МИ ЗНАЄМО, ЩО ТАКЕ ЧЕСТЬ МУНДИРА

Віталій ГЕРСАК:

МИ ЗНАЄМО, ЩО ТАКЕ ЧЕСТЬ МУНДИРА

Запитайте учнів молодших класів, ким вони хочуть стати, і неодмінно почуєте відповідь: льотчиком, моряком, міліціонером чи космонавтом. Ніхто не проводив соціологічних досліджень на цю тему, але, переконаний, такі відповіді дають діти, батьки яких дуже далекі і від космосу, і від розшукової роботи. Вони бачать у цих професіях тільки романтику. Але хлопчаки із родин міліціонерів чи військових добре знають, як довго доводиться чекати батька зі служби, яким втомленим він приходить, яким умовним є його вільний час, а також бачать тривогу матері, її докори та невдоволення роботою чоловіка. А ще – похорони друзів, колег, які загинули при виконанні службових обов’язків. І тільки найвідчайдушніші, наймужніші та найсміливіші обирають собі цей тернистий шлях

Один із наших співрозмовників – капітан міліції, начальник СКРЛВ ст. Київ-Пасажирський УМВС України на ПЗЗ Віталій ГЕРСАК

– Віталію Анатолійовичу, прагнення стати правоохоронцем прийшло з дитинства через романтику фільмів та книжок чи, можливо, ви є продовжувачем династії?

– Народився я на Вінниччині, у курортному місті Немирові, і є першим правоохоронцем у своєму роду, але відбулося це, звичайно, з благословення батьків. Із відзнакою закінчив Прикарпатську філію Академії внутрішніх справ у Івано-Франківську і Університет внутрішніх справ у м. Києві. Свою службу і офіцерську кар’єру розпочав у 2003 році в оперативних підрозділах Вінницького карного розшуку.

– Чим ви займалися у дитячі та юнацькі роки, як гартували свій бойовий дух?

– У Немирові закінчив загальноосвітню школу № 2. І так складалося у житті, що я завжди був лідером – як у школі, так і в університеті. Почалося все зі школи, де у класі зібралися переважно хлопці-шибайголови. Але коли у 7-му класі мене призначили старостою, дисципліна різко покращилася. Причому, я впливав на них не силовими методами, а власним прикладом, позаяк відвідував спортивну секцію боксу і не мав шкідливих звичок. Влітку, під час канікул, їздив тренуватися до Вінниці у спортивний клуб «Акцент» і бокс для мене в житті був найголовнішим – метою і мрією. Брав участь в обласних, всеукраїнських та міжнародних змаганнях і став призером України, тож все це дуже дисциплінувало й в повсякденному житті. Правда, спортзал забирав дуже багато часу.

– Для боксера дуже важливо навчитися тримати удар. Вдалося налаштуватися й подолати страх?

– Із самого початку своєї боксерської кар’єри я велику увагу приділяв спаррингам, завдяки яким старався подолати страх, навчитися згруповуватися й виробляти саме свою стійку на рингу.

– У становленні людини завжди важливу роль відіграють не лише батьки, а й люди, які формують душу. Хто були ваші перші тренери?

– Своїми спортивними успіхами я завдячую передусім немирівським тренерам – Володимиру Стажницю та Віктору Айвазіді. Наша секція знаходилася у невеликому підвальчику Будинку культури санаторію «Авангард». У мене, як і в моїх побратимів по боксерських рукавицях, найкращі спогади про ті часи.

Ця секція боксу існує й досі, виховуючи все нові покоління юних боксерів, і нехай вони не всі стануть професіоналами, але роки, проведені у спорті, ніколи не минають надаремне. З моїх товаришів по секції деякі стали багатократними чемпіонами України, чемпіонами Європи, а Роман Головащенко та Артем Айвазіді – чемпіонами світу.

– Напевно, ці спортивні досягнення допомагали вам у подальшому навчанні?

– Коли вступив до Прикарпатської філії Академії внутрішніх справ, то одразу почав виступати за рідний ВНЗ з боксу та рукопашного бою, тренуючись в Івано-Франківську. І в мене єдиного з усієї Академії був дозвіл, підписаний ректором, на вільний вихід у місто для тренування. Тобто спорт дає свої переваги, хоча й вимагає наполегливості та самодисципліни.

– Але ж велику увагу ви приділяли не лише своєму спортивному становленню, а й освіті, закінчили два вищих навчальних заклади. Як складалася ваша професійна кар’єра?

– У 2003 році, після закінчення Прикарпатської філії Академії внутрішніх справ, я отримав звання лейтенанта міліції і пішов працювати до Вінницького карного розшуку, а вже через рік, у 2004-му, вступив до Київського національного університету внутрішніх справ на заочну форму навчання. Піти на друге навчання, фактично одразу після першого, без практичного досвіду роботи було дуже не просто. Це вдалося зробити завдяки своїй наполегливості. І я, маючи диплом із відзнакою попереднього навчального закладу, без проблем вступив на правознавчий факультет.

– Окрім професійного зростання ви відбулися ще й як прекрасний сім’янин і батько. Чи внесло це певні корективи у ваш світогляд?

