Історія, філософія, релігія: ГЕТЬМАН ПЕТРО ДОРОШЕНКО: ПРОДОВЖЕННЯ "РУЇНИ"
Козацтво в Україні завжди було нерозривно пов’язано з православною вірою. Більшість повстань проти польського гноблення виникали саме на тлі пригнічення православ’я з боку католицької шляхти. Коли ми сьогодні намагаємося осмислити події та уроки Хмельниччини та Руїни, мусимо чітко усвідомлювати, що, значним чином, вони були пов’язані з внутрішньою потребою народу сповідувати батьківську віру та з небажанням більшості частини населення України підкорятися штучно принесеним, непритаманним народові обрядам і традиціям.
Після прийняття церковної унії головний вектор спротиву русинів чужинським впливам перемістився з площини протистояння мусульманській навалі (Кримське ханство та Оттоманська Порта) в площину конфлікту між православ’ям та католицизмом. Унію церков, що відбулася, не сприйняла більшість населення Малої Руси (сучасної України). Якщо панівна верства – русинська шляхта – переходила в католицизм або унію, виходячи з цілком прагматичних міркувань, то козаки, міщани та хлопи не прийняли унії, цілком слушно вважаючи її виключно засобом подальшого гноблення русинів, черговим політичним інструментом у руках гнобителів.
Також величезною помилкою Речі Посполитої було широке впровадження на русинських територіях практики орендарства, з використанням як орендарів євреїв, які ототожнювалися в народній свідомості з чорними силами. Свавілля орендарів, потреба платити їм навіть за право охрестити дитину або відслужити панахиду за померлим родичем – усе це крапля за краплею переповнювало чашу народного терпіння.
Таким чином, низка конфліктів (русинська – польська шляхта, орендарі – посполиті, козаки – шляхта загалом, православ’я – католицизм) протягом невеликого часу перетворилася в один великий міжрелігійний конфлікт. Якщо ми уважно перечитаємо статті будь-яких угод між польською владою та козаками, неодмінно нашу увагу привернуть вимоги русинів очистити та заборонити проживання та діяльність на території, що вже була вивільнена ними за допомогою зброї від єзуїтів (як уособлення войовничого католицизму) та євреїв. Релігійне протистояння в ті часи неодмінно переростало в протистояння національне.
Навряд чи можна звинувачувати українців доби Богдана Хмельницького в антисемітизмі та ксенофобії – адже вони цілком природно допускали в своє середовище тих самих євреїв та караїмів (згадаймо полковників Ільяша Караїмовича, Мартина Пушкаря та Івана-Юрія Богуна), поляків, московітів та кримчаків. Водночас будь-яке утискання своїх прав та інтересів, особливо тих, які стосувалися сповідування православного християнства, сприймалося вкрай негативно та викликало жорсткий спротив. В запалі козаки та повсталі хлопи знищували усіх, хто не був з ними одної віри. Микола Костомаров – історик, якому аж ніяк не можна закинути звинувачення в необ’єктивності або недбалій роботі з джерелами, стверджує, що під час Хмельниччини на території України було знищено біля ста тисяч тільки євреїв. Ті ж джерела свідчать, що й іудеям, і католикам надавали можливість обрати перехід у православ’я – і таким чином врятувати життя собі та своїм родинам.
Релігійна нетерпимість, звичайно, не може викликати поваги або захоплення. Однак альбігойські війни в Лангедоці, дії кастильців періоду Реконкісти, кривава реформація Генріха VIII, Варфоломіївська ніч часів Католицької Ліги або багаття женевських цвінгліанців – усі ці приклади свідчать, що питання релігійної нетерпимості не були розв’язані толерантним чином в жодній країні тогочасної Європи. Майже кожна країна проходила таким шляхом.
