Людина і суспільство: СВОГО НЕ ЦУРАЙМОСЯ І У БАРБІ ГРАЙМОСЯ...

Більш ніж півстоліття планета фанатіє від Барбі. Білява лялечка з ідеальними пропорціями, завдяки своїм блакитним оченятам, розкішному волоссю та рожевому лімузинові, здається, назавжди запала в душі й українцям. Виглядати як Барбі, пахнути як Барбі, жити в ідеальному рожевому світі Барбі мріють, на жаль, не лише діти, а й уже цілком дорослі. «Барбіманія» минає. Але чи це так?

«Барбі» – це лише напівфабрикат ідеального життя, нав’язаний заходом. А ми, українці, не надто розбещені радянською лялькою Наташею, радо приймаємо цей новий рожевий культ. То у що ж насправді має «гратися» українець? Невже ми не маємо наших ля-льок, звичаїв, ідеалів, орієнтирів?

Хіба здогадувалася Рут Хендлер, винахідниця ляльки Барбі, у далекому 1959-му, що створить справжню зброю масового ураження? Звичайно, ні. Вона старалася для своєї маленької донечки. Рут дуже хотілося, щоб її чадо не гралося примітивними паперовими іграшками, тому вона винайшла ляльку Барбару Міллісент Робертс, або просто Барбі. Винахідниця, мабуть, могла лише мріяти, що її витвір стане всесвітньовідомим брендом. Прославитися вдалося чомусь лише білявій Барбарі, а її сестрички Мідж, Стейсі, Пі-Джей, Діва, Дана, Трейсі, Кара, Келлі, Стеффі та багато інших залишилися, фактично, за кадром. Малечу ця лялечка приваблювала і приваблює своєю стрункістю, стильністю та функціональністю. А дорослі фанатіють від Барбі, бо вона багата і родом з-за кордону.

У кожної епохи свої кумири. У наш час тисячі дівчат (не хочеться применшити ці цифри) стають схожими на відому американську ляльку. Вони перефарбовуються у блондинок, одягаються у квітчасте й оточують себе рожевими сердечками та пір’їнками, але, не досягнувши бажаного результату (схожості з іграшковим кумиром), стають заручниками власних комплексів. Поширеною стала думка, що причиною залежності від пластичної хірургії є теж Барбі. «Хто ввів моду на худорлявість? Барбі! Хто зробив наших дітей невпевненими у собі»? – «засурмили у всі сурми» українські батьки. Та це ж заокеанська Барбі. Таки вона! Погоджуватися чи ні – справа індивідуальна, але нам, українцям у будь-якому разі слід замислитися: чи потрібні нам закордонні ідеали, їхні рожеві лімузини і біляві Барбі? «Не потрібні! – скажете ви і додасте. – Вітчизняне на полиці: українську ляльку, українську культуру, українську моду»! А де ж її взяти?

Українці, чому ж не створити своїх власних кумирів? (Ті, що вже «підкосили» під закордонних, не рахуються.) Чому?.. І тиша у відповідь… А навіщо створювати, коли все давно створено. Сумно, бо всі ми, здається, конкретно підсіли на «American life» і «American dreаm».

Тиждень тому я побувала у музеї Трипільської культури. У трипільців, до речі, був культ великої матері. Справді великої… Мені довелося побачити її скульптуру, створену ще у IV тисячолітті до нашої ери. Опишу вам ту жінку: крихітна голівка і величезний живіт. Дивує? А колись саме це було ідеалом. Американська Барбі уже втратила б свідомість. На виході з музею вусатий дідусь продавав саморобні ляльки – мотанки. Я зраділа і поспішила купити одну своїй маленькій племінниці. Адже ця лялька – оберіг. Повернувшись додому, віддаю малій Катрусі ляльку. Небога скривилася, але все ж подякувала. Хвилин за десять мотанка вже валялася під журнальним столиком, на якому красувалася пластикова білява манекенниця на рожевому троні. «Де ж ти була, моя красунечко? Як там твій Кен?» – заходилася розпитувати Катруся у розкішної ляльки. Мій подарунок не оцінено. Воно й не дивно. Кого з малечі зацікавить іграшка, схожа на безлике немовля? Каті цікаве все рожеве, все, що блищить, все, що показують по телевізору! Не знаю, як пояснити їй, що у неяскравій, примітивній мотанці закладена енергія пращурів, наші традиції і материнська любов…

Небога не зрозуміє. А що вже казати про цілий український народ… Скажеш: викиньте Барбі, перестаньте їсти гамбургери. Це все здобутки не нашої культури. Нумо вигадувати щось своє. То тебе й камінням закидають!

Ми, дорослі, маримо чужим закордонним життям і ліпимо на себе блискітки, вдаючи Кена і Барбі. Час отямитися, адже їхня Барбара не говорить українською, і навіть російською, не їсть сала і, напевно, не витримає наших двадцятиградусних морозів. Граймося у своє…

Марія Сизон