Світочі: КОХАННЯ І СТРАЖДАННЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

З творчістю Лесі Українки в нашу літературу входили цілі світи, незнані чи малознані раніше, відкривались нові тематичні обшири. Небагато хто виходив на такі океанні простори, досягав таких масштабів художнього синтезу.

Олесь Гончар

25 лютого виповнилося 139 років від дня народження відомої української письменниці Лесі Українки. Вона творила в найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також цікавилася фольклором (220 народних мелодій записано з її голосу), брала активну участь в українському національному русі. Леся була дуже обдарованою, знала 12 іноземних мов, гарно грала на фортепіано. А ще мала неабиякі малярські здібності. І, можливо, якби не тяжке захворювання, ми б тепер милувалися її картинами.

Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) – аристократка, дочка дійсного статського радника, нащадок старовинного шляхетського роду і козацької гетьманської старшини. Її предок по батьковій лінії ще в XIV ст. одержав герцогський титул від імператора Фрідріха. Предки по материній лінії, Косачі, були правителями Герцеговини. Її предок із роду Драгоманових – Гречин, який служив перекладачем при уряді Хмельницького, одержав козацьке прізвисько «драгоман», став потім засновником роду Драгоманових. Мати Лесі – письменниця Олена Пчілка. Стараннями біографів поетеси був створений хибний образ Олени Пчілки як старої примхливої дами. Однак саме вона прищепила Лесі любов до рідної мови, адже батько зовсім не говорив українською. Саме мати дала доньці все: талант, освіту, літературну долю, вигадала для неї псевдонім.

Про Лесю Українку написано дуже багато. За окремими дослідженнями про неї годі розгледіти людську особистість великої доньки нашого народу. Поетесу особисто знав Іван Франко, цікавився її творчістю, писав критичні статті про її окремі твори та збірки. Своїм геніальним пером він створив образ Лесі Українки як митця, налаштованого лише на боротьбу. Тому у свідомості багатьох людей утворився образ жінки-революціонерки з чоловічим характером. Невдалі фотографії хворої поетеси і слова Максима Тадейовича Рильського, який назвав Лесю «Жанною д’Арк нашої літератури», доповнили цей образ і закріпили його назавжди.

Зазвичай висловлювання дослідників і критиків стосувалися літературної діяльності поетеси, у якій дійсно «сталь» переборює «ніжність». За образом людини заховали образ красивої, ніжної, люблячої і нещасливої жінки.

Кажуть, що справжній поет не повинен бути щасливим. Цей вислів можна віднести до долі Лесі Українки. Здається, вона народилася для щастя, адже Бог дав їй стільки талантів, але життєвий шлях виявився важким, тернистим, переповненим фізичного болю і душевних мук.

Щастя Лесі в тому, що найрідніші люди завжди підтримували її, піклувалися про неї. Тридцять років вона боролося із невиліковною хворобою, і рідні люди, як могли, полегшували її страждання. Але жоден з них не міг захистити Лесю від неї самої, від її кохання. Вона любила без міри. Для письменників кохання – наче світло в кінці тунелю: без нього життя перетворюється на темряву, бруд та вічні пошуки себе. Тому творчість будь-якого поета чи прозаїка – це передусім історія його кохання, зрад, інтриг і пристрастей. Такі історії не схожі між собою, кожна має свою родзинку та особливе значення, і в тому, мабуть, головна принада любові.

У житті Лесі Українки були три чоловіки. Вивчаючи її інтимну лірику («Як я умру...», «Так прожила я цілу довгу зиму», «Не дорікати слово я дала...»), простежуємо стосунки Лесі з Нестором Гамбарашвілі, які, за твердженням деяких біографів, були більш ніж дружніми. Про це начебто свідчила й Ольга Петрівна, Лесина сестра, з якою її єднала особлива духовна близькість. Леся давала Несторові уроки французької мови, він її вчив грузинської. Грузія викликала в дівчини щирий інтерес: її захоплювала сила духу народу, який усім лихоліттям протиставив свою мужність та доблесть і зумів зберегти себе.

У 1897 році різко загострилася хвороба Лесі. Боротися з недугою вона подалася до Ялти. Там, отримавши якось чергового листа від матері, письменниця дізналася про одруження Нестора Гамбарашвілі.

