Людина і суспільство: ЗАРАДИ СПРАВЕДЛИВОСТІ... ДО ТЕМИ СМЕРТНОЇ КАРИ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ ТА У СВІТІ
Питання смертної кари завжди було цікавим і дискутивним для кожного соціуму. Дарма вважати, що проблематика смертної кари більше не актуальна і є для України справою минулого часу. Щоразу після заслуховування чергового випуску новин про злодіяння ще одного кривавого маніяка чи серію інших тяжких злочинів питання відсутності адекватної реакції з боку держави на такі дії набуває дедалі більшої ваги. Так, спостерігаючи за судовим процесом над одним з найбільш кривавих маніяків за історію людства – Сергієм Ткачем, який позбавив життя у жорстокий спосіб до сотні осіб, і був засуджений у Дніпропетровську на довічне позбавлення волі, тема смертної кари знову постала злободенною і гострою.
Українські правознавці А.Музика та В.Пуйко дають наступне визначення поняття смертної кари: смертна кара – це винятковий, найсуворіший вид покарання, що полягає у примусовому позбавленні життя засудженого від імені держави і за вироком суду.
Смертна кара веде свій початок від того, коли держава взяла на себе функцію виконання покарань за злочини, замінивши цим інститут кровної помсти. У християнських джерелах, наприклад Біблії, міститься чимало настанов щодо необхідності смертної кари. Шкода, що не всі читали вказану книгу, тому деякі невігласи вважають, що християнство проти смертної кари.
На українських землях смертна кара передбачалася Руською Правдою. Поширеною вона була і згідно з царськими законами. Після хрещення Русі князь Володимир скасував смертну кару, однак через те, що «жахливо стало дорогами їздити», так відмічено в одному з літописів, такий стан речей протримався недовго. Козаки також застосовували смертну кару – за найтяжчі злочини.
Карний козацький звичай
На території України-Гетьманщини протягом другої половини ХVII - ХVIII століть покарання у вигляді смертної кари здійснювалося згідно з правовими нормами “Військових артикулів Війська Запорозького”, Статуту Литовського, а також звичаєвих установок. Смертна кара для козака оголошувалася на Генеральному чи Полковому військових судах у таких випадках: втеча з поля бою (дезертирство), перехід на бік противника або діяльність на його користь (зрада), вбивство побратима чи іншого козака, вбивство без належних підстав мирного жителя. Покарання здійснювалося через повішення (карання “на горло”); розстріл, закопування живцем в землю, утоплення або відрубування голови.
А ще довгий час на Запорозькій Січі існував наджорстокий спосіб покарання винного, що був відомий ще з далекого середньовіччя. Він полягав у тому, що вбивцю ховали заживо разом із його жертвою. Очевидно, цей «варварський» звичай перейшов на Гетьманщину у вигляді символічного приковування злочинця на певний час до тіла вбитого чи його труни. Як засвідчують сучасники, це був дуже дієвий метод покарання вбивць. З одного боку, він навіть відзначався деякою гуманністю, адже винного в смерті людини не позбавляли життя. Та й, безперечно, знаючи про надмірну жорстокість цієї кари, лише одиниці потенційних убивць зважувались втілити свої наміри в життя.
Убивця залишався прикутим до труни інколи протягом кількох діб. Часто-густо в такому вигляді він супроводжував свою жертву до церкви, а потім на кладовище. У зачиненому приміщенні храму злочинець був змушений провести цілу ніч наодинці з жертвою, спокутуючи свою страшну провину. Досить часто, щоб вбивця не втік або не завдав якоїсь шкоди церковному майну, його міцно зв’язували і клали під ношами, на яких знаходилася труна. Страшно навіть подумати про душевні муки людини, яка перебувала в такому стані. Мало хто з убивць міг витримати таке покарання і не втратити розуму. Не обов’язково бути великим знавцем людської природи, щоб уявити собі ті моторошні моменти, що їх пережив винний у скоєнні злочину. Адже йому довелося вислуховувати не тільки плач і погрози родичів загубленої ним людини, а й прокльони усіх співчуваючих жителів села чи містечка.
