Мистецтво і культура: ЧЕРЕЗ ТЕРНИ ДО ЗУХВАЛИХ ВІЗІЙ
Підземне і земне, і піднебесне, Злютоване в одну-єдину мить, Що все колись поховане воскресне… (Мирослав Лазарук) Поціновувачі художнього слова добре знайомі із творчістю Мирослава Лазарука, непересічного поета, самобутнього прозаїка і чудового журналіста. Обов’язки директора Меморіального музею Володимира Івасюка у Чернівцях та редактора «Буковинського журналу» не впливають на продуктивність його письменницької праці. Практично щороку виходить новий твір письменника. Ось і тепер, 26 травня, в Національному музеї Тараса Шевченка у Києві в рамках літературного проекту «Територія слова» відбулася презентація чергової книжки Мирослава Лазарука – роману-есе «Через терни до любові», а також збірки поезій його сина Мар’яна «Черн: зухвалі візії».
Вів презентацію друг Мирослава Ярославовича, відомий поет, лауреат Шевченківської премії Василь Герасим’юк. Він зауважив: «Цей захід складається із двох суверенних презентацій. Обидва автори дуже цікаві: більш знаний і молодий поет, який видав уже свою другу книжку, що вийшла до 600-ліття Чернівців, під назвою «Черн: зухвалі візії». Ми звикли до зухвалості трохи іншої, а це зухвалість приємна, культурна і романтична. Мар’ян сприймає рідне місто через ментальну традицію, сформовану Ольгою Кобилянською, Іваном Миколайчуком, Володимиром Івасюком та іншими митцями, які творили і творять на Буковині. Тобто він є чернівчанином та представником свого покоління. І романтика цього покоління особливо приємна».
Мирослав Лазарук у своєму слові говорив не так про саму книжку, як про особу Петра Яковенка, самобутнього чернівецького художника, якому присвячено роман-есе. З болем у голосі він розповідав, що взявся за написання цієї книжки, щоб нагадати людям про великого українського живописця Петра Яковенка. Адже ми його не просто не знаємо, ми його зневажали. Художник творив у майстерні на шостому поверсі, де не було ні тепла, ні води, ні газу. Була тільки його душа і творчість. І зараз сказати про нього у кількох словах не можливо.
У творчості Яковенка поєдналися тенденції європейського постімпресіонізму та українського народного мистецтва. На жаль, офіційне визнання прийшло до майстра лише наприкінці його життя. В 1990 році він вступив до Спілки художників України, у 1998-му – отримав звання Заслуженого діяча мистецтв України. Помер Петро Яковенко у 2006 році у Чернівцях.
Задум про написання книжки про Яковенка виник ще за життя художника. Але він заборонив її писати. Яковенкові здавалося, що він не заслуговує книги, звання, Шевченківської премії. Його це насправді не цікавило. Він жив і творив заради мистецтва, він дихав мистецтвом і народив такий потужний мистецький всесвіт, який нам ще дуже довго відкривати. Про його творчість має бути написано як ще не одну книжку, особливо ретельне дослідження повинні провести спеціалісти-мистецтвознавці. Окреме питання щодо творчості художника – це з’ясування долі спадщини Яковенка. Близько двадцяти робіт закуплено Чернівецьким художнім музеєм, які знаходяться у запасниках, але хоч раз на 5 років виймаються для показу.
Петро Яковенко не мав жодної професійної мистецької освіти, за фахом був військовим, закінчив Вінницьке піхотне училище, і з перших до останніх днів війни воював у чині офіцера. Дослужився до майора. Президент Кучма довго його розшукував, щоб присвоїти звання підполковника, а людина в той час скромно жила на зарплату двірника, наглядача виставкової зали чи сторожа. Не маючи грошей на полотно, він часом зривав обкладинки із товстих томів Маркса-Леніна і на них малював геніальні шедеври. Про це можна говорити до безконечності. Яковенко завжди малював з натури. Нічого ніколи не вигадував, тим більше, не малював із фотографій.
Ми не маємо права забувати славні імена своїх співгромадян, наших великих сучасників. Їх потрібно згадувати не тільки у день народження і в день смерті, а повсякчас. Тільки тоді ми будемо великою єдиною нацією, тільки тоді не будемо «каркати» і «крукати» на «двоязичії», не будемо знаходити у книжках слова із совєцького паркана. Нам потрібно світло. А світло долає тьму, долає безпросвіття, у якому ми борсаємося.
Особливо хочу подякувати за допомогу Василеві Вовкунові, Софії Майданській та Ірині Міщенко, яка одна із перших розпізнала у Яковенкові великого художника. Сьогодні мені дуже хочеться попросити вас і всю українську спільноту: пам’ятаймо цю людину, прагнімо до його мистецтва і будьмо з ним справедливими, бо він із нами у своїх картинах щирий».
У динамічній напрузі творчих співпереживань час презентації пролетів дуже швидко. Автори читали свої вірші, демонстрували книжки, фотографії, репродукції картин, а також приймали теплі вітання від присутніх тут друзів: письменників, художників, мистецтвознавців, театралів. А потім лунали пісні, широкі й дзвінкі, як води Дніпра, Пруту і Черемошу
Богдан Кравчук
