Людина і суспільство: ГРОМАДА ПОНАД УСЕ
В ієрархічній системі української влади інститут сільських голів займає особливе місце. Саме так – особливе і аж ніяк не найнижче. Багатьох депутатів Верховної Ради України, якщо б вони балотувалися на голову рідного села, їхні земляки не удостоїли б довірою. Адже у селі всі на виду, всі про всіх усе знають, і випадкова чи невідповідна людина сільським головою не стане ніколи. А якщо і вдасться обдурити виборців, то на дуже короткий час.
Влодимир Григорович Сизон – сільський голова Тарасівки Києво-Святошинського району –обіймає цю посаду уже четверту каденцію. Громада села довіряє йому, оскільки переконалася у порядності, ділових якостях та організаторському талантові Володимира Григоровича. Крім того, сільський голова має веселу товариську вдачу, що дуже імпонує тарасівчанам.
Нелегка це робота. Адже близькість столичного мегаполісу по-особливому впливає на життя села, ставить неординарні завдання, породжує непередбачувані проблеми. А тут ще й фінансово-економічна криза, яка, мов ураган, наробила багато лиха, поламала безліч планів та перспектив.
Як вдається вести село вперед поміж рифів та штормів сучасного економічного і політичного життя країни розповідає читачам нашого журналу сільський голова Тарасівки Володимир Сизон.
У пісні співається, що без коріння сохне все живе. Це стосується не тільки рослин чи дерев. Без коріння і людина подібна до перекотиполя. Розкажіть, будь-ласка, про своє походження, джерела Вашого дитинства.
– Народився я в селі, яке нині зветься Любимівка. Воно унікальне через те, що мало дуже багато назв. З давніх-давен село називалося Мокрець. Потім автор книжки «Сказание о населенных местностях Киевской губернии» Похилевич – шістнадцять поколінь його предків були священниками-храмобудівниками – за замовленням графині Лукомської побудував церкву Воздвиження Животворящого хреста Господнього, і за рішенням громади село із Мокреця було перейменовано у Воздвиженське. Через певний час хтось церкву пограбував. Єпископ наклав на село єпитимію, і воно стало Злодіївкою. Радянська влада в честь видатного радянського і партійного діяча Дмитра Мануїльського назвала село Мануїльським. А у п’ятдесятих роках воно отримує нейтральну назву Соснівка. Тому народився я у Соснівці Димерського району Київської області. Не міняючи місця проживання – відбулися адміністративні зміни – у школу я пішов у селі Любимівка Іванківського району Київської області, а зараз це Любимівка Вишгородського району Київської області. Назва населеного пункту мінялася шість разів.
До села від Димера було 18 кілометрів. Погана дорога урятувала нашу церкву від руйнування у найважчі часи сталінського переслідування та хрущовських гонінь. І весь час церква діяла.
Волею долі потрапив у Тарасівку. Після закінчення у 1984 році КПДІ ім.Горького – тепер Педагогічний університет ім.Драгоманова – протягом десяти років працював у Тарасівській середній школі вчителем загально-технічних дисциплін і вже шіснадцять років працюю сільським головою.
Відчуваючи потребу вдосконалення мистецтва управління, у 2004 році закінчив вечірнє відділення Національної академії державного управління при Президентові України, здобув звання магістра державного управління.
Назва Тарасівки у своїй історії також мала певні метаморфози. Як це відбувалося і чому?
Майже тисячоліття – до 1924 року – село Тарасівка називалося Бояркою. А в 1924 році на честь 110 річниці від Дня народження Т.Г.Шевченка Боярку перейменували на Тарасівку, а у 1957 році для ліквідації плутанини із назвами Будаївку, Новотарасівку та Новобоярку об’єднали у Боярку.
У центрі села йде грандіозне будівництво Храму. До цього у Тарасівці церкви не було?
На місці храму, який ми будуємо, стояла церква ХVII століття. Її при радянській владі переробили в клуб, а потім спалили. Доводиться часто чути закиди, що нова церква зводиться надто повільно. Але ми будуємо надзвичайно добротно.
Будь-яка держава в умовах приватної власності та ліберальної економіки живе за рахунок податків. Містам у цьому плані поталанило більше, адже підприємці більш охоче реалізують свою ініціативу саме у великих населених пунктах. Як ведеться підприємцям у Вашому селі?
Приватне підприємництво почало розвиватися в Тарасівці, у дев*яностих роках, коли виникли два стихійні ринки. Вони забезпечують робочими місцями кілька сотень людей. Також ми стараємось залучати у село різні виробництва: маємо шикарну фабрика м’яких меблів «ВЕКО» (Сергій Вєко), виходець із нашого села Юрій Толстих створив підприємство, яке виготовлює банківські меблі, син нашої Заслуженої вчительки України Ніни Сергіївни Музики Сергій Музика організував підприємство, яке виготовляє корпусні меблі, вироби із пластику, метало-пластикові вікна тощо.
