Історія та філософія: МАГНАТИ ТА КОЗАКИ: чи була можливість порозуміння між Україною та Польщею до часів Хмельниччини?

Водночас сьогодні навіть у вченому середовищі складається враження, що «козацька революція» середини XVII віку на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким або ж «гайдамаччина» наступного століття на довгий час розділила поляків та українців. Однак, на нашу думку, це було далеко не так. Адже, незважаючи на довголітнє політичне суперництво та війни між Військом Запорозьким і Короною Польською, в свідомості їхніх еліт все ж таки продовжувала існувати незгасима ідея щодо відновлення мирного способу життя. А такі глибокі ментальні установки, серед іншого, були спричинені й багатьма роками проживання в межах єдиного владного, соціального та політико-культурного простору. Наприклад, ще 1606 р. в універсалі гетьмана (старшого) Війська Запорозького Григорія Ізаповича від 20 грудня до Сигізмунда ІІІ Вази королівський уряд Речі Посполитої називався і урядом України-Русі («…есьмо доносимо тую пересторогу до відомості Вашої Милості, яко уряду Українного…». І навіть після довгих років українсько-польських війн козаки все ж продовжували вважати Річ Посполиту своєю батьківщиною. «Бажаючи одначе, як цеї Ойчизни сини, знову залишитись під природнім Паном, багато разів ми за цього ж небіжчика Хмельницького та за інших попередників наших укладали угоду за присягою самого Й[ого] М[илості] Короля польського й усіх духовних та світських сенаторів…», – писав гетьман Петро Дорошенко у 1671 р. до німецького курфюрста Бранденбурга Фрідріха І Вільгельма. Розпочинаючи від ухвал Люблінського сейму 1569 року й закінчуючи остаточним розподілом Польщі між Росією, Австрією та Пруссією у 1795 році, королівська влада разом з усією структурою державних урядовців, нормами сеймового законодавства, Литовських Статутів, Магдебурзького та іншого міського права, адміністративними і судовими установами Корони Польської поширювалася майже на всі українські етнографічні землі, а саме: Лівобережну Україну – з 1569 до 1648 року, Правобережжя – з 1569 до 1648 року та з 1699 до 1795 року, а також територію Західної України – включаючи період з середини першої половини XV століття і завершуючи 1792 роком. Різноманітні проблеми виникнення, еволюції та занепаду Речі Посполитої, а також функціонування владних інституцій цієї і справді великої свого часу східноєвропейської країни, що, починаючи з другої половини XVI століття й до кінця XVIII століття, займала великі обшири від Балтійського до Чорного морів, неодноразово висвітлювалися українською, польською та іншими історіографіями світу. Більшість дослідників внут- рішнього устрою Польсько-Литовської держави схиляються до думки, що за характерними політико-правовими ознаками вона була федеративною «шляхетською республікою» з оригінальною системою управління, що дістала назву змішаної станово-представницької або ж станової «уявної монархії» – Monarhia Mixta.
Слід зауважити, що крім ґрунтовних праць з різних проблем державно-політичної, судово-адміністративної та правової системи Корони Польської Миколи Крикуна, Олега Купчинського, Наталії Яковенко, Петра Кулаковського, Андрія Гурбика, а також інших сучасних дослідників, на сьогодні маємо досить мало розвідок, де б висвітлювалося минуле владних установ ранньомодерної Польщі у зв’язку з історією козацької України кінця XVI – XVIII століття. Одними з перших у новітній українській історіографії до цієї важливої проблеми звернулися Юрій Мицик, Валерій Смолій, Валерій Степанков, Віталій Щербак, Петро Сас, Сергій Леп’явко та Володимир Кривошея. Вивчення надзвичайно складного періоду українсько-польських стосунків XVII–XVIII століть часто подається лише через призму власне військового протистояння, не враховуючи при цьому довгі роки співпраці та взаємовпливу польської та української націй у різних сферах життя. Саме тому маємо надію, що наші студії окрім доповнення вагомого доробку попередників сприятимуть усвідомленню науковою та громадою загалом того, що відновлення сучасної Української держави наприкінці ХХ століття було б неможливим без набуття великого досвіду «державного управління і парламентської демократії» нашими попередниками в межах першої Речі Посполитої. Можливо, саме пам’ятаючи про нашу спільну історію, уряд новітньої Польської Республіки – «третьої Речі Посполитої» – одним з перших визнав проголошення незалежності України у 1991 році.

І. Магнатська влада Речі Посполитої Отже, владна структура у Речі Посполитій поділялася на такі категорії: центральну, земську, гродську, військову та двірську. Разом з тим, державна влада у Речі Посполитій базувалася на основі одного стану – шляхти на чолі з магнатством, які намагалися утворити «народ політичний» (сумніви щодо вживання термінів «народ політичний» та «шляхетська демократія» для характеристики шляхти та політичного устрою Речі Посполитої висловив нещодавно французький історик Даніель Бовуа; він аргументував свою позицію тезою про те, що увесь шляхетський загал ніколи не мав «реальної причетності до цієї так званої демократії»). Кожний польський, литовський та український шляхтич мав виборче право для обрання короля, сейму та сеймику. З огляду на своє військово-службове (рицарське) походження, шляхта стала найбільш привілейованим та заможним станом у країні. Лише з представників шляхти (за невеликим виключенням) складався державний владний апарат Речі Посполитої. Саме з шляхетського стану обиралися або призначалися вищі, середні та нижчі державні службовці. Цікаво, що маєтності шляхтича охоронялися спеціальним імунітетом, адже вони були вільні від усіляких військових постоїв, а з будинку шляхтича не можна було когось забрати без його на те згоди. Шляхетство передавалося у спадок від діда до батька і від батька до сина. Його можна було втратити лише у трьох випадках: по-перше, оголошення сеймом «баніції» чи «інфамії» за вчинки, пов’язані з втратою шляхетської честі (як-то вбивство іншого шляхтича тощо); по-друге, якщо хтось зі шляхтичів приймав до свого герба когось із нешляхтичів; по-третє, коли шляхтич, який проживав у місті, став би займатися торгівлею чи шинкарством. Останнє положення згідно з постановою сейму 1775 р. було відмінено й міський шляхтич-купець вже не втрачав своїх особливих «прав та вольностей».
Саме вища та середня шляхта визначали суверенну владу у Речі Посполитій, якою вона наділяла короля – «кращого серед рівних» шляхтича. Як зауважив Даніель Бовуа, лише певна частина шляхетського стану обирала не лише короля, а й «послів на сейми, місцевих суддів чи суддів коронного трибуналу, одна володіла землею, одна роздавала сама собі численні почесні титули, до яких був таким ласим сарматизм, зрештою, одна-єдина тішилася з податкових пільг і писала для своїх представників у Варшаві сеймикові ухвали». У період між сеймами король був головою виконавчої влади. Король обирався пожиттєво сеймами на основі права елекції Viritim, тобто безпосередньо заможними представниками шляхетського стану. Разом із сеймом король також репрезентував і законодавчу владу, адже мав право законодавчої ініціативи і затвердження сеймових ухвал. Саме від його імені публікувалися сеймові постанови, які називалися «конституціями». Але у ролі законодавця польський монарх насамперед виступав щодо мешканців королівських міст, селян із королівських земель (так званих королівщин) та євреїв Корони Польської.
Король мав право призначати усіх державних урядників пожиттєво та номінувати на сенаторські посади. Цікаво, що при цьому монарх не міг усувати з посад цих урядовців навіть у випадку невиконання ними своїх обов’язків. Загалом же польський король своїми універсалами призначав близько 150–180 найважливіших річпосполитських урядів. Власне саме можливість розпоряджатися державними посадами була однією з найголовніших владних прерогатив монарха Речі Посполитої, адже за розумної політики він міг створити прокоролівську партію в сенаті, яка могла вирішувати важливі питання на його користь. Разом із сенатом та посольською ізбою (палатою) король складав три основні «сеймуючі стани» країни.
