Світочі: «ТЕРПИ, ТЕРПИ – ТЕРПЕЦЬ ТЕБЕ ШЛІФУЄ»

У віці 47 років в одному з концтаборів Пермщини помер український поет, прозаїк, літературознавець і перекладач Василь Семенович Стус. Радянська влада знищила його за любов до України та українців, за віру в те, що людські права – найцінніші.

Радянська Україна таких імен не визнавала. У спілці письменників уже існував порядок імен, туди поет Стус не вписувався. Лише з початком перебудови, коли у 1989 році до Києва привезли три труни, серед них і прах Василя Стуса, піднялася національна хвиля, а на гребені хвилі – і сам Василь Стус.
Усі зацікавилися його творчістю, почали називати геніальним поетом. У цей час рідня Стуса спільно з Михайлиною Коцюбинською опрацьовували спадщину поета, яку видали в шести томах. З’явилося ще чимало розвідок. Нарешті, побачила світ книга «Життя як творчість», написана Дмитром Васильовичем Стусом у 2004 році. Можна констатувати, що небагато українських поетів ХХ століття мали таке енергійне повернення до життя після смерті.

Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

(«Як добре те, що смерті не боюсь я...»)

Важко пояснити західному читачеві, за що в Радянському Союзі вбивали поетів. Важко пояснити й те, заради чого українські поети свідомо йшли на смерть у таборах. Та й сама поезія не відігравала на Заході тієї ролі, що в східноєвропейських країнах. У нас поет – речник народної душі, народного сумління. Він – пророк. Сто років тому цар Микола І замучив Шевченка, в 30-ті роки Сталін замордував майже 80 відсотків українських письменників. Та сама доля спіткала і покоління Стуса.
Він народився на Різдво Христове, 6 січня, 1938 року в селі Рахнівка на Вінниччині, а невдовзі батьки переїхали на Донбас – у Сталіно (тепер Донецьк). Там хлопчик закінчив школу, потім навчався в Сталінському педагогічному інституті на філологічному факультеті, після закінчення якого, відпрацювавши два місяці вчителем на Кіровоградщині, служив в армії. По закінченні служби спробував вчительського хліба в школах Горлівки, працював літредактором у газеті «Социалистический Донбасс».
У 1963-1965 роках навчався в аспірантурі Інституту літератури АН у Києві, але був звільнений за участь у несанкціонованих літературних вечорах та за виступи на захист заарештованих у 1965 році «шістдесятників», зокрема земляка Івана Світличного. Після звільнення йому доводилося працювати не за фахом: кочегаром, на метробуді, навіть інженером.
У 1965-му він намагався видати свою першу книжку «Круговерть». Але видавців не задовольняли ідейно-художні критерії автора, його громадянська позиція. Наступні збірки спіткала така сама доля.
Упродовж життя Василь Стус активно протестував проти реставрації культу особи, політики денаціоналізації, обмежень свободи слова. Наслідком чого став його арешт у 1972 році за звинувачення у проведенні антирадянської агітації і пропаганди. Головною метою слідства було довести наявність постійних та інтенсивних контактів опозиційно налаштованої інтелігенції з українськими націоналістичними організаціями за кордоном. Його засудили до п’яти років таборів суворого режиму і трьох років заслання.
«Судові процеси 1972-1973 рр. на Україні – це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу», – писав Стус у своєму публіцистичному листі «Я обвинувачую».
У в’язниці він зумів неабияк зацікавити своїми ідеями і роздумами співкамерників. Їх повсякчас дивувала його колосальна ерудиція в світовій літературі, літературознавстві, історії, філософії. За ґратами свій протест, свої почуття Стус, звичайно, виливав у вірші, які час від часу забирали і знищували. Він намагався пересилати їх у листах до дружини. Спочатку це вдавалося, пізніше стало неможливим. Його часто карали карцером, дозволили лише одне побачення.
Перебуваючи у засланні, поет весь час відчував провину перед своїми батьками, які жили на Донбасі, й перед дружиною та сином. Адже, страждаючи за ідею, він змушував страждати родину. «Мамо! ... Прошу, дорога, не побивайся за мною дуже. Тут я і читаю, і пишу, і взагалі мені тут не так страшно, як Ти думаєш. Одне тільки – болить людська несправедливість і чорна невдячність за те, що ти жив для того, щоб усім було краще, а тебе за це б’ють. Але нічого, думаю, що колись усе стане на своє місце і тоді світ повернеться і до Вас, і до мене», – читаємо в одному з листів до матері. Мабуть, найсильніше почуття до рідних розкрито у вірші «Наснилося, з розлуки наверзлося»:

Наснилося, з розлуки наверзлося,
З морозу вклякло, з туги – аж лящить.
Над Прип’яттю світання зайнялося –
І син біжить, як горлом кров біжить.

