Гетьман Дмитро Байда-Вишневецький – засновник Запорозького Козацтва
Кожний суспільний рух має свою історію та передісторію. Історія виписується в численних популярних книжках та наукових розвідках. Історичні події, здебільшого, залишають по собі згадки в архівах, матеріальні сліди у вигляді пам’яток архітектури, змін у побуті, появі нових понять тощо. До чогось можна доторкнутися рукою або охопити поглядом, про щось можна почитати або почути. Щодо передумов історичних подій, котрі іноді докорінно змінювали і соціально-політичний, і економічний та культурний стан тієї чи іншої країни, історики чомусь згадують якось мимохідь, переважно не вдаючись у хитросплетіння обставин, що, зрештою, призводить до докорінних змін. А варто було б. Принаймні, якщо йдеться про справжні передумови виникнення такого унікального явища в світовій історії, як Козацтво Запорозьке.
Адже, говорячи про подвиги запорожців та згадуючи численні повстання і визвольні війни, зініційовані ними, сучасні історики чомусь вперто не помічають той факт, що козацтво було не лише якимось абстрактним носієм національної ідеології окремішності русинських земель та не лише «озброєним загоном українського народу». Козацтво сформувалося та постало як зовсім новий для тих часів суспільний стан, що не тільки усвідомлював свої інтереси та прагнення, а й зумів їх окреслити та сформулювати в процесі свого розвитку і становлення. І подальша історія існування козацтва в межах Російської імперії, частиною якої стала Україна, наочно свідчить, що козацтво виконувало важливу суспільну функцію – не лише охоронця кордонів та боєздатного й високоефективного міліційного війська. Козацтво було передусім провісником нових суспільно-економічних стосунків у суспільстві, оскільки було організованою і свідомою громадою вільних господарів на своїй землі.
Визвольна війна під керівництвом Богдана Хмельницького та викликані нею зміни в суспільній свідомості, становому розподілі тогочасного суспільства докорінно змінили сприйняття козацтва, як зараз прийнято говорити, широкою громадськістю. Якщо до того козацтво сприймалося як наймане військо на службі в короля, того чи іншого магната або ж просто як зграя гультяїв, то в часи Хмельниччини та після неї воно утвердилося як важлива складова українського суспільства, без урахування інтересів якої стало неможливо проводити будь-яку виважену політику в Україні та щодо України. Козацтво, пройшовши в своєму розвиткові кілька послідовних етапів (втім, почасти вони накладалися один на один) – від бродництва та простого розбою через наймитство на кшталт ландскнехтів (надвірні полки магнатів тощо) та причорноморське піратство до регулярного війська своєї власної батьківщини, врешті утвердилося в суспільстві як військовий стан або верства, склавши таким чином конкуренцію дворянству.
Піратства?.. У 1995 році гетьман «Українського Козацтва» Володимир Мулява через Екуменічну службу Ватикану домовився про участь деяких керівників козацьких організацій у місячних катехічних курсах. Зібравшись у Львові та сівши в місіонерський автобус, козаки поїхали до Рима. Автобус зламався десь в Угорщині, тому до італійського кордону добралися рейсовим автобусом. На кордоні карабінер проглянув паспорти членів делегації. Хто вони такі ці козаки? Корсари! У нас своїх бандитів вистачає... Для місячного проживання в Італії потрібно було мати мінімум дві тисячі доларів. А в козаків їх не було. Тоді – до побачення.
Однією з основних передумов вибуху козацького повстання під проводом Хмельницького, яке майже миттєво переросло у загальнонародну визвольну війну проти Польщі, було невизначене становище козацтва як стану. Старі суспільні стосунки, характерні для епохи раннього феодалізму, які не передбачали появу козацької верстви, що не вписувалася в штучну тріаду середньовіччя (селянин-священик-воїн, де під воїном розуміли виключно шляхту), насильницьке закріпачення більшої частини селянства, впроваджена система орендаторства на тлі жвавих та болісних процесів, пов’язаних із насильницьким впровадженням унії – усе це спричинило різке невдоволення та повстання майже усього русинського суспільства. Спільність мови, території проживання, релігії, потреби захищатися від нескінченних навал татар та турок викликали необхідність появи та формування міліційної системи оборони рідного краю. Козацтво швидко набуло популярності серед мешканців України. Козаки-запорожці справедливо вважалися справжніми захисниками батьківщини, оскільки, на відміну від надвірних та коронних військ польсько-литовської держави, були плоттю від плоті власного народу і уособлювали його найкращі чесноти та сподівання.