У селі набуває розвитку така галузь, як громадське харчування: на переїзді маємо заклад вірменсько-української кухні «Гюмрі», у центрі села – кафе «Калина», а на території ринку відкрилася піцерія «Тортуга».
Аграрний сектор представляє сільськогосподарське товариство «Аграрний комбінат «Тарасівці». Люди вирощують і овочі, і фрукти, продають саджанці, полуницю, власну квашену капусту, помідори, огірки. Поголів’я великої рогатої худоби звели до мінімуму, бо на голову потрібно 2 гектари землі. Але комбінат живе. З її керівництвом, генеральним директором Юрієм Максименком та заступником Віктором Бондарем, ми у дуже добрих стосунках. Вони допомагають і садочку, і школі.
Таким чином при наших 3 мільйонах бюджету ми зібрали орендної плати за землю 1млн. 660 тисяч гривень.
Колись українські села славились своїми хорами, драматичними гуртками та іншими видами художньої самодіяльності. Що Ви можете сказати про культурне життя Вашого села?
Тарасівська школа побудована у 1976 році, а садочок у 1987 році. У Будинку культури працює прекрасний народний колектив і чудовий керівник, Любов Михайлівна Рачинська. Уже кілька разів вони їздили на фестиваль у Севастополь. У цьому році ми теж профінансували поїздку нашого колективу. Наші маленькі дівчатка (9-10 років) виступили на Всеукраїнському конкурсі вокалістів і здобули друге і третє місця.
Уже сім років проводимо народні гуляння на Івана Купала. Дійство відбувається на ставку. Там ми проводимо День Незалежності та День села.
У минулому році було створено громадську організацію – спілку рибалок. Кількасот чоловік викосили очерети, почистили дно ставка, привезли десятки машин річкового піску, облаштували два пляжі. А дачники дуже гарно впорядкували джерело, з якого пили ще наші предки. Вода за своїми характеристиками – незрівнянна.
Біля Алушти щоліта відпочивають наші дітки. Там є і вода, і умови, але живуть у наметах. У цьому році ми профінансували квитки, страховку, дорогу до поїзда. Це значно знімає навантаження із батьків.
Фінансування соціальної сфери населеного пункту лежить на місцевому бюджеті. Чи не заважко?
Зараз у садочку повністю з нуля робимо ремонт приміщення однієї групи. На 130 дітей із сільського бюджету йде 1млн. 300 тисяч гривень. Садочок (30 працівників) на нашому утриманні повністю. Також на утриманні сільради Будинок Культури (10 працівників), амбулаторія (30 працівників), апарат сільської ради і працівник благоустрою, доглядач кладовища і водій, який вивозить сміття. Працівникам школи платить держава, але допомагати школі у різних питаннях приходиться постійно.
Які Ваші плани на майбутнє, як виявити і мобілізувати на службу громаді приховані резерви?
У планах на майбутнє створення цілого житлового масиву. В березні 2006 року ми винесли перше рішення про надання дозволу на розміщення, а в листопаді забили першу палю. При наших умовах відвести землю, зробити проект затвердити його у всіх інстанціях за шість місяців практично не можливо. Маємо намір продовжити будівництво масиву. На черзі ще один 148 квартирний будинок. Реконструюємо стару школу під школу мистецтв. Там буде бібліотечно-інформаційний центр, одну кімнату відведемо під музей села, іншу – 80 квадратних метрів – для спортивних і бальних танців. Навіть дитина початкових класів зможе прийти на заняття без супроводу батьків. Хочемо організувати кілька музичних класів – філію Боярської музичної школи.
Колись у нас діяла дуже потужна фехтувальна школа. Були і розрядники, і кандидати, і майстри спорту. Потім тренери пішли в бізнес – змусили мізерні зарплати. Ми хочемо відновити спортивну славу Тарасівки. У підвалі школи буде два зали – атлетично-тренажерний і борцівський.
Під керівництвом чудового спеціаліста, вчителя фізкультури Володимира Івановича Романовського наші різновікові футбольні команди займають перші місця в області. Ми постійно фінансуємо відрядження спортсменів – вони по кілька разів на місяць їздять на змагання.
Село росте, а значить повинна рости і розширюватись інфраструктура Тарасівки. Чи встигаєте?
Крім Тарасівки до нашої сільської ради входить село Нове. Ми розробили проект забудови центру цього населеного пункту. Силами підприємця Березовського будуємо цілий ряд магазинчиків, де будуть товари повсякденного вжитку, побутова хімія, господарчі товари тощо. А для громади – приміщення для фельдшерського пункту і аптеки. Планується будівництво ще одного дитячого садочка, кіноконцертного залу, кафе, спортивного залу, комбінату побутових послуг, супермаркету, стоянки. Будуватимемо ще одну церкву.
