Особистості: ЖИВИ У ЧАС ЗМІН І ВМІЙ КОРИСТУВАТИСЯ ЙОГО МОЖЛИВОСТЯМИ
У час історичних та соціальних потрясінь в Україні широко вживається східне прислів’я: «Не дай Вам Бог жити у часи змін», але мало хто знає його продовження: «…і не скористатися їх можливостями!» Тобто все, що вас не вбиває, робить сильнішими. Але часи дестабілізації усіх сфер життя людини і суспільства передбачають також дуже серйозні виклики, зокрема, руйнуються ідеали й орієнтири, дуже вразливими стають родинні зв’язки, особливо проблемними вони бувають між батьками і дітьми. Тому дуже важливо, щоб у сім’ї була спільна справа, яка б об’єднала найближчих людей, перетворила родину в команду однодумців. У львівській родині Чугаєвських таким об’єднуючим центром стала громадська діяльність батька і сина, які працюють кожен на своїй ниві, але мають дуже багато спільного
Володимир Йосипович Чугаєвський-старший народився у місті Борщеві Тернопільської області. Закінчив фізичний факультет Львівського університету імені І.Я.Франка. Тривалий час викладав фізику у школах міста Сокаля Львівської області. Брав активну участь у буремних подіях 90-х рр. в Україні. У 1990 році вступив у новостворену Демократичну партію України. У 2006 році був обраний головою Львівської обласної організації Демократичної партії України. За кордоном здобув професію фінансового консультанта, яка на сьогодні надзвичайно затребувана в Україні. Займається організацією роз’яснювальної роботи з питань пенсійної проблематики України у Львівській області. Микола Чугаєвський-молодший народився у Львові 1974 року, виріс і навчався у місті Сокалі Львівської області. Закінчив факультет журналістики Львівського університету. Коли відновила свою діяльність Києво-Могилянсь- ка академія, вступив туди на факультет суспільних наук, здобувши фах політолога та історика. Після закінчення «Могилянки» працював на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, брав участь у різних громадських проектах у Києві та Львові. За останні шість років став продюсером понад 50-ти різних документальних фільмів – як окремих, так і в телециклах. Ці фільми транслюють на регіональних телеканалах у різних областях України. Сьогодні Володимир Йосипович та пан Микола відповідають на запитання журналу «Гетьман».
– Володимире Йосиповичу, сьогодні надзвичайно актуальною є тема пенсійної реформи України, яка входить до кола ваших професійних інтересів. Чому в наш час роз’яснювальна робота з пенсійної проблематики є настільки важливою?
– У 2004 році в Україні була запроваджена трирівнева система пенсійного забезпечення. Протягом цих років, на жаль, не проведено масштабної професійної роз’яснювальної роботи серед населення. Пенсійна реформа в Україні сьогодні надзвичайно болюча й соціально вибухонебезпечна. Неінформованість населення – загроза національній безпеці.
Сьогодні ми ведемо роботу під гаслом: «Допоможи собі, своїй сім’ї – допоможеш Україні!» В Україні близько 14 мільйонів пенсіонерів – це величезний електоральний потенціал, який нещадно експлуатують популістські політичні сили. Питання пенсійного забезпечення більше 10 років є традиційним предметом торгів для отримання перемоги на виборах.
У пострадянських країнах соціальні виплати є, практично, єдиною причиною, через яку люди терплять владу. Політичне боягузтво, страх брати на себе відповідальність за проведення реформ привели до того, що банкрутство солідарної системи переросло у стратегічний виклик для України. Саме тому потрібно об’єднатися для вирішення проблеми всім політичним силам, експертним середовищам, усьому громадянському суспільству.
Пенсійна реформа є довгостроковим проектом. Для того, щоб ці зміни були ефективними, потрібна спільна робота всіх українців. Ми повинні шукати шляхи ефективного вирішення назрілих проблем. Сьогодні, коли пенсійне забезпечення під загрозою, пізно говорити про негативи та позитиви.
Якщо раніше існувало дві теми, в яких кожен вважав себе великим спеціалістом – медицина і виховання дітей (а ще політика і футбол), то зараз додалися економіка і пенсійне забезпечення.
– Яким чином можна вирішити ці проблеми?
– У країнах, де немає приросту населення, солідарна пенсійна система є фікцією, самообманом. Єдина ефективна пенсійна система в таких умовах, коли люди протягом трудового життя відкладають гроші на старість. Програми накопичення з фінансовим захистом від життєвих ризиків існують у цілому світі вже більше сотні років, і кращого ще ніхто не придумав. Вони дозволяють громадянам найбільш надійно примножувати кошти, планувати життя, самим створювати собі гідне майбутнє. Ці схеми пропонують людям турботу про себе і своїх близьких, впевненість у майбутньому.
– У чому перевага таких програм?
– Як показує практика, цим займаються міжнародні компанії, які мають величезний практичний досвід і відповідно високий рівень фінансової надійності. Тільки у США таких компаній більше 2000, в Україні – близько 70, як українських, так і міжнародних.
