Культура і мистецтво: УКРАЇНСЬКА ВІДЬМА
Знайомство з віруваннями українського народу, його демонологією дає змогу глибше пізнати й зрозуміти духовний світ українців, їхнє ставлення до дійсності. Безперечним є і той факт, що всі міфологічні й демонологічні уявлення, магічні обряди та ритуали пов’язані не тільки з фантастичною сферою – вони, як правило, відображають і багатющий міжпоколінний досвід людей, а часом відтворюють їхні вікові прагнення.
Об’єктом нашого зацікавлення стала істота, що належить до табору темних сил, – це відьма. За народними уявленнями, це чаклунка, служниця диявола, яка має надприродні здібності. Відьми виступають ніби посередниками між світом реальним і потойбічним. Слово «відьма» походить від давнього «відати», тобто знати, що вказує на давнє походження цього образу в українському фольклорі й свідчить про існування особливої касти серед язичницьких волхвів жіночої статі, які виконували певні ритуальні дії. Українці ототожнюють відьму з босорканею, ворожкою, знахаркою тощо.
Поки люди віритимуть у Бога та ангелів, тією чи іншою мірою житимуть на землі, під землею, у воді й на небесах Демон та інші темні духи. Цим можна пояснити і той факт, що найбільше у відьом та іншу нечисту силу вірять мешканці Західної України, яких уважають найбільш віруючими. Адже кожна віруюча людина знає, що на землі є сила, протилежна Богові. Усім також відомо, що ці дві сили весь час змагаються за людські душі.
На відміну від більшості міфологічних персонажів (чортів, русалок, домовиків тощо) відьма не є істотою однозначно демонічною. Двоїстість її природи визначалася також одночасною її приналежністю до двох світів – людського (в якому вона реальна особа як жителька села) і потойбічного (в якому відьма виступає знаряддям шкідливих сил світу смерті). Маючи подвійне життя у цих двох вимірах, відьма чергує дві свої ролі (людини вдень і демона вночі). Вдень відьма більше нагадує людину ніж демона, а вночі – навпаки, її людська частина слабшає і стає вразливою. У народних віруваннях відьма не втрачає зв’язків з одним світом, перебуваючи в полоні іншого.
Традиційно відьмами ставали сьомі доньки в родині. Вважалося, що відьма була на голову вища від сусідок, мала білі й червоні плями на обличчі, зморшки на шиї, крючкуватий ніс з широкими крилами, який усе винюхує, пушок над верхньою губою, підборіддя виступало вперед. Обов’язковою деталлю був маленький хвостик. Але головне, що відрізняло відьму від інших жінок, – це очі. Вони у неї були надзвичайно великими і виразними.
За народними уявленнями, звичайна жінка ставала відьмою, якщо в неї вселявся (за її бажанням чи проти волі) злий дух, диявол, або якщо вона вступала в змову з ним заради збагачення. Магічна сила могла бути як вродженою, яка дісталась жінці у спадок від матері-відьми, так і набутою, – наприклад, від відьми, котра перед смертю передала спадкоємниці свої знання. Вважалося також, що здатність жінки до відьмування могла бути викликана неправильною поведінкою її батьків: наприклад, якщо мати годувала її груддю «три Великі п’ятниці», тобто більше двох років, або якщо її мати і вона сама були народжені поза шлюбом.
Як ми вже зазначали, відьми бувають двох категорій: навчені та від народження. В останніх був маленький хвостик, тому вони ніде не купалися, не роздягалися. Про українських панночок із хвостиками ми можемо прочитати і в Миколи Васильовича Гоголя. А в навчених його не було. Навчені відьми були ефектні на вигляд і, зазвичай, удовиці. Справжня відьма купалася лише тоді, коли не світить сонце, ніколи не стрибала через багаття, боячись втратити хвоста.
Отже, для образу відьми характерні деякі особливі риси чи прикмети: наявність хвостика, ріжок, крилець. Відьма видає себе незвичайним поглядом: у неї запалені, почервонілі очі чи дикий, похмурий погляд; її відрізняє звичка не дивитися прямо у вічі, в зіницях відьми можна побачити перевернуте відображення людини. Зазвичай відьму уявляли собі старою та потворною, з сивим нечесаним волоссям, гачкуватим носом, кістлявими руками, інколи з тілесними недоліками (кульгавість). Відьмою також вважали будь-яку непривітну жінку, що мешкала одна.