Польський монарх також був верховним головнокомандувачем та керував закордонною політикою Речі Посполитої. До речі, у проведенні зовнішньополітичних заходів король був менш обмежений у повноваженнях, ніж всередині країни. Наприклад, згоду на укладення міжнародного договору він міг отримувати post factum. Окрім того, король головував у сенаті та очолював сеймовий і надвірний (згодом – асесорський) суди з особливо важливих справ. Найголовнішим владним повноваженням короля було роздавання ним у пожиттєве володіння земельних маєтностей. Разом з тим, незважаючи на великі права, король був значно обмежений у своїй владі сеймом: по-перше, без згоди тогочасного парламенту він не мав права на одруження (з 1573 р.); по-друге, не міг отримувати нові землі та маєтки для себе і родини (з 1631р.); по-третє, не міг виїжджати за межі Польсько-Литовської держави (з 1641 р.). Протягом 1669–1674 рр. королем Речі Посполитої був представник старовинного шляхетського роду Русі-України Міхал Корибут Вишневецький. Після нього королівський трон займав Ян ІІІ Собеський (1674–1696 рр.), який не тільки народився в Олеську на Львівщині, а й мав родинні зв’язки з старовинними українськими родами (у 80–90-х рр. XVII ст. серед річпосполитської еліти ходило таке влучне прислів’я: «Був уже королем Русин [Міхал Вишневецький], Поляк [Ян Собеський], зараз на черзі Литвин»; хоча насправді Ян ІІІ Собеський також мав руське походження).
За сеймовою конституцією 1573 р. допомагати королеві ухвалювати державні рішення мала так звана Постійна Рада, яка, крім вищих коронних урядовців, складалася з біскупа, воєводи та двох каштелянів. На сеймі 1775 р. ця королівська рада стала вищим органом виконавчої державної влади, до якої входили порівну представники від Корони та Литви. Дорадчі функції при королеві також здійснювала і так звана Велика Королівська Рада (Panowie Rada), яка, по суті, дублювала Сенат. Згідно з рішеннями Люблінського сейму 1569 р. до неї входили сенатори-«резиденти»: гнєзнинський і краківський (інколи – львівський) католицькі архієпископи, краківський, куявський, віленський, познанський, полоцький, перемишлянський, жмудський, хелмінський, луцький, холмський, київський та кам’янецький єпископи, а також усі воєводи та каштеляни («великі» та «менші») воєводств Речі Посполитої. Перед Люблінським сеймом 1569 р. у Великій Королівській Раді засідала 51 особа.
Окрім безпосередніх наказів та розпоряджень («едиктів», «артикулів», «ординансів») король здійснював державне управління за допомогою листів до всіх жителів Речі Посполитої, які називалися універсалами. Його основна частина завжди розпочиналася типовим реченням – «Усім і кожному особисто…», що у польську традицію складання королівських листів («Wszystkim i ka.zdemu osobna…») перейшло з латинської мови – «Universis et singulis, praesentibus et futuris». Від першого слова «Universis» й виникла назва «універсал», яка широко вживалася гетьманами Війська Запорозького протягом другої половини XVII – XVIII ст. За королівськими універсалами скликалися загальнодержавні сейми та військові «посполиті рушення». Усі королівські універсали, накази, постанови та рішення, а також найважливіші постанови сеймів Речі Посполитої заносилися до спеціального архіву – Метрики Коронної і Метрики Литовської (польськ. – Metryka Koronna i Litewska). Після Люблінської унії і прилучення до Корони Польської Київщини, Волині та Брацлавщини у королівській канцелярії була заведена Метрика Руська (або ж Волинська), до якої вносили записи включно до 1673 р. Усі річпосполитські метрики – Коронну, Литовську і Руську – укладали так звані більші (їх призначав канцлер) та менші (назначені під канцлером) метриканти-писарі. Вони складали спеціальну присягу в тому, що будуть правдиво переписувати королівські та інші акти.
