Історія, філософія, релігія:БИКІВНЯНСЬКА ТРАГЕДІЯ МОВОЮ ДЖЕРЕЛ
Українське козацтво завжди опікувалося відродженням національної пам’яті свого народу. Зокрема, козацькі організації України традиційно беруть участь у заходах зі вшануванні пам’яті жертв політичних репресій, які проходять щороку у третю неділю травня у Биківні. Цього року офіційні заходи відбудуться 16 травня. Подаємо статтю, написану заступником начальника управління меморіалів, музеїв та заповідників Українського інституту національної пам’яті Бичеком Володимиром Володимировичем у співавторстві з працівниками Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили».
Минуло вже понад двадцять років з того часу, коли широка громадськість почала дізнаватися про велику трагедію, пов’язану з Биківнянським лісом. У 1936-1941 рр. цей ліс став свідком злочинних діянь більшовицького режиму, що розправлявся з людьми, які своїм походженням та світоглядом викликали у нього підозру. Сюди під покровом ночі звозили тіла київських в’язнів, які від судових та позасудових органів влади отримали вирок: «вища міра покарання – розстріл»!
З середини 80-х рр. ХХ ст. в Україні проводять систематичну роботу з увічнення пам’яті жертв радянської репресивної машини. Створюються меморіальні комплекси, проводяться громадські та наукові слухання, відбуваються пам’ятні заходи. Найбільш масштабним є напрям роботи зі з’ясування поіменного переліку осіб, похованих у Биківнянському лісі. Як не намагалася радянська влада приховати свої злочини, на сьогодні ми маємо цілий комплекс історичних джерел, які, взаємодоповнюючи один одного, забезпечують можливість відтворити якомога повнішу картину політичних убивств у Києві в 1936-1941 рр.
Биківнянське поховання розташоване на північно-східній околиці Києва, у 19-20 кварталах від Дарницького лісництва. Його розміри сьогодні встановити складно, адже за часів розгортання воно було огороджено щільним парканом і перебувало під цілодобовою вартою. Спогади мимовільних свідків (мешканців с. Биківня) та безпосередній огляд місцевості дозволяють припустити, що орієнтовна площа цього людського могильника сягає 6 га. Рештки розстріляних тіл можна ідентифікувати, але це дуже складно зробити, адже НКВСівці, яким і життя людське нічого не вартувало, не переймалися облаштуванням мертвих тіл. Розстріляних скидали у ями глибиною 2 метри, складаючи один на одного і засипаючи півметровим шаром землі. Задля нерозповсюдження інфекцій у ями насипали вапна, що пошкодило трупи. Після війни з Биківнянського могильника зняли огорожу і це відкрило нелюдам шлях до грабунку могил. З часом територія поховань перетворилася на перерите звалище кісток, черепів, одягу, взуття розстріляних. На початку 70-х рр. влада зайнялася «упорядкуванням» могильника: ями було загорнуто бульдозером. Звичайно, за таких обставин ідентифікація решток є дуже складним завданням, але її потрібно робити, щоб хоч трохи спокутувати провину перед родичами загиблих.
Зараз на території поховання діє Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили». Переведення цієї території у режим заповідної зони – єдиний можливий спосіб уберегти рештки закатованих людей від негідного поводження. Охорона могильника забезпечить можливість справжнього наукового вивчення тієї страшної трагедії, а головне – навіки збереже неспростовні докази злочинів радянської влади. А це виявляється вкрай необхідно. Все менше залишається живих свідків часів репресій, а стіни архівосховищ не змогли забезпечити повної збереженості писемних документів.
Спогади очевидців 1939-1941 рр. є не менш важливим джерелом інформації для дослідження Биківнянських поховань. Саме завдяки сміливості та сумлінню людей, які бачили наслідки розстрілів НКВС, вдалося пробудити увагу громадськості у середині 80-х рр. і розпочати тривалий процес відновлення пам’яті про жертви Великого терору. Людська пам’ять – той невичерпний арсенал, який допомагає долати всі неправди світу. Доки жива людська пам’ять, доти житимуть серед нас душі страчених.
Багато людей бачили, як у другій половині 1937-го – 1938 рр. майже щоночі до Биківнянського могильника на вантажних машинах привозили трупи розстріляних. У повоєнний час мешканці Биківні на власні очі могли пересвідчитися у злодіяннях влади. Після зняття огорожі на території поховань проступили контури ям, які стали останнім прихистком жертв репресивної машини. Ями були щільно розташовані одна біля одної і це дає підстави висловити припущення про масштаби розстрілів. Один із перших дослідників трагедії Микола Григорович Лисенко називає цифру, що сягає аж 150 тисяч загиблих.
Спростувати чи підтвердити ці припущення можна лише після того, як буде зібрано показання всіх свідків та родичів загиблих, проведено пошуково-ексгумаційні дослідження, а також ретельно опрацьовано всі документи, що збереглися в архівних установах.