Більшість українців, як і раніше, віддають перевагу найпростішим і примітивним способам накопичення коштів і майже повністю ігнорують сучасні інструменти інвестування, бо нічого про них не знають. Такими є результати дослідження, проведеного компанією «Gfk Ukraina» на замовлення проекту USAID «Розвиток ринків капіталу в Україні».
Соціологи з’ясували, що в Україні 53% населення зберігає вільні готівкові гроші вдома (більше 100 мрд. дол.) у «панчохах» або під матрацом. А це найдорожче у світі задоволення.
В Україні лише 1–2% громадян відкладають гроші на те, аби забезпечити собі гідну старість, у розвинутих країнах – 80%. У середньому з усієї кількості грошей, що собі на пенсію відклали українці, на одного припадає лише 2 долари. В той час як у Росії – 250, у Казахстані – 640, а в США та Англії – 32000.
– Чому наша статистика така сумна?
– Тому що перед проведенням будь-якої реформи потрібні роз’яснювальні роботи, аби на «хлопський розум» пояснити громадянам філософію реформи. Так, згідно з досвідом інших країн, на 100 осіб населення потрібно одного професійного фінансового консультанта, який би і провів ці роз’яснювальні роботи.
– Як обрати надійну фінансову установу?
– Якщо фінансова установа існує не менше 80-ти років, то їй можна довіряти, але вона також може збанкрутувати. Тому потрібно з’ясувати, яких і скільки вона має перестрахувальників. Немає сенсу ставити своє фінансове майбутнє у залежність від підйомів і спадів на ринку.
Нічого надзвичайного у фінансових кризах немає, це так природно, як зміна пір року. Кризи – джерело нових можливостей для людей. Під час криз необхідно діяти самостійно, а не орієнтуватися на тих, хто сидить і чекає її завершення. Фінансові кризи закінчуються, коли розпочинається активне інвестування. Немає людини, яка все знає і вміє. Але є такі, які не хочуть вчитися і освоювати нове. Ці люди створюють головні ризики для себе, своєї сім’ї і свого бізнесу.
– Пане Миколо, який вплив мали батьки на формування вашого світогляду?
– Безперечно, мої батьки займалися моїм вихованням – і фізичним, і духовним. Коли почався рух за відновлення незалежності України, я вже був старшокласником, читав різний самвидав, ходив разом із батьками на збори «Просвіти», мітинги. Микола Чугаєвський біля рентгенівського апарату для визначення розміру взуття в музеї м. Бетфорд, штат Індіана
– Нещодавно ви повернулись із США? Які враження у вас від цієї поїздки?
– У Сполучених Штатах я перебував за програмою «Відкритий світ», яка підтримується американським урядом і полягає в ознайомленні фахівців із євразійських країн із функціонуванням американської політичної та державної системи. Перебування в США було дуже насиченим, ми відвідали багато державних установ, громадських організацій, судів, навчальних закладів.
– Чи збіглися ваші уявлення про Америку з реальністю?
– Звичайно, я уявляв Америку як найбільш технологічну країну, і зовсім не помилився у цьому плані. Там дійсно все продумано і раціонально влаштовано для того, щоб якомога ефективніше обслуговувати життя людей. Якщо говорити про світогляд, то на ментальному рівні нам легше зрозуміти європейця, ніж американця.
Не можна сказати, що Америка – космополітична країна, вона досить націоналістична, але не в етнічному аспекті, як це звично для Європи, а в громадянському. Тобто всі жителі США усвідомлюють себе насамперед американцями. До речі, останнім часом космополітизм якраз більше поширюється в європейських країнах, тоді як американці, особливо в провінції, є затятими патріотами. Наприклад, на приватних будинках і державних установах можна часто побачити чорні прапори на знак солідарності з американськими військовополоненими, на руках людей – різнокольорові браслети як свідчення підтримки американських військовослужбовців в Афганістані та Іраку. Війна, безперечно, підігріває націоналістичні почуття.
– Наскільки сильним в американській свідомості є слід подій 11 вересня?
– Теракт 11 вересня став для Америки страшним потрясінням, другим за значимістю після громадянської війни Півночі й Півдня. Фактично, як і в ХІХ столітті, війна знову прийшла безпосередньо на територію США.
– Чи є подібність ставлення американців та росіян до участі своїх країн у військових конфліктах?
