Культура та мистецтво: НА СТОРОЖІ БУКОВИНСЬКИХ БАЙКАРІВ

Почувши кілька фраз, сказаних цією людиною, відразу розумієш, що перед тобою наддніпрянський козак. Адже особливо тембральний, незбагненно мелодійний, неперевершено резонований говір мешканців Центральної України не переплутаєш ні з чим. І дарма, що рідні краї довелося покинути ще в юності: Шевченкова мова, як довічний присуд, йде із наддніпрянцем усе його життя. Героя нашої розповіді – Віктора Трохимовича КОСЯЧЕНКА – ще замолоду життя повело у Чернівецьку область. Недаремно Буковину називають колискою талантів, напевно, сама природа надихає митців та людей окрилених на оспівування навколишньої краси та величі людського духу. До цього краю линуть і ті, хто народився зовсім у іншому місці й навіть за межами України. Мабуть, на долі в українського письменника, громадського діяча Віктора Косяченка було написано, що розквіт свого таланту і особистісне становлення він знайде саме на Буковині

Народився Віктор Трохимович у селі Червоне Гайворонського району Кіровоградської області у 1932 році, там же на Кіровоградщині пройшло його голодне дитинство. Підлітком пережив лихоліття війни, але тяжкі умови життя лише загартували юного Віктора, додали йому сил та жаги до знань. Здобувати свою професію, поки що далеку від творчості, Віктор Косяченко поїхав до Чернівців і у 1952 році закінчив Чернівецький залізничний технікум. Потім була служба в армії і навчання на філологічному факультеті Чернівецького державного університету. Саме там, у колі нових друзів, зустрів він і своє перше та єдине кохання – майбутню дружину Валентину Прокопівну, з якою вже півстоліття йдуть пліч о пліч, разом і починали вчителювати. Зростили у шані та любові двійко дітей: Сергія та Ксенію, вже радіють онукам та правнукам.

У творчому житті пану Віктору пощастило на талановитих колег-однодумців, людей закоханих в українське слово, у мистецтво, тож молодому спеціалістові було на кого рівнятися. Після недовгого вчителювання Віктора Косяченка, який ще у студентські роки проявив себе як аналітик, дослідник-пошуковець, людина, закохана у красу українського слова, запрошують до аспірантури і невдовзі, у 1969 році, він блискуче захищає кандидатську дисертацію. Коло наукових пошуків, досліджень, власних його зацікавлень виводять науковця, доцента кафедри української літератури Чернівецького університету на найвищі сходинки літературознавства, він стає авторитетним аналітиком української сатири і гумору.

Вн є автором таких праць: монографій «Українська радянська байка» (К.: Рад. письменник, 1972), «Любов’ю окрилений сміх» (К.: Рад. письменник, 1985), навчального посібника «Жанри сатири і гумору в українській радянській літературі» (К.: УМКВО, 1988; співавт. Ю.Гречанюк, І.Руснак), збірників літературознавчих, літературно-критичних статей і публіцистики. Член правління обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Шевченка з 1989 р. та його голова протягом 1992–2005 рр. Член НСПУ з 1969 р., кандидат філологічних наук (1969), доцент (1973), заслужений працівник освіти України (2000), лауреат премій газети «Літературна Україна» (1969), ім. О.Поповича (1998) та І.Бажанського (2003). «Нинішні часи у «нашій славній Україні» сповнені подіями такої суспільної напруги, що багато кому видання збірки байок, а тим більше, розмови про байку, можуть видатися зайвими, – зазначає у передмові до антології буковинських байкарів ХІХ-ХХ століття, письменник, просвітянин, заслужений працівник освіти України, реєстровий козак Буковинського куреня «Весела Січ» Віктор Косяченко. – Однак тут цікаво згадати, що 240 років тому «перший розум наш», «мандрівний філософ» Григорій Савич Сковорода, залишивши всі свої посади, взявся «навчати себе чесноти». Бо лише пізнавши себе, можна пізнати світ». Крім наукової та літературної праці Віктор Трохимович постійно займався викладацькою діяльністю, виховав цілі покоління українських філологів, педагогів та науковців. Нелегко було в часи тоталітарного режиму доносити до студентів слова правди. Але Віктор Косяченко знаходив їх. Любов до України, до рідного слова та щира правда завжди виходили із його уст та з-під його пера.