Службовців королівського двору, що не виконували публічних обов’язків, називали надвірними, щоб відрізняти від «загальнодержавних» урядовців. Наприклад, поряд із великим коронним маршалком існував надвірний королівський маршалок, який наглядав за усіма службами (секретар, мечник, стольник, крайчий, чашник, підстолій, кухмістр, підкоморій, покойовий стражник, охмістр, хорунжий, очільники королівської піхоти та кінноти, гвардії, їздців, стайні) при дворі короля, а також капелан. При королівському дворі функціонували два надвірні підскарбії, які входили до сенату. Вони укладали реєстри фінансових надходжень і видатків, збирали прибутки з королівських земель та накопичували їх у скарбі, виплачували платню найманому війську.
Згідно з положеннями Pacta conventa король мав призначати надвірних службовців лише з мешканців Польщі, Литви та Русі, хоча чужоземців при дворах різних монархів Речі Посполитої завжди вистачало. Дружина короля хоча й не мала окремої канцелярії, але також тримала осібних надвірних. Двір останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського налічував 500 осіб урядовців та різної служби: до королівської канцелярії входило 36 урядників, у надвірного підскарбія працювало 24 особи; кухмістра – 66 (пивницю обслуговувало шість, а цукерню – 10 осіб); конюшного – 91 (у стайні було 280 коней). Окрім того, за господарством та охороною замку наглядало 126 осіб, а покойових, перукарів, камердинерів налічувалося 107, а пажів – 30 осіб. Серед надвірних покойових були, наприклад, свого часу такі відомі особистості з України, як гетьман Війська Запорозького Іван Мазепа, в 1659–1665 рр. (при дворі Яна ІІ Казимира) та уніатський єпископ Інокентій Вінницький – у 1675–1678 рр. (дворі Яна ІІІ Собеського). Одночасно вони мали звання офіцерів королівської гвардії. До королівської лікарської служби входило 9 осіб.
Досить часто в Речі Посполитій виникали періоди безкоролів’я. У цей складний для країни час вищу державну владу тимчасово здійснювала каптурова конфедерація шляхти на чолі з примасом. Ним обов’язково ставала особа, яка в ієрархії римо-католицької церкви мала чин гнєзненського архієпископа. Головний обов’язок примаса полягав у підготовці королівської елекції. Вибори складалися з таких етапів, як конвокація (утворення генеральної конфедерації шляхти), елекційний (на якому відбувалося обрання короля та укладення ним договірних статей з шляхтою) та коронаційний (де новообраний монарх складав присягу і коронувався) сейми. За документом 1501 р. вибори короля відбувалися так. Спочатку представники шляхти, що були присутні на похоронах попереднього монарха, збиралися на раду й випрацьовували звернення до мешканців країни, в якому повідомляли про потребу виборів нового короля та скликання спеціального елекційного сейму. У визначений термін відбувався сейм на чолі з примасом. З правого боку від нього знаходилися представники Польщі, з лівого – Литви. Після погодження на кандидатуру нового короля примас видавав спеціальний декрет за своїм, а також 7-ми єпископів, 18 каштелянів, 13 воєвод, підканцлера, надвірного маршалка, підкоморного та інших вищих урядників підписами щодо рішення сейму. Після цього відбувалося поіменне голосування усіх присутніх, за чим маршалок оголошував ім’я нового короля.
Положення про «вільну елекцію» було затверджено на Люблінському сеймі 1569 р. у такому варіанті: «обома народами щоб вже на вічні часи… один король керував, який спільними голосами від Поляків і від Литви обраний, а місце обрання в Польщі… якому обранню… повинні et ex debito Раду і всі стани Корони Польської і Великого князівства Литовського мають брати участь». Від цього часу у момент проведення виборів короля, що зазвичай проходили поблизу Варшави на полі в місцевості Воля, представники України-Русі ставали поруч з шляхтичами Малопольщі. Поряд з королем найвищу державну владу в Речі Посполитій здійснював вальний (загальнодержавний) сейм. Чергові або ординарні сейми скликалися один раз на два роки і мали тривати не більше шести тижнів. Необхідною умовою правомочності засідань сейму була присутність короля.