Для нас цікаво інше: деякі політики після Хмельницького, усвідомлюючи неможливість дійти згоди з такими самими слов’янами та християнами, як і українці – з поляками, кинулися в обійми Туреччини, для якої і католики, і православні були однаково байдужі. Гігантська Турецька імперія об’єднувала під владою султана магометан, християн та іудеїв, з майже однаковою повагою ставлячись до «людей Книги», тобто тих, хто вірить в єдиного Бога та не є поганином. Щодо козаків, то Отаманська Порта на своїй території, за Дунаєм, дозволяла їм розташовувати Козацьку Січ.
Звичайно, до релігійних мотивів щільно долучались і міркування загальнополітичні, а почасти й меркантильні. Сам Хмельницький не нехтував бусурманською поміччю, до певного часу вдало граючи на суперечностях між Кримським ханством та Річчю Посполитою. Його син Юрій також намагався використати міць та кошти мусульман у своїх марних спробах укріпитися як володар русинів. Подібним шляхом пішов і один з найкращих тогочасних русинських політиків та полководців, людина, яку деякі історики назвали згодом “сонце Руїни” – гетьман Петро Дорошенко.
Петро Дорошенко народився 1627 року в місті Чигирині в родині козака. В двадцять два роки він стає козаком Гетьманської сотні. За видатні здібності Хмельницький надає йому чина «арматного писаря» та посилає з важливими дорученнями. 1650 року Дорошенко разом із трьома іншими ватажками ходив із військом до Молдавії, а наприкінці цього ж року вів переговори з польським сеймом. У віці 26 років Петро Дорошенко очолює Прилуцький полк. Прилуцьким полковником він буде шість років.
Після смерті Хмельницького Петро Дорошенко – серед тієї старшини, яка до останньої хвилини підтримує політику Івана Виговського. Дорошенківський полк бере участь у поході проти Полтавського полковника Мартина Пушкаря та російських військ. Після поразки біля Хмельника наприкінці 1659 року Дорошенко здався з козаками Якимові Сомку; той позбавив його чина полковника, віддавши Прилуцький полк Федорові Терещенку. Під протоколом Переяславської ради, яким Юрія Хмельницького було затверджено гетьманом, стоїть і підпис козака Дорошенка.
Вже на початку 1660 року він стає Чигиринським полковником і разом з іншими козаками направляється до Москви з проханням скасувати окремі статті Переяславської угоди. Дорошенко брав участь у поході Юрія Хмельницького та Шереметєва під Чуднов, де вів переговори з керівником польських військ Любомирським.
В уряді гетьмана Павла Тетері 1663 року Дорошенко отримує чин генерального осавула, а з 1665 року – ще й черкаського полковника. Після падіння Тетері, коли Медведівський сотник Степан Опара, спираючись на селян, проголосив себе гетьманом, але, не маючи підтримки гетьмана Брюховецького, шукав допомоги в Кримського хана – в дорозі татарських мурз перехопив і схилив на свій бік саме Дорошенко. Вони допомагають йому здобути гетьманську посаду. Біля Богуслава татари схопили Опару й віддали його на поталу Дорошенкові. Козаки, на вимогу мурз, оголошують Дорошенка «наказним» гетьманом, і на початку 1666 року він скликає в Чигирині козацьку раду, яка вручила йому булаву.
Але її довелося захищати від зазіхань Брюховецького та знешкоджувати його прибічників – Брацлавського полковника Василя Дрозденка, якого було страчено в Чигирині, потім Польського (Овруцького) полковника Децика, що втік на Лівобережжя. Своїми універсалами новий гетьман закликає лівобережних козаків переходити під його булаву, виступати проти Брюховецького. Петро Дорошенко захищає козаків Переяславського полку, які вбили свого полковника Данька, від розправи над ними російських військ.
Та подальшим діям Дорошенка, спрямованим на возз’єднання України, зашкодила трагічна в історії українського народу подія: 30 січня 1667 року Росія й Польща таємно, за спиною українців, підписали Андрусівське перемир’я. Четверта стаття цієї угоди проголошувала, що Росія і Польща ділять між собою українські землі навпіл по Дніпру. Правобережжя знову поверталося під владу Речі Посполитої, а основна маса селян та козаків – у ненависне кріпацтво. Лівобережжя з Києвом відходило до Росії. Згідно з цією угодою Дорошенка змушували визнати владу польського короля, але гетьман плекав широкі національні плани.
