Світочі: У вічному пошуку істини

30 липня минає 140 років з дня смерті А.П.Свидницького (1834-1871) Цей рік у історії життя та творчості відомого українського письменника, етнографа, фольклориста, педагога, нашого земляка Анатолія Патрикійовича Свидницького є ювілейним. Виповнюється 150 років від часу написання І частини його славетного роману «Люборацькі» – першого соціального роману в історії української літератури, 140 років з дня смерті письменника, 125 років першому виданню «Люборацьких», 110 років книжковому варіанту цього роману. Через призму цих та деяких інших ювілейних у біографії А.Свидницького дат спробуємо глянути на цього самобутнього письменника з Поділля.
Анатолій Патрикійович Свид-ницький народився 13 вересня 1834 року в с.Маньківці на Вінниччині у родині священика. Окрім нього, у сім’ї зростало ще три сини та дві доньки. Батько родини – отець Патрикій – був простою людиною, але любив книжку і зібрав чималу бібліотеку. Мати письменника – Мотрона Лаврентіївна Ганчевська, дочка колишнього уніатського пароха села Попова Гребля, походила з шляхти. Однак, незважаючи на приналежність до «вищої» касти, родина Свидницьких жила, як і простий люд, дотримуючись споконвічних звичаїв та обрядів, що красномовно відобразилося у творчості Анатоля.
Як і личило сину священослужителя, у 1843 р. Анатолій вступає до Крутянської духовної школи (бурси). Звичними у ній явищами було знущання вчителів над учнями, жахливий побут, механічне зазубрювання матеріалу, супроводжуване різкою. Все це призводило до нестерпного, майже неможливого перебування у такому закладі.
1851 р. У цьому році, по завершенні злощасної бурси, 17-річний Анатоль переступив поріг вищого, як на сьогоднішні мірки, навчального закладу – Кам’янець-Подільської духовної семінарії. Як і в Крутянському духовному училищі, він і тут зустрів таких же «вчителів-мучителів», таку ж бездушність освітньої системи, таку ж схоластику навчальної програми. Свою богословську науку, яку він почав опановувати з 9-річного віку, А.Свидницький називає втраченими роками свого життя: «... богдай бе мене мати лучче була під серцем приспала, аніж мали ще маленького в монаські руки віддавати!»
Цю нелюдську атмосферу «мира отверженных», як назвав навчальні заклади царської Росії Ф.Матушевський (дослідник життя і творчості А.Свидницького), письменник майстерно відтворив у своєму романі «Люборацькі». І якщо народний побут, життя «старосвітських батюшок та матушок» письменник змальовує з любов’ю, доброзичливим гумором, явища бурсацько-семінарської школи відображаються відверто саркастично.
1856 рік. Цей рік став переломним у житті А.Свидницького. За рік до закінчення духовної семінарії всупереч волі батька – сільського попа, який хотів бачити свого сина тільки священнослужителем, він кидає навчальний заклад і прокладає свій шлях до Київського університету св. Володимира.
Щоб пояснити цей вчинок встигаючого семінариста, за рік служителя культу, слід побачити в А.Свидницькому, за влучним висловом М.Зерова, «людину радикальної закваски, людину громадську, соціабельну, без нахилу замикатися у відлюдно-затишному клубі, людину жваву і рухливу, що вміє заражатися і жити ідеями свого часу».
Шукаючи шлях до самоствердження, 22-річний А.Свидницький спочатку стає студентом медичного факультету, а через деякий час, збагнувши, що медичні студії суперечать чутливому до чужого болю складу його душі, історико-філологічного факультету Київського університету.
У студентські роки Свидницький займається не лише вивченням офіційного курсу історії та словесності, а й поповнює свої знання самотужки, читаючи найпрогресивнішу літературу свого часу. Також він бере активну участь у громадському житті України, в якій усе гостріше починають звучати соціально-політичні та національні питання. Так ім’я А.Свидницького зазвучало серед організаторів київських недільних шкіл, а також серед активних учасників Києво-Харківського таємного товариства, яке мало завдання поширювати у народі освіту, піднімати трудящих на боротьбу з російським феодальним рабством.
1861 рік став особливо плідним у творчості А.Свидницького. Відійшовши від написання етнографічно-фольклористичних студій (у попередньому 1860 р. молодим науковцем були написані розвідки «Злой дух (Народные южнорусские поверья)», «Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі оповідання люду українського», «Великдень у подолян»), він береться за написання самобутніх художніх творів.
Літературна діяльність А.Свидницького розпочалася з віршування. Ще змалечку полюбивши українську пісню у її розкішно-широкому народному варіанті, з роками він береться і сам за написання поетичних творів виразно пісенного плану. Знаменно, що вірші-пісні Свидницького побутували не лише в колі товаришів. Ставши відгуком на злободенні теми сучасності, твори «Україно, мати наша...», «В полі доля стояла...», «Росте долом березина...», «Коли хочеш нам добра...» швидко здобули народну популярність. Як для передової інтелігенції України, так і для простолюду 60-х рр. ХІХ ст., були досить болючими теми соціального закабалення та національної несвободи, через це поезії Свидницького антикріпосницького, антиімперського характеру дійшли до нас у кількох списках.