Варто зазначити, що українська відьма зовнішньо дещо відрізняється від загальноєвропейської. Це необов’язково якась потворна стара жінка. Українська відьма – це жінка середніх років, досить приваблива, ласа до чоловіків («Вечори на хуторі поблизу Диканьки»).
Українці склали про відьом чимало небилиць. Вони, наприклад, не їли м’яса, обожнювали вареники з сиром (навіть могли поцупити начинку з чужих вареників) і час від часу на кочерзі чи пранику (валик для прання) зліталися на Лису гору (Лисих гір на Західній Україні – вагон і маленька кравчучка).
Особливо небезпечними відьми ставали у великі річні свята. Часом їх активності вважали: ніч на Івана Купала, Благовіщення, Пасху, Трійцю, Різдво, Зелені святки тощо. Нападаючи в такі дні на людей, лякаючи та переслідуючи їх, відьма перетворювалася на жабу, кішку, собаку, свиню, корову, пташку, комаху, могла набувати вигляду предметів чи ставати невидимою.
Головною небезпекою у відьми вважалася здатність псувати скотину і забирати у корів молоко. З цією метою відьма збирала росу на межах і пасовищах, волочучи травою полотно (цідилку, сорочку, хустку), потім викручувала тканину і поїла водою свою корову, або просто вішала промоклу тканину вдома, і з неї рясно текло молоко.
За деякими повір’ями, відьма могла «забирати» сало у свиней. У присутності відьми жінки ніяк не могли напрясти багато пряжі, оскільки вся нитка йшла на відьмацьке веретено.
Місяць – це сонце для нечистої сили, зокрема відьми. На цьому древньому віруванні ґрунтується одне з найжахливіших дійств, що роблять майже всі сільські ворожки та чаклуни. Щоб навести порчу, відьма ближче до півночі (обов’язково при повному місяці) йде на кладовище, де поховані самогубці та утопленики. В руках у неї кругле мідне дзеркальце, загорнене в «смертний плат» (такими хустинками відьми для своїх цілей потайки накривали обличчя покійника). Розгорнувши дзеркальце, відьма наводить місячне відображення на могилу, після чого вставав мрець. Невідривно дивлячись у дзеркало, він іде за своїм зображенням до тієї хати, де мешкає жертва. В ту мить, коли ворожка наведе дзеркало на відчинене вікно чи двері, мрець проникає в житло. Тому здавна прийнято замикати двері та зачиняти вікна. Але лихо і самій ворожці, якщо на шляху від кладовища до села вона впустить дзеркало чи місяць зайде за хмарку. Розлючений упир повернеться в могилу, проте надалі, коли на небі сяятиме повний місяць, мрець відвідуватиме ворожку, висмоктуючи з неї життєві сили.
В.М. Гнатюк у праці «Знадоби до української демонології» (Львів, 1903 р.) зазначав іншу забавку відьми: «Коли чоловік забуде за Бога, відьма виводить його на гору, застромлює в землю ніж і каже йому перекинутись через нього три рази; тоді чоловік обростає волоссям і стає вовкулаком».
Досі на території Західної України існують повір’я про наслання посухи, повені тощо. Помітивши дощову хмару, що насувається на село, відьма трясе фартухом, і хмара в ту ж мить опиняється під замком у скрині. Для повернення хмари на небо слід полити відьму водою. Також, за народними віруваннями, можна полити водою могилу самогубця – води потрібно налити стільки, щоб вона дійшла до самої труни.
Існує чимало способів визначення відьми. Оскільки шкодила односельцям реальна жінка, яка змінювала свою подобу, то головною метою звичаїв і ритуалів, присвячених її пошукам, була спроба вислідити відьму та знешкодити її. Вважалося, наприклад, що купальське багаття притягує до себе відьму, викликаючи у неї фізичні страждання, тому вона змушена прийти до нього, щоб зупинити свої муки. Намагалися також підстерегти відьму в хліві, куди вона проникала в подобі жаби, білої собаки чи будь-якої тварини. Побачивши біля корови жабу, господарі пробивали їй лапку чи око, а наступного дня з’ясовувалося, що одна з сусідок ходить із перев’язаною рукою, кульгає чи осліпла – її і вважали відьмою. Відьму можна було впізнати під час церковної служби: вона намагається доторкнутися до ікони, хоругви, ризи попа, ніколи не виходить хресним ходом.
