Особистості: Кожен українець повинен вивчати нашу славну минувшину і бути творцем сучасної історії України
У наш час, коли більше пустодзвонства, ніж конкретних справ,особливо приємно і цікаво мені було
поспілкуватися з яскравою особистістю, лідером у всіх починаннях, для
якого все життя – це натхненна праця і робота на результат,
Іваном Миколайовичем РІШНЯКОМ.
А тепер все по черзі.
– Як кажуть, все починається з дитинства. Розкажіть про землю, по якій ви зробили перші кроки та про становлення вас як особистості, яка ніколи не боялася брати відповідальність на себе.Спілкувався Ігор КРАВЧУК
– Народився я на Сумщині у селянській родині. Тато був агрономом, а мама хоча й мала медичну освіту, та не могла її у селі реалізувати і працювала у колгоспі на ланці. Дитинство у мене, як і в кожного, дуже цікаве, бо пройшло на хуторі, якого вже, на жаль, немає на мапі України, бо був колись такий, глибоко помилковий, на мою думку, рух, що привів до знищення неперспективних сіл. Цього не слід було робити у державі, яка має майже 40 відсотків світового запасу чорноземів, адже їх потрібно обробляти, а це навряд чи зможуть зробити міські жителі. Найлегше зруйнувати уклад життя, якого століттями дотримувалися наші хліборобні предки, запропонувавши натомість об’єднати село з містом. І що з цього вийшло? Хоча новітні технології обробки землі запроваджувати варто, цього ніхто не заперечує.
Потім батьки переїхали до Ромнів, але ми ніколи не забуваємо ту землю, яка нас народила. Кожного року зі всією великою родиною – братами, сестрами, їхніми сім’ями відвідуємо це місце. Обов’язково наваримо кулешу, вип’ємо по чарці, згадаємо минуле, передаючи це священне почуття батьківського дому своїм нащадкам. Адже важко забути, як за 6 кілометрів я ходив пішки до школи-семирічки у сусіднє село Семенівку. І відбувалося це за будь-якої погоди та пори року. Загартування пройшов добре, позаяк у 9-10 клас ходив до Берестівки, вже за 12 кілометрів. Тому й служба в армії не здавалося мені такою тяжкою, як іншим, особливо міським хлопцям. До того ж я завжди займався спортом, не зловживав спиртними напоями, тримаю себе у формі, ще в юному віці виробив чіткі життєві принципи, яким не зраджую і до нині.– Ви після армії вирішили іти шляхом батьків і присвятити себе служінню землі?
– Не зовсім. Після армії, за порадою батька, я вступив до технікуму лісового господарства і після закінчення кілька років попрацював за фахом. Але батьківські гени взяли верх і я пішов у сільське господарство. Адже ще мій дід був агрономом-садівником, тому вищу освіту здобув саме за цією спеціаль- ністю і пішов працювати у радгосп. Робота мені подобалася, люди цінували, тому я дослужився до директора радгоспу, пропрацювавши на цій посаді п’ять років. Далі пішов вже на державну службу – був обраний головою Роменського райвиконкому, також віддавши цій службі вісім років. Ще перед обранням народним депутатом я працював у державній компанії «Хліб України», де згодом став заступником директора компанії, а потім наказом Кабінету Міністрів був призначений головою компанії «Хліб України», де працював три роки – до 2002-го.
У 2002 році балотувався у народні депутати Верховної Ради за мажоритарною системою, хоча це мало хто робить у своєму рідному краї. Але мені не було соромно перед людьми, поряд з якими я жив і працював. У цьому окрузі було шість районів Сумської області, 190 тисяч виборців, одинадцять претендентів. Я набрав 52 тисячі голосів, на 22 тисячі голосів обійшов своїх конкурентів. У Верховній Раді працював у комітеті із закордонних справ.– Відбувши каденцію народного депутата, ви повернулися до свого попереднього господарського поприща?
– Так, я повернувся до компанії «Хліб України» і попрацював там ще два роки. Коли компанію почали передавати до Міністерства сільського господарства, я з цим рішенням не погодився, тому залишив посаду. Я і зараз переконаний, що ця галузь має бути окремою, позаяк гроші на ній потім заробляє не той, хто вирощує, а той, хто перепродує. Потрібно передусім законодавчо визначити межі впливу кожного. Вже після відставки мене обрали головою правління Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності. Роботи багато, але вона цікава, адже у ній закладена демократична схема прийняття рішень. Правління складається з 45 осіб, 15 осіб представляють профспілки, тобто страхувальники, 15 – роботодавців і 15 – державу. Кошторис фонду – близько 10 млрд. грн. Ці кошти не бюджетні, але державні, згідно із Законом України. У представництвах Фонду на місцях працює 5 тис. осіб. Для прийняття рішень доводиться шукати консенсус, силові методи там не проходять. Це мені чимось нагадує козацькі ради і, мабуть, так приймав рішення мій земляк Петро Калнишевський. Я також пообіцяв собі, що у жодному разі ні на кого не чинитиму тиск, а лише переконанням доводитиму власну думку.– Безперечно, у цій справі в нагоді став ваш великий практичний життєвий досвід?