Однак соціальна невизначеність козацького стану, який формувався, зверхність старої шляхти та невизначене ставлення до козацтва (на сучасному етапі становлення також актуальні ці питання) з боку королівської влади примусили запорожців зі зброєю в руках відстоювати свої права на волю, власність та навіть захист своєї батьківщини від мусульманської агресії.
Одним із наслідків Хмельниччини була насильницька зміна політичної та економічної еліти в Україні, коли стару шляхту, що пишалася своїм походженням від Гедиміновичів та Рюриковичів, заступила нова, козацька еліта, що не мала фамільних гербів та старанно складеного родоводу, проте міцно тримала в руках шаблю та влучно стріляла з пістоля або мушкета. Таким чином, середина XVII століття характеризувалася великим перерозподілом не лише політичного впливу, а й серйозними економічними та соціальними змінами, пов’язаними з виходом на політичну арену нової верстви вільних воїнів та господарів – козаків. Потрібно зазначити, що обмеження реєстрів та спроби створення етнічно чистої держави (знищення та вигнання поляків і євреїв за межі здобутої в боях автономії) викликали нові суперечки між посталою елітою-козаками, з одного боку, та міщанами і селянами-«гречкосіями» – з іншого. Сьогоднішній аналіз показує, що дві третини усіх козацьких воєн відбувалися на цих підставах.
Наслідком цих суперечок, які не було часу вирішувати політичними методами з огляду на спроби Московського царства, Польського королівства, Турецької імперії та їх васалів (Кримського ханства та Буджакської орди) силою зброї встановити своє володарювання на території Руської землі, стали орієнтація різних частин козацтва (реєстрового та вільного) на різні центри впливу. В кінцевому наслідку це призвело до поділу території України на зони впливу Польщі та Росії, сприяло турецькій інвазії на Поділля на запрошення гетьмана Петра Дорошенка, який визнав турецький сюзеренітет і, як логічне завершення чвар та непорозумінь у середовищі нової еліти, що не мала часу для поступового розвитку, а отже, для усвідомлення своїх спільних інтересів, – до втрати Україною останніх крихт незалежності та розділу її території між Московщиною та Річчю Посполитою.
Проте навіть за таких умов козацтво не загинуло, а спромоглося остаточно укріпити свої позиції та зайняти поважне місце серед інших суспільних станів. Так, Московське царство, що згодом перетворилося на Російську імперію, вимушене було всіляко підтримувати козаків, причому не лише реєстрових, а й запорожців. Царська адміністрація усвідомлювала, що козаки є найбільш боєздатним військовим формуванням порівняно з іншими військами Московської держави, навіть із полками так званого іноземного строю, що їх запровадив Олексій I.
Репресії, яким піддали козацтво Малої Русі взагалі та Запорозьке козацтво зокрема після переходу Мазепи та Гордієнка на бік шведів у їх, на жаль, марних спробах відновити автономію русинських, зараз сучасних українських земель, боляче відбилися на подальшому розвиткові запорозького козацтва. Водночас, розуміючи користь у підтримці та збереженні козацтва як серйозної бойової сили, царський уряд всіляко намагався відшукати таке вирішення проблеми існування Запорозького Козацтва, щоб якомога краще задовольнити їх прагнення до волі та до можливості господарювати на власній землі. Зрештою, частину запорожців було переформовано у так звані пікінерські (піхотні, першим керівником яких був всім відомий фельдмаршал Суворов) полки, частину ж було переселено на Кубань, де козакам надали землю. Таким чином, Росія забезпечила охорону Причорномор’я, водночас відірвавши козаків від їхніх насиджених земель в Україні. Цікаво, що за усю історію існування кубанського козацтва не було жодної спроби з боку царату впровадити на цих теренах кріпацтво. Очевидно, в Санкт-Петербурзі – тодішній столиці імперії – усвідомлювали, що будь-який утиск козаків може вилитися в нову Хмельниччину.
