Культура та мистецтво: УКРАЇНА – НЕЗАЛЕЖНА ПАНЩИНА?

ДЕЩО З ІСТОРІЇ ПАНЩИНИ
Усе своє життя міцна й статна «жінка – Україна» служить чужоземним панам. Іще ніколи на своїй землі не була вона сама собі підвладна. Вчитися вона – недовчилася, хоч і повно у неї на батьківщині освітніх центрів. Але ж не для неї вони збудовані, а для заможних «Іванових», «Вань Янь Лінів», «Тадеушів» і тих, які хочуть бути на них схожими. Кому потрібна розумна і чесна Україна, коли на кожному кроці «ті» – «хохли-пристосуванці», що виросли на одній лише ідеології. «Героями нашого часу є ділки з великої дороги, спекулянти, вправні бізнесмени та чиновники в чистих костюмах», – вдало зауважив «родич» згадуваної України Андрій Рєпа. «Все купується і продається – це неспростовна догма…» Саме такої науки навчені «ті», що прагнуть стати такими собі «іншими», у чистих костюмах, – всі вони прагнуть, бажають стати феодалами, шляхтичами, панами. Вивчаються і прагнуть того, щоб на нашій рідній землі було якомога менше таких гарних, розумних (що вже само собою рідкість) «Україн». Хочуть, щоб було побільше дурнів. Навіщо панам «освічені холопи»? Куди простіше керувати глухими й сліпими бовдурами. Здається, вони забули, що за вікном їхньої «непорушної фортеці феодалізму» вже давно 2011-й. А вони все ще хочуть царювати. І успішно це роблять. Здається, з України не змити панське клеймо, ще давно набите на її душу і тіло. Дух феодалізму керує нашими панами й нічим його не видворити із нашої території – ні проханнями, ні вмовляннями. Як була ще Україна молодою й мріяла про свою незалежність, вона думала – послужу чесно, як батьки і діди вчили, тоді й відпустять мене на «воленьку». Так служить вона все життя, до своєї рутини «кайданами» прикута й мовчить. Хоча своєї мови рідної не забула, просто їй поговорити ні з ким…
Панщина у творах українських поетів та письменників описана як найгірше втілення зла. Рожева, фіалкова, солодка, п’янка, омріяна, далека воля – це те, чого прагнули українці завжди. І домоглися, нібито, чого хотіли, але виявилося, що вільно жити вони просто не в змозі. Зняли пасок із шиї пса, а йому чогось не вистачає на тому місці, де він був. То він його знову на себе натягнув і чекав доброго й мудрого господаря.
Взяла пухнастика до себе сувора й галаслива господарка у червоній хустині, довгій спідниці із серпом у руках (Робоча селянка). Та посадила його на такий ланцюжок коротенький, що бідолаха хіба що до миски міг дотягтися, й знову в буду. Протримався бідолаха багато чи мало – пів віку. І втік. Але до вільного життя виявися не готовим він зовсім. Тому зараз сидить – то під одним тином, то під другим. То один сусід шмат м’яса кине, то інший. Отак і живе наш вільний український пес. Із завмиранням у серці щоразу відшукує у своїх спогадах ту коротку, але таку приємну мить, коли відгриз він свої «кайдани» і чкурнув бозна куди. Облаштувався він біля одного двору, де іноземці живуть. Підходила не раз до нього сита й весела американка (що вона саме американка пес зрозумів, побачивши її білосніжні фарфорові зуби та американський номер на її американському авті). Ця леді довго розглядала нашого пса: обмацувала, смикала за вуха й хвіст, гладила, роздивлялася його зуби, заглядала до рота. Пес, не витримавши таких оглядин, разок гавкнув – так, у півсили, – і гризнув цього «американського пончика» за ногу. З того часу іноземна «клієнтура» більше не з’являлася. А собацюра попід тинами бігає. То там шмат дадуть, то там приголублять… Отака незалежність собача….

