Людина і суспільство "ЯМНА КУЛЬТУРА" ПО-УКРАЇНСЬКИ
Кожен п’ятий, за моїми спостереженнями, вчиться водити авто. Кожен десятий так-сяк опанував це ремесло, отримав права і надзвичайно полегшив своє життя, зробивши приємнішим пересування. Цей десятий весело їде на своїй автівці містом і страшенно радіє, побачивши у вікно знайомий автобусик «Богдан» номер 499 і водія, від якого нещодавно був, по правді, залежним. Найбільший кайф десятий відчуває добряче газнувши, обігнавши жовтого «Богдана» і, таким чином, «узувши» противного маршрутника, який палить за кермом, не віддає здачу і їде вкрай повільно. Кожен який?.... Замислилась… Кожен, хто знаходиться між п’ятим і десятим, заплативши 2,50 за проїзд, на одній руці висить над головою противного маршрутника. І про щось мріє. О, його мрії набагато скромніші, ніж їхати у машині з десятим чи сидіти в автошколі з п’ятим. Сердешний хоче, нарешті, випростатися, вирівняти хребет, вигнутий у «зет» або, принаймні, щоб голова зайняла її природне пряме положення. Адже крім того що, заплатив і стоїш, ще й голову треба вліво нахиляти, аби не затуляти водієві дзеркало, у яке він періодично заглядає, розштовхуючи торби, шиї і голови пасажирів. Отака знайома ситуація…
До якого із цих трьох типів належу – я не зізнаюся. Та це й не має значення. Кожен, незалежно від віку, професії і соціального статусу, щодня, їдучи на роботу чи навчання, стикається із проблемою, яку хтось розумний до мене вже назвав поняттям двох «Д». Тобто – дурні й дороги. Питання першого «Д» піднімати немає сенсу, бо воно одвічне і надто філософське. Досі людство не знайшло оптимальних підходів до цього «Д». Напишу про те, що найбільше не дає спокою українцеві. Про дороги.
Матінко рідна, які у нас дороги! Ох, хіба ви самі не знаєте? Писала б і писала про них. Але зараз хочу розглянути питання другого «Д» із наукової та практичної позицій. Тож, спершу про підхід науковий. Матимете час, введіть у google слова «дорога», «шлях», «автомобільна дорога», «автомобільний шлях» тощо. І почитайте визначення цих понять. Фото дороги, точніше, якою вона має бути в ідеалі, додається. Ой, скажу я вам, не схоже, зображення на світлині на те, що ми звикли називати дорогою. Нас обманюють! Тобто науковий підхід аж надто відрізняється від реального життя. Але є у моїй першій позиції і позитив. Українців вчать як користуватися отим, що ми величаємо дорогою чи шляхом. (Але ви вже зрозуміли, що ніяка то не дорога!)
Так ось, якщо ви навчалися у автомобільній школі, то відвідували теоретичні заняття, де вчать правилам дорожнього руху. І заняття практичні – водіння авта з інструктором. Авторитетно хочу заявити, що науковий підхід до української дороги прогресує. Викладачі теоретичного матеріалу вчать нас виживати у реальних умовах, кажучи: «За правилами їдьте на отакій дорозі 60 км, а на ось такій – 90, а на он тій – 110, але, власне, немає в нашій країні таких, де б можна було їхати 110 чи 140, чи якось так. Є одна, але вам навряд чи доведеться нею їхати…»
Автоінструктори у науковому підході на крок попереду. Вони розробили свою науку, яка справедливо могла б бути окремим розділом у правилах дорожнього руху. Тепер вони не вчать як правильно перемикати передачі чи стартувати з ручника. Найперше, ви мусите навчитись оминати ями! Найголовнішою ознакою майстерності водія є його вміння красиво, безшумно, об’їхати яму.
Якось, їдучи по одній із доріг у передмісті Києва, я замислилася: «А як би ми їздили, якби не було ям?» Розкажу історію з життя. Була на моєму водійському маршруті одна ненависна яма, яку я ніяк не могла запам’ятати і щоразу – бабах, стук, грюк! Словом, влітала в неї… Мабуть, погано освоїла науку «Як красиво оминути яму» в автошколі. І одного разу, проїжджаючи повз місце, де знаходиться та страшна впадина, я не відчула знайомого бахкання, машина не тряслася і не стрибала, як зазвичай. О, диво! Вибоїну залатали!
«Ти знаєш, що ту круту яму між заправкою і мийкою залатали?», – привітавшись, ділиться радістю один мій знайомий водій. Купую хлібину в магазині. Двоє дядьків про щось весело гомонять. Прислухаюся…
– Петре, ти пам’ятаєш оту кляту яму, на якій я двічі відбивав на своїх жигулях підвіску?
– Еге ж!
– Так от, її залатали!
– Та ти що? Не може бути!
Після цього випадку історія про яму набула загальноміського значення, а вона, яма, стала ще популярнішою, ніж, так би мовити, за життя.
Так чи інакше, побачити наші дороги гладенькими, сіренькими, блискучими, з рівненькою розміткою можна лише уві сні. Варто змиритися з тим, що вітчизняні шляхи не такі як за кордоном і подібними стануть не скоро…
Їдучи якось житомирською трасою, яка має статус міжнародної, помічаю знак «Увага! Вибоїни на дорозі!». Звісно, поставити знак дешевше, ніж залатати вибоїни. Я розумію…
Але, насправді, не все так погано, як здається. Ремонтні роботи автошляхів ведуться. Будуються нові дороги – і це факт. Ось уже місяць я протягом двох годин щодня страждаю, стоячи у заторі під Жулянським мостом, який реконструюють. Жоден водій не може проїхати там без тремтіння і завмирання у серці, звісно, від радості.
– Який гарний міст! Оце молодці! Дочекалися!
– А як швидко будують, помітив?
– Так! Диво!
Цю розмову я почула від двох водіїв зі стажем крізь прочинене у автівці вікно. Я усміхаюся і просуваюся автівкою на кілька метрів у страшній автомобільній пробці далі. Згадуються слова з мультфільму «Простоквашино»: «До чего техника дошла?» Щиро радію появі нового мосту, який розширить окружну дорогу і полегшить рух, звільнить мій шлях від заторів.
Увечері по телевізору чую: «Мости більше не модні! В Америці їх давно зносять». Ха! А у нас ніяк не добудують!
У Бостоні, наприклад, прибрали майже всі дороги і побудували парки. Автомобілі там їздять підземними тунелями. Ось яке диво! Не скоро дістанеться цивілізація до наших доріг, ой не скоро. Спасибі, хоч Євро-2012 процес будівництва і латання доріг пришвидшив. Будемо чекати на диво. А поки усі разом, кожен п’ятий і кожен десятий, і ті, що у маршрутці, тішимося від залатаної ями...