Окрім того, у разі надзвичайних ситуацій скликалися позачергові (екстраординарні) засідання сеймів, які тривали не довше двох тижнів. Структура сейму Польсько-Литовської держави була двопалатною і складалася з посольської ізби (палати) та сенату. Ізба формувалася як представництво земських шляхетських сеймиків й складалася зі 170 послів. З кінця XVI ст. до складу сейму окрім магнатів та середньої шляхти входили й представники від вищого духовенства та міського патриціату країни. Хоча членів сенату призначав король, вони не вважалися його прямими підданими, а були королівськими радниками і разом з монархом вважалися «батьками» (польськ. – «ojcami») свого народу. Після Люблінської унії 1569 р. у сенаті засідало 15 єпископів, 35 воєвод, 14 королівських «міністрів», 31 воєводський каштелянів, 47 «менших» каштелянів, а всього – 142 особи. Якщо у 1572 р. з 24 сенаторів руського/українського походження лише один був католиком, шість – визнавали православну віру, а 17 – були протестантами, то вже у 1606 р. з 29 українських сенаторів один був православним, сім – протестантами та 21 – католиками. На переломі 1650–1660-х рр. сенатором став гетьман Війська Запорозького, «великий князь руський», київський воєвода, православний шляхтич Іван Виговський. Лише у 1790 р. до сенату увійшов не римо-католицький священик – уніатський (греко-католицький) митрополит Західної України. Тоді ж було ухвалено рішення про входження до сенату ще восьми греко-католицьких єпископів. Наприкінці XVIII ст. у сенаті налічувалося 171 місце. Сенатори не мали права виїжджати за межі Речі Посполитої без згоди сейму.
Повноваження сейму були визначені ще у 1505 р. згідно з так званою конституцією Nigil novi. Її основним положенням було те, що король без згоди земських послів та сенаторів не міг ухвалювати законодавчі акти щодо правового становища шляхти. Ця конституція також урівнювала у правах сенаторів та членів посольської ізби. Найголовнішими державними завданнями сейму були: ухвалення постанов внутрішньополітичного характеру, встановлення податків, скликання посполитого рушення, нобілітація шляхти, контроль за королівським урядом, згода щодо призначення на держуряди, ратифікація міжнародних угод Речі Посполитої тощо. На вальний сейм прибували посли від усіх воєводств країни, зокрема Руське воєводство делегувало на вальний сейм вісім послів, Київське, Волинське та Підляське – по шість, Белзьке та Чернігівське – чотири, Брацлавське і Подільське – по два посли. У 1788 р. на сейм прибув 181 посол.
Більшістю голосів на сеймах обирали головуючих – маршалків. Їх вибирали почергово з представників Великопольщі, Малопольщі та Литви. Маршалок одного сейму не міг керувати на наступному. Обраний голова назначав секретаря сейму і членів делегації до короля, щоб повідомити про своє головування. До обов’язків сеймового маршалка входило: слідкувати за порядком денним, надавати право виступу, закликати дотримуватися порядку, визначати день і час наступних засідань. Вони також зачитували ухвали ізби посольської перед королем і сенаторами. Досить часто маршалками сейму обиралися представники шляхетської України-Русі (які там народилися, або мали в ній маєтності), зокрема: Я.Собеський (на сеймах 1626, 1628, 1632 рр.), Я.Яблоновський (1637, 1640), Б.Лещинський (1641, 1648, 1650), Ю.Любомирський (1643), Я.Чарторийський (1668), М.Сенявський (1676), Х.Любомирський (1681), Р.Лещинський (1683), С.Лєдуховський (1717), С.Потоцький (1724, 1726), В.Ржевуський (1736), А.Любомирський (1746), А.Чарторийський (1764) та ін.
