Культура та мистецтво: СКРОМНА ЧАРІВНІСТЬ МОЛОДОГО ТАЛАНТУ
Олена Сорока – акторка Центру мистецтв «Новий український театр». У 2009 році закінчила Київський коледж театру і кіно, курс Віталія Кіно. Нині грає у виставах «Безталання» (Явдоха,Софія), «Беззахисні створіння» (Анюта, Катруся, Зоя Жилвакова), «Івасик-Телесик» (Ганна), «Шекспіріада» (Офелія, Дездемона), «Семь чудес малышки Пиаф» (Едіт Піаф), «У лукоморья» (Попівна), «Шахрайки?.. Лесбійки?!! Красуні!».Потрапивши на виставу «Сім чудес крихітки Піаф» майже випадково і не сподіваючись на щось особливе, я був спершу приємно здивований, а потім захоплений свіжою, феєричною, щирою грою молодої акторки Олени Сороки в ролі Піаф. Не було помітно жодних схем, акторських прийомів. Усі вони стали лише засобами, доведеними до досконалості, які зникли, виконавши своє призначення, переплавившись в образ. А ще вразила особлива легкість виконання, як музика Шопена, поезія Петрарки, танець Плесецької чи віртуозна гра на футбольному полі Мессі. Саме легкість є критерієм таланту, якої можна досягти лише маючи іскру Божу. Вона дозволяє вільно творити, п’яніти від злиття зі всесвітньою гармонією, без перепон проникати в минуле чи майбутнє, бути святим і грішним, любити і ненавидіти весь світ водночас. Важко було зрозуміти, де закінчується Сорока і починається Піаф, або навпаки, не зрозуміло також чи Олена унікально використала роль всесвітньої знаменитості, щоб показати себе, а чи мобілізувала весь свій потенціал, щоб зникнути, розчинитися в героїні. Фактом залишається те, що переді мною була непересічна особистість, чудова акторка. Це завжди приємно. А її роль Піаф – вагома заявка на блискуче акторське майбутнє. Я зателефонував – і ми домовилися про інтерв’ю. Пили каву. Власне це не було інтерв’ю, а розмова на перебій, як між давніми приятелями, що певний час не бачилися. Жодної позірності з боку Олени. Гра залишилася на сцені. А ще вражають її очі. Моментами вони стають як у біблійних персонажів – світлі й чисті. Згадалися слова одного героя з відомого фільму: «З такими очима можна красти свічки в Соборі Святого Петра у Ватикані – ніхто не запідозрить».
– Напевно, ви з дитинства мріяли бути акторкою… Як у вас проявився цей талант, як відчули своє призначення?
– Звичайно. Мені навіть дали ім’я на честь акторки, яка дуже подобалася моїй старшій сестрі. Ще в дитячому садочку я співала на всіх виставах і святах. Потім у школі я почала ставити шкільні вистави, КВК тощо. Тобто творче начало в мені проявлялося завжди. Це помічали і всі вчителі, тому точними науками мене особливо не навантажували.
Після закінчення школи вступила до Коледжу театру і кіно, де навчалася чотири роки. Майстерність викладав у нас Віталій Кіно. Він, до речі, є автором вистави «Сім чудес крихітки Піаф». Саме завдяки йому ми проникали у світ творчості.– І, звичайно, ви розпочали з Нового українського театру, який очолює Віталій Кіно?
– Так, це мій перший театр. Ми все разом тут створювали, починаючи від сцени і закінчуючи шторами. Я пам’ятаю наших перших глядачів. Ми самі підбирали репертуар. Відтоді пройшов рік.– Досить популярною сьогодні є ваша роль Піаф у виставі «Сім чудес крихітки Піаф». Як вам працювалося над цією роллю?
– Це велика і серйозна робота, яка супроводжувалася багатьма репетиціями. Коли ми готували, наприклад, «Шахрайки...», то все проходило значно легше, адже там було задіяно більше акторів, ми все робили разом. Граючи Піаф, за дві години я показую все її життя – від дитинства до старості. Покладатися на мій невеликий життєвий досвід у подібних ситуаціях – не найкращий варіант, точніше програшний. Доводилося крок за кроком пройти все життя Піаф, і не тільки як сторонній споглядач, а злитися з цим драматичним образом і відчути всі злети і падіння, щастя і біль.