У передвоєнні роки радянська влада мала вже достатньо сформовану бюрократичну систему, в середині якої діяло чітко налагоджене справочинство. Кожен наказ, припис фіксувався і, звичайно, документувалося їхнє виконання. Радянська ідеологія виховувала людину нового типу – гвинтика державної машини – беззастережного виконавця волі партії та Сталіна. Через це від кожного посадовця вимагали ведення чіткого обліку виконаних робіт. Особливо це стосувалося функціонерів силових органів, на яких покладали надважливе завдання – тримати у покорі весь народ і забезпечувати таким чином перебування комуністичної партії при владі. Та й самі функціонери були зацікавлені у чіткому обліку і сумлінному веденні документації: старанно виконана робота гарантувала кар’єрне зростання та урядові нагороди.
Після смерті Сталіна чимало документів, у яких фігурували причетні до репресій вищі державні посадовці, було знищено. Але і попри це сучасні дослідники мають у своєму розпорядженні достатню кількість писемних джерел для повного розслідування злочинів тоталітаризму.
Сумнозвісний наказ наркома внутрішніх справ Єжова № 00447 від 30 липня 1937 р. містить склади «трійок», які вершили суд над людьми, а також перший ліміт на вбивства. По Київській області НКВСівці мали розстріляти 2000 осіб. Згодом тричі надавалися додаткові ліміти на винесення вироку «вища міра покарання», всього за 1937-1938 рр. мали позбавити життя 26 150 мешканців Києва та області.
Відомий дослідник Андрій Іванович Амонс, опрацювавши протоколи рішень київської «трійки» та московської «вищої двійки», підрахував, що з 5 серпня 1937 р. по 31 грудня 1938 р. у тюрмах Києва та області було розстріляно 19 727 осіб. Виявлені протоколи лише частково відображають масштаби розстрілів. Значна їх частина не збереглася або поки що не знайдена.
Задля з’ясування повноти джерельної бази необхідне ґрунтовне опрацювання матеріалів галузевого державного архіву СБУ (де зберігається основний комплекс документів, в яких зафіксовано Биківнянську трагедію), Центрального державного архіву громадських об’єднань України, державних архівів м. Києва та Київської області. Слід мати на увазі, що і до, і після існування «трійок» та «двійок», а також одночасно з ними працювали й інші органи, які виносили рішення про розстріл громадян: Верховний Суд СРСР, його виїзна колегія, обласний, спеціальні суди, військові трибунали. Звичайно, повноцінне дослідження Биківнянських поховань неможливе без вивчення матеріалів, що зберігаються в архівах Російської Федерації, адже значну частину документів діяльності місцевих репресивних органів дублювали і надсилали до Москви.
В українських архівах зберігаються слідчі справи розстріляних. Цінність цих документів надзвичайна. В них містяться відомості про останні дні життя в’язнів: як часто їх водили на допити, які зізнання з них вдалося вибити, коли було здійснено вирок. У справах також можна знайти анкетні дані арештантів, протоколи їх допитів, рішення про призначення покарання. Відомості слідчих справ, які вели органи НКВС, слід розглядати з особливою прискіпливістю. Як правило, «трійки» та «двійки» приймали рішення швидко, не піклуючись про збір достатньої доказової бази. Підставою для винесення вироку найчастіше ставало зізнання самого в’язня та інших арештантів. Закатовані люди під тортурами змушені були підписатися під будь-якими злочинами.
Справи 1937-1938 рр., здебільшого, є груповими. Влада була зацікавлена у «викритті» потужної контрреволюційної мережі. Тому НКВСівці вигадували неіснуючі зв’язки між людьми, а для напускної достовірності підбирали їх за територіальною, професійною, національною ознакою або належністю до колишніх політичних чи громадських організацій. Протоколи допитів складали у кількох примірниках, відповідно до кількості згаданих у ньому прізвищ. Це дає змогу встановити повний перелік заарештованих і відновити знищені або втрачені справи.
Сучасні українські дослідники (М.Г.Лисенко, А.І.Амонс, М.М.Роженко, О.Г.Бажан) опрацювали значну кількість архівно-слідчих справ, на основі яких уклали списки розстріляних і похованих у Биківнянському лісі. Подальші дослідження потрібно спрямувати на з’ясування повноти цих списків шляхом залучення всіх наявних джерел, їх уніфікацію та укладення єдиного переліку мешканців Києва та Київської області, які загинули під тиском репресивної машини. І тоді вже буде не важливо, скільки прізвищ міститиме такий перелік, головне, щоб він був якомога повнішим: щоб жодне ім’я не пішло в небуття, щоб про загиблих не забували, щоб пам’ятали, а трагедія – не повторилася.
Бичек В.В.,
Безпаленко В.В.,
Привалко Т.В.