В Україні з’явилися польські війська під командуванням Себастьяна Маховського. Поляки спалювали та спустошували міста й села, винищували населення. Дорошенко, разом із татарською ордою, став на захист краю і біля села Печери, що на Бузі, розгромив польські каральні загони; козаки здобули Браїлів, схопили Маховського й віддали його татарам.
Дорошенко уклав союз із Кримським ханом, і тоді, разом із Ордою, він оточив Яна Собєського біля Підгаєць. Але татари відступили, й майбутній Польський король врятувався, уклавши з Гетьманом тимчасову угоду. Дорошенко усвідомлював, що для подальшої боротьби з Польщею на спустошеному, обезлюдненому Правобережжі не знайти достатньо власних сил. На підтримку Росії він не міг сподіватися, бо цар віддав Правобережжя Польщі. Бояри від імені царя радили гетьманові, щоб він для щастя України перебував у вірному підданстві Польського короля, бо так велить Угода 1667 року.
Залишилося шукати заступництва в Турецького султана на умовах, близьких до тих, на яких підкорились йому Молдавія й Валахія. Підписану на початку 1669 року угоду підтримала Козацька рада на річці Росаві біля Корсуня. Тут від імені султана гетьманові вручили Булаву, Бунчук, Стяг, а також Грамоти, в яких мовилося, чому Порта брала козаків під свій захист.
Взаємини Дорошенка з Росією пожвавилися після підписання польсько-турецької угоди в Бучачі 1672 року, за якою Король відступив султанові Поділля. Підтримуючи політику Дорошенка, російські війська здійснюють кілька походів з метою захопити Правобережну Україну. Ведучи вмілу дипломатичну гру, Дорошенко сподівався, що цар віддасть йому владу над усією Україною, але розрахунки гетьмана не виправдалися.
Московський уряд волів підтримувати таких претендентів, які були б дрібними та покірними владолюбцями й легко стали б сліпим знаряддям у руках Центрального уряду в підкоренні русинсько-українського народу. Саме такими виявилися суперники Дорошенка – гетьмани Брюховецький, Многогрішний та Самойлович; і тому Москва всілякими способами допомагає їм оволодіти Правобережжям.
Ще 1668 року, коли з лівобережних міст вигнали російських воєвод, вирувала народна ненависть і козаки шматували тіло Брюховецького, стихія проголосила Дорошенка гетьманом Лівобережжя. Він переправився через Дніпро й прибув на Сербине поле, де самотнім стояв Брюховецький. Але потрібна ще була Козацька рада й згода Московського уряду. Та, довідавшись про Раду, князь Ромодановський, який прибув на Полтавщину, щоб покарати Брюховецького за те, що той вигнав російських воєвод, негайно відступив у Слобідську Україну.
Щойно Дорошенко повернувся на Правобережжя, як князь отримав від царя нові інструкції та вирушив з військом до Чернігова. Тут він розпочав переговори з Козацькою старшиною, й 1669 року лівобережним гетьманом став чернігівський полковник Дем’ян Многогрішний. Отже, план Дорошенка щодо возз’єднання України залишився нездійсненим.
Наступили нові міжусобиці, кровопролиття; між обома гетьманами спалахнула війна. Два роки палала Україна. Маючи підтримку росіян, Многогрішний перемагав, але Переяславський та Лубенський полки тривалий час визнавали своїм гетьманом Дорошенка.
З часу Чорної ради 1663 року складається враження, що підтримка Запоріжжя могла б забезпечити будь-якому гетьманові булаву, як це сталося, зокрема, з кошовим Іваном Брюховецьким. На його шлях став і запорозький писар Петро Суховій (за іншими джерелами – Суховієнко), якого частина запорожців проголосила Гетьманом. Він запросив орду й разом із козаками восени 1668 року рушив проти Дорошенка під Чигирин, але був ущент розгромлений.