Тому всі ми, колишні студенти Віктора Трохимовича, громадськість Буковини, журналісти та літератори пишаємося тим, що мали такого викладача, а також з нагоди 80-літнього ювілею письменника бажаємо йому нових творчих злетів та довгих років життя на славу рідному слову, на славу Україні.

Василь Бабух

Не будьмо баранами

Казав Пан: «Кожух дам».

Виборцям на сцені.

І повірили вони

В оті теревені.

Тож, підтриманий людьми,

Став Пан депутатом.

У парламенті маха

Новеньким мандатом.

У дубляночці крутій Гордо походжає, А довірливий Народ Кожуха чекає:

– Коли нам усім дасте

По кожуху, Пане,

Щоб і ми були, як Ви,

Від тепла рум’яні?

Пан їх слуха й знов чіпля

Локшину на вуха:

– В Україні, дорогі,

Криза і розруха...

Поздихали барани –

Тож не ждіть кожуха.

Люди добрі!

Будьте в міру

Наївні з панами.

Бо вони вас за довіру

Зроблять баранами.

Обоє – рябоє

Є в нашім місті чолов’яга

Інтелігентний із лиця,

Який начальству звик своєму

Лизати деякі місця.

Констатувать однак я мушу

Тобі, читачу, річ сумну:

Ніхто ще з наших можновладців

Не зміг відмовить лизуну.

Юрій Федькович

Лев і його міністри

– Королю! – каже граф Медвідь,

А Вовк за ним: – Пресвітлий пане,

Ми коло тебе охрест станем,

Аби то дрантя, тая сміть,

Нажльогавшись по самі уха,

Не ображали твої слухи

То скаргами, то сим, то тим,

Сегодне Павло, завтра Клим.

– О ні, – відповідає Лев, –

Лиш сего, панчики, не буде!

Бог дав ми в руки свої суди,

І щоб корону я носив

Покровом народа і права!

В сім королів состоїть слава!

Щасливий нарід того краю,

Де так король собі гадає!..

Омелян Лупул

*****

Бузина росла собі за Плотом,

Який був усе її оплотом.

А набравши сили з плином літ,

Стала виживати з місця Пліт,

Через те, що утискає віти –

Не дає їй буйно дичавіти.

– Сам зростив на власну голову, пробач,

Полин сказав до Плота, – то й поплач.

Сильвестр Яричевський

В неволі

В неволі Лев сидів і товк щосили в клітку,

А глупа Мавпа кпила: «Ось дурак, як рідко!

Коли в желізах ти, то що товчи поможе?

Ось їж, що подають, терпи й мовчи, небоже!»

Лев: «Така ж бо й мудрість вся твоя і твого роду!

Та я не міг би й жить без думки про свободу!»

Роман Болюх

Шпак

Узявся Шпак

Співати так,

Як обдаровані, славетні.

Поводиться зухвало, некоректно,

Мовляв, я геніальний, я мастак.

То щось засвище Соловейком,

То з Жайвора куплетик проспіва,

То, мов ота заморська

Канарейка Що здумає

Шпакова голова.

Повіривши у власну геніальність,

Він до співця Орфея полетів,

Щоб оцінив митець Шпаків той спів.

Отож примчав він і співать почав.

Та швидко радість геть зняло,

Немов рукою, у Шпака,

Бо відбулася розмова там така:

– Звичайно, можна і чуже співати,

Але щоби великим стати,

Склади своє – бодай одне! –

Сказав Орфей, –

Не гірше, ніж співає Соловей.

Цуцик

Господар Цуцика назвав солідно – Барсом.

Нічим раніш не виділявся Пес:

Був смирний, тільки гавкав часом,

Коли вбачав у цьому сенс.

А це Собаку наче підмінили:

Немає спокою ні курам, ні котам,

Гарчить на всіх та гавкає щосили,

Кругом погрожує, мовляв, ось я вам дам.

Псувались настрої, дійшло аж до Коня.

Барс першим налетів на Вороного –

Забігло ззаду це собаченя,

Ще мить – і вп’ється в ногу.

А Кінь прицілився в той час

І копитом так Цуцикові свиснув,

Що кавкнув той і більше вже не писнув.

Оце так Барс!

Тож міркування висловлю своє:

В зазнайстві часті пам’яті провали.

Як би тебе в житті не називали, Не забувай, хто ти насправді є.

Сторінку підготував вдячний студент Віктора КОСЯЧЕНКА – Ігор КРАВЧУК