Відомий знавець побуту українського народного життя XVI-XVIII століть Орест Левицький, дослідивши старовинні актові книги міста Полтави, описує наступну історію, яка трапилася тут у травні 1700 року. В однієї полтавської вдови був син Тимко, який змалечку втратив батька й виріс без сильної чоловічої руки таким собі ледацюгою і п’яницею. Хоча він мав непогану професію «гаптаря»-швеця, більшу частину свого ще молодого життя проводив ніде-інде, як у шинку. Мати Тимка, яку в народі кликали Кузьмихою, довго переживала за свого гулящого сина і вирішила його одружити, напевно, сподіваючись на те, що молода дружина зуміє виправити недоліки волоцюги. Але не так сталося, як гадалося. Тимко продовжував ходити до шинку. До того ж він ще й злигався з місцевою шинкаркою Гапкою, яка, хоча й була «підстаркувата», але «бавилася чарівництвом», і таким чином змогла привабити до себе постійного відвідувача закладу...
Так би воно й тяглося, якби не подія, що відбулася 9 травня, у день Святого Миколая. Зранку Тимко пішов на ярмарок, де й познайомився з якоюсь черницею з Буддистського монастиря. Разом вони зайшли до шинку, де Тимко відрекомендував Гапці свою нову знайому як далеку родичку. Та з кожною випитою чаркою горілки шинкарка все більше починала ревнувати свого коханця до прибулої. Не на жарт розізлившись після чергового «нецензурного» випаду Гапки на свою адресу, Тимко взяв рогача й вигнав її на кухню. Позбавившись на деякий час набридливої коханки, він спокійно пішов спати до бокової кімнати разом із черницею. Зрозуміло, що шинкарка не могла цього стерпіти, а тому підкралася до дверей і зачинила їх зі зворотного боку. У неї виникла думка покликати людей, щоб ті засвідчили «перелюбство» Тимка з черницею й згідно з народним звичаєм «обрізали їм поли» та відвели до ратуші. Але краще б вона цього не робила. Поки Гапка відійшла на хвилину від дверей, до шинку зайшла сусідка Ганна Іваниха й, зачувши за дверима бічної кімнати якесь хропіння, відчинила їх. Тим самим вона розбудила Тимка, який міцно спав після великої кількості випитого. Тут, на свою біду, до коридору вбігла Гапка й знову спробувала зачинити двері. Та розлючений Тимко все ж зумів їх вибити й так міцно відлупцював свою колишню коханку, що та померла на місці бійки. Тут прибігли люди, які відразу ж зв’язали вбивцю й відвели його до «полкового уряду».
Прохмелівши, на допиті Тимко визнав свою провину, пояснивши, що він «був п’яним і, не стерпівши, вдарив її тільки два рази, а Гапка впала на землю і зараз дух випустила». Це підтвердила і присутня при вбивстві Ганна Іваниха. Хоча факт скоєння злочину було доведено, однак суду необхідно було дочекатися полковника, якого на той час не було в місті. Тому на час його відсутності Тимка вирішили «при тілі небіжчиці Гапки прикувати, пока буде небіжчиця похована, а після поховання звичайним до секвестру (під арешт. – Авт.) його, Тимка, дати». До нас дійшло рішення суду з цієї справи. Зважаючи на слізні прохання матері й дружини, його не скарали «на горло», а визначили виплатити грошовий штраф. Але з огляду на те, що родичі Тимка, як і він сам, були бідними, суд вирішив відрядити його на «вічну панську службу» до полтавського полковника Івана Іскри. Так закінчилася ця комічно-страхітлива побутова історія.