Ухвалені на сеймі так звані конституції поділялися на довготермінові й тимчасові, тобто такі, що мали діяти лише протягом певного часу. Так, після 1569 р. такі постанови досить часто ухвалювалися щодо «українних» земель Речі Посполитої. Зокрема, на сеймах 1590, 1593, 1596, 1597 рр. приймалися спеціальні «конституції» щодо козацтва, а за результатами сеймів 1578, 1588, 1596 та 1597 рр. – щодо «збіглих хлопів», «розбійників» і «свавільників» з українських воєводств Корони Польської. До тимчасових, наприклад, належала одна з перших постанов законодавчого органу Речі Посполитої щодо діяльності «українських розбійників» (під ними розумілися козаки та «збіглі» селяни) у східних воєводствах Корони за 1588 р., адже вже наступного року стосовно тієї ж проблеми виникла інша постанова-конституція під назвою «Загамування Українного свавільства» («Zahamowanie Ukrainnego swowolenstwa»).
Для схвалення рішень потрібна була згода всіх учасників сейму. Спочатку сенатори по черзі висловлювали свою думку щодо того чи іншого питання, після чого король або ж канцлер формулювали основну думку (так звану конклюзію). Написанням остаточного тексту конституцій займалася спеціальна комісія, яка обиралася з депутатів посольської ізби на початку сейму й складалася з чотирьох осіб, які порівно репрезентували Корону Польську та Велике князівство Литовське. Опрацьований у такий спосіб проект постанови оголошувався перед закінченням роботи сейму, а потім він доопрацьовувався згідно із зауваженнями. Остаточно редагував постанову-конституцію сам король, яку після публікації польською мовою надсилали до воєводств для оголошення на реляційних сеймиках. У містах проведення сеймиків сеймові конституції вписувалися до гродських книг. Саме з цього часу вони набували правочинності для місцевої влади. Усі сеймові правові постанови, а також статути в Речі Посполитій називалися «уставами». Окрім того, королівськими уставами встановлювався розмір податків для населення. Сеймова шляхта також збирала спеціальну комісію за контролем над фінансовими видатками – так званий фінансовий трибунал.
До сенату обов’язково входили гнєзненський і краківський (почергово з львівським) архієпископи та всі римо-католицькі єпископи, а також 10 так званих міністрів від Корони Польської та Великого князівства Литовського – канцлери, підканцлери, великі й надвірні маршалки та великі підскарбії. Крім того, членами сенату були усі річпосполитські воєводи та каштеляни включно з жмудським (жемайтським) старостою. Згідно з ієрархією найвищим серед духовних сенаторів вважався гнєзненський архієпископ, серед світських – краківський каштелян, а серед вищих державних посадовців – великий коронний маршалок. За кожним сенатором та членом посольської ізби закріплювалося певне місце сидіння, що відповідало престижності воєводств, а, отже, їхньому політичному впливу. Важливість посольської ізби засвідчувала її головна функція, що полягала в ухваленні спеціальних постанов, кожна з яких закріплювалася королівським підписом і, таким чином, ставали законом у межах Речі Посполитої.