– Схожість, безумовно, є. Американці та росіяни – це передусім імперські нації. Проте американська імперськість – ліберальна, якщо можна так сказати. Американці думають про ціну, яку їм доведеться платити за війну. І коли війна затягується, росте кількість втрат, то й невдоволення простих американців також зростає. А оскільки США – країна демократична, все це має прямий вплив на зовнішню політику уряду. Таким чином, демократія фактично зрівноважує імперіалізм. До того ж, на відміну від росіян, американці вміють визнавати свої помилки і вчитися на них. Якщо європейці значною мірою живуть своїм минулим, то американський світогляд, як світогляд молодої нації, спрямований уперед. Американці сліпо довіряють технічному прогресу, апріорі сприймаючи все нове як краще від старого. Наприклад, у Америці немає навіть схожої до європейської дискусії щодо генетично модифікованих культур. Головним критерієм для американця в цьому питанні є добра і стабільна врожайність і можливість вирішити таким чином продовольчі проблеми людства. Про наслідки для людського організму та вплив на генетику американці задумаються уже потім – після виникнення проблеми. Можна сказати, що це нація експерименту, гарною ілюстрацією якого є рентгенівський апарат для підбору розміру взуття, який мені довелося побачити в одному із американських краєзнавчих музеїв. У 30-х роках минулого століття такі апарати використовували в багатьох американських взуттєвих магазинах, і їх заборонили тільки тоді, коли продавці цих магазинів почали масово помирати від променевої хвороби.
– Як вони ставляться до традицій?
– Загалом позитивно. Є власне американські свята, багато із яких, завдяки глобалізації, увійшли і в наш побут, як наприклад Хелоуін чи День Валентина. Популярними в США стають індіанські традиції, багато американців намагаються відшукати хоча б якесь індіанське коріння.
Загалом, американці – релігійна нація, на відміну від Західної Європи, де церкви сьогодні фактично опустіли. В основному вони – протестанти та католики. Також тут зустрічаються різні екзотичні общини: наприклад, аміші, які зовсім не визнають технічного прогресу, і живуть у побуті ХІХ століття, ігноруючи електрику, автотранспорт та світську освіту.
Висока у американців і побутова культура. Наприклад, у невеликих містечках багато людей взагалі не зачиняють двері своїх будинків.
– Чи легко в американський соціум влитися емігранту?
– США – це країна іммігрантів. Багато африканських та азійських іммігрантів у країнах Європи як ідеал інтеграції вбачають саме Америку. В Європі, попри весь законодавчий та соціальний захист, культивування політкоректності, іммігранти все ж таки почуваються ізольованими в своїх середовищах і часто перебувають поза культурним та суспільним контекстом країн перебування. Цього зовсім немає в США. Тут принцип інший: не зважай на своє етнічне походження, працюй, досягай професійних висот, роби все, що не забороняє закон, і реалізуй свою американську мрію.
– Чи знають американці про Україну? Чи цікава вона їм?
– Американці мало цікавляться географією, і для пересічної людини визначити, на якому континенті знаходиться наша країна, проблематично. Старшокласники однієї зі шкіл в Індіані зробили зо два десятки спроб, аби вгадати столицею якої країни є Київ. Там були варіанти різні: і Великобританії, і Німеччини, і Пакистану. З пострадянських країн у США більш-менш відома хіба Росія та Грузія. Курйозний випадок трапився у Вашингтоні: місцевий таксист, афро-американець, розповів мені, що хотів їхати захищати Грузію у 2008 році, коли там відбувся південно-осетинський конфлікт. Інтерес до цієї країни підігрів голлівудський блокбастер «08.08.08» про російсько-грузинську війну.
Про Україну знають переважно представники політичних еліт, які слідкують за останніми подіями у світі. Наприклад, новина про ув’язнення Юлії Тимошенко викликала в таких наших співрозмовників неприємне здивування.
– А чи довелося вам зустрічатися з представниками української діаспори в США?
– У рамках нашої поїздки таких зустрічей передбачено не було, але в містечку Мітчел в Індіані місцевий мер спеціально для зустрічі з нами розшукав українця, який опинився в Америці після Другої світової війни. Леон Хантер, а справжнє його ім’я – Петро Глухота з села Вербівка Гадячского р-ну на Полтавщині, емігрував разом із батьками за кордон, спочатку до Австрії, а потім до США.
Проте, за відсутності української громади, яка б компактно проживала, фактично, українська ідентичність відійде у вічність із цим її представником, бо вже ані сім’я, ані діти пана Петра українською не розмовляють. І уявлення про Україну в нього залишилося на рівні довоєнної країни. Наприклад, він запитував нас, чи далі у нас люди живуть у хатах під солом’яними дахами.
На щастя, відійшли у історію часи, коли загроза для існування української ідентичності в Україні була більшою, ніж за кордоном. Тільки там, за океаном, українці жили вільно: організовували спілки, читали заборонені на Батьківщині книжки, без цензури творили, ставили вистави драматургів «розстріляного відродження». А тепер усі козирі у нас. Тільки потужний розвиток країни, добробут її громадян та авторитет серед вільних передових країн світу заохотить розсіяних світом українців пам’ятати про свою праматір та пишатися своїм корінням. Тому наше процвітаюче майбутнє залежить від нас. І якщо ми всі будемо працювати, як працює родина Чугуєвських, так воно і буде.
Підготував Ігор КРАВЧУК