Приковування вбивці до труни жертви – цей досить жахливий, але разом з тим і повчальний звичай, проіснував в Україні до кінця XVIII століття. Історики зафіксували, що у 1783 році в одному із православних храмів Чернігівської єпархії, після необхідної панахиди над вбитим козацьким сином Йосипом Біденком, до його труни була прикована Христина Водянникова, яка походила з іншої козацької родини. Керуючись ревнощами, вона вбила сусідського парубка. Цікаво, що місцевий священик не тільки не заборонив родичам загиблого виконати стародавній звичай, а й допоміг їм в’язати Христину мотузками й класти її під труну нещасного хлопця. Однак ця подія не залишилася поза увагою представників тогочасної центральної влади. Генерал-гебернатор України-«Малоросії», граф П.Рум’янцев після того, як дізнався про цей випадок, надіслав лист-циркуляр до архієреїв усіх українських єпархій з проханням не допускати надалі такого жорстокого способу покарання, що «принижує людство». Високі церковні чиновники одразу ж видали свої накази про заборону подібних випадків у майбутньому.
Багато шанувальників творчості одного з найвеличніших письменників світової літератури, українця Миколи Васильовича Гоголя знають, що більшість сюжетів для творів він брав зі щоденного життя та побуту своїх земляків – мешканців українських сіл і містечок. Зважаючи на свою природну допитливість та історичну освіту, М.Гоголь записував різні народні перекази, які передавав, за його словами, «майже у такій простоті, як і чув». Прикладом цього є знаменита повість «Вій», написана в другій половині 30-х років ХІХ століття. Головний герой цього класичного твору, філософ київської «бурси» Хома Брут, вмирає після того, як три ночі поспіль проводить у хутірській церкві поруч з труною, в якій знаходилася вбита ним відьма. «...Философ все еще не мог прийти в себя и со страхом поглядывал на это тесное жилище ведьмы. Наконец гроб вдруг сорвался со своего места и со свистом начал летать по всей церкви, крестя во всех направлениях воздух», – передавав страхітливі відчуття свого персонажа Гоголь. Хіба це не могло бути узагальненням тих моторошних душевних страждань, які довелося пережити багатьом покараним за допомогою цього методу злочинцям? Таким чином, давній козацький карний звичай прив’язування вбивці до труни і закриття його на ніч разом з жертвою до храмового приміщення завдяки уяві видатного письменника перетворився на фантасмагоричну й популярну до цього часу повість.
Свого часу імператриця Єлизавета Петрівна призупинила виконання смертних вироків, хоча й не скасувала смертної кари.
У 1947 році в Радянському Союзі смертну кару було скасовано, найвищою мірою покарання стало позбавлення волі на двадцятип’ятирічний термін у таборах суворого режиму. Натомість через три роки, під значним тиском громадськості, листами від трудових колективів та індивідуально громадян, смертну кару було поновлено, однак лише за державні злочини.
Проте згодом перелік злочинів, що за них передбачалася смертна кара, почав поступово розширюватися, оскільки гостро постала проблема рятування законослухняних громадян від свавілля бандитів, вбивць, ґвалтівників, а держави – від шпигунів, диверсантів і фальшивомонетників; адже ті відчули повну безкарність і вседозволеність в умовах відсутності смертної кари.
З радянських часів Україна успадкувала виважений і справедливий кримінальний кодекс, в якому смертна кара передбачалася як виняткова міра покарання у вигляді розстрілу. Кримінальним кодексом України смертна кара передбачалася у 33 складах злочинів, у тому числі в 11 злочинах проти держави й 16 військових злочинах.
Смертна кара встановлювалася за особливо небезпечні злочини проти держави, життя, правосуддя, за військові злочини (в умовах воєнного стану чи бойової обстановки). Однак під тиском Ради Європи, до якої Україна вступила восени 1995 р., у березні 1997 р. на виконання смертних вироків було накладено мораторій. Рішенням Конституційного Суду України від 29.12.1999 р. було визнано, що смертна кара суперечить Конституції України.
Такі поспішні дії української сторони зумовлювалися обуренням з боку Ради Європи і, фактично, погрозами і шантажем з боку Страсбурга.
Остаточно як вид покарання смертну кару було скасовано у 2000 році. Кримінальним кодексом редакції 2001 року не передбачалося такого виду покарання, як смертна кара.
