Вчімося у Франка…

Не можу забути одного образу, який врізався мені у пам’ять. Се було два роки назад, коли я востаннє бачився з ним. В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибальські сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему«Мойсей». Не знаю, чи попалася риба в його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою».
М. Коцюбинський

Іван Якович Франко (1856-1916) – визначний український письменник, перекладач, публіцист, критик, мовознавець, етнограф, філософ, громадський діяч – увійшов в історію нашого письменства як геніальний творець могутнього монумента, вічно живого своїми ідеями, втіленими в яскраві невмирущі художні образи, а також виваженими, глибокодумними інтелектуальними трактатами, з властивими їм історичною перспективністю та ясною передбачливістю.
Як вправний майстер художнього слова І. Я. Франко створив панораму українського життя Галичини приблизно з 30–40-х років ХІХ століття і до кінця свого життя – першого десятиліття ХХ століття з колоритними, яскравими образами, які живуть і будуть вічно жити. Увазі читача письменник пропонує постаті українців: селянин – простий бойко, заробітчанин і робітник на бориславських нафтових промислах, школяр, гімназист та університетський студент, інтелігент-священик, учитель, професор гімназії, адвокат, австрійський офіцер; дивовижні постаті жінок з різнобарвною палітрою почуттів, які вміють так тонко сприймати світ.
Як справедливо твердить дослідник життя і творчості І. Я. Франка Роман Горак, письменник прагнув змінити ментальність українця, який звик постійно підлаштовуватися, прагнув сформувати українця, який стане повноправним господарем у своїй хаті. Великий українець і патріот свого народу, Іван Франко також шукав причини наших негараздів, нашого невміння організувати себе як націю і був переконаний, що причина у нас самих: ми не хочемо збагатитися, самі дозволяємо себе експлуатувати, а потім бідкаємося і звинувачуємо свою гірку долю. Актуальність франкових думок і сьогодні вражає... Чи не так?
Іванові Франку, як й іншим неординарним, знаковим постатям української культури, довелося стати інструментом для політичних маніпуляцій. Подібно до Т.Шевченка, І.Франко та його безцінна спадщина використовувалися радянською системою як своєрідний інструментарій національного розкладу. Культ Франка використовували для політичних цілей, а радянське франкознавство однобічно висвітлювало його творчість, називаючи Франка затятим соціалістом, активним поборником ідей “українсько-російського єднання”, войовничим атеїстом. Пропагувалися міфи про марксистський світогляд Каменяра: з одного боку, про непримиренну боротьбу з “українським буржуазним націоналізмом”, про його життєвий та науковий антагонізм з М. Грушевським, іншими національними діячами, Науковим товариством ім. Шевченка. З іншого боку, наголошувався вплив на Франка російських революційних демократів.
Справді, за студентських часів Іван Франко захоплювався соціалізмом, студіював Маркса й Енгельса, а коли побачив облудність “нової релігії”, її завзято поборював. У радянському літературознавстві це не брали до уваги, світоглядні позиції Івана Франка були до невпізнання здеформовані, й він фігурував як “полум’яний борець”, “яскравий виразник”, що “утверджував” і “гнівно засуджував”... Окрім здеформованого ідеологічного трактування, рука режиму зловісно торкнулася і самої творчої спадщини письменника, публікуючи їх у далеко неповному 50-томному зібранні творів із численними цензурними скороченнями і перекрученнями. Такий “класовий” підхід до осмислення творчості Івана Франка і, зокрема, його ролі в культурно-духовному національному процесі руйнував із середини єдність українства, унеможливлював його цивілізаційний поступ та культурну еволюцію.
Духовна велич Івана Франка як провісника української державності розкривається у його баченні України як суверенної держави “у народів вольних колі”. Безперечна заслуга велета духа у формуванні нового українця: Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви “українці” замість “русини” (як традиційно називали себе галичани), перейменування галичанина з русина на українця, котрий, живучи в неволі поряд із представниками інших національних меншин, які здебільшого диктували “правила гри”, виборював свої національні права і в цій боротьбі ідентифікувався як представник великої нації, покликаної своїм історичним досвідом і волею Бога створити власну державу. В “Одвертому листі до галицької української молодежі” Іван Франко писав: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів...”