Тільки на прем’єрі я зрозуміла, що у мене дійсно щось виходить. Це велике щастя грати Едіт Піаф.– Ви вірите в долю?
– Піаф була ніким. І здавалося – жодних шансів, але вона, напевно, відчувала, що всього досягне. Можливо, це дійсно доля. Так само і я мрію, що зможу самореалізуватися. Вірю у свою щасливу зірку. Без цього неможливо. Чи хочу я слави і популярності? Безперечно. Було б дивно, якби я цього не хотіла. Але це повинно стати як результат титанічної праці.– Професія митця і зокрема актора вимагає самопожертви.
– Всім відомо, щоб стати хорошим актором, потрібно завжди бути у формі, вдосконалювати свою майстерність, не зупинятися на досягнутому і не піддаватися заколисуванню успіхом. Успіх – це мить. Так, це свідчення певного рівня на певному етапі, але не більше. Потрібно йти далі. Життя актора – це постійний пошук, щоденна напружена робота душі. Щоб ввійти в роль, маю пережити ті почуття, які переживають мої героїні. Якщо не відчуєш, то не зіграєш, глядач не повірить, і самому буде гидко від такої гри. Адже театр – це мистецтво, а не ремесло. Великі актори, незважаючи на досвід і великий арсенал мистецьких прийомів, підходили до кожної ролі як до першої. Кожна роль – окреме явище, аналогів якому немає, як немає однакових людей, однакових переживань. Важливо не опинитися у полоні шаблонів, з яких інколи важко буває вибратися. Тому доводиться відмовляти собі багато в чому. Не можна показувати, що нездужаєш – не тільки на сцені, а й на репетиціях. Головною школою для людей мистецтва є саме життя: радощі й смуток людей, які тебе оточують, неповторна симфонія весняних струмків, краплі дощу, що розбиваються об парасольку, щирий потиск рук друзів. Парадокс полягає в тому, що на всі ці чарівні моменти буття хронічно не вистачає часу. Немає свят, вихідних, не можу приділити більше уваги тим, кого люблю. Інколи на мить приходить думка, щоб кинути все і жити нормальним життям звичайної молодої дівчини, але відразу оговтуюся і розумію, що це була б зрада собі самій, своєму призначенню, в яке я вірю.
І нехай це мої перші кроки, але я вже відчула і ніколи не зможу позбутися цього бентежного, п’янкого почуття, коли стоїш на сцені; воно пронизує все твоє єство і народжується, напевно, від схвильованих поглядів глядачів, магнетизму цього замкнутого простору, яке називається театром, коли здається, що за його межами нічого більше не існує, він – єдина реальність. Запах сцени, аплодисменти.
Можливо, це і є справжнє життя, а решта – бутафорія?– Олено, чи плануєте зіграти в кіно або реалізуватися у інших аспектах?
– Кіно – це інший жанр. Там неможливо проникнутися роллю (що для мене дуже важливо) як у театрі, де немає дублів і потрібно зіграти як і в житті – на сто відсотків з першого разу.
Кіно – це гігантська індустрія. В якому стані вона, на жаль, у нас – говорити зайве. А тинятися по кастингах, гаяти час, щоб отримати будь-яку роль лише для того, аби з’явитися на екрані, не для мене.
Хоча, звісно, в майбутньому зйомки у фільмі, який мені прийдеться до душі, я не відкидаю. Принаймні, сьогодні це не на часі.
Щодо вашого запитання про реалізацію у інших сферах, то, звичайно, так, але від сцени ні на крок. Я обов’язково спробую себе у ролі співачки, мені це цікаво. А ще я хотіла б викладати акторську майстерність талановитим дітям. Мені цього не вистачало в дитинстві. Сьогодні, як не прикро, дітям приділяється мало уваги, тому створення дитячої акторської школи не буде зайвим.Щиро вірю, що про акторку Олену Сороку ви, шановні читачі, ще почуєте.
Спілкувався Ігор КРАВЧУК