Варто наголосити, що Європейська конвенція з прав людини та основних її свобод в оригінальній редакції не забороняла застосування смертної кари. Смертна кара заборонялася додатковими протоколами до цього документа. Натомість Україна, вступаючи до Ради Європи, взяла на себе зобов’язання скасувати смертну кару.
3 грудня 2002 р. Верховна Рада України направила до Ради Європи прийнятий нею кілька днів тому Закон «Про ратифікацію Протоколу 13 до Європейської конвенції з прав людини». Цей протокол, що був укладений у Вільнюсі 36 державами, виключає застосування смертної кари як у мирний, так і військовий час.
Слід зауважити, що інші держави світу не поспішають наслідувати приклад України. Так, наприклад, у дні, коли парламент України приймав зазначені вище документи, в Арабських Еміратах український громадянин був засуджений на смерть за скоєння тяжких убивств, й аргумент про скасування смертної кари в Україні не був прийнятий до уваги судом.
Обурені українські громадяни пікетували суди, вимагаючи виконати смертні вироки кривавим злочинцям, таким, як маніяк Анатолій Онопрієнко, який жорстоко вбив 52 людини, навіть шестимісячну дитину. Аналогічні акції обурення мають місце і в Росії. Нещодавно за скоєння 49 жахливих убивств молотком по голові був засуджений на довічне позбавлення волі московський маніяк Пічужкін, таку ж міру покарання було обрано і для Нурпаші Кулаєва, єдиного, кого захопили живим після трагедії в Беслані, де розстріляли понад 350 дітей.
Натомість 434 українські злочинці, що були засуджені на смерть і чекали справедливого покарання у камерах смертників, зітхнули з полегшенням, отримавши сите існування за рахунок платників податків. Сидячи по двоє в камерах площею 15 квадратним метрів і харчуючись на 20 доларів на місяць, їм нічого не залишається, крім як писати довгі й прискіпливі скарги до Ради Європи щодо порушення їх прав.
Зітхнули з полегшенням і ті злочинці, що на свободі, – скасування смертної кари в Україні надихнуло їх на новий виток насильства...
Після скасування смертної кари за доволі короткий термін в Україні було скоєно понад 240 тяжких, звірячих злочинів, у кожному з яких дві чи більше осіб були жорстоко вбиті.
Через в’язниці, неготові до утримання величезної кількості довічно ув’язнених, злочинці перебувають у тісних, задушливих камерах, не маючи нерідко доступу до лікаря чи листування, за що Рада Європи критикує Україну не менш жорстко, ніж за часів існування смертної кари.
Крім того, використовуючи дірки національного законодавства, довічно засуджені мають величезні шанси доволі скоро опинитися на волі. Маючи вірного союзника в особі Ради Європи, криваві злочинці скаржаться практично на все, вимагаючи багатотисячних компенсацій за порушення своїх прав. За даними опитувань, майже всі довічно засуджені в Україні вірять у те, що звільняться.
Скасування смертної кари в Україні й знущання в такий спосіб над численними злодіями, але все ж людьми, було продуктом незваженої зовнішньополітичної гонки України. Як слушно наголосив видатний вітчизняний науковець Л.Тупчієнко, сьогодні лише сліпий не бачить, як орієнтація на Європу змінилася на прислужництво перед Заходом, угодство і пряме холуйство.
Слід зауважити і той факт, що вченими-криміналістами було остаточно обґрунтовано і доведено той факт, що максимально допустимим терміном ув’язнення є п’ятнадцять років позбавлення волі. Якщо цей термін є більшим, людина, фактично, перестає бути людиною через оніміння і деградацію її якостей. До скасування смертної кари саме п’ятнадцятирічний термін ув’язнення був максимально допустимим за карним кодексом України. Не слід брати приклад із західних держав, наприклад США і країн Західної Європи, де за скоєння вбивства особа проводить 30 (інколи й 40-50) років згідно з псевдогуманним й теоретично необґрунтованим тамтешнім кримінальним правом.
