Особистості: ПАТРІОТИЗМ, ПРОНЕСЕНИЙ КРІЗЬ ЖИТТЯ
Наші читачі вже знайомі з видатною і самобутньою жінкою Людмилою Богун, яка не лише високо несе ім’я свого роду, а й повсякчас обстоює право своїх земляків на володіння рідною мовою, позаяк живе вона у місті Харцизьку Донецької області, де дуже складно відчувати себе українцем. Проте пані Людмила не опускає рук і своїм прикладом підбадьорює краян. Вже понад два роки на сторінках місцевої газети «Харцызские вести» точиться полеміка між Людмилою Богун, котра відстоює право навчатися рідною мовою у місті, та місцевою владою, яка практично на це не виділяє коштів, зате прагне до ще більшого захисту російської мови.
Тож недаремно за особисті заслуги перед Українським козацтвом у справі захисту незалежності та національно-патріотичного виховання молоді, відданості українській національній ідеї пані Людмилу Богун було нагороджено орденом Українського козацтва «За розбудову України». Адже окрім активної громадянської позиції на Донеччині, Людмила Богун не забуває і про рідну Полтавщину. Вона народилася в одному селі з великим Сковородою – в Чорнухах. Там пані Людмила допомагає у відродженні козацтва та пам’яті свого видатного пращура Івана Богуна. У селі Чорнухи буде споруджено пам’ятник козакам чорнухинських сотень.
Нещодавно пані Людмила знову стала гостем редакції журналу «Гетьман», щоб поділитися своїми турботами, які сьогодні хвилюють багатьох.
– Пані Людмило, нещодавно ви побували на справжньому святі-зустрічі зі своєю молодістю. Розкажіть, будь ласка, як це було.
– Так, дійсно, наприкінці травня я взяла участі у святкуванні 90-річчя Одеського економічного державного університету, який закінчила в 1962 році. Була приємно вражена від зустрічі з ректором – Огородником Савою Яковичем. Це чудова людина. Але, на жаль, нікого більше зі знайомих не зустріла. Святкування пройшло на високому рівні, свою радість важко виразити словами. Прибули також випускники із 37 країн світу.
Я відвідала не лише ці урочистості, а й побувала у Одеському фінансовому інституті (раніше був фінансовим технікумом), який я закінчила в 1956 році – рівно 55 років тому. Це справжній ювілей! Кожного року, в останню суботу травня, вони проводять зустріч із випускниками. Я виступила з привітальним словом і висловила подяку, що отримала тут хороші знання і була кращою студенткою.
До речі, у нашій спецгрупі (після 10 класу) із 25 осіб 20 не володіли російською мовою, але ми її зубрили, бо боялися на своїй землі захищати українську мову. Нас би відразу, як Василя Стуса, Олексу Тихого, і багатьох інших патріотів України, згноїли в Сибіру. Перед моїм виступом у фінінституті організатор попередила, щоб про політику ні слова. Адже я була у вишиванці й могла щось негативне сказати про Радянський Союз. Скрізь, де я працювала, у мене єдиної була вища фінансова освіта, але як дочці «ворога народу» мені все життя не давали себе реалізувати.
Завідувач музею університету запитав, як мені вдалося з першого разу вступити до такого елітного навчального закладу, бо він сам вступав і провалився. По-перше, я закінчила фінтехнікум на «4» і «5», вступила на підготовчі курси і цілий рік на них навчалася. Викладачі з курсів потім приймали у нас іспити. В інституті мені було важко, особливо вивчати вищу математику. А ось політекономію я дуже полюбила: сиділа часто в міській бібліотеці, досліджувала першоджерела К.Маркса, Леніна й усім розповідала принципи побудови комуністичного суспільства.
– Попри важке життя дочки «ворогу народу», ви все ж таки були романтиком і оптимістом…
На заводі, де я працювала 20 років, окупанти говорили: «У тебя-то дальний прицел, но не получится, по специальности не допустят работать». Коли три роки працювала у фінвідділі виконкому, у мене також в єдиної була фіносвіта. Я навіть п’ять років працювала на робітничій посаді, завскладом готової продукції, на вулиці, під відкритим небом. За п’ять років жодного стягнення не було.
Але я завжди була за незалежну Україну і зараз пишаюся тим, що я українська націоналістка!
Спілкувалася
Ольга ГОРОДНЯ