Наступної весни Суховій за підтримки Полтавського, Миргородського, Лубенського, Прилуцького й Переяславського полків, а також Орд кримського хана Адил-Гірея виступив проти Дорошенка. Орда здобувала Чигирин, а сам Суховій пішов на Умань. Тут він скликав Раду, щоб вона затвердила його гетьманом. Татари облягли Дорошенка в таборі біля села Конончі на березі Росі. Врятували його турецькі посли, які з’явилися в Україні, щоб повідомити Дорошенка, що султан затвердив угоду.
Тим часом на Раді Уманський, Кальницький та Брацлавський полки обирають гетьманом уманського полковника Михайла Ханенка, прибічника Польщі. Він підписує з Королем угоду й 1670 року стає новим гетьманом. Тепер уперта боротьба розгоряється між Дорошенком і Ханенком, за спиною яких стоять відповідно Туреччина та Польща.
Дорошенко розгромив Ханенка біля Стеблева, Четвертинівки та інших місць, захопив і Умань, де визнавали Ханенка, а 1672 року він спричинився до великого турецького нашестя на Польщу. За допомогою Дорошенка турки здобули Кам’янець, оточили Львів і змусили короля Михайла підписати ганебну для нього Бучацьку угоду, за якою довелося полякам платити султанові данину, відступити Поділля та сусідні краї.
Дорошенко здійснив першу половину своєї програми, ставши єдиним гетьманом Правобережної України під протекторатом Туреччини. З 1672 року він налагоджує тісні стосунки з Московським урядом щодо возз’єднання двох частин України під булавою одного гетьмана та захистом царя. Російський уряд готовий був підтримати ідею Дорошенка про возз’єднання, але доручає її своєму ставленикові — новообраному гетьманові Лівобережжя Іванові Самойловичу. Самойлович скликає в Переяславі 1674 року Раду і там, скориставшись зреченням Михайла Ханенка від уряду, стає гетьманом всієї України.
Спільно з московськими військами Самойлович вирушає на Правобережжя, щоб викликати до себе симпатію населення і вмовляє поступитися Дорошенка. Однак Самойлович не мав успіху. Правобережну Україну тоді вважали своєю землею й Туреччина, й Польща, яка не визнавала Бучацького договору та вела з султаном війну за Україну. Турки й татари кілька років спустошували міста і села, знищували населення, забирали ясир.
Українці Правобережжя масово тікали на Лівобережжя, але їх поселяли далеко від Дніпра. Незабаром цей край перетворився на велику руїну, обезлюднів, здичавів. За три-чотири роки багаті й людні колись міста Ладижин, Умань, Брацлав, Черкаси, Корсунь, Канів та інші стали пустелею, і в народній пам’яті ці часи назавжди отримали влучну та водночас трагічну назву, яка найкраще характеризує події, що відбувались – «Руїна».
Постійні невдачі зламали Дорошенка. Він побачив єдиний вихід – зректися булави й забути свій план про возз’єднання України. Будучи безсилим перед російським урядом, Дорошенко замкнувся у своїй столиці – Чигирині, неприязно ставлячись до політики Самойловича. Петро Дорошенко бажав віддати свою Булаву народові, який його обрав, а не якійсь конкретній особистості, як того вимагали чисельні посли, що навідували гетьмана в Чигирині.
Перед тим Дорошенко зв’язався із кошовим Сірком, скликав наприкінці 1675 року в Чигирині козацьку Раду і на ній поклав відзнаки Гетьманської влади перед Запорозьким товариством як моральною силою народу. Ці дії Гетьмана схвалив російський уряд, однак Іванові Сірку оголосили догану за прийняття зречення Дорошенка та за “втручання в чужі справи”.