У цьому році також минає 140 років першій частині роману «Люборацькі», який вважається найдовершенішим твором у літературному доробку А.Свидницького та першим соціальним романом в історії української літератури. Написаний українською мовою, присвячений низці важливих проблем нашої нації, цей твір став досить показовим у плані поглиблення знань про Україну та українців.
Визначивши цей твір як сімейну хроніку, автор значно вийшов за межі родинної тематики, зобразивши в образі родини сільського священика Люборацького долю усієї України. Сторінки «Люборацьких» присвячені найважливішим українознавчим проблемам: національної волі та вільної людини, освіти, української мови, пращурів-нащадків, української жінки, світського та священного у духовному житті українців, діалогу різнонаціональних культур на теренах України, взаємостосунків «міста – села».
Роман «Люборацькі» був створений під час перебування А.Свидницького у Миргороді, де він учителював протягом 1861-1862 рр. Символічно, що у містечку письменник зупинився жити саме у тому будинку, у якому 1845 р. тимчасово проживав Т.Шевченко. Цьому Свидницький дуже радів, і це без сумніву відіграло певну роль у появі талановитого роману. До подібних фактів залишаються байдужі люди обивательського характеру, але вони є досить важливими для натур мистецьких, якою і був 27-річний А.Свидницький.
За визначенням Д.Чижевського, «Люборацькі» є першим і найпослідовнішим прикладом твору власне реалістичного, без атавізмів попередньої в історії української літератури романістичної традиції. У романі наявна низка реалістичних ознак: повна відсутність ідилічних картин, метонімічність твору (типовість зображуваних явищ), відсутність позитивного героя і при цьому значна зацікавленість внутрішнім світом образів-персонажів.
Але повернімося до життєпису нашого уславленого земляка. Ще колись давно старий Свидницький сказав малолітньому Анатолію: «Тільки в ченцях буде тобі талан-доля». І дійсно, батькові слова виявилися пророчими: мирське життя А.Свидницького не склалося.
Кинувши здобуття богословської освіти, він здійснив свою бажану мрію про навчання в університеті Києва, але там зіткнувся з непомірною, як на своє матеріальне становище, платою за навчання. Грошової підтримки з дому не було, а підробітки репетиторством давали можливість А.Свидницькому лише знімати невеличку кімнатку на Подолі, перебиватися з сухарів на воду та сяк-так вносити плату за навчання. Через значну заборгованість цей старанний у навчанні студент згодом був звільнений з університету – уже з третього курсу.
Подальші бідування Свидницького продовжили постійний пошук роботи (Київ (репетитор) – Миргород (учитель) – Козелець (акцизник) – Кам’янець-Подільський – Одеса – Київ (працівник архіву), невдале одруження, багатодітна родина, хвороби, пиятика...
30 липня 1871 р. минає 140 років з цієї чорної у біографії А.Свидницького дати: у цей день припинило битися неспокійне серце письменника-різночинця, людини, надто не байдужої до долі своєї Батьківщини.
Така вже, мабуть, доля цієї обдарованої людини, бо навіть її смерть у 37-літньому віці не викликала у громадськості Києва особливого резонансу. Письменник, відомий на той час фольклористичними студіями, віршами, оповіданнями, нарисами, був похований тихо, на цю подію не відгукнулась жодна газета. На сьогодні його могила загублена. Як і багато інших українських літераторів (Стороженко, Номис, Манжура тощо), він став жертвою важкого безчасся, жертвою перехідної епохи.
1886 р. став ключовим у оцінці творчості А.Свидницького. У цей рік, через 15 літ по смерті автора, через 25 літ після написання, став відомий громадськості твір «Люборацькі». У час написання роману у 1861-1862 рр. у Петербурзі здійснювалось видання найпрогресивнішого на той час літературно-наукового журналу «Основа». Саме він став першим друкованим органом, до якого потрапив рукопис «Люборацьких». Однак через ряд причин, чи не найголовнішою з яких було несприйняття жанрової, образної, ідейно-тематичної, стильової новітності твору консервативною у цьому плані редколегією журналу, роман не був опублікований у журналі. Перше видання славетного твору було здійснено лише у 1886 року у галицькому виданні «Зоря». Однак текст твору зазнав значних революційних змін. У тому ж вандальному варіанті у Галичині через рік (1887 р.) було здійснено і перше книжкове видання «Люборацьких». У передмові до нього І.Франко високо поцінував твір Свидницького, назвавши роман «орлиним пером» письменника, «першою широкою пробою української повісті на тлі сучасних суспільних відносин».
Перше повноцінне видання роману було здійснено лише у 1901 р. видавництвом «Вік», м. Києв. Передмову до нього під назвою «Анатоль Свидницький» належить перу О.Кониського.
Отаким неспокійним, бурхливим, багатим на події видалося життя Анатолія Патрикійовича. Він, як вічний революціонер, протистояв салдафонській обивательщині царської Росії, національній інтервенції, обездуховленню свого народу. Він як істинний геній своєї землі утверджував її невмирущі вічні цінності. І, не спиняючись, перебував у вічному пошуку себе, у вічному пошуку істини. Він був на передовій вічної війни добра зі злом. І згорів – миттєво, як зірка на льоту, все-таки встигнувши виконати свою місію і залишивши по собі слід світла та добра.

Наталія ВИШНЕВСЬКА,
кандидат філологічних наук