За підрахунками вчених, з 1573 по 1647 рр. у Речі Посполитій відбулося 68 сеймів. З них 45 засідань були звичайними, 11 – надзвичайними, по чотири – конвокаційними, елекційними і коронаційними. Золотою шляхетською вольністю вважалося право Liberum veto (лат. – вільно забороняю), за яким кожен депутат сейму міг заперечити те чи інше його рішення й таким чином зірвати роботу шляхетського парламентського органу Речі Посполитої. Відоме як право «Nie pozwalam», що мало консолідувати послів від усіх земель держави на вальних сеймах, остаточно утвердилося перед виборами на королівство Стефана Баторія. Коли на елекційному сеймі посли від різних воєводств висували різних кандидатів, то довгий час не могли прийти до спільної думки. Київський воєвода, український князь К.Острозький від імені шляхти Київського та Волинського воєводств запропонував приймати ухвали лише за умови одностайного голосування всіх. Довгий час Liberum veto було тим механізмом, за допомогою якого сеймовій меншості можна було захистити свої права. Однак з часом сенатори, більшість з яких були великими магнатами-землевласниками, почали вміло використовувати цей принцип для блокування невигідних для них рішень. Єдиною противагою для «золотої вольності» стало право шляхти проводити свої зібрання – конфедерації. З 1550 до 1600 рр. з 40 проведених сеймів було зірвано дев’ять засідань. Протягом першої половини XVII ст. з 46 сеймових засідань зірвали всього шість, а в другій половині століття відсоток безрезультатних сеймів досяг 1/3. Натомість із 15 скликаних під час правління короля Августа ІІІ Фридерика (1736–1763 рр.) відбувся лише один – вальний сейм 1736 р. Право ветування кожним сеймовим делегатом того чи іншого рішення законодавчого зібрання впливало на погіршення міцності державного устрою та було обмежено лише після надзвичайного погіршення внутрішньополітичної ситуації у 60-х рр. XVIII ст. Лише Конституція 3 травня 1791 р. скасувала цю правову норму.
Вищою апеляційною інстанцією для шляхетського стану був Коронний трибунал. З його утворенням у 1578 р. щорічно (у вересні) відбувалися провінційні депутатські сеймики, де обирали представників до головної судової установи держави. Членами Коронного трибуналу були обрані на провінційних сеймиках депутати, яких було по одна-дві особи від кожного воєводства. Окрім світських осіб у трибуналі засідали й представники католицького духовенства. Судові справи, що надходили з українських земель Речі Посполитої, розглядали сесії (каденції), які наприкінці весни – на початку літа кожного року проводилися в Любліні. З часом свої трибунали утворювалися в межах воєводств. Зокрема трибунал Київського воєводства виник ще у 1590 р. Поряд з Королівським трибуналом діяв Асесорський суд, який розглядав апеляції на вироки судів міст, суперечки між міськими громадами та магістратами, а також давав правове тлумачення королівських привілеїв щодо міст. Важливі функції виконував ще один вищий суд – референдарський. Він розглядав питання щодо королівських сіл та суперечки при розмежуванні королівських і приватних маєтностей. Контролюючим органом щодо вищеперелічених судів виступав сеймовий суд на чолі з королем, який відбувався під час проведення сеймів.
А загалом судова система Речі Посполитої як елемент державного устрою була надзвичайно розмаїтою та багатостановою і складалася з таких судів: королівського (трьох видів), асесорського, духовного (в тому числі нунціївського), едукаційного та шкільного, гродського, каптурового, комісарського, скарбового, компромісарського, копного, маршалкового, міського, підкормського, пограничного, поточного, референдарського, реляційного, сеймового, сільського, військового, обозного, бартного та ін.
Функції урядовця, які були схожими на повноваження прокурора, виконували у політико-правовій системі Речі Посполитої так звані інстигатори (від лат. instigo – спонукати). На початковому етапі свого існування це були оскаржувачі у тих справах в королівських (реляційних, асесорських, референдарських) судах, які затягувалися. Згодом компетенція інстигатора поширювалася на злочини проти держави або володаря, на приватні справи, від розгляду яких відмовилися інші судові інстанції. Окрім того, вони переймали також занедбані справи, де були відсутні інші ініціатори процесу. Інстигатор міг вносити скарги до трибуналу на державних урядовців, що розкрадали державний або королівський скарб. Після постанов сейму 1764 р. інстигатор міг втручатися в перебіг справ про фінансові зловживання в скарбових комісіях, а також звинувачувати «міністрів», які зловживали становищем, і суддів, підозрюваних у хабарництві. Міг виступати у приватних справах за поданням потерпілої сторони. У Короні Польській інстигатори отримували «пенсію» розміром 6 тис. злотих щорічно. Існувала також посада віце-інстигатора, який був заступником «великого» інстигатора.

(Продовження читайте в наступному номері)