ЗНИЩЕНА ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТЬ ВИМАГАЄ ДОСЛІДЖЕННЯ І СПРАВЕДЛИВОСТІ
У минулому номері журналу «Гетьман» (№ 6(41) 2011 р.) було опубліковано інтерв’ю з Віктором БОРКІВСЬКИМ під назвою «Мій родовід ведеться від Рюриковичів», який зокрема розповідав, що його дослідницька діяльність свого родоводу розпочалася ще з юних років. Під час дослідження він дізнався як про древність свого роду, так і про причину політичної репресії дідуся – Борковського Миколи Аристарховича та його брата Михайла. Сьогодні пан Віктор знову гість нашої редакції. Він поділиться новими фактами, які йому вдалося дізнатися завдяки наполегливій праці в архівах СБУ та які впливають на ситуацію з історичною пам’яттю в українському суспільстві.
– У минулому числі журналу я повідомляв, що репресованих у 30–40-х роках ХХ ст. у Житомирській області було вшановано виданням книги «Реабілітовані історією. Житомирська область», та вказав, що мого дідуся, спадкового дворянина з роду Дуніних-Борковських, Миколу Аристарховича 26 серпня 1937 року заарештували, а через місяць, 27 вересня 1937 року, розстріляли.
Також я розповідав, що тодішнього відомого політичного діяча Я.П. Аппеля було заарештовано за протиборство репресіям. Насправді, це твердження про героїзм Я.П. Аппеля є недійсним.
Справа в тому, що я повірив плеяді відомих науковців – редакційній колегії книги, яка складається не з числа любителів репресованих, а з поважних та шанованих в Україні людей. Їх було призначено Постановою КМУ № 530 від 11 вересня 1992 року «Про підготовку і випуск серії книг «Реабілітовані історією» із внесеними змінами Постановою КМУ № 428 від 31 березня 2003 року.
Цією ж Постановою передбачено виділення бюджетних коштів для оплати роботи видавцям книги та видання книги. Цікаво, що ті, хто колись незаконно вбивав, отримував гроші та нагороди від держави СРСР. А сьогодні, ті, хто видавав книгу (також державні службовці), отримують гроші та нагороди від держави Україна.
Після низки нових досліджень я дізнався, що мого дідуся, Борковського Миколу Аристарховича, якого НКВДисти забрали прямо на роботі, не давши можливості попрощатися з дітьми, таємно вбили за сфальшованою Я.П. Аппелем справою. Потім так само таємно закопали на околиці Житомира, а не поховали за християнськими звичаями. А згодом, 01.02.1960 року, теж під грифом «таємно» його реабілітувала Президія Житомирського обласного суду. Таке втаємничення є прямим доказом злочину СРСР проти мого дідуся, мого батька та мене особисто, адже з 1937 по 2010 рік ми були «ворогами народу».
Якби я сам не отримав ксерокопії розстрільної справи та не дізнався про наявність книги «Реабілітовані історією», то мій рід назавжди залишився б ворогом народу. Це тому, що до книги, з незрозумілих мені причин, моїх дідусів внесли під спотвореними прізвищами – «Бурківські», що утаємничило факт убивства. На мою думку, прізвище спотворили навмисно, бо у розстрільній справі чітко записано: «Борковські». Саме це і змусило мене досліджувати далі, бо у книзі вбивцю моїх дідусів описали як героя. Адже там не вказано, що цих «Бурківських» убито за сфабрикованими документами начальника Троянівського районного НКВС Київської області Я.П. Аппеля.
Варто зазначити, що абсолютно правильно написали причину та підставу розстрілу – саме так, як зазначено у рішенні «трійки». Дідусь був заарештований 27 серпня 1937 р. (ким – не вказано). Його звинувачували в причетності до Волинської повстанської армії та к.-р. організації «Спілка визволення України». За постановою «трійки» НКВС по Київській обл. від 11 вересня 1937 р., був розстріляний 27 вересня 1937 р. Реабілітований у 1960 р.
Це доводить, що автори чудово знали справжнє прізвище вбитих. То чому ж його спотворили? Чи не тому, що у розстрільній справі вказано: соціальне походження – куркуль, після революції – куркуль, у кожного з убитих було по 21 десятині власної землі, худоби і сільськогосподарського реманенту? А також те, що будинок був під залізною покрівлею?
Я переконаний, що причина криється у небажанні повернути роду Борковських землі та ліси, які сьогодні знаходяться під мисливськими угіддями армійських генералів.
У СБУ Житомирської області всю справу для вивчення мені не надали, щоб я не встановив механізму терору і не дізнався про «героїзм» Аппеля.