– Пропрацювавши півтора року у Вінниці, в 2004 році я перевівся до Гайсинського РВГУМВС оперуповноваженим карного розшуку. Переїхали ми на батьківщину дружини, тому що у нас народився син Кирило і їй потрібна була допомога. Там я прослужив більше п’яти років.

Гайсин – це не маленький провінційний райцентр, а промислове місто, в якому є свій ритм і стиль життя. Я працював у карному розшуку, а не у відділі по боротьбі з незаконним обігом наркотиків, однак звернув свою увагу саме на наркоторгівлю. Зі злом наркоманії та розповсюдженням наркотичних речовин я хотів боротися завжди, адже в цьому місці, поруч із таким страшним злом, росте моя дитина. І я вважав за обов’язок забезпечити синові та іншим дітям спокій і безпеку. Тож розпочав із виявлення торгових наркоточок. Одна з них, до речі, знаходилася біля дитячого садка мого сина, але вже за місяць була закрита. Останню наркоточку я закрив у 2010 році перед самим від’їздом до Києва. Наркоторговці розповсюджували й виготовляли сильнодіючий наркотик, який у народі називають «ширка».

– Безперечно, ви молода, освічена, енергійна людина, і не дивно, що вас запросили на службу до Києва, де й перспективи, і обсяги роботи зовсім інші. Як відбувся перехід до столиці?

– Мені надійшла пропозиція працювати у Київському управлінні по боротьбі з організованою злочинністю. На той час я вже був капітаном міліції і, звичайно, мені хотілося спробувати «підкорити столицю», адже здорові амбіції, я вважаю, мають бути у кожної людини, яку б посаду вона не обіймала. Вже у березні 2010 року заступив на своє перше чергування, а у вересні 2011 року мене призначили начальником карного розшуку лінійного відділу станції Київ-Пасажирський.

– Тобто кар’єра розвивається швидко. Чи бажаєте синові продовження своєї професійної династії?

– Можна сказати, що свою «школярську кар’єру» мій син розпочав разом зі мною. У цьому ж 2010 році, вже в Києві, Кирило пішов до першого класу. Адаптувався він швидко і до столичного життя, і до нових друзів, ходить уже до другого класу, паралельно займається дзюдо, плаванням, хореографією. Про якісь професійні успіхи говорити ще зарано, але якщо він обере мій шлях, то заперечувати не буду.

– Ви лише кілька місяців працюєте на посаді начальника карного розшуку лінійного відділу станції Київ-Пасажирський. Чи відчуваєте особливу відповідальність на своїй посаді перед такою знаковою подією для України і Києва, як Євро-2012? Адже вокзал, фактично, є воротами і столиці, і країни.

– Можу сказати, що повернувся я туди, звідки починав свою кар’єру – у карний розшук, якому віддав сім років служби, ще два роки пропрацював в УБОЗі. За ці два місяці вже вдалося розкрити значну кількість «свіжих» злочинів, також я звернув увагу на розкриття тяжких злочинів минулих років. Цілеспрямована робота моїх підлеглих оперуповноважених та слідчих вже принесла позитивний результат. Команда у нас молода, але професійна. У підготовці до Євро-2012 керівництво МВС та Південно-Західна залізниця поставмла перед нами конкретні завдання щодо забезпечення правопорядку та недопущення скоєння злочинів, і ми робитимемо все від нас залежне, аби цей важливий державний (а не лише спортивний) захід відбувся за умови повної безпеки наших гостей та громадян України.

ПОКИ ВЕРСТАВСЯ НОМЕР.

Віталію ГЕРСАКУ, на передодні Нового року, було присвоєно чергове звання – майор.

ВІТАЄМО!

Кожен керівник сильний своєю командою підлеглих та однодумців. У карному розшуку лінійного відділу станції Київ-Пасажирський працюють молоді, енергійні люди, які також розповіли про свою нелегку, але почесну службу.

Олександр ПОПОВ, оперативний працівник:

– В органах внутрішніх справ я працюю з 2005 року, а в цьому управлінні вже другий рік. Нещодавно нашим керівником став Віталій Анатолійович Герсак, який ставить перед нами конкретні, чіткі завдання, й це приносить лише користь роботі. Він є вимогливою і вольовою людиною, завдяки чому у колективі відбувається злагоджена й конструктивна робота. Тож я хотів би побажати Валерію Анатолійовичу передусім терпіння і творчої наснаги, а ми, в свою чергу, будемо намагатися зробити все, щоб забезпечити спокій і законність.

Юрій НАГОРОДНІЙ, оперативний працівник:

– У карному розшуку я працюю лише чотири місяці, хоча в органах внутрішніх справ з 2003 року – спочатку був інспектором патрульної служби, потім інспектором відділу охорони громадського порядку. Тут зібралися саме ті люди, які на своїх місцях, і я думаю, що ми впораємося зі всіма поставленими завданнями.

Познайомившись із цими сміливими, мужніми, цілеспрямованими та доброзичливими людьми, все більше переконуєшся, що громадський порядок, справедливість та законність стануть домінуючими ознаками нашого життя. Вулиці українських міст і сіл стануть безпечними та привітними. Спіть спокійно, кияни. На сторожі вашого мирного сну стоять відважні та сильні люди. Честь їм і хвала.

Спілкувався Ігор АНДРІЇВСЬКИЙ