Історія, філософія, релігія: КИМ ДАРОВАНА УКРАЇНЦЯМ УКРАЇНА?
Колись дуже давно, ще в дитинстві, я прочитав народну притчу, за якою ті, хто не шанує своїх предків, є поганими людьми. У притчі йшлося про те, як одне плем’я, перенісши засушливі роки у своїх землях, вирішило шукати плодоносні землі з дружелюбними людьми для можливості поселитися разом. Довго вони блукали, поки не потрапили у надзвичайно благодатний край. Перепочили, радіють, але вождь наказав збиратися і йти далі. «Навіщо це робити, батьку?» – запитав його син. Поглянь скільки навкруги зелені й води, усім вистачить. Вождь поглянув сумними очима на сина і сказав: «Ти, синку, поглянь на кладовище цього народу. Воно геть занедбане. Якщо вони так погано відносяться до пам’яті про своїх предків, то нам тут буде непереливки».
Постає запитання: як ми самі відносимося до пам’яті про своїх предків? Хто ми і звідки прийшли? Невже усе це нам хтось дав, як нам намагаються нав’язати наші «друзі». Це запитання мучило мене завжди. Я намагався дізнатися про свій рід від батька. Мене цікавила історія життя дідуся: за що його у 1937 році забрали працівники НКВС, куди він подівся? Але у відповідь батько лише гірко посміхався і говорив: «Може колись настане час і ти про все дізнаєшся. А зараз не час».
Із розмови з батьком я лише одне зрозумів – ми з дворянського роду. Згодом я намагався довести почуте від батька своїм братам, однак вони лише сміялися, бо не вірили у наше дворянство. Архіви тоді були ще недоступними.
Шістдесят років я прожив як член сім’ї ворога народу з відповідними наслідками щодо цього. Батько помер, тоді ми домовилися з братами поставити (і поставили) поряд з могилою свого батька обеліск у пам’ять про нашого дідуся, який чомусь, як і бабуся, писався Борковським Миколою Аристарховичем, а ми Борківськими. Нам пояснювали, що російською Борковський, а українською – Борківський. Та байдуже, дідусь однаково наш. З Камчатки приїхав наш двоюрідний брат Павло Борковський, який також вирішив зробити знак пошани нашим предкам і поїхав у ту містину, де колись жили наші предки. Йдеться про нині зникле з карти України село Чорнодуб.
Тут він знайшов могилу прадіда Аристарха, але по батькові не було, бо час зіпсував напис. Він звернувся до Державного архіву Житомирської області, колись Волинської губернії, де йому видали довідку про народження нашого прадідуся Аристарха, у якій вказано, що по батькові він Семенович. Його вразило те, що батьком нашого прадідуся є дворянин Борковський Семен Іванович. З цією звісткою він відразу прийшов до моїх братів: «Ми не вірили Віктору, що ми дворянського роду. Сміялися з нього, а ми таки дворянського роду, бо за довідкою того ж таки архіву батько Борковського Семена Івановича Борковський Іван Семенович – шляхтич».
Цю вражаючу звістку брати відразу переповіли мені, вибачаючись за насмішки наді мною за розповідь про наше дворянське походження. Я зробив запит до Житомирського архіву щодо встановлення своєї родословної, де отримав відповідно завірені документи, що ми – спадкові дворяни старовинного роду Дуніних-Борковських герба Лебідь. У цьому ж архіві я отримав виписку з книги реєстрації про народження мого батька, у якій було чітко записано, що він є Борковським Віктором, а його батьком є Борковський Микола Аристархович.
В архіві мені видали копію Указу Правітєльствующого Сенату Російської Імперії №…… від 30.04.1914 року про підтвердження спадкового дворянського походження прадідуся Борковського Аристарха Семеновича та його трьох синів: Варфоломія, Михайла та мого рідного дідуся Миколи.
Одночасно я отримав і малюнок з хронологічним деревом нашого роду. Одинадцять поколінь – і коріння древа проросло до початку XVI століття. Тепер, маючи на руках ці документи, я розпочав детальні пошуки свого родоводу.
З Чернігівського архіву я отримав офіційні документи, що рід походить від Вільгельма Дуніна, одруженого на доньці Еріка, короля Данії, син яких, Петро, вода Серадзкій, Бреславльскій і Крушвицькій, граф Скарзіно, одружений на доньці Святополка Київського Марії.
Дослідивши свій родовід, я ще більше зацікавився причинами розстрілу свого дідуся. 29.06.2010 р. у Державному архіві Житомирської області я отримав тонесеньку течку документів розстрільної справи мого дідуся – Борковського Миколи Аристарховича. Арештували його 26.08.1937 р., а розстріляли 27.09.1937 р. 1 лютого 1960 р. президією Житомирського облсуду його реабілітовано, але постанову наділено грифом «секретно». Ні про розстріл, ні про реабілітацію ми не знали, як не знали і про те, що він похований у Житомирі поблизу Єврейського кладовища. Прізвища осіб, які свідчили проти нього, закреслені, аби не було вендети. Але про яку вендету до таких самих жертв комуністичного людоїдства може йтися? Дідуся, як і його рідного брата, чоловіка їхньої сестри та товариша, було заарештовано і розстріляно Київським обласним НКВС за рознарядкою політбюро ЦК Компартії про вбивство у Київській області 2 тис. небезпечних для компартії та радвлади авторитетних людей. У протоколі «трійки» так і записано: «ворог радвлади і комуністів».
Я, беручи до рук справу, боявся, що люди напишуть погане про мого дідуся як гнобителя. Але жодних свідчень про нелюдське ставлення. Навпаки, у справі сказано про те, що у дідуся на час арешту було багато худоби (а це 1937 рік після голодомору). У нас є свідчення людей, що за життя дідуся, зокрема у 1960 році, їм непогано жилося, а після його розстрілу село розігнали, щоб стерти з пам’яті.
Члена «трійки», який підписав розстріл дідуся, секретаря Київського обкому партії Кудрявцева розстріляли через два місяці. Начальника обласного НКВС Шарова розстріляли через рік. Начальника райНКВС Аппеля, який клепав справу, засудили через півтора року. Кому мститися? Вони усі жертви компартії-людожера. Якби це стосувалося лише кількох десятків тисяч дворян, але ж компартія знищила десятки мільйонів чоловіків, жінок і навіть дітей, яких замовляли на розстріл з 10-річного віку. Компартія, яка підготувала плацдарм для нападу на нашу землю гітлерівців, котрі разом із комуністами знищили понад 20 млн. людей. Серед полеглих і старший син мого розстріляного компартією дідуся Володя Борковський. Його, разом з Іваном Зикіним із Волгограду, закатували гітлерівці за боротьбу з ними, як і батька Володі – комуністи. Він не став зрадником народу і бабуся не послала жодного із синів у поліцію на службу ворогу народу. На могилу дяді Володі приходять щороку, 9 травня, люди і шанобливо кладуть на його могилу квіти. Ось що означає наш дворянський рід Дуніних-Борковських і честь держави та народу.
Віктор БОРКІВСЬКИЙ