Однак справжнім, великим, спалюючим і знищуючим коханням Лесі Українки був Сергій Мержинський. Познайомилися вони влітку 1897-го в Ялті. Лесю мучив туберкульоз кісток, Мержинського – туберкульоз легенів (сухоти). Він приїхав з Мінська, де служив на залізниці. У Лесі з Сергієм було дуже багато спільного в поглядах на життя. Він подарував поетесі кольорову репродукцію «Мадонни» Рафаеля, з якою вона ніколи не розлучалася. З Сергієм Леся піднімалася на Ай-Петрі, де побачила незвичайну квітку – гірський едельвейс. Її поетична душа назвала квітку «ломикаменем». Саме в Ялті розцвіло їхнє кохання.

А за кілька років Мержинський уже помирав у далекому Мінську. Чотири рази за 1901 рік вона, перемагаючи власний біль, їздила до нього. Мов на крилах, летіла вона до Сергія, бо знала, що потрібна йому, а він з егоїзмом помираючого просив Лесю написати листа іншій жінці про троянди його кохання, які ніколи не зів’януть. Цю чашу Леся випила до дна. Що може бути трагічніше: вмираючий знесилений чоловік і безнадійно любляча жінка все розуміють, але нічого не можуть змінити. Вони не вводили в оману ні себе, ні одне одного: Сергій знав, що Леся кохає його, а Леся знала, що його серце належить іншій жінці.

Хвороба і смерть Сергія Мержинського вимучили Лесю і фізично, і морально. Крім того, усе її життя було боротьбою з власною хворобою. Перші ознаки сухот з’явилися ще в 11 років – цією хворобою була уражена в неї рука. Наприкінці 80-х – на початку 90-х років хвороба ослабла, але в середині 90-х перекинулася на ногу. 1897 року дівчині роблять операцію в Берлині, але 1901 року, після того, як Леся доглядала хворого Мержинського, вона захворіла ще й на сухоти легень. Відтоді поетеса жила в санаторіях у Карпатах, у Сан-Ремо, дві зими на Кавказі. Потім – Ялта, Кутаїсі, знову Берлін.

У 1907 році письменниця приїхала до Криму, щоб лікувати свого друга Климента Васильовича Квітку. Згодом ця людина стане її чоловіком. Климент був молодший від Лесі на дев’ять років. Повідомлення про її заміжжя стало для близьких несподіванкою, адже вони вважали, що з її боку кохання не було. Хоча визнавали, що Квітка обожнював Лесю. «Справа скінчена – ми звінчалися, – пише поетеса у листі до рідні. – Знайшли такого попа, що сам порадив коротший спосіб без оглашеній... Ми не запрошували нікого, крім свідків... Сподіваюсь, що тепер матимемо спокій хоч від людей... все гаразд, ніхто нас нічим не мучить, і ми собі збираємось у Крим».

Коли вона одружилася з Квіткою, їй було вже 37 років. Можливо, там не було палкої пристрасті, але поетеса відчувала потребу мати біля себе вірного друга. Климент Квітка завжди був поруч, коли їй було погано. Вони розуміли одне одного. Їх поєднувало щось глибоке, духовне. Леся вважала, що кохання — це перш за все самопожертва. Вона фактично врятувала чоловіка, наполігши на терміновій поїздці до Криму. Климент був у дуже поганому стані (також хворів на туберкульоз), однак теплий клімат і активне лікування допомогли.

Квітка працював у суді, за фахом був юристом. Чудово грав на роялі, знав музику. Саме Квітці ми завдячуємо записами народних дум. Він звернувся до відомого фольклориста Філарета Колесси й записав з його голосу твори полтавських кобзарів. Протягом подружнього життя Клемент Квітка записав пісні, які Леся пам’ятала ще з дитинства. А вже після смерті дружини в 1917 році видав фотоскопічним способом двотомник «Мелодії з голосу Лесі Українки». Климент Васильович дожив до 1953 року, переживши дружину на 40 років.

Останні дні Лесі Українки пройшли далеко від батьківщини. Поетеса померла на невеличкому гірському курорті Сурамі (поблизу Боржомі). У хвилини смерті біля її ліжка були мама та Квітка. Була біля неї і її молодша сестра Ісидора, яка у хвилини смерті Лесі стояла на пероні й зустрічала потяг із їх старшою сестрою – Ольгою. Лесю Українку поховали в Києві на Байковому кладовищі поряд із могилою батька та брата. Попрощатися з поетесою прийшло дуже багато людей, приїхали делегати з різних куточків країни. Людей прийшло так багато, що було припинено рух трамваїв. Процесію з усіх боків оточили жандарми. Перед входом на кладовище поліція перегородила дорогу й пропускала лише родичів і близьких. Але юрба прорвала кордон і приєдналася до процесії. Навіть після смерті Леся Українка викликала страх в уряду Російської імперії, мабуть, лякали її слова: «Вставай, хто живий, в кого думка повстала!»

Інна НІБАК