Маємо проблему із автотранспортом. Потік машин зріс у десятки разів. Своїм коштом поставили світлофор. У нас щомісяця було по кілька резонансних аварій із важкими наслідками. А зараз – порядок.
Особливо проблематичним питанням є дороги. Розбитий переїзд, щоб надовго не перекривати рух, потрібно відремонтувати за 1 день. За 16 років роботи ми один раз отримали 350 тисяч гривень субвенції на дороги. На ці гроші зробили одну вулицю. А за спонсорські кошти садового товариства 5 років тому повністю облаштували вулицю Чапаєва, яка дала поштовх до розвитку цілого масиву.
За позаминулий, минулий і цей рік повністю реконструювали вуличне освітлення. Ми працюємо із приватною структурою, яка замінила кабелі, поставила нові пульти управління – фотоелементи і енергозберігаючі ліхтарі, потужністю 75Вт. Але світять вони не гірше від тих, що мають потужність 150 Вт.
Для здешевлення тарифів ми прийняли рішення перевести дев*ятитиповерхівку на індивідуальне опалення. А двоповерхівки уже переобладнані давно. Люди на місці газових колонок поставили двоконтурні котли і вирішили проблему. Йдучи на крок вперед, нова дев’ятиповерхівка запроектована із індивідуальним опаленням кожної квартири.
У дитячому садочку в усіх павільйонах дощату підлогу поміняли на плитку. Прибудували тамбур із пластика. Щоб було де поставити санки, залишити колясочку. У позаминулому році зробили капітальний ремонт кухні. Здерли все до цегли. Нова штукатурка, нова плитка, нове обладнання. У минулому році облаштували один зразковий клас у школі: з мультимедійним центром, комп’ютером тощо. Фінансування пришкільного табору вважаю неефективним. На ці гроші краще відправити дітей на море. Бо якщо вони прийдуть і понудяться у школі – це їх не оздоровить.
Робота сільського голови цікава, але й дуже виснажлива. Від неї ви отримуєте більше задоволення чи розчарувань?
Буває дуже приємно, коли бачиш результати своєї праці, коли чуєш від людей похвалу. А найнеприємніше, коли судять поза очі, коли розповсюджується брехня.
У американців є плюс – вони уміють радіти за чужі успіхи. У нас поспівчувати чужому горю можуть дев’ять з десяти. А от людину, яка б раділа чужому успіху, знайти дуже важко.
але я свідомий того, що вічних посад немає, а також немає жодного керівника, від бригадира до президента, який не стикався б із подібним. Вночі часто сниться стеля школи, чи будівництво церкви. Дуже тяжко буває у дні прийому. Адже спочатку людина йде до нас. Але не всім можливо допомогти. Ми не винні, що людина без ноги повинна щороку поновлювати довідки. І таких курйозів безліч.
Ми не зупиняємось у роботі, але існують системні протиріччя, пов’язані із недосконалістю законодавства. Я їх не можу вирішити і мені ніхто не може допомогти, хоч би й хотів.
Керівництво – це карма. Великих статків не нажив, за кордоном не відпочивав. Працюю, бо відчуваю обов’язок перед громадою. Питання, яке я закриваю за три хвилини, іншій людині потрібно буде вирішувати 3 дні. Справи йдуть по наростаючій. У минулому році ми освоїли десь півмільйона спонсорських коштів. Обгородили кладовище, а також до 60-річчя Перемоги збудували гранітну огорожу пам’ятника. Біля садочка підприємство, яке зводитиме будинок, створить ландшафтний парк, почистить ставочок, поставить лавочки, облаштує доріжки. З кожним роком наше село ставатиме кращим та чистішим, людям у ньому житиметься зручніше та приємніше. І місцеві мешканці, і гості Тарасівки милуватимуться гарними вулицями, ошатними будинками, неперевершеною природою нашого краю. Це моя мрія, і їй варто присвятити життя.
Розмовляючи із цією цікавою, ерудованою, енергійною і доброзичливою людиною, мимоволі пригадалася повість І.Франка «Захар Беркут». Пам’ятаєте ім’я головного героя цього твору? Ні, це не старий Захар і навіть не його син Максим. Ім’я головного героя – Громада. Саме їй підпорядковані всі думи та вчинки сивочолого патріарха, відстоюючи саме її інтереси віддають свої молоді життя тухольські юнаки. І коли громада єдина – вона непереможна.
Кавалер ордену «За заслуги» ІІІ ступеня сільський голова Володимир Григорович Сизон уміє об’єднати людей. Із великою долею впевненості можна сказати, що мрії сільського голови здійсняться, а здобутками Тарасівської громади буде гордитися не тільки Київщина, а й уся Україна.
Спілкувався Ігор Кравчук