Характерно, що за століття ізоляції від України кубанці зберегли мову та звичаї своїх предків. Щодо їх етнічної самоідентифікації, навряд чи хто з кубанських козаків на запитання про його національність скаже, що він є росіянином. Питання виникнення козацтва досі є дуже суперечливим. Традиція вважає людиною, котра започаткувала запорозьке козацтво, князя Дмитра Вишневецького (Байду). Напевно, варто зупинитися на його особі та справах для того, щоб краще зрозуміти, в яких історичних умовах проходило формування зовсім нового для тогочасної Європи суспільного стану – козаків.
Ім’я Дмитра Вишневенького, князя із литовської родини, нащадка Гедиміна, васала литовсько-польського короля, хоча й православного за своїм віросповіданням, володаря величезних маєтків на Кременеччині, – вперше згадується в документах 1550 року, коли Сигізмунд II Август, король польський і великий князь литовський, віддав йому Канівське й Черкаське староства. Таким чином, він став основним захисником південних кордонів Великого князівства литовського від кримських татар.
У 1556 році Дмитро Вишневецький здійснив свою першу військову операцію проти татар. Він виступав лише від власного імені й під свою відповідальність, оскільки сюзерен король Сигізмунд II Август був союзником Оттоманської імперії. Вишневецький скористався сутичкою між Московською державою і Кримом, і його поява на арені збіглася з тим, що цар Іван IV вирядив два військові загони проти Кримського ханства: один під командуванням воєводи Чулкова опустився річкою Доном, а другий під начальством дяка Ржевського попрямував у долину Дніпра. В березні 1556 року до дяка приєдналося 300 душ із козаків Вишневецького (або з ним, або з одним із його помічників отаманом Млинським, він же – Мина). Влітку союзники, припливши вниз за течією Дніпра, пограбували Іслам-Кермень і навіть напали на оттоманську фортецю Озю (Очаків). На зворотному шляху наздогнали їх татари й оточили на одному з дніпровських островів, одначе після шестиденної облоги Ржевському вдалося вирватися з оточення.
Не зважаючи на майже цілковиту невдачу цієї експедиції, вона мала надзвичайне значення – це стало насправді зламним моментом у стосунках між Московією, Кримським ханством та Оттоманською імперією. «Нечувана річ, – пише Сергій Соловйов, – московські люди прийшли на Дніпро й ходили вниз, шукали татар і турків у їхніх же володіннях». За якийсь час, у серпні-вересні 1556 року, Вишневецький із невеличким особистим військом захопив острів Малу Хортицю за 15 км південніше від останнього дніпровського порога та за 60 км північніше від острова Томаківки, де згодом була заснована Запорозька Січ. Тут він спорудив фортецю. Це викликає досі великі незгоди серед істориків.
Дмитро Яворницький вважав, що фортеця на Хортиці мала стати базою для військових операцій, спрямованих проти татар, й була справжнім прототипом Запорозької Січі; до складу ж армії Вишневецького, крім його гайдуків, входили городові козаки, з якими поєдналося й козацтво з Низу. Інші дослідники стверджують, що військо Вишневецького складалося лише з найманих солдатів, які самовільно привласнили собі ім’я «козаків», а фортецю було збудовано для того, щоб підкорити своєму впливові вільне козацтво й заступити російській армії шлях на Крим. На жаль, історики не мають жодних архівних свідчень, які б пролили світло на це питання.
Вишневецький наполегливо просить короля Сигізмунда II Августа надіслати йому гармати й солдатів, щоб він міг зміцнити фортецю на Хортиці. В травні 1557 року надійшла відмова, й козацький ватажок подумав остаточно розірвати пута васалітету, які його пов’язували з королем. Незабаром хан Девлет-Гірей здійснив наскок на Хортицю, яку він тримав в облозі впродовж 24 днів. Але взяти її ханові не вдалося. Вишневенький одразу ж оповістив про це царя.
Наприкінці літа цього ж року Девлет-Гірей знову підступив до Хортиці з власною армією, військом, надісланим йому молдавським воєводою, та загоном яничарів. Після тривалого опору Вишневецький звернувся до царя Івана Грозного з проханням про заступництво. Іван IV відповів на це згодою та викликав Вишневецького до Москви. Володіння Вишневецького (Канів і Черкаси) відійшли до польського короля, а натомість він отримав російське місто Бельов.