– Напевно. Як не дивно, всю складність у питаннях господарства і стосунках з людьми я зрозумів ще з часів, коли був директором радгоспу, адже там у мене був фактично міні-район: і кузня своя на утриманні, і школа, й дитячий садочок. Найголовніше – це розуміння проблем і труднощів людей. Якщо ти не станеш справжнім батьком, люди тебе просто не сприймуть. Адже рішення доводилося приймати різні, і якби не було підтримки та розуміння працівників, то довго працювати там я б не зміг.– Ви перебуваєте у правлінні Сумського земляцтва. Розкажіть, будь ласка, і про цей напрям роботи?
– Так. Мене обрали недавно. Є гідна команда і бажання просувати досягнення рідної області та вирішувати проблеми людей на найвищому рівні. Єдина проблема – у фінансуванні.– У вашому житті тісно переплелися історія держави та її сьогодення. Коли ви почали усвідомлювати себе нащадком славного козацького роду і працювати на відновлення легендарної козацької історії і її героїв?
– Кожна людина повинна знати свою історію, бо коли знатимете її, то й будете цінувати. А найголовніше – кожна людина має усвідомити, що вона є творцем сьогоднішньої історії. І я прагну долучитися до цього процесу, вивчаючи минувшину нашого краю.
Моє знайомство з легендарною постаттю Петра Калнишевського відбулася ще у 1988 році, коли у нашому Роменському краєзнавчому музеї, до речі, найстарішому в Україні, я побачив Євангеліє, яке Петро Калнишевський подарував Роменській Покровській церкві. Але, на превеликий жаль, навіть будучи головою району, я про цю історичну постать нічого не чув. Такі були часи і замовчувана та перекручена наша історія. Після цього я, звичайно, зацікавився цією непересічною постаттю і дізнався, який звитяжний шлях пройшов останній отаман Січі Запорозької. Мене надзвичайно вразила історія мого земляка, адже перед його очима пройшло три століття, десятиріччя він очолював Запорозьку Січ.
У 2002 році був 300-літній ювілей Петра Калнишевського. Ми віднайшли позабюджетні кошти. Я зустрівся з нині покійними Василем Бородаєм та Ростиславом Синьком і обговорив ідею та проект пам’ятника нашому славному землякові. Дуже довго вивчали місце для пам’ятника і, зрештою, спорудили його на місці старовинного кладовища, де ховали у тому числі й козаків. Окрім пам’ятника, іменем Калнишевського ми ще назвали у Ромнах вулицю та школу.
Покровська церква, якій Калнишевський подарував Євангеліє, потім була перевезена у Полтаву – губернське місто. А в 1942 році її спалили німці. Земляцтво нині ставить питання про її відродження, але на її місці вже стоять будинки, розпайовано землю, тому питання залишається відкритим. Але у селі Пустовитівка, за підтримки Віктора Андрійовича Ющенка, була відроджена Свято-Троїцька церква.
Поверстаючись до кошового отаман слід відзначити. що після відбуття 25-річного покарання Петро Калнишевський у засланні здійснив постриг у монахи і вірно служив Господу. За свій вік, він збудував багато монастирів і храмів, видавав цінні книги. Недаремно у 2008 році Петро Калнишевський був канонізований. Його життєве кредо було – віддати своє життя Україні. Він весь час мріяв про неї, вільну й незалежну, власну державу, а також довів, що Запорозька Січ може прекрасно розвиватися – і економічно, й політично. Він мав прекрасні дипломатичні стосунки навіть зі своїми недругами. Та й сам факт, що у 75-річному віці його обрали гетьманом, є дуже красномовним.– Іване Миколайовичу, в наш час кошового отамана Петра Калнишевського вшановують на офіційному рівні. І це дуже правильно.
Так. У 2003 році вийшла постанова Кабінету Міністрів (прем’єр-міністр Віктор Янукович) про відзначення двохсотріччя з дня смерті кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського. Згодом колишній президент Віктор Ющенко підписав Указ про щорічні заходи “Калнишева Рада”. Це свято відзначали спочатку на Петра і Павла, потім у ці дні почали святкувати Конотопську битву, а «Калнишеву раду» перенесли на Трійцю.
Цьогорічне святкування, «Калнишевої ради», супроводжувало свято «Водограй», організоване Сумською областю та Роменським районом. Проходило воно у надзвичайно урочистій і доброзичливій атмосфері. Там були підведені підсумки пленеру для митців-художників не лише з України, але й інших країн світу. Минулого року ми провели конкурс на знання своєї історії і за три місяці зібрали понад 200 робіт, 19 – зі Львова, 20 – з Донбасу, із Криму – 9, 11 – із Закарпаття. Тобто вся Україна визнає об’єднуючу ідею козацтва та непересічну фігуру Петра Калнишевського. 12 липня – на день його народження – ми плануємо провести науково-практичну конференцію у Роменському будинку культури. Він є прикладом того, як потрібно любити свій народ, свою землю і свою державу!
