Cвіточі: ОСТАННІЙ ПРИХИСТОК КОБЗАРЯ
(22 травня – річниця перепоховання Тараса Григоровича Шевченка)
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий...
Це рядки з відомого вірша Тараса Григоровича Шевченка, який прийнято називати «Заповітом».
Повернутися до України, побудувати власну домівку, одружитися – це те, про що мріяв Тарас Шевченко, але так і не здійснив. В останні роки життя поет мріяв поселитися на одній з канівських гір. Тут, сподівався Шевченко, залишать його недуги. Він навіть намалював кілька проектів хати з широкою світлицею, а разом з управителем поміщика Парчевського i землеміром на високому березі Дніпра виміряв ділянку під неї. Відомо 2 фасади, п’ять схематичних планів хати та один – комори. Всі написані Шевченком власноруч. Але мрії про одужання та придбання землі не здійснилися. Складні життєві обставини, постійна боротьба з владою, перейнятість національною ідеєю, безмежна любов до землі, що спопеляла його і, як наслідок, – хвороба серця і передчасна смерть.
Поет помер 10 березня 1861 року під небом Північної Пальміри в своїй майстерні при Петербурзькій академії мистецтв, де пройшли останні роки його життя. Поховали митця 13 березня на Смоленському православному цвинтарі в Петербурзі коштом його друзів.
«Умер Шевченко на другий день після своїх уродин, – писав до свого вчителя в Україну студент Петербурзького університету, харків’янин, у листі, датованому у день похоронів Шевченка. – Тіло лежало в Академії мистецтв. Усі письменні люди, довідавшись, повалили, мов хмара, були переважно студенти, пани, письменники, вчені. Ляхи теж усі поприходили. А в церкві – шилом не повернеш. О год. 10-ій почалася обідня, об 11-ій закінчилася, і почалася панахида. Втихомиривши народ у церкві, українці почали говорити промови до тіла. Усіх промов було сказано п’ятнадцять. Труну несли студенти й письменники. Її не спускали з рук до самого кладовища, до якого з Академії буде кілометрів 7. Труна була дубова, оббита срібною парчею. Дубову труну положили в свинцеву через те, що його тіло будуть перевозити в Україну. На поета возложили лавровий вінець, з котрого я увірвав три листки, і кожного приклав до його широкого лобу».
Із цього листа видно, що, попри сильну негоду, на похорони Шевченка зібралося багато людей. Надгробні промови виголошувалися українською, російською та польською мовами.
У день похорону Кобзаря було відслужено урочисті панахиди в Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Херсоні, Катеринославі і скрізь по Україні.
Під час похорону виголосили чимало промов. Усі вони зводилися до того, що бажання Шевченка рано чи пізно буде виконано і його перевезуть до України. У своїй промові Пантелеймон Куліш зазначив: «… у нікого з українців не було такої сім’ї, як у тебе, Тарасе. Нікого, так як тебе, на той світ не проводжали. Були в нас на Україні великі воїни, були великі правителі, а ти став вище всіх їх, і сім’я рідна в тебе найбільша. Ти-бо, Тарасе, вчив нас не людей із цього світу зганяти, не міста й села чужі опановувати: ти вчив нас правди святої животворящої. От за сю-то науку зібралися до тебе всіх язиків люди, як діти до рідного батька. Через сю твою науку став ти всім їм рідний, і проводжають тебе на той світ з плачем і жалем великим… бажав єси, Тарасе, щоб тебе над Дніпром-славутом поховали: ти ж бо його любив і малював, і голосно прославляв. Маємо в Бозі надію, що й се твоє бажання виконаємо. Будеш лежати, Тарасе на рідній Україні, на узбережжі славного Дніпра».
Над могилою поета мало прозвучати ще багато промов, але їх не дозволила поліція, яка весь час втручалася і розганяла людей з кладовища.
Отже, у день смерті Тараса Шевченка його друзі художник Григорій Честахівський, брати-літератори Михайло та Олександр Лазаревські вирішили відповідно до волі поета поховати його в Україні, адже про це він просив у «Заповіті». І передсмертними словами 47-річного Тараса були: «До Канева...»
Хоч Шевченку було дозволено повернутися із заслання, його не було реабілітовано. (Щоб поховати неблагонадійного поета в Україні, був потрібен дозвіл.) Тому й поховали спочатку Тараса на вищезгаданому Смоленському цвинтарі поруч з академіками, професорами Імператорської Академії мистецтв. На панахиду прийшли Ф.Достоєвський, М.Лєсков, М.Некрасов, представники української, польської, грецької громад. Через брак коштів рідні (брати Йосип, Микита, сестра Ярина) не приїхали.