У січні 1558 року розпочинається Лівонська війна, яка викликала затяжний конфлікт між Польщею та її союзником Кримським ханством, з одного боку, й Московією – з іншого.
Коли російська армія в січні перетнула кордон Лівонії, син хана Махмед-Гірей із величезним військом, у супроводі ногайських мурз Великої орди, рушив на Московію, але довідавшись, що російське військо зосереджено на Оці, він, досягши річки Мечі, повернув назад. Тоді ж король Сигізмунд II Август підписав із Девлет-Гіреєм договір про дружбу, заплатив ханові данину й пообіцяв, що не дозволить своїм підлеглим (козакам) турбувати наскоками татарські землі.
Весною 1559 року, якраз тоді, коли царські війська штурмували Нарву й Дерпт у Лівонії, Вишневецький напав на Крим. Згодом, восени, козаки спустошили землі Перекопу, потім піднялися Дніпром угору, знову захопили, щоправда, на короткий час, острів Хортицю.
У лютому 1559 року цар Іван IV надіслав до Криму два нові загони на чолі з Данилом Адашевим та Дмитром Вишневеньким. Тоді як Адашев плив Дніпром, Вишневецький захопив долину Дону й попрямував до Азова.
Згідно з турецькими джерелами цей перший напад стався весною 1559 року, напевно, у квітні або на початку травня. Незважаючи на те, що атаку було відбито, тривога не розвіялась. Уперше Азов – військовий форпост Оттоманської імперії у причорноморських степах, важливий передовий пункт на старому торговому шляху, який через Астрахань зв’язувався з Туркестаном, – перебував під загрозою.
Треба додати, що будь-яка загроза, спрямована проти Азова, негайно впливала на продовольче забезпечення Стамбула, особливо в період гострої нестачі харчів, від чого часто потерпала султанська столиця, оскільки Азов був портом доволі значного сільськогосподарського району, який постачав Туреччині їстівні припаси. Звідси надходило хлібне зерно, ячмінь, сухі овочі, олія та будівельна деревина. Облога й спустошення, завдані нападом у низинах Дону, викликали голод у фортеці, а також у Великій Ногайській орді, яка кочувала між Доном і Волгою.
Із російських джерел відомо, що коли Вишневецький зазнав поразки під Азовом, кримський хан почав переслідувати Адашева, якого він наздогнав на Дніпрі та з яким там зчепився.
Водночас численні оттоманські джерела, які стосуються осінніх місяців 1559 року, сповіщають про повторний наступ «Дмитрашки» (як глузливо йменували князя Вишневецького турецькі васали) на Азов.
Так, у листі бея Кафи, надісланому до Великої султанської ради (дивана), сповіщається про те, що російські війська, повантажившись у великі човни, здійснили напад на Керч (Кегс) у Східному Криму; атаку відбила Оттоманська ескадра. Незабаром «Дмитрашка» підійнявся вгору Доном, де й поставив малі форти, готуючись таким чином до нового наступу наступної весни.
В іншому документі, листі кримського хана від 23 листопада 1559 року, мовиться також про наступ черкесів, союзників росіян, очолюваний племенем Жане (по-турецькому Zanoglu), на турецькі землі, розташовані на Таманському півострові, та на місто Кафу. Цей напад супроводжувало повстання черкесів у районі Тамані. Хан заявляв у листі, що атака була відбита і він заарештував головних черкеських воєначальників до того, як їм вдалося втекти на Кавказ або до Московії.
Після цих двох невдалих спроб Дмитро Вишневецький за підтримки черкесів узимку 1559-1560 років здійснив третій напад на Азов, точну дату якого не з’ясовано, але відомо, що в ньому взяли участь черкеси разом із Кансуком (Kansuk), сином володаря племені Жане. Цю атаку також було відбито. Кансук й один із його братів загинули, а їхні голови, як і голови багатьох козацьких ватажків, відвезли до Стамбула. Згодом Дмитра Вишневецького відкликали до Москви. Звідтоді російські джерела зовсім замовчують його дії. Вони тільки зазначають, що 1560 року Вишневецький посварився із царем і залишив його, щоб повернутися в Литву, де король Сигізмунд II Август пообіцяв віддати йому назад усі права й маєтки.