Таким чином, якщо 15 років є гранично допустимим терміном ув’язнення, то особи, винні у скоєнні більш страшних і антисоціальних злочинів, ніж за них передбачений цей термін, мусять бути просто страченими.
Під час скасування смертної кари яскравим був і той аргумент, що можуть існувати і є судові помилки. Однак можливість судової помилки зовсім не є аргументом на користь скасування смертної кари. Адже існує, наприклад, таке поняття, як помилка лікарів (скільки людей померли на операційних столах, від невірного діагнозу і відповідного лікування тощо), однак ми ж не говоримо про необхідність відмови від послуг лікарів. До того ж, питання тут стоїть не в смертній карі, тобто системі виконання покарань, а в системі дізнавання і слідства. Крім того, від часу винесення смертного вироку до його виконання проходить доволі тривалий час, за який судова помилка, якщо вона і мала місце, може бути виправленою.
Потрібно зауважити й більше: під час заміни смертної кари на довічне ув’язнення законодавство Ради Європи суперечить саме собі, оскільки це порушує умови її конвенції про запобігання тортурам і таким покаранням, що принижують гідність. Адже утримувати людей до кінця їх життя, немов звірів у клітці, якраз і є найцинічнішим приниженням їх людської гідності. А утримувати ж тяжких злочинців у бездоганних умовах, з першокласною їжею, цікавими розвагами, доступом до мережі Інтернет тощо є просто неетичним. Адже більшість населення нашої планети – чесні працелюбні люди – не мають і половини цього. Крім того, за які заслуги вбивцям і терористам потрібно забезпечувати такі умови?!
Крім того, не заперечуючи проти евтаназії та абортів, законодавство Ради Європи видається дедалі більш непослідовним та алогічним. Адже головним аргументом на користь скасування смертної кари було твердження про неприпустимість позбавлення людини життя. Важливим є і той факт, що Європейська конвенція з прав людини та основних її свобод не забороняє смертної кари, а саме вона є базовим на сьогодні документом у сфері прав людини. Смертна кара забороняється додатковими протоколами до цієї конвенції, доцільність яких можна сміливо ставити під сумнів.
Вагомим аргументом тут є і те, що населення більшості держав, де смертну кару скасовано, переважно не підтримує цього кроку. Так, наприклад, у Чеській Республіці, де смертну кару було скасовано улітку 1990 р., прибічників смертної кари удвічі більше, ніж її противників. Загалом, не тільки український досвід, а й досвід багатьох країн світу, що періодично переживали скасування смертної кари, переконливо свідчить, що така зміна не була дієвою. Однак лише від президента Польщі Леха Качинського, послідовного прихильника смертної кари, сьогодні в верхах чути несміливі заяви про можливу необхідність її поновлення на європейських теренах.
Погляньмо і на інший аспект: якщо довічно засуджений відсидів у таборах свої 20-50 років і йому вдалося вийти на волю в межах законодавства держави щодо умовно-дострокового звільнення, то кому ця людина буде потрібна, що вона зможе зробити, повернувшись у суспільство? Навіть якщо вона не повернеться на кримінальну стезю, а її стан здоров’я дозволятиме працювати (хоча, враховуючи ті терміни, після проходження яких допускається умовно-дострокове звільнення довічно ув’язнених, таке траплятиметься нечасто), така людина буде вигнанцем у чужому для неї світі.
Слід згадати і те, що кримінальне право середньовічних країн Західної Європи, наприклад, відзначалося своєю неймовірною жорстокістю та суворістю покарань, яким поступалися навіть фундаменталістські закони шаріату. Так, крадіям нерідко відрізали вуха; тим, хто погрожував зброєю панам, просто відшрубовували кінцівку, яка тримала зброю. Мали місце й факти позбавлення людей зору, причому у доволі жорстокий спосіб, навіть відрізання чоловікам дітородного органу. А сьогодні йдеться про скасування смертної кари… Наявно, що у сенсі кримінальних покарань західноєвропейські країни просто кидає із крайності в крайність, питання тільки в тому, чому разом з ними має кидатися і Україна.