У названій книзі, як у паперовому її варіанті, так і електронній версії, вказано, що самого Я.П. Аппеля у 1938 році було заарештовано як активного борця зі сталінським тероризмом та за наклеп на органи НКВС. Про подальшу його долю не вказано, тому створюється ілюзія про його розстріл за злочин проти влади.
Із матеріалів кримінальної справи я дізнався, що Я.П. Аппель (повне ім’я – Яків, по батькові – Пенхусович) дійсно був заарештований 1938 року, а 2 листопада 1938 року військовим трибуналом прикордонних військ УРСР позбавлений волі на 8 років за ст. 54-14 КК УРСР 1927 року. Тобто, «За контрреволюційний саботаж, цебто за те, що будь-хто свідомо не виконав певних обов’язків, або умисно недбало їх виконав зі спеціальною метою послабити владу уряду і діяльність держаного апарату». Як бачимо, Я.П. Аппеля судив суд, а не якась «трійка», і звинувачував у неналежному виконанні наказів щодо вбивства людей.
Цей вирок Я.П. Аппель оскаржив до Верховного Суду Радянського Союзу. У скарзі він зазначив, що необхідне зізнання з нього «вибили» незаконними методами слідства, а вбивав він достатню кількість людей.
Військова колегія Верховного Суду СРСР скасувала вирок як необґрунтований і направила кримінальну справу на нове розслідування. Як бачимо, навіть сьогодні неможливо довести незаконних методів слідства та розпочати нове розслідування, не кажучи про тих, кого у 1937 році вбивали без суду.
Під час проведення нового слідства Я.П. Аппель, так свідчить постанова слідчого про закриття кримінальної справи, довів слідству, що ретельно виконував вказівки КПРС та НКВС щодо вбивств, бо лише у 1937 році його підлеглі у Троянівському районі заарештували 300 людей за його вказівкою. Судячи зі статистики репресій, 80 відсотків із них розстріляно, а 20 було відправлено етапом на смерть у розстрочку. Виправдальних вироків «трійка» не виносила.
Аппеля також звинувачували в недбальстві з «вирішенням національних питань». Однак він довів слідству, що і з національним питанням у нього все гаразд. Адже у 1937 році крім названих 300 людей він заарештував ще 200 поляків. У 1937–1938 роках у Житомирській області було розстріляно майже 8 тисяч українців та 6 тисяч поляків.
Отже, справу проти Я.П. Аппеля закрили з реабілітуючих підстав, з чим погодився і військовий прокурор. Тому енкаведист Аппель як репресований не має жодного стосунку до репресованих із політичних мотивів. Він – убивця. У книзі ж його подано як жертву репресій, яку реабілітовано історією. Подальша його доля мені, на жаль, невідома, адже поки ми не маємо доступу до всіх архівів.
До того ж я стверджую, що у 1937–1938 роках не було ніяких розстрілів, а лише політичні вбивства. Розстріл – це судове покарання, коли провину людини доведено судом, а не «двійками», «трійками» та іншими нелегітимними, неконституційними угрупуваннями, які створювало Політбюро ЦК ВКП(б). Ці вбивства були «зачистками» авторитетних людей перед виборами до Верховної Ради у грудні 1937 року. Вибори до ВР СРСР пройшли за новою Конституцією СРСР, так званою Сталінською Конституцією, яку було прийнято у грудні 1936 року.
Відповідно до Конституції, вибори мали відбутися на альтернативній основі. Право висунення кандидатів Комуністична партія мала на рівні з низкою інших громадських, молодіжних, культурологічних організацій і об’єднань трудящих. Це право забезпечувала стаття 141 Конституції СРСР, а стаття 126 визначала, що в лави Комуністичної партії СРСР можуть вступати на добровільних засадах найбільш активні члени суспільства з селян та робітників.
Усе це стало причиною розстрілів усіх незгодних із політикою ВКП(б) та думаючих людей. Виходить, що Політбюро ВКП(б) узаконило вбивство своїх політичних опонентів.
У праці «Реабілітовані історією. Житомирська область» міститься доповідна записка Секретарю обкому КП(б)У по Житомирській області «О конституционных проявлениях антисоветских элементов в связи с выборами в Верховный Совет», датована 9 грудня 1937 року, тобто за три дні до виборів, які відбулися 12 грудня 1937 року на безальтернативні основі.
Наведемо приклад: «Зав. комисиссионным магазином Рабинович на вопрос, будет ли он выбирать в Верховный Совет, в присутствии покупателей ответил: «Некого выбирать, их уже давно выбрали». Рабинович арестован, следствие ведется».