ДЕЩО ПРО КУЛЬТ ПОЛІТИКИ Й «ПОВІТКИ»
Здобувши псевдонезалежність, отримали ми нових панів зі старої повітки (тієї, де кури сидять і несуться). Чомусь асоціюється у мене наше суспільство з курником. Кури – ті ж, тільки півня змінюємо.
Баба Химка із Лупехів живе як будь-яка середньостатистична пенсіонерка. Все у неї як годиться – хата мазана (не дивуйтеся, у наш час ще є мазані хати, ще й під соломою, якщо добре пошукати), тин – побілений, собака – на прив’язі й квіток не топче, кіт сидить на тину, город «посапаний», у хаті прибрано. І курник – основа усіх основ. За курником баби Химки можна визначати політичну ситуацію в Україні. Як змінюється «нагорі» влада, змінюється керівництво й у курнику. Пішла старенька на дільницю, проголосувала. Після повернулася додому, наварила гречаної каші із тієї гречки, за яку голосувала. Сіла за стіл кашу куштувати. Пісна, та й годі! Надумала баба зарубати півника. Отак і почалася її традиція: як тільки вибори – півня рубає, нового купує і називає його на честь президента. Сміх та й годі. Парадокс у тому, що кожен із півнів справді візуально схожий на главу держави. Ось таке на нашій землі діється. Курник той самий, тільки півень новий. Прийде і запроваджує свої «порядки» – таке життя…
Щодня у Лупехах відбуваються анекдотичні ситуації.
А найвеселіше, коли зберуться Химчині сусідки-баби біля повітки. Наберуть у фартухи насіння гарбузового, лузають, та й вирішують питання загальнодержавного значення. Сьогодні на порядку денному бабського пленарного засідання біля повітки важливе питання – який же нам потрібен керівник?!
Баба Дуня перша виходить до трибуни, розгортає пожмакану газетку, в яку насіння закрутила.
– Ось привіз мені син почитати. То там Карпічев пише, що диктатури нам не уникнути. І в Євросоюз нам не слід поспішати, бо у нас ще інтелігенція не сформована. А треба нам такого собі диктатора, щоб був і красивий, і мудрий, і м’який, і прогресивний, і здатний проводити реформи. Ось такого шукаємо!
Далі бабусі, традиційно, починають суперечку, хто ж із наших «ексів» і «діючих» підходить нам за всіма параметрами. Так і не дійшовши до спільного висновку, жіноцтво розходиться по домівках, залишивши Химці чотири купки лушпиння з насіння. Химка змете сміття, віднесе до курника, з курочками побалакає, бо від розмов із ними користі більше, та й піде до хати. Там вона увімкне довгоочікувану «Свободу», послухає, подискутує з телевізором, а потім піде спати. Але ще довго вона не засне, буде думати про долю України і свою власну…

ДЕЩО ПРО МІСЦЕ, ДЕ ДУМКА ДУМАЄТЬСЯ…
Коли найкраще думається українцеві? Коли він ситий. Де найкраще думається? На кухні! Кухня – це храм усіх геніальних думок. Як писав цікавий і розумний журналіст Олександр Щерба, «Україна – країна кухонних політологів». Кожен на своїй кухні будує власну політику.
Маленька Орися прийшла зі школи, скинула важкого (більшого за неї саму) червоного ранця.
– Орисю! – кличе мама. – Йди до столу. У нас сьогодні свято! Мала тягне ніжки до вітальні, де стоїть той самий стіл, до якого мама кликала.
– Віруню! Ти стільки всього наготувала! У стола просто ніжки тріщать! – чує Орися від вусатого хрещеного.
І вона починає уявляти, як у стола тріщать ноги. І як ноги взагалі можуть тріщати. Потім вона розмірковує над тим, чому ці довгі дерев’яні патички назвали «ногами». Довго роздивляється свої й чужі ноги і неохоче «тицяє» вилкою у котлету. До розмов не дослухається, бо напевне знає, чим будь-яке свято закінчується у їхній родині (переважно й в інших родинах також) – розмовами про політику. За цим же столом Орися дізнається, хто такий інтелігент і хто такий пристосуванець. Дядько Віктор, брат її тата, – то інтелігент, бо він у Спілці журналістів, а дядько Тимофій (теж брат її батька) – пристосуванець, бо він живе у власному триповерховому будинку. Не розуміє дівчинка того, що член Спілки журналістів цілком може бути пристосуванцем, а заможний чоловік з триповерховим будинком може бути інтелігентом. На інших посиденьках, трохи згодом, Орися почує знайоме слово «інтелігенція» знову й дізнається, що інтелігентом бути в наш час надважке завдання! По-перше, тому, що те, що ти інтелігент – це вже тягар, по-друге, інтелігентам часто гикається (бо про них усі постійно згадують). Що таке той інтелігент Орися так і не зрозуміє…

