Історія, філосрфія, релігія: СТРАШНІ СТОРІНКИ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ
...Із тридцять третім голим роком,Голодно-голим та німим,
Та тричі пухлим. Хай би з ним
Поїли б кору і комору,
Траву і шкуру, цвіль і міль,
Та мерли б жовті, як з похміль,
Без трун понесені із двору.
Нізащо. Просто. Без вини.
(З ненадрукованих віршів А.Малишка, 1964 р.)
Жахливою сторінкою в історію нашої країни вписався голодомор (що означає морити голодом). Йдеться про масовий штучний голод 1932-1933 років, який призвів до багатомільйоних людських втрат на території Української РСР (окрім семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УРСР) та Кубані, більшість населення якої становили українці. Вже кілька років 27 листопада стало Днем вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні.
Ці події були викликані свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу й Української РСР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення українців. Згідно з соціологічним опитуванням, проведеним у 2010 році, 60% громадян України вважають голодомор геноцидом.
У 2006 році, за правління Віктора Ющенка, Голодомор було офіційно визнано геноцидом українського народу. Нагадаємо, що геноцид – це цілеспрямовані дії з метою знищення повністю або частково окремих груп населення чи цілих народів за національними, етнічними, расовими або релігійними мотивами.
Крім того, сьогодні 24 країни світу офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. В 2010 році судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду; безпосередньо винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УРСР, і констатував, що, за даними науково-демографічної експертизи, загальна кількість людських втрат безпосередньо від Голодомору склала 3 мільйони 941 тисячу осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб.
Згідно з даними демографічної статистики можна зробити висновок, що голод 1932 року в Україні став причиною смерті 144 тисяч людей. Цей голод був наслідком конфіскації зерна для хлібозаготівлі з урожаю 1931 року. Він припинився влітку 1932 року, тобто з новим урожаєм. Голод 1933 року став наслідком чергової конфіскації, з урожаю 1932 року. На відміну від 1931 року, у 1932-му, у разі відсутності у селян зерна, проводилася конфіскація їхніх незернових запасів продовольства. Пік голодомору припав на червень 1933 року, коли статистичні органи реєстрували десятикратно більшу, ніж зазвичай, смертність у селах (тепер відомо, що насправді було зареєстровано не більше половини смертних випадків).
Крім прямих втрат від голоду, тобто загибелі людей, є втрати опосередковані – падіння народжуваності. Так, відбулося зниження природного приросту населення з 662 тисяч на рік у 1927 році до 97 тисяч на рік у 1933 році (без урахування померлих від голоду), і 88 тисяч на рік у 1934 році. Отже, прямі й опосередковані втрати за 1932-1933 роки, разом з демографічним відлунням 1934 року, становлять 4 мільйони 649 тисяч людей.
У СРСР факт масових смертей від голоду замовчувався комуністичним режимом і навіть старанно приховувався. У цей самий час в США і Канаді відзначали роковини трагедії, проте радянська влада подавала ці події як негативний прояв націоналізму. Вперше в Україні у 1986 року запозичене в діаспори слово «голодомор» вжив Іван Драч.
А 1988 року про голодомор заговорили всі – цей термін з’явився на телебаченні і шпальтах газет та журналів. Крім того, розпочалося детальне вивчення явища істориками.
Задля винищення українців один за одним виходили закони. 7 серпня 1932 року з’явилася постанова ВЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відома під назвою «Закон про п’ять колосків». Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом’якшуючих обставин» – позбавленням волі на термін не менше 10 років. Тобто жінку можна було запроторити до в’язниці лише за п’ять зібраних на полі колосків, які вона хотіла принести дітям, що вдома пухли з голоду. 20 листопада 1932 року, коли вже масово гинули люди, Раднарком України ухвалив постанову «Про заходи посилення хлібозаготівель», якою заборонив видавати зерно колгоспникам за трудодні у колгоспах, що не виконали державного плану. Хліб повертали з домівок селян, які одержали його за роботу в колгоспі. Вивозили навіть насіннєві фонди. У березні 1933 року 48% колгоспів України, тобто майже половина, не розрахувалися з колгоспниками. Отже, мільйони селян залишилися без хліба. А вже в липні 1933 року ЦК КП(б)У та РНК УРСР підготували проект постанови «Про порядок видачі хлібних авансів в колгоспах з врожаю 1933 р. на внутрішньоколгоспні потреби». Відтепер категорично заборонили будь-які витрати хліба на громадське харчування. Кожен колгоспник повинен був приносити хліб із собою. Аванс не видавали, якщо колгосп не виконав плану хлібозаготівель. Влітку 1933 року ЦК КП(б)У визнав за доцільне продовження репресій проти селян, що не виконували особистих завдань. Контроль за виконанням цього рішення здійснювали безпосередньо С. Косіор та П. Постишев.
У 1932-1933 роках, коли в Україні так бракувало хліба, більшовицька влада не припиняла його експорту, вивізши відповідно 1,72 і 1,68 млн. тонн. Такий експорт здійснювався, звичайно, не тільки для того, щоб придбати необхідні машини чи матеріали, а й з метою справити за кордоном враження про достатню кількість хліба в Радянському Союзі. Та щойно минув голод, експорт хліба відразу впав до 770 тисяч тонн у 1934 році, тобто більш ніж удвічі. Щодо цього факту відомою в ті часи була частівка:
«Всю пшеницю – за границю.
А овес – у МТС.
Що лишилось на стерні –
Роздамо на трудодні».
Голодомор значною мірою зруйнував українське село, яке зберігало традиції великої родини. А це означає, що було зруйновано потенціал дітонародження, що в майбутньому призвело до зменшення кількості населення і до сьогоднішньої ситуації, коли в Україні смертність перевищує народжуваність.
Події тих страшних років сучасний українець не може навіть уявити. Дико й моторошно думати, що мати зарубала найменшого сина, аби нагодувати ним п’ятьох старших, що люди божеволіли від безвиході, ховали жменьку пшенички десь там на городах у сирій землі. Чому так сталося? Чому помирав від голоду багатий на чорноземи край? Як могло статися, що аграрна республіка, яка до жовтневого перевороту 1917 року годувала власним хлібом народи Росії та вивозила його за кордон, голодувала? Чому впродовж чверті століття в Україні сталося три голодомори: 1921-1923 рр., 1931-1933 рр., 1946-1947 рр.? Звідки така закономірність?
Сьогодні можна з упевненістю сказати, що голод усіх цих років був спричинений насильницькою суцільною колективізацією, хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою розкуркулення, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян України. Він не був викликаний розбурханою стихією, а зумовлений масштабними політичними, соціально-економічними та антигуманними експериментами ВКП(б) та уряду СРСР.
Із цими фактами історії важко змиритися. Важко навіть уявити, якими повинні були бути люди, котрі підписували укази та дотримувалися їх виконання. Напевно, вони не бачили тих блискучих голодних оченят і здутих животів маленьких українців. Сучасне суспільство, а особливо молодь, на яку покладається так багато надій, у своєму житті та в своїй діяльності повинна ставити за найбільшу цінність людське життя, захист та процвітання своєї нації. Страшні уроки історії, які приніс нам голодомор, не повинні більше ніколи повторитися.
Оксана КРАВЧУК
