МАЛИНОВИЙ ДЗВІН НАД ДНІСТРОМ


МАЛИНОВИЙ ДЗВІН НАД ДНІСТРОМ

Напевно, кожна пересічна людина хоча б раз у житті задавалася запитанням: навіщо потрібні монастирі? Для звичайної людини – навіть не матеріаліста, навіть не комуніста – це дивний, незрозумілий феномен, який не піддається ні поясненню, ні розумінню. Та і не тільки для пересічної. Сам Іван Франко у поемі «Іван Вишенський» картає старця за те, що він надає перевагу скитській молитві, а не поверненню на батьківщину для активного громадського життя.

Виявляється – все просто: увесь наш світ, уся наша цивілізація живе тільки тому, що є між людьми праведники. Згадаємо Біблію та Содом і Гомору: «…І Авраам підійшов та й промовив: «Чи погубиш також праведного з нечестивим? Може є п’ятдесят праведних у цьому місті – чи також вигубиш і не пробачиш цій місцевості ради п’ятидесяти тих праведних, що в ній є?» І промовив Господь: «Коли я в Содомі, у цьому місті, знайду п’ятдесят праведних, то вибачу цілій місцевості ради них». І відповів Авраам та й промовив: «…Може п’ятдесят тих праведних не матиме п’яти, чи Ти знищиш ціле місто через п’ятьох?» І промовив Господь: «Не знищу, коли там знайду сорок і п’ять!» І промовив до Нього він ще, та й сказав: «Може сорок там знайдеться?» А Господь сказав: «Не зроблю й ради сорока!» І сказав Авраам: «…Може тридцять там знайдеться?» А Господь відказав: «Не зроблю, коли й тридцять знайду там!» …І сказав Авраам: «Хай не гніває це мого Господа, і нехай я скажу тільки разу цього: Може хоч десять там знайдеться?» А Господь відказав: «Не знищу й ради десятьох!» І пішов Господь, як скінчив говорити до Авраама.

Так склалося, що у Непоротівському Свято-Миколаївському чоловічому печерному монастирі десятеро ченців. Монастир розташований над крутими та стрімкими берегами Дністра, височіють дзвіниці та куполи, а бессарабську наддністрянську місцевість, де його засновано, у народі називають «Галиця».

І хоча обитель розбудовується, місце там благодатне і намолене. Це відчув і Гетьман Козацтва Запорозького Дмитро Сагайдак.

– Вперше я побував тут восени минулого року, щоб на власні очі побачити, на яких цінностях формувався, де зростав мій побратим – козацький генерал, генеральний суддя Козацтва Запорозького Ярослав Банчук та його покійний син Владислав. Чим же видатний і благодатний цей край? Поруч знаходиться чоловічий монастир, із віковими традиціями, в його історії були і спади й підйоми, а зараз відбувається нове відродження цієї обителі. Тоді ж я почув якийсь дивний гул і спитав, що це. Ярослав відповів, що звук долинає з гори із монастиря «Галиця». Побувавши на літургійній службі у монастирі, я побачив, як скромно живуть монахи. Але місце там духовне, віками намолене, та й місцеві мешканці активно допомагають відроджувати обитель. Там же я побачив те місце, з якого долинав той дивний звук.

Це були залізні круги, у які били металевими молотками.

Звернувши на це увагу, я пообіцяв настоятелю, що подарую середній дзвін протягом року. Бог сподобив, і через півроку ми вже на Буковині. Надворі весна, пробуджується природа, ми привезли до монастиря дзвін, з надією, що так само відродиться і монастир, а про козаків-запорожців залишиться добра пам’ять. Адже козаки споконвіку стояли на захисті канонічної православної віри, тому наш святий обов’язок – відроджувати джерела духовності, святих місць, оберігати їх і відновлювати. Це взаємопов’язані речі – сильне козацтво і духовна держава.

На такому святому місці особливо хочеться згадати про тих, хто вже відійшов у інший світ, але душі їхні дивляться на нас згори і дають оцінку нашим вчинкам. Це й генерал-осавул Владислав Банчук, і колишній посол Росії в Україні маршал-козацтва Віктор Черномирдін, і Генеральний кошовий отаман Володимир Обухов та інші козаки, котрих ми завжди згадуємо в заупокійних молитвах.

Ярослав БАНЧУК, Генеральний суддя Козацтва Запорозького:

– Історію своєї батьківщини ми вивчали з розповідей наших батьків. Про монастир мені розповіла покійна мама, яка знаходила там духовну відраду. Споконвіку люди вибирали особливі місця для створення монастирів, яскраве підтвердження цьому – гора Афон і наш Свято-Миколаївський чоловічий монастир, який на цілу округу височіє на скелях над Дністром. До 1941 року монастир жив повноцінним, повнокровним життям – монахи були різних національностей (росіяни, українці, румуни, молдавани), основною метою їхнього служіння було навернення мирян до Бога.

Однак і утриманню монастиря приділялася велика увага, була своя земля, різне ремесло, наприклад, кузні. Після початку Великої Вітчизняної війни монастир закрився і почав відроджуватися лише в 90-х роках минулого століття, після здобуття Україною незалежності. До цього місця потяглися віруючі, послушники, монахи, і непосильною працею, камінчик до камінчика, почали відновлювати на скелях приміщення монастиря. Храм на той час був зруйнований повністю ще комуністичною владою. Настоятель монастиря отець Амвросій зі своїми помічниками – отцем Антонієм та послушниками, що з’їжджаються зі всієї України, – день і ніч працюють над відбудовою та реставрацією монастиря, аби дати йому нове, повнокровне життя. Нині відповідальний момент – мрія, яка зародилася у гетьмана Сагайдака, втілилися у конкретну справу. До монастиря завезено дзвін, який незабаром буде освячено, і над Дністром лунатимуть гарні, малинові дзвони. Це буде ще одна духовна відрада насельникам монастиря, