністративно-командному. Дуже важливо, що Янукович сприйняв ідеї Тігіпка і озвучує їх як програму реформ. Навколо входження лідера партії «Сильна Україна» у владу було багато міфів. Наприклад: Тігіпко прийде в уряд і не займатиметься розбудовою своїх партійних структур; він піде в уряд і його політичний рейтинг почне падати.
Отримані результати авторитетних соціологічних досліджень свідчать, що сьогодні стрімко росте рейтинг у двох політиків: Віктора Януковича і Сергія Тігіпка. Партія регіонів за своєю суттю є модерністською і водночас, до певної міри, консервативною. Вона десь схожа із Республіканською партією у Сполучених Штатах Америки чи партією «Єдина Росія».
Щодо «Сильної України», то це партія ліберальна в економіці й консервативна у гуманітарній сфері. Головне – вона за реформи. Сергій Леонідович запропонував низку найнеобхідніших, першочергових реформ: пенсійну, інноваційну, місцевого самоврядування, судової влади, освіти тощо. Президент звернув на них увагу – і це вселяє надію. Адже якби не було підтримки ні з боку Президента, ні з боку прем’єра, варто було б виходити з коаліції.
Але піти в опозицію означало б втягтися у боротьбу з Тимошенко, Яценюком і Тягнибоком за лідерство. Тому сьогодні ми не опозиція до влади, у деяких моментах ми є опонентами, але не опозиціонерами. Це європейська формула, яка нормально сприймається усіма сторонами.
Ми орієнтуємося на такі зразки, як «Громадянська платформа» у Польщі, «Фідес» в Угорщині. Можна наводити чимало аналогій. Це партія, яка дійсно ставить собі за мету вивести економіку на високий рівень, забезпечити стабільність у державі. Крім того, наша політична сила не боїться говорити про непопулярні речі.
– Незабаром, імовірно, місцеві вибори. Та й вибори до Верховної Ради України не за горами. Поділіться, будь ласка, своїми думками щодо цього питання. Як потрібно змінити законодавство, щоб вибори були об’єктивними, а органи влади, сформовані після них, працювали ефективно?
– Необхідна така модель виборів, яка забезпечила б у майбутньому чітку відповідальність обраних депутатів, адже теперішня система культивує безвідповідальність. Тобто, передусім повинна бути дієва система відкликання. Крім того, система солідарної відповідальності політичної сили, від якої прийшов у раду депутат, за дії свого представника. Очевидно, оптимальною була б наявність у радах як депутатів-мажоритарників, так і тих, хто пройшов від політичних партій. Змішану систему сьогодні підтримує більшістю громадян. До першого серпня у Верховну Раду потрібно подати всі пропозиції, щоб уже восени відбулися вибори до місцевих рад. Також Конституція повинна чітко формулювати терміни виборів депутатів місцевих рад і сільських, селищних та міських голів.
– Нещодавно Верховною Радою прийнято закон про засади внутрішньої і зовнішньої політики України. Дехто з оглядачів вважає його досить суперечливим. Що ви можете про це сказати?
– У цьому законі важливим є те, що Україна фактично відмовилася від перспективи членства в НАТО. Відомо, що НАТО переживає сьогодні не найкращі часи. Останню кризу альянс переживав у 1966 році, коли з нього вийшла Франція. На мою думку, НАТО рано чи пізно поховають. Криза почалася три роки тому, свідченням чому став Бухарестський саміт. Європа хоче позбутися диктату з боку США і все частіше говорить про Європейську безпеку. Ще раніше президент Франції Саркозі пропонував створити Європейські збройні сили, а прем’єр-міністр Іспанії Сапатеро – Середземноморську співдружність, до якої могла б увійти й Україна. Тому я вважаю, що не слід чіплятися за НАТО, краще говорити про перспективніші форми співпраці. Свого часу Україна виграла від того, що стала членом-засновником ООН. Наша держава значно виграє, якщо стане одним із творців єдиної системи Європейської колективної безпеки, адже вектор євроінтеграції із програми Януковича не виключено.
– Стосунки з Росією завжди займали особливе місце у зовнішній і внутрішній політиці України. Як ви оцінюєте кроки на зближення України і Росії сьогодні?
– Відносини України і Росії сьогодні – це реакція на п’ять років міждержавних заморозків. Ми є свідками взаємної ейфорії. Дуже голодна людина спочатку їсть із великим апетитом, а потім, на певному етапі, активність щелеп зменшується.
Щоправда, Росія змогла добитися продовження терміну базування Чорноморського флоту на 25 років. Але я, як людина, що вивчала історію дипломатії (у мене диплом історика з міжнародних відносин), можу сказати, що жоден договір, який підписується більш ніж на п’ять років, не є життєздатним. Якщо хочуть поховати якусь домовленість – потрібно її підписати терміном на 20, 100 років тощо. Вважаю, що питання перебування Чорноморського флоту на території України буде піднято ще до 2017 року. Я не вважаю ці домовленості серйозною загрозою для України. А ось той факт, що Росія взяла під свій контроль низку українських підприємств – «Запоріжсталь», ММК ім.Ілліча та інші, – до позитиву віднести важко. Це удар по українському великому бізнесу. Віктор Янукович має зайняти чітку позицію захисника інтересів національних виробників. Але, давайте, не будемо поспішати з висновками.
– Багато політологів, аналізуючи відносини України і Росії сьогодні акцентують увагу (очевидно, не безпідставно) на перехопленні політичної та економічної ініціативи Росією. Але ми пам’ятаємо з історії, що і Україна мала великий вплив на політику Росії. Можливо, потрібно про це нагадати лідерам нашої держави?