Важливою є і сама процедура страти. Адже, наскільки відомо, в Україні засуджений ніколи не знав, що його ведуть на смерть, і виконання вироку (у вигляді розстрілу) тому не виглядало таким жахливим. Годі згадувати інші способи страти у країнах Заходу ХХ ст.: англійське повішення та французьку гільйотину, фактично, середньовічні способи вбивства людини, яка мусила проводити останню ніч, знаючи, що вранці її поведуть страчувати. Потрібно говорити не про відміну смертної кари загалом, а про оптимізацію шляхів виконання смертних вироків. Зрозуміло, навіть меншість, яка виступає проти смертної кари, виступали радше проти гільйотини і шибениці, аніж проти вищої міри в цілому. Згадаймо США, де родичам потерпілих дозволяють бути присутніми під час страти злочинців, де смертна кара і досі є публічним явищем, що дійсно неприпустимо, оскільки метою смертної кари не може бути помста, а лише стримання інших громадян від скоєння тяжких злочинів.
Слід зауважити також, що смертна кара може бути простою і кваліфікованою, тобто із завданням засудженому додаткових фізичних страждань. Останнє є дійсно негуманним явищем, проте традиції страти деяких східних країн (інколи США) іноді нехтують цим. Так, у Сполучених Штатах Америки є п’ять способів страти: розстріл, електричний стілець, повішання, газова камера та смертельна ін’єкція, від якої нерідко засуджені були змушені помирати протягом чотирнадцяти хвилин. Розстріл же є найбільш гуманним способом страти і кращим за помирання у тісній камері.
Не є дієвим і той аргумент на користь скасування смертної кари, що метою покарання є виправлення, а, стративши людину, вже нікого виправляти. Як було зазначено вище, головною метою покарання є стримування інших від скоєння злочинів. Крім того, хіба можна виправити таких звірячих покидьків, як Андрій Чикатило чи Анатолій Онопрієнко, які холоднокровно, заради власного задоволення жорстоко розправилися з понад п’ятьма десятками людей кожен? Покарання ніколи не може бути повністю адекватним злочинові, адже крадія за вироком суду ніколи не обкрадали, а ґвалтівника не ґвалтували, обмежуючись заточенням до тюрми. Однак не можна рівняти всі злочини, і сама людська сутність вимагає встановлення жорсткішого покарання за особливо тяжкі й суспільно небезпечні злодіяння.
Смертна кара мусить існувати у суспільстві як стримуючий засіб проти скоєння тяжких антидержавних і антисоціальних злочинів, для вилучення з суспільства жорстоких, нелюдських елементів. Під час входження до Ради Європи Україна мала справу з банальною безвихіддю, оскільки їй поставили ультимативні вимоги до скасування смертної кари, хоча, за канонами міжнародного права й звичайною логікою, держава як суверенний актор міжнародних відносин може і мусить сама вирішувати свої внутрішні питання, а оформлення кримінального кодексу є одним із них.
Скасування смертної кари суперечило не тільки релігійним, правовим і морально-етичним нормам, а й історичній традиції українського суспільства. Досвід трьох попередніх скасувань смертної кари на вітчизняних теренах виявився негативним і переконливо довів свою недієвість. Поновлення смертної кари, таким чином, є актуальним для України і необхідним для її ефективного державного будівництва, демократичного розвитку громадянського суспільства.
Однак смертна кара сама по собі не є вирішенням проблеми соціального благополуччя суспільства. Її відміна чи відновлення не вирішить жодних питань.
Ключовим питанням є наведення «порядку» в ТБ-ефірі, зокрема позбавлення від пропаганди насилля. Потрібна профілактика злочинності, зокрема поширення культу здорового і успішного життя, християнської етики. Зрештою, реформування самих правоохоронних органів, які часто, на жаль, виявляються прихильниками злочинів.
Ростислав БАЛАБАН, кандидат політичних наук, старший науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України Ігор ЧЕРІНЬКО, аспірант КНУ імені Тараса Шевченка