На початку 1676 року Самойлович з великими силами оточив Чигирин. Дорошенко виїхав за місто, поклав Булаву і здався. Колишній Гетьман мріяв решту життя провести тихо на рідній землі, не втручатися в політичне життя. Його оселили в Сосниці на Чернігівщині. Але незабаром Дорошенка було викликано до Москви, куди відвезли й дружину. Там йому подарували будинок та 1000 карбованців на утримання, а далі – і маєток у 1000 дворів у селі Ярополчому Волоколамського повіту. 1679 року він стає В’ятським воєводою, яким був до 1682 року.
Решту свого життя Дорошенко прожив у маєтку, де й помер 1698 року. Ще на початку XIX століття на цвинтарі, біля церкви святої Параскеви, зберігалася надмогильна кам’яна плита з написом: «Лета 7206, ноября 9 день преставився раб Божий, гетьман Войска Запорожского Петро Дорофеевич Дорошенко, а поживе от рождества своєго 71 год й положен бысть на сем месте».
З Дорошенкової родини відомі: його мати, яка стала черницею під іменем Митродори, та два брати – Григорій (брацлавський полковник) і Андрій (паволоцький полковник). Гетьман був одружений із дочкою родича Богдана Хмельницького Павла Яненка-Хмельницького, але дітей не мав, оскільки його дружина, за переказами, любила прикластися до чарки. Від другого шлюбу в Ярополчому походить дружина Олександра Пушкіна, правнучка гетьмана Наталія Гончарова.
Спроби Дорошенка використати суперечності між державами, які межували з Малою Руссю, його намагання опертися на підтримку могутньої Туреччини врешті закінчилися службою на Московське царство. Взагалі, усі гетьмани України з упертістю, вартою кращого застосування, намагалися будь-що віднайти для русинських земель та для себе особисто найкращий васалітет та найсильнішого й водночас найвіддаленішого територіально сюзерена. Ніхто з них, навіть Богдан Хмельницький, не усвідомлював, що лише незалежна держава є суб’єктом міжнародних та міждержавних стосунків, лише з незалежною державою рахуватимуться королі та імператори. Справа полягала навіть не у відсутності політичної волі – просто рівень мислення вождів України не сягав за межі тогочасної свідомості, яка представляла наявний світ усталеним на віки, а владу сюзерена та підкорення цій владі – єдино можливим способом існування.
Трагедія русинів-українців полягала ще й в тому, що їх стара еліта, за якою стояли вікові традиції, наступність та природна легітимність, без виключень перейшла на службу хто Речі Посполитій, а хто – Московському царству. Оскільки в родоводах козаків не було поколінь увінчаних дворянством предків, в жилах жодного з них не текла кров Гедиміновичів, Рюриковичів або Пястів, а суспільна та індивідуальна свідомість XVII століття ще не піднялася до усвідомлення того, що для легітимації влади цілком достатньо бажання народу, наявності лідера та його волі – тому керівники русинів втрачали час намарно, намагаючись долучитися до певних царств, королівств та імперій, і таким чином отримати підтвердження своєї влади з зовні.
На жаль, дуже часто кобилячий хвіст, прив’язаний до списа, вишитий шмат шовку та залізний кийок з кількома алмазами важив для керманичів народу значно більше, аніж підтримка цього народу та десятки тисяч озброєних козаків, готових битися на смерть за свою Віру та свою Державність. В очах багатьох гетьманів переважували зовнішні ознаки влади, надіслані падишахом, королем або царем. Чим же, врешті, закінчувалося засліплення владою та небажання зрозуміти свою історичну роль у долі власного народу – відомо надто добре. Та й сучасний стан політики в Україні суттєво не відрізняється від минулого, отож постійно наступаємо на ті самі «граблі» у час, коли сучасна Україна відсвяткувала 18-річчя.
квітень, 2010 року
Верховний отаман України та Діаспори,
Гетьман козацтва Запорозького,
маршал козацтва Дмитро Cагайдак