Або: «В начале декабря на предвыборном собрании участка № 17/88 учительница школы Житомира в своем докладе о положении о выборах в Верховный Совет говорила: «Кандидатами в Верховный Совет по Житомирской обл. Федько и Максимова нам призначило правительство». Фамилия учительницы устанавливается».
І, врешті, сама суть репресій: «Поп Данилюк В.К. среди населения говорил: «Эта Конституция доведет соввласть и коммунистов к гибели, но для этого нужно выдвигать кандидатов, которые опрокинут соввласть». Данилюк арестован, следствие ведется».
На час написання доповідної вже чотири місяці йшло тотальне знищення будь-яких політичних опонентів ВКП(б) та знищення авторитетних членів самої ВКП(б), які протистояли Сталіну та його поплічникам із Політбюро. Із цих же міркувань було застрелено і Сергія Кірова, бо комуністам не потрібні були політичні опоненти, особливо ті, які критикували Сталіна. Якби ця антисталінська коаліція взяла верх, то і хід історії міг бути зовсім іншим. Можливо, не було б і страхітливої війни з німецькими націонал-соціалістами, яких виростила ВКП(б).
Із доповідної можна зрозуміти, що люди, яких згодом заарештувала та осудила «трійка», прямо і відкрито говорили про незаконні дії панівної комуністичної партії з призначення кандидатів до ВР СРСР. Усе відбувалося за вказівкою членів політбюро ЦК ВКП(б), а народ мав лише формально висунути їх на зібраннях виборців.
А що сталося б, якби на час висунення альтернативних ВКП(б) кандидатів до ВР СРСР не було проведено сотні тисяч арештів по всьому СРСР та вбивств авторитетних людей без суду і слідства? Панування ВКП(б) завершилося б ще задовго до 1991 року, коли ми перемогли КПРС на Всеукраїнському референдумі, проголосувавши усім народом за незалежність України.
Я звернувся до Житомирської міськради, особисто до Житомирського міського голови В.М. Дебоя, з проханням облаштувати на місці захоронення безневинно вбитих майже 20 тисяч людей Меморіал – як вічну пам’ять про комуністичний терор, на що отримав добро.
Підготувала Ольга ГОРОДНЯ
Підпис до фото:
Праворуч – генеральний обозний, за часів Гетьмана України І. Мазепи, граф Дунін-Борковський Василь Касперпович, портрет і шабля якого зберігаються в музеї Чернігова, а ліворуч – отаман козацтва Києва і Київської обл. у 1992-1994 роках, генеральний суддя УК 2006 року Борківський (Дунін-Борковський) Віктор Вікторович, пернач і шабля якого зберігаються у музеї Гетьманства на Подолі в Києві. Їхній спільний пращур – граф Священної Римської Імперії Ян Павлович Дунін-Борковський, вотчинний володар у 1489-1560 роках Борковіц та Великого Скржіно. Граф Я. П. Дунін-Борковський мав синів: Яна, Андрія, Якова та Станіслава. У Яна був син Захарій, онук Яна, у Якова син Станіслав, онук Яна, у Андрія – син Каспер, онук Яна, а у Станіслава – син Інокентій, онук Яна. Інокентій став католицьким єпископом Чернігівським та Остерським, де згодом стали чернігівськими полковниками його двоюрідний брат Семен Борковський (1648 р.) та двоюрідний племінник В.К. Борковський. Отже, прямим родоначальником гілки Борківського (Дуніна-Борковського) Віктора Вікторовича був двоюрідний брат Каспера – граф Дунін-Борковський Захарій, син Яна, а Каспер Андрійович мав сина – графа Дуніна-Борковського Василя Касперовича. Так свідчать архівні документи. Таким чином, Василь Касперович є третім поколінням від графа Дуніна-Борковського Я.П., а Віктор Борківський (Дуніна-Борковський) – у тринадцятому поколінні від того ж графа Дуніна-Борковського Я.П. Заснували ж рід Дуніних-Борковських у 1124 році Петро Властовіч (Влостовіч) Дунін – син скарбника короля Датського Нільса і доньки Датського короля Еріка та княжна Марія – донька Великого князя Київського Святополка ІІ і царівни Варвари, доньки Візантійського Імператора Олексія І Комнен. Герб роду – білий лебідь. Складач-дизайнер колажу з фотографії та портрета (для підкреслення ефекту схожості між обома Дуніними-Борковськими, навіть через 300 років), яку розробляв та перевіряв професор Заремба Сергій Захарович, Наріжна Софія з фотоательє «Магазин “Цифровик» у м. Києві.