Вважалося, наприклад, що коли відкладати кожного понеділка Великого посту по одному поліну та вранці на Паску розкласти з них багаття, то відьма сама прийде і попросить вогню. Побутували уявлення про те, що відьму можна виявити, підсмажуючи молоко на сковороді чи поклавши на поріг розігріту кінську підкову або відварюючи у воді шматок сирого полотна з дев’ятьма застромленими шпильками тощо.
Для захисту від відьом використовувались обереги. Щоб не дати їй проникнути у двір та хату, на воротах закріплювали свічку, освячену на Стрітення; в стовпи воріт засовували зубці борони, в дверні щілини – кропиву чи гілку осики; на поріг клали ніж чи інші гострі предмети. Виконували магічні дійства, що символізували зведення перешкоди: осипали дім та хлів маком, обводили косою на землі круг, малювали на дверях хрести.
За народними віруваннями, відьми перед смертю довго та сильно страждають. Щоб дізнатися, чому відьма перед смертю мучиться, потрібно взяти хомут, стати біля хатнього порогу і подивитися крізь нього на відьму. Тоді видно, що вона з усіх боків оточена бісами, які катують її. Щоб позбавити відьму тривалої передсмертної агонії, треба прорубати над нею стелю або ж покласти під голову ніж, тоді вона одразу помре. Відомий науковець В.П. Милародович узагальнив віру у тривалий процес вмирання відьми такими словами: «Природна смерть відьми важка. Щоб полегшити муку, вона повинна передати комусь свою силу, наприклад дочці: ця остання зразу стає відьмою. Щоб полегшити передсмертні страждання відьми, свердлять іще черінь на печі і зривають крайній сволок».
Фольклорист і етнограф В.Гнатюк, описуючи народні уявлення про душу, зокрема повідомляє, що «За життя чоловіка душа тримається його постійно. Покидає його лише у сні... У «непростих» людей, прим., відьом, душа відлучається від тіла також у сні і йде на «герць». Через це коли б тіло відьми в часі сну обернути головою туди, де воно лежало ногами, душа, вернувшись з «герцю», не могла б втрапити до тіла, і відьма не встала б та не пробудилася б, доки тіло не повернути до попереднього положення».
Відомо, що колись відьом спалювали на міських площах, досить часто топили (що було характерно для України). Останній процес над відьмою відбувся в Великобританії в 1944 р. над медіумом Хелен Дункан, яка якимось дивом дізналася і розказала купі народу про затоплення одного військового корабля. Урядовці боялися, що так само мимохідь Дункан розбазікає дату висадки союзників – і запроторили жінку на багато місяців до в’язниці, аби союзникам у висадці нічого не заважало. Так як більше ніяких злочинів Хелен не робила, її засудили за законом про чаклунство від 1735 р.
Ставлення до відьом в українців дещо відрізнялося від вищезазначеного. В.П. Милорадович пояснював поблажливість українців до відьом так: «Причина порівняно поблажливого ставлення малоруського народу до відьом полягає, між іншим, в уявленнях про вроджені здібності відьми, які виключають злу волю; у слабкому розвитку в народній свідомості уявлень про змову з дияволом; у відсутності в українському минулому усілякої єресі – а отже, і єресі чаклунства, і звідси – у повному невтручанні духівництва в питання про відьом». Очевидно, цим пояснюється і те, що наша історія не знає масових переслідувань та страт відьом, як це було в Західній і Центральній Європі. Більше того: українці не звинувачували своїх відьом у зв’язках з дияволом, а карали лише за ту конкретну матеріальну шкоду, яку було завдано людям – крадіжку молока, наслання, порчу тощо. При цьому не мало значення, яким чином завдано шкоду – магічним чи ні.
В Україні публічні страти траплялися лише під час великого лиха. Приміром, Іван Франко писав про спалення відьом у селі Нагуєвичі під час епідемії. Притому спалювали і чоловіків, і жінок (говорили, що вони – упирі). Але подібні випадки були поодинокими.