– Це дійсно так. Але про це сьогодні забувають. Наприкінці ХVІІ століття у Білокам’яній було два правителі – Софія і Петро. Між ними точилася запекла боротьба. Перевага, нібито, була на боці Софії, але Мазепа зробив ставку на Петра: підставив йому плече, і, фактично, зробив його імператором.
Політика Єлизавети Петрівни визначалася українцями, політика Катерини ІІ наполовину визначалася українцями, політика Олександра ІІ визначалася українцями. Політика Радянського Союзу в часи Хрущова і Брежнєва визначалася українцями. Тому ми повинні розглядати нашу історію і під кутом активної участі українців в управлінні імперією. Цікавий факт: Леонід Брежнєв до 1961 року писав у анкетах: «украинец».
Україна була не тільки гнобленою, а й дуже часто впливала на загальнодержавні процеси в Російській імперії і Європі. Про це написано багато історичних праць не тільки в Україні, а й країнах Європи.
Сьогодні Віктор Янукович робить ставку на Медведєва у його внутрішньоросійській боротьбі з Путіним за владу. Не забуваймо, що наближається 2012 рік, коли відбудуться президентські вибори у Росії. Отже, ми не повинні відсиджуватися на хутірці, а активно впливати на хід політичних подій у світі.
– Як має виглядати компроміс життя народу і держави у гуманітарній сфері, зважаючи на різні пріоритети і цінності українського народу?
– На Гуманітарній раді при Президентові України, до якої я належу, у своїй доповіді Віктор Янукович чітко розставив акценти щодо гуманітарної політики. Вона відрізняється від тих позицій, які декларують деякі чиновники. Тому якщо президент заявив, що він особисто куруватиме гуманітарною сферою, контролюватиме її втілення (а вона передбачає і розвиток українського кінематографу, який у занепаді, і українського книговидання, і української мови, і розвиток української культури в цілому, і підтримку творчої інтелігенції, реформу системи освіти), це вселяє надію.
Команда Януковича неоднорідна: є свої яструби і голуби, ретрогради і реформатори. Я оптиміст, тому переконаний, що реформатори і голуби візьмуть гору над яструбами і ретроградами.
– Демократичне суспільство немислиме без сильної опозиції. Та й демократично обрана влада без неї ризикує переродитися у режим. Яке місце і роль опозиції у системі суспільно-політичних відносин в Україні і якою вона повинна бути?
– На жаль, опозиції в Україні немає. Якщо сукупний рейтинг усіх лідерів опозиції наближається до двадцяти відсотків, якщо опозиція, анонсуючи новий Майдан, виводить на вулицю аж дві тисячі осіб, якщо вона не може структуризуватися і визначитися з лідером, якщо сьогодні функціонує кілька опозиційних урядів, які воюють між собою за право називатися «справжньою» чи «об’єднаною», якщо опозиція не може виробити конструктивну програму і запропонувати народу як альтернативу, то можна із впевненістю сказати, що опозиції немає.
Після проведення президентських виборів на Юлії Тимошенко лежала велика місія, яку вона не усвідомила: стати європейською опозицією, гідно декларувати свої принципи, на які вона, безперечно, має право, а не боротися за втрачену владу і не займатися огульною критикою всіх і вся. Юлія Володимирівна так і не усвідомила, що забезпечення принципів демократії можливе лише у конкурентній боротьбі між сильними владою і опозицією. Тимошенко не змогла сформувати сильну опозицію і, напевно, повинна залишити це поле діяльності тим, хто зможе бути більш ефективним і насамперед конструктивним.
Розбудова опозиції – не менш складна справа, ніж створення владних структур. Тут гаслами на кшталт « Хто не зі мною, той проти України» не візьмеш. Наш народ хоче реальних змін. Надії на краще він пов’язує з Президентом і його командою. Недаремно рейтинг Віктора Януковича суттєво зріс. Громадяни надали аванс довіри. Влада не має права розчарувати націю. А це можливо тоді, коли владу буде вибудувано за принципом кросворду – не тільки формувати вертикаль, а й розбудовувати сильну структуру по горизонталі. Наступні вибори мали б укріпити владу на місцях, посилити ради усіх рівнів, виконавчих структур самоврядування. У Росії, до речі, займаються посиленням саме вертикалі влади. Такий стан справ призводить до того, що корупцію не подолано, а основні соціальні проблеми залишаються не вирішеними. Україна повинна врахувати російський досвід і будувати свій «кросфорд» таким чином, щоб інтереси вертикалі й горизонталі збігалися на перетинах. Перетин мав би бути на обласному рівні. Все решта – повноваження місцевого самоврядуванням. І, безперечно, потужна президентська вертикаль.
– Сьогодні влада сконцентрована в руках Президента.
– Я б сказав, що в руках однієї команди. Але ця команда неоднорідна за своїми позиціями і уявленнями про владу. Чи призведе це до опозиції всередині провладної команди, покаже час. Отже, питання балансів і рівноваг залишається відкритим.
Після ґрунтовної, глибокої і приємної розмови із Костянтином Петровичем Бондаренком залишається враження завершеності й відкриття. Хаотична інформація, розрізнені факти магічним способом вибудовуються у чітку світоглядну конструкцію, розширюються обрії, а в бурхливому політичному морі все чіткіше проглядаються орієнтири.
І якщо партія «Сильна Україна» об’єднує у своїх лавах таких людей, позитивні результати не забаряться.
Cпілкувалася Людмила Хмара