Ідея єдності українців закладена також у його мовознавчих студіях, в яких Іван Франко відстоював єдину українську літературну мову, вироблену на наддніпрянських діалектах і збагачену західноукраїнськими говірками. Безперечно, проникливий погляд І. Франка в майбутнє базувався на глибинному всеохоплюючому осмисленні внутрішніх процесів, здійсненому в історичному, політичному, етнокультурному, соціально-економічному зрізах. Саме такий широкомасштабний і надзвичайно авторитетний підхід до історії і культури нації в європейському та ширше – світовому контекстах визначає особливу роль і місце Івана Франка в українському цивілізаційному процесі як геніального українця, духовного провідника своєї нації.
Вершинним злетом думки і слова геніального поета стала його поема “Мойсей” (1905), поема політично-філософського спрямування, в якій на матеріалі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджено зраду національних інтересів та проголошено ідею служіння рідному народові. Від часу написання і донині цей універсальний твір викликає різні трактування, зокрема, породження трактування Івана Франка як матеріаліста й атеїста. Проте філософська глибина аналізованого твору так чи інакше скерована на проблеми єдності українців, суверенітету України і, нарешті, на проблему національного лідера – усі ці проблеми до сьогодні залишаються надзвичайно актуальними.
У поемі “Мойсей” автором була задекларована ідея української державності та прогностичного ідеалу українства саме в період існування нації у бездержавному статусі, мрія, що віками залишалася у серцях цілих поколінь українців найзаповітнішою. Коли сучасник І. Франка М. Мочульський радив йому написати книгу поезій, у яких була би виражена “філософія життя”, Іван Франко відповів: “А тим часом я пишу поему, в якій матимете філософію політики”. Отже, створений автором образ Мойсея – національного Провідника, який веде народ до “обітованої землі”, виражаючи “філософію політики”, прозвучав як з а п о в і т Україні воздвигнути “свого Мойсея”, що став би політичним провідником нації, і позбутися також своїх лжепророків і лжевождів. Україна неспроможна була на той час виконати заповіт І. Я. Франка, оскільки не була готовою до цього. Українці побачили такого Мойсея в особі самого Франка – але як поета.
Біблійна тема, по-своєму переосмислена автором, набуває нового актуального значення у будь-який історичний проміжок часу. Старі релігійні образи i картини вдало проектуються на сучасність, допомагаючи усвідомити сутність національного відродження на тлі взаємовідносин між лідером та його власним народом. Проте завуальовано автор проводить випробовування споконвічної теми правдивості біблейського писання та збереження віри у Творця як єдиного судді вчинків окремої людини та цілих народів.
Кульмінацією поеми І. Франко зробив смерть Мойсея, як пророка, не визнаного своїм народом. Конфлікт Мойсея з народом полягає не в егоїстичних прагненнях його як вождя, навпаки, Мойсей – втілення безмежної доброти i відданості своєму народові:

О Ізраїлю!
Якби ти знав,
Чого в серці тім повно!
Якби знав, як люблю тебе,
Як люблю невимовно!

Але народ, який зазнав фізичних i духовних страждань після багатьох років блукань по пустелі зневірюється у своїй кінцевій меті та стає на бік Мойсеєвих ворогів – Датана й Авiрона. Саме у зневірі народу – трагедія Мойсея як пророка. Але навіть під час цієї народної втрати віри Мойсей не зраджує своєму народові, свято вірить у його вибраність і звитягу. Серцевина цієї драми – не втратити віру, а навпаки, воскреснути в ній. Хрест, що його несе Мойсей як символ віри у стражданні-випробуванні, підносить його на вершини героїзму, якого можна бачити у визначенні Провідником головної мети і стратегічного напряму спільних дій народу, що, позбувшись єгипетської неволі, неминуче прийде в царство свободи.
Словами своєї поеми І.Я. Франко промовляє до своїх сучасників і майбутніх поколінь українців, що власна держава є Господнім даром, який мусить цінувати народ. Не піддаваймося зневірі, українці, дослухаймося до заповіту мудрих слів нашого Мойсея – Івана Яковича Франка!

Вікторія ПРИГОДА