До послуг відьом вдавалися усі верстви населення, зокрема козаки. Богдан Хмельницький, наприклад, мав у «штаті» кілька відьом – про всяк випадок. Яцко Острянин колись у замку Говтва за допомогою цілої армії чаклунів намагався зачарувати польське військо. Вацлав Жевуський в Підгірцях намагався перетворити неблагородні метали на золото, а потім подався на Схід, де відкривав лікарні та школи. Він уважався справжнісіньким культуртрегером, був визнаний еміром, потім повернувся в Підгірці, згодом – у рідний Кам’янець-Подільський, де разом з козаками гуляв Поділлям під іменем Вєнчислав Ревуха. При цьому невідомо, де і як загинув – може й не загинув взагалі...
Широко репрезентована тема відьомства стала вдячним матеріалом для художньої літератури. Сформовані упродовж багатьох століть, оповиті буйною та яскравою фантазією, народні уявлення про відьму виплеснулися на сторінки етнографічних альманахів та спеціальних наукових розвідок. Так було покладено початок опрацюванню у красному письменстві зовсім нової теми, табуйованої аж до ХIХ ст. Українська література придбала живий і цікавий образ відьми, причому письменники, створивши його, майже сліпо йшли за розповідями бувальців чи користувалися науковими джерелами. У літературі відбився загальний погляд на постать відьми, позначений подвійністю сприймання: перше, народжене страхом перед таємничим і мало зрозумілим світом походження відьми, її взаємин з нечистою силою; друге, можливо, похідне від першого, спричинене щирим гумористичним замилуванням, іронією, відвертим несприйняттям всерйоз усього, що було овіяне демонологічними уявленнями.
Причиною такого бурхливого розвитку образу стало своєрідне розпруження стисненого віками людського бажання пізнати світ у всіх його проявах. Звідси таке засилля різноманітних свідчень про природу відьми, такий різнобій у тлумаченні цього образу жінки-демона. Те, що заборонялося навіть згадувати, стало предметом художнього змалювання. Перед читачем розкрилася оригінальна картина світу простих смертних та фантастичних істот, здатних своїм надзнанням змінювати людські долі.
Одним із перших «обезсмертив» жінку-демона І. Котляревський у своїй «Енеїді». Він ототожнив образ Кумської Сівілли з храму бога Аполлона з типовою сільською ворожкою та знахаркою, назвавши її досить промовисто – «відьма злая», «Яга». Змальовуючи її, письменник користувався стереотипними уявленнями про відьму як жінку з досить непривабливою зовнішністю: «Бабище старая, крива, Горбатая, сухая, Запліснявіла, вся в шрамах; Сіда, ряба, беззуба, коса, Розхристана, простоволоса, І, як в намисті, вся в жовнах». Сама Сівілла про себе каже: «На світі всячину я знаю, хоть і нікуди не ходжу, І людям в нужді помагаю, І їм по звіздах ворожу». Те, що Сівілла здатна творити добро, служити людям, свідчить про «родимість» відьми (за усталеною класифікацією про два типи відьом). Прямо протилежною змальовує І. Котляревський фурію Тезіфону: «Яхидніша од всіх відьм, Зла, хитра, злобная, запекла, Робила з себе скрізь содом». Ця відьма здатна до перетворення: «І перекинулась клубочком, Кіть-кіть з Олімпа, як стріла; Як йшла черідка вечерочком, К Аматі шусть – як там була!» Вона миттєво може змінити настрій і переконання людини, призвести до лиха, оскільки «До людських бід вона швиденька, і горе миле їй було». Почувши з розповідей про два типи відьом – вроджену і навчену, І.Котляревський саме їх зображує в образах Кумської Сівілли і Тезіфони.
Найбагатше у своїх творах образ відьми (та іншої нечистої сили, зокрема його улюбленого персонажа – дідька) використав Микола Васильович Гоголь. Це і «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», і «Вій», і «Ніч перед Різдвом», і багато інших творів письменника. М. Гоголь прагне показати відьму якнайяскравіше: вона з’являється перед читачем як собака, що раптово перетворюється в кицьку, потім у незугарну стару бабу; в іншому місці – це вже гарна панянка чи поважна молодиця. Письменник не шкодує фарб, аби змалювати жінку-демона, і подекуди страшне і потворне зображення, здатне наганяти панічний страх, змінюється майже карикатурним образом («Ніч перед Різдвом»). Гоголева відьма чаклує, знається з дідьком, літає, гуляє на шабаші – одне слово, забавляє уяву читача.