Під час відспівування до церкви ввійшла молода пані в глибокому траурі і поклала на труну терновий вінок. Учені припускають, що це була княжна Рєпніна, яка кохала Тараса Григоровича.
А бажання Кобзаря українці виконали 22 травня 1861 року. Цього року виповнилося 149 років, відколи домовину Кобзаря, згідно із його заповітом, було перевезено до України й перепоховано на Чернечій горі поблизу Канева. Клопоти щодо перевезення тіла Тараса Шевченка в Україну взяли на себе його друзі, члени Української громади в Петербурзі, зокрема згадувані Михайло та Олександр Лазаревські, Пантелеймон Куліш, Григорій Честахівський та інші.
Отже, друзі підняли домовину з тілом Тараса Шевченка, поставили у свинцеву труну, яку вкрили червоною китайкою (червоною шовковою тканиною вкривали за давнім звичаєм козаків), і поховальна процесія вирушила через увесь Петербург до вокзалу, а звідти – до Москви. З Москви в Україну шлях був довгим: поета везли через Серпухов – Тулу – Орел – Волобуєво – Кролевець – Кошельовку – Дмитровку – Севськ – Есмань – Глухів – Кролевець – Батурин – Борзну – Ніжин – Носівку – Козелець – Залісся – Бровари.
18 травня домовину з прахом Шевченка було привезено до Києва. Київська «Громада» організувала багатолюдну маніфестацію, яка завершилася панахидою у церкві Різдва Христового на Подолі. Труна перебувала у церкві до 20 травня, після цього її було перенесено на пароплав «Кременчук», який наступного дня вирушив до Канева.
У 2008 році на панахиді в церкві Різдва Христова на Подолі в Києві виставили копію посмертної гіпсової маски письменника. Як ми вже зазначали, у цій церкві 149 років тому відспівували Тараса Шевченка. Музей Тараса Григоровича дозволив зробити копію з екземпляра, який зберігається в їхніх архівах. Нову маску встановлено на підвищенні, де стояла труна Шевченка. Шанувальники творчості великого українця впевнені, що поява в церкві маски приверне сюди більше відвідувачів. Раніше оригінал шевченківської маски був експонатом на виставці зліпків облич знаменитостей, яка проходила в музеї однієї вулиці на Подолі.
20 травня, коли домовина з тілом Тараса Григоровича Шевченка вже знаходилася в Канівському соборі, Григорій Честахівський і його друзі обговорювали питання, де ховати Шевченка – біля собору чи на Чернечій горі. Ховати вирішили «як парубка» – з боярами, дружками, знайшли навіть наречену, яка у вінку (нареченою) повинна була йти за домовиною Шевченка. Словом, ховати за традицією. Всі дівчата мали бути одягнутими «по-українському», як зазвичай ходили до церкви – у всьому кращому. (Про це йдеться і в листі Шевченкового друга художника Григорія Честахівського до військового інженера-архітектора Ф.І. Черненка.)
Було багато червоної стрічки. Марія Василівна Максимович принесла з містечка два непочатих круги стрічок. Давали стрічки дружкам, людям, молоді на згадку про похорон Шевченка. Пригадали основу українських похорон – обряд тужіння (плачу над покійником). Цей звичай ніколи і ніким не порушувався, його дотримувалися батьки, діди, прадіди. Тому вирішили покликати тужити професіоналку цієї справи – Якилину. Пояснили їй, кого ховають, хто такий покійник, показали їй книгу «Кобзар», його портрет. Честахівський у своїх спогадах називав плакальницю «всечесна сестра Якилина». Голоси було чути і в Успенському соборі над домовиною поета, і над його могилою, і внизу біля Дніпра...
Похорон Тараса Григоровича у Каневі запам’ятався людям на довгі роки, спогади переписували, доповнювали, іноді навіть вигадками. Але під час цього дійства люди показали свою любов до Великого Українця, попри небезпеку і заборони.
Згодом люди насипали на могилі Шевченка курган, наносили каміння і укріпили поховання, поставили дубовий хрест, який з часом підгнив і впав. На народні пожертви вирішили встановити на могилі новий чавунний хрест. Та урядовці довго не дозволяли це зробити. Одна з причин – через легенди про те, що Тарас живий, а в могилі нібито лежать свячені ножі, які чекають слушної години, щоб з ними селяни пішли на поміщиків.
Лише влітку 1884 року, через 23 роки після смерті поета, на Тарасовій горі дозволили встановити монументальний чавунний пам’ятник-хрест (проект академіка архітектури Віктора Сичугова). Тоді ж впорядкували могилу і за народні кошти збудували перший народний музей Кобзаря – «Тарасову світлицю».