ДЕЩО ПРО ДОБРОСУСІДСЬКІ ВІДНОСИНИ
Те, що за кордоном нас сприймають не такими, якими ми є, – загальновідомий факт. Переконався в цьому на власному досвіді й Вітя – студент третього курсу технічного інституту. У колі його знайомих усі вважають, що абсолютно усе купується й продається. Машина – визначає статус у суспільстві, товщина ланцюга на шиї визначить те, як до тебе будуть ставитися інші. Також Вітя звик називати себе хохлом, бо не знає, що це образливий термін. А може й знає, просто мама у нього росіянка, а тато з України (навмисно не кажу, що українець, бо таким він не є). Вдома у Віті досить часто бувають мамині родичі з Росії. Щоразу, по приїзді, влаштовують вони традиційні посиденьки на кухні (бо це ж місце, де стаються дива й вирішуються всі проблеми, навіть міжнаціональні конфлікти). Мамина сестра Нінель взагалі не вважає українців за людей. Випивши чарчину, вона постійно натякає на те, що ми, українці, самі собі вигадали таке «страдальческое» амплуа. Ніхто нас, мовляв, насправді не ображав ніде й ніколи не тому, що, фактично, не було образи, а тому, що нас, фактично, як народу, народності, нації не існувало й не існує по цей день. З цими думками й живе Вітя.

ДЕЩО ПРО ОСВІТУ І ЛІТЕРАТУРУ
Ліля й Льоня щороку їздять відпочивати на море. На наше, вітчизняне, чим викликають неабиякий подив у своїх друзів, які переважно літають на чуже… Поки Льоня ловить крабів, Ліля засмагає на гарячому кримському пісочку. Поруч лежить ще одна молода «парочка» з Харкова (що стає зрозумілим з їхньої розмови). Молоді харків’яни активно обговорюють освіту їхньої майбутньої (тобто гіпотетичної, ще не існуючої) дитини! А саме те, що вони, як батьки, дуже б не хотіли, щоб їхня дитина вивчала українську літературу.
– Что это за панщина? Что это за Тарасы Григорьевичи? Да разве это литература? Я не хочу, чтобы мои дети учили эти бывальщины!
Ліля засмучена й здивована. Вона любить читати українське. І в школі читала із превеликим задоволенням. Навпаки, не завжди розуміла літературу закордонну, бо далека вона від наших реалій. І зараз, засмагаючи біля моря, читає книгу Дереша. Обурившись, понад усе хотіла б Ліля вступити із цими харків’янами у палку дискусію. Україна, взагалі, країна дискусій. Але вона мовчить. Не тому, що боїться відстояти свій погляд, а тому, що не хоче витрачати нерви. Загальнодержавна політика – це важливо, але її особисте життя, здоров’я й політика у її власній «маленькій сімейній державі» куди важливіша! І так думає кожен другий…

ДЕЩО НАОСТАНОК
Наші журналісти чимало розмірковують над долею України, називаючи її вдалим і невдалим «проектом», розглядаючи її окремо від Росії та Європи і поруч. Як би там не було, українець, здається, надовго (не хочеться вірити, що назавжди) закував себе у кайдани. Він страждає від безлічі рабських комплексів (їх немає сенсу перераховувати знову і знову). Україна незалежна, та формально ця незалежність ще залежнішою просто вже не може бути! Вона постійно знаходиться між двох вогнів. Вирішити міжнаціональні, й навіть внутрішньонаціональні, проблеми конкретно взятий українець не може, бо він на генетичному рівні, більшою чи меншою мірою, вже страждає від комплексів кріпака. Він не вміє бути незалежним! А у своєму існуванні він постійно себе добровільно віддає у рабство й служить панові. Так чим же така незалежність відрізняється від тієї панщини, про яку писав Шевченко? Я скажу, що ця панщина ще гірша, бо кінця й краю не видно. Українець у полоні технологій, думок, влади, грошей, бажань, іміджів, здебільшого чужих… А з цієї панщини вже точно не втечеш. І відмінити її не вдасться.
Скоро святкуватимемо «дцяту» річницю нашої незалежності-залежності. Пес усе ще сидить між двома сусідськими дворами й кидається на ласі шматки м’яса, кинуті то одним сусідом, то іншим. І в ліс він піти не зможе, бо він давно уже не дикий собака. Але почати життя спочатку він не може теж... А останнім часом він уже й не гавкає… Заснув… Став байдужим і смиренним, цей український патріот…