За турецькими відомостями, весною 1560 року Дмитро Вишневецький прибув із понизов’я Дону, щоб підготуватися до нового виступу проти кримського хана й володінь Оттоманської імперії, що мав стати одним із найвизначніших у його житті. Можливо, в цей час Вишневецький діяв не стільки на руку цареві, скільки в своїх особистих інтересах. Слід зазначити, що його війська складалися не з московських стрільців, а переважно з донських і запорозьких козаків та з черкесів, до яких прилучилися численні авантюристи – поляки, литовці, навіть ногайці й татари.
У березні-квітні 1560 року Стамбул із трьох різних джерел отримав попередження про цей задуманий великий наступ. Перші відомості, передані воєводою Молдавії, стосувалися скупчення «злодіїв» на кордонах Московії (вислів «злодії» з цілковитою очевидністю тут стосується запорожців). За якийсь час каді Азова повідомляв султанському дивану, що ногайці, прийшовши із волзьких степів, стояли в районі Нижнього Дону, коли туди прибув авангард у кількості 3 тисяч «руських козаків», котрі склали основні сили армії, що налічувала 80 тисяч осіб (цифра, звичайно, перебільшена), які розташувалися між долиною Аксу (Південний Буг) та річкою Озю. Каді вважав, що вороже військо мало намір захопити Крим і перебувало під командуванням «Дмитрашки».
Водночас те саме повідомляв Осяйній Порті й Синан, бей Кафи, який на підставі свідчень, надісланих ногайцями, писав, що північніше Азова зосереджена російська армія та військо «Дмитрашки», яке налічує майже 70 тисяч. Нарешті, хан Девлет-Гірей (Devlet-Giray) сповіщав султанові про підготовку ворогів, серед яких він згадував росіян, черкесів і ногайців. Їм допомагали й татарські «зрадники». Без сумніву, ці відомості про Вишневецького не відповідали дійсності, а оцінка сил ворога була вкрай перебільшена. Але Оттоманська імперія розпочала мобілізацію, розмах якої яскраво засвідчує серйозність небезпеки.
Передовсім було приведено до стану бойової готовності турецькі збройні сили на місцях. Зі Стамбула до Азова вирушила ескадра з семи військових кораблів, у фортецю прибув загін яничарів для підсилення гарнізонів, а також підвезені їстівні припаси. Нарешті, в травні 1560 року султанський диван призначив Синана-пашу, бея Силістрії, воєначальником над військами, які мали захищати Азов і Крим від «Дмитрашки». До складу цього війська, крім солдатів, завербованих на місці, належали призвані в армію сипахи й добровольці, загони на чолі з воєводами Молдавії та Валахії, а також армія кримського хана. Султанський диван просив Девлет-Гірея тримати напоготові свої збройні сили, щоб підтримувати бея Силістрії, а задля забезпечення пониззя Дністра йому передали підрозділ артилерії.
Військові приготування імперії, ймовірно, не відповідали справді існуючій небезпеці з боку Дмитра Вишневецького, по суті, доволі незначній; проте мобілізація оттоманських військ сама собою могла змінити політичну ситуацію в районі. Польський король поквапився сплатити данину кримському ханові й знову повторив свою обіцянку: не дозволяти своїм підлеглим (тут – городовим козакам) робити наскоки на оттоманські й татарські володіння. Між тим, зосередження оттоманських збройних сил було спрямовано не стільки проти союзної Польщі, як проти Москви, що стояла за спиною Вишневецького.
На початку травня 1560 року Девлет-Гірей писав султанському дивану, що внаслідок дуже лютої зими, а потім і посушливої весни, в Росії виник голод, який послабив її здатність чинити опір і напад. Хан наполегливо добивався дозволу, щоб здійснити великий похід на Московію та просив дивана надіслати йому підкріплення у вигляді артилерії та загону яничар. Хан також повідомляє Оттоманській Порті про наскоки козаків «Дмитрашки», які спускаються за течією Дону. Кількість ворожих військ, зазначених тут, нарешті відповідала здоровому глузду – за авангардом у 400 воїнів називалися головні сили армії, що налічували 5 тисяч осіб.