Продовжував традицію опису екзотичного у народному житті й О. Стороженко – великий майстер трансформації уснопоетичних мотивів та образів. У «Закоханому чорті» письменник протиставляє насиллю сміх. Він створив досить пікантну сценку розмови дівчини з козаком, свідком якої став оповідач: дівчина починає роздягатися, і при місячному світлі стає помітним хвостик! А поруч з нею – не козак, а чортяка... О. Стороженко змішує поняття про відьму «вроджену» і «вчену». Хвостик у дівчини вказує на «аристократичне» походження відьми, а бідна дівчина зізнається, що укласти шлюб з дияволом її змусила мати. Автор змінює усталений погляд на відьму: на відміну від попередників, він показує розрив з нечистою силою, на який зважується Одарка.
Іншим поціновувачем народних повір’їв був Г. Квітка-Основ’яненко. Взяти хоча б його «Конотопську відьму». Тут автор подає ретельний опис жінки-демона з Конотопа. Весь домашній побут відьми, начиння, хазяйство описані правдиво і докладно, як він почув із розповідей. Головна героїня повісті – відьма Явдоха Зубиха. Вона «Стара-стара та престаренна!.. вона як удень, то і стара, а як сонце заходить, так вона і молодіє; а в саму глупу північ стане молоденькою дівчинкою, а там і стане старітися і до схід сонця вп’ять стане така стара, як була вчора. Так вона як помолодіє, то й надіне білу сорочку і коси розпустить, як дівка, тай піде доїти по селу коров, овечат, кіз, кобил, собак, кішок, а по болотам жаб, ящериць, гадюк... Уже пак така не здоїть, кого задума!» Зважаючи на особливе місце відьми у природі, письменник переносить роль медіуму у сферу людських стосунків: саме відьмі призначено за допомогою чарів одружити Забрьоху з Оленою Хорунжівною. Але розумна жінка-демон (у народних віруваннях усі відьми однозначно мудрі) чинить усе на свій смак. У творі знаходимо правдивий опис варварського потоплення безневинних жінок.
Звернувся до відьмівської теми і М. Коцюбинський. Написаний на фольклорній основі образок «Відьма» відкрив українській літературі шлях до психологічного осмислення цього явища. Героїня «Відьми» – Параскіца – дівчина-підліток, вихованка мачухи і рідного батька, зазнає глуму і знущань з боку односельців через підозри у відьмацтві. Власні вади, що здаються їй причиною усіх попередніх нещасть, упевнюють її з потрійною силою, що щось таки є правдою у людських словах. Дівчина починає шукати у собі будь-які прояви цієї, як їй видається, недоброї хвороби. І несвідомо переконує сама себе у тому, що всі здогади є небезпідставними.
Багатозначність образу відьми у фольклорі, свідоме зацікавлення у ньому письменників і художників пояснюється його складністю, різноманітністю втілення зла, з яким постійно йде боротьба.
Сьогодні слово «відьма» можна почути від старших людей. Зараз ми вже чуємо модні слова на позначення цього явища, наприклад екстрасенс. Ці люди можуть зняти порчу, працюють з паранормальними явищами, з полтергейстами тощо. Сучасні українці, живучи в умовах капіталізму, намагаються використовувати свої надзвичайні здібності з якнайбільшою вигодою для себе. Дивує одна річ – чому подібні речі сучасні «відьми» роблять привселюдно. Адже колись усі свої справи відьми робили вночі, слідкували, щоб їх ніхто не бачив. Навіть ті, хто лікував людей чи знімав порчу (добрі відьми), робили це наодинці з об’єктом свого обстеження. Тому досить дивно виглядає сьогоднішня публічність ворожок, відьом, карпатських мольфарок тощо. А про «битви екстрасенсів» на всіх телеканалах – годі й говорити. Очевидно, справжніх відьом жодному телеканалу так ніколи і не вдасться побачити.
Інна НІБАК