Могила Шевченка у Каневі перетворилася на місце паломництва українців, і Чернеча гора отримала назву Тарасової. Відзначення річниць перепоховання поета стало національною традицією всупереч репресіям російської влади. Влітку 1891 року кілька київських студентів, зібравшись на Тарасовій горі, заснували таємне «Братство Тарасівців». Його програма під назвою «Символ віри молодих українців» ставила за мету здобуття політичної самостійності України.
1934 року у Каневі відкрили музей, а в 1939-му – спорудили новий пам’ятник. Щоб гранітний постамент і бронзова постать Шевченка не роздавили склеп з труною, треба було точно визначити місце поховання, адже за козацьким звичаєм могилу обложено камінням і дерном, надавши їй округлої форми.
Дощі з часом деформували її, і спеціальна комісія, до якої ввійшли представники НКВС та місцевої влади, вирішили зробити шурф і знайти склеп. Коли члени комісії спустилися у розриту могилу, хтось запропонував відкрити труну, хоч ніхто не мав на це права.
Відкривши першу основну домовину, побачили металевий ящик, а в ньому – красиву труну з віконцем, на якому лежав засохлий віночок... Пізніше жінка, що була в цій комісії, згадувала, що Шевченко лежав, як живий. Присутні перелякалися, бо через 78 років гадали побачити останки. Коли на обличчя поета потрапило повітря, воно тієї ж миті почало просідати...
Останні десятиліття численні релігійні громади зверталися до Шевченківського національного заповідника з пропозицією канонізувати Кобзаря. А її умовою є нетлінність померлого. Вчені неодноразово були свідками того, як люди йшли причащатися до Тарасової могили (як правило, причащаються лише біля вівтаря).
З часу реконструкції могили 1939 року було прийнято рішення замурувати вхід в склеп залізобетонною плитою, щоб ніхто не турбував володаря Чернечої гори. Навіть німці під час окупації не зазіхнули на могилу.
З 1964-го року у Києві зародилася традиція відзначення річниці перепоховання Шевченка біля пам’ятника поету навпроти Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Відтоді щороку, 22 травня, сквер імені Шевченка був оточений міліцією та агентами держбезпеки. Цього дня покладання квітів до пам’ятника, читання віршів Шевченка, співання «Заповіту» чи навіть перебування у сквері загрожувало людині побиттям, арештом, звільненням з роботи або виключенням з університету, в’язницею чи психіатричною лікарнею.
Сьогодні ситуація кардинально змінилася – пам’ятник поета вшановують усі закордонні делегації, творчість Тараса Григоровича вивчають у всіх навчальних закладах, щороку про нього з’являються нові наукові розвідки тощо.
Відразу після перепоховання знайшлися безкорисливі доглядачі могили Шевченка. Спочатку це був художник і друг поета Григорій Честахівський. Він упорядкував могилу, обкладаючи її камінням. Також художник зробив ряд малюнків Тарасової гори відразу після поховання поета. Його листи, нотатки й малюнки виявилися найповнішим літописом прощання з поетом, його похорону й перепоховання. Честахівський оселився неподалік від могили на Чернечій горі, проте через кілька місяців після розмови з Київським генерал-губернатором князем Іларіоном Васильчиковим змушений був повернутися до Петербурга, зобов’язавшись більше ніколи не з’являтися в Київській губернії. Причиною цього стали доноси місцевих поміщиків-поляків, яких налякало масове паломництво до Шевченкової могили, а також згадані чутки, що в домовині насправді заховано свячені ножі, за які візьмуться селяни й тоді почнеться нова гайдамаччина.
Щороку, в дні Зелених Свят, на могилі Шевченка відбувався ніким i ніколи не скликуваний, але завжди незмінно масовий збір шанувальників пам’яті поета. В окремі роки їх кількість доходила до 5-6 або й 10 тисяч. Приїздили пароплавами, човнами, возами, приходили пішки за багато десятків кілометрів. Тоді внизу під горою широкий берег Дніпра був переповнений возами. Лунали співи, читали «Кобзаря», на вогнищах готували похідну страву. Люди прибували поодинці й групами. Тим, хто приїздив з далекої дороги, знаходили нічліг.
У різні часи могилу Кобзаря відвідало чимало відомих людей: Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Микола Лєсков, Іван Бунін, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Марко Вовчок, Борис Грінченко, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська, Марко Кропивницький, Максим Горький та ряд інших. Вшановували пам’ять Кобзаря композитори Микола Лисенко, Микола Леонтович, Кирило Стеценко, Яків Степовий, артисти — Марія Заньковецька, Олександр Ленський та інші. Сьогодні до Канева їздять туристи з усіх країн, не забувають про свого земляка й самі українці. Його слово житиме у віках!
Інна НІБАК