Повернувшись із заслання до Києва, де на нього завжди чекали віддана дружина і маленький син, Стус не міг не реагувати на події, що відбувалися навколо нього. Він бачив арешти своїх друзів, смерть – усе це лише за любов до батьківщини, за бажання бачити її вільною. «У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране – крихт не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають – яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину», – читаємо у його «З таборового зошита».
Як наслідок – у 1980-му його знову заарештовують. Від адвоката Стус відмовився, однак на суді його захисником призначили славнозвісного нині Віктора Медведчука. Поета визнали особливо небезпечним рецидивістом і призначили 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання. З листами щодо його звільнення до різних організацій зверталися відомі люди, наприклад академік Сахаров, але все було марно.
Термін довелося відбувати у с. Кучино Чусовського району Пермської обл., умови утримання були дуже тяжкими: постійні утиски адміністрації, позбавлення побачень, хвороби. Його на цілий рік кинули в «одиночку». А він писав... Приблизно 250 віршів і 250 перекладів мали скласти книгу, названу «Птах душі». Але все написане негайно конфіскувалося. Доля цих текстів досі невідома. Згідно з офіційною відповіддю на запит рідних вони знищені у зв’язку з ліквідацією табору. У 1983-му Стусу вдалося передати на волю текст під назвою «З таборового зошита». Після його опублікування на Заході, особливо після висунення Генріхом Бьоллем (1985 рік) творчості Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії, тиск на нього посилився.
В останні роки Стус вийшов на поетичні обрії, які можуть відкритися душі лише на найвищих вершинах страждання і прозріння. Слово стало для нього не просто літературним інструментом, а прозорим і чистим втіленням такого стану духу. Він перейшов на білий вірш, рима стала для нього штучним засобом, якого він уже не потребував. Утім, про дещо дослідники творчості Стуса можуть лише здогадуватися, адже знищено було надто багато.
Важкість сприйняття його поезій переплітається із важкістю його життя, бо в поезії Стуса – віддзеркалення власної трагедії:

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття...

А також – віддзеркалення трагедії України: Рад-соц-конц-таборів Союз,
котрий Господь забув.
Диявол теж забув, тепер
тут править інший бог –
марксист, расист і людожер,
один за трьох.

Болючим для України сьогодні є питання українізації, русифікації, поділу України на Східну і Західну. У тих, хто добре знайомий із творчістю Василя Стуса, усе це викликає неабиякий подив. Адже саме Донбас є землею, що породила у минулому столітті незламних і всесвітньо відомих борців за права людини, за рідне слово, – Івана Світличного, Івана Дзюбу, Олексу Тихого, Василя Голобородька, Василя Захарченка, Василя Стуса та багатьох інших. Саме цей край дав Україні славетну чергу видатних борців за її волю і незалежність, створив умови для розвитку їх таланту.
Складний і тернистий життєвий шлях Стуса завершився у 1985 році. У кінці серпня його вкотре кинули до карцеру, де він оголосив голодовку протесту. А загинув великий українець уночі з 3 на 4 вересня 1985 року з невідомих причин. Поховали Стуса у безіменній могилі на табірному цвинтарі, не дочекавшись кілька годин приїзду його дружини, яка хотіла забрати тіло. У 1989 році разом з Олексою Тихим і Юрієм Литвином Василя Стуса перепоховали на Байковому кладовищі в Києві.
Для одних Василь Стус є передусім чоловіком з легенди опору, для інших – власне поетом. Кожен бачить у ньому те, що хоче побачити. У нас є чимало людей подібної долі, їх пам’ятають, шанують, однак великими стали лише ті, хто мав справжні твори. Трагічна ж доля цього поета привернула увагу до його творчості й пробудила певний інтерес навіть тих, хто до цього був далекий від поезії.
Зрештою, здійснилася мрія поета, яку він висловив у вірші:

Тож дай мені – дійти і не зотліти,
дійти – і не зотліти – дай мені!
Дозволь мені, мій вечоровий світе,
упасти зерням в рідній борозні.

Роксолана КРАВЧУК