Прохання кримського хана про участь Туреччини у військовій кампанії було відкинуто. Диван вважав несвоєчасним розпочинати військові дії такого розмаху проти Росії й надав ханові право вирушати в похід із власними силами. Але справжня причина відмови Порти від участі в такому виступі проти Росії полягала, напевне, в іншому – в тому, що до Кафи прибули московські гінці, які, за свідченням тексту листа бея до султанської ради, хотіли попередити оттоманську владу про заміри «Дмитрашки» здійснити напад на Азов.
Таким чином, московський уряд прагнув виказати перед могутнім південним сусідом свою добру волю. Отже, цар відмовлявся від «Дмитрашки», за якого «не бажав відповідати». Якщо ж відкинути дипломатичні висловлювання, можна зробити висновок, що цар Іван зрадив князя Вишневецького, виказавши ворогові його наміри. Вірогідно, що саме тут міститься справжня причина розриву між Вишневецьким та Іваном Грозним – відмова царя підтримати князя з огляду на небезпеку серйозного конфлікту із грізною оттоманською державою.
Починаючи з літа 1560 року, під командуванням Вишневецького перебувала лише його особиста армія, навербована з українських козаків, до яких, мабуть, приєдналися донці й черкеси з племені Жане. Саме з таким військом він здійснив свою серйозну операцію проти Криму, з приводу якої російські джерела скупо подають деталі, й ми знаємо про неї лише з турецьких архівів.
У червні 1560 року Вишневецький напав на Азов, але у зв’язку з прибуттям турецької ескадри на чолі з беєм Кафи зазнав невдачі; тоді він із черкесами спробував перепливти Таманську протоку, щоб проникнути до Криму й атакувати Кафу. Проте турки були попереджені про цей намір чи московськими гінцями, чи шпигунами, яких послав кримський хан у черкеські землі. Друга оттоманська ескадра пильнувала за переправою й відбила напад.
Це була одна з останніх спроб Вишневецького захопити турецькі володіння. Після 1560 року в турецьких архівах не знайшлося жодних свідчень про нього. Відомо лише, що наступного року він остаточно порвав із царем і повернувся до Польщі, де 5 вересня 1561 року король Сигізмунд II Август віддав йому всі його звання й землі. Впродовж більше двох років про Вишневецького немає жодних відомостей.
1564 року Дмитро Вишневецький востаннє виступив проти Оттоманської імперії. З армією в 4 тисячі чоловік він зайшов до Молдавії, де саме тривали міжусобні чвари, але його тут захопили в полон і відправили до Стамбула на страту. За «Хронікою Мартина Бєльського», козацького ватажка скинули з фортечного муру в Галаті на крюк; він провисів на ньому три дні, доки турки, обурені прокльонами, спрямованими проти мусульманської віри, не застрелили його із луків. Багато істориків, зокрема М.Костомаров та Д.Яворницький, погоджуються з версією Мартина Бєльського та вважають, що розповідь про загибель Вишневецького лягла в основу славетної народної української пісні про «Байду-козака»; інші ж, як, скажімо, Володимир Голобуцький на підставі донесення – не зовсім зрозумілого – французького посла в Стамбулі, стверджують, що Вишневецького задушили.
На жаль, турецькі архіви не сповіщають про обставини загибелі князя Дмитра Вишневецького. Останній оттоманський документ, у якому згадується ім’я «Дмитрашки», стосується уже періоду після його смерті. Це лист бея Кафи, де повідомляється, що «росіяни» й черкеси не перестають грабувати околиці Азова й, наслідуючи приклад «Дмитрашки», зібрали армію в 4 тисячі з гарматами, захопленими на турецьких кораблях, й спробували приступом узяти місто, але беєм Кафи були примушені тікати.
Документи з оттоманських архівів дозволяють нам поглянути на виступи Вишневецького проти турок та татар у контексті міжнародних відносин тієї доби. Порівнюючи військові приготування Оттоманської імперії проти «Дмитрашки» з приготуваннями, які проводила Туреччина тоді ж проти інших її європейських супротивників – Венеції або Священної Римської імперії, можна краще зрозуміти всю глибину небезпеки, яку становили походи українського князя (чи виступав він від імені царя, чи від себе особисто), що загрожували не лише володінням Кримського ханства, як це стверджує Сергій Соловйов, а й власне оттоманським землям на північному узбережжі Чорного моря. Масова мобілізація у восьми турецьких бейликах, звернення до збройних сил Молдавії та армії кримського хана, відрядження ескадри – це були виняткові заходи та єдиний випадок в історії Порти того часу: усі ці дії спрямовувалися не проти держави, а супроти окремої особи, названої найбільшим ворогом Оттоманської імперії. Тому не можна погодитися з тими істориками, які намагаються принизити діяльність Дмитра Вишневецького.
У 70-80-ті роки XVI століття Осяйна Порта зазнала численних нападів з боку запорожців. Деякі з них, зокрема походи запорожців 1574 року та 1577-1578 рр. проти турецьких ставлеників у Молдавії, цілком імовірно, були значно небезпечніші та значніші за кількістю учасників, аніж виступи Вишневецького. Та все ж жоден із них, якщо вірити документам оттоманських архівів, не викликав такої широкої мобілізації турецьких збройних сил. Разом із тим імена ватажків цих походів – Свірговський (1574 рік) чи Іван Підкова (1577-1578 роки) – практично залишилися поза увагою оттоманської влади, яка боролася з ними.
Чому ж князь Вишневецький мав такий дивовижний привілей бути особисто знаним для ворогів? Можливо, це означає визнання його справжньої незалежності як щодо свого сюзерена, короля Польщі, так і щодо царя, якому він служив лише доти, доки Росія підтримувала його дії. Можливо, й тому, що він завдавав удари в найуразливіше місце на півночі імперії – у фортецю Азов?
Документи певним чином висвітлюють і саму проблему походження козаків. Відомо, що в турецьких текстах середини XVI століття згадується кілька категорій козаків: «польські козаки» (Leh Kazagiari) – термін для позначення українських городових козаків, а часом і запорожців; «московські козаки» (Moskuf Kazaglari) – так завжди називали донських козаків, що їх Осяйна Порта вважала залежними від влади московського царя; нарешті, «руські козаки» (Rus Kazaglari) – це поняття доволі не визначене, оскільки так називали як запорожців, так і донців. Між іншим, в турецьких архівних матеріалах, які стосуються «Дмитрашки», його воїни названі «росіянами» (можливо, так називали московських солдатів), або ж – «невірними», коли мали на меті черкесів. Слово «козак» зустрічалося дуже рідко, за винятком документів, що торкаються часу військових операцій Вишневецького поблизу Азова й, цілком вірогідно, застосовувалося на позначення саме донських козаків.
Можна припустити, що в армії Вишневецького зовсім не було або було дуже мало запорожців, принаймні під час його походів проти оттоманських військових фортець у 1559-1560 роках. Проте в будь-якому разі безперечним є той факт, що саме Дмитро Вишневецький-Байда був тою людиною, якій вперше в історії українських земель вдалося не лише створити ситуацію безпосередньої загрози Турецькій імперії, а й спричинитися до подальшого розвитку вільного козацького руху. Того руху, який від початку свого утворення став оборонцем православ’я від магометанської навали та відіграв вирішальну роль у подальшій спільній боротьбі з нею слов’янських держав Східної Європи. Саме Вишневецький чи не вперше пристосував острів Хортицю як військову базу, форпост козаччини, а отже, і православ’я за Дніпровими порогами. Саме з імені Дмитра Вишневецького розпочалася писана історія Запорозького Козацтва. Історія водночас трагічна і славна.
Одного разу народившись, Запорозьке Козацтво вже ніколи не зникало з нашої історії. Наскрізно, через століття боротьби за незалежність України, злети і падіння руських князівств, гетьманської держави, УНР, Української держави гетьмана Скоропадського, сучасної держави Україна – всюди і завжди Запорозьке Козацтво було і залишається невід’ємною частиною нашого народу, нашої країни.
Верховний отаман України та Діаспори, Гетьман козацтва Запорозького, маршал козацтва Дмитро САГАЙДАК
14.01.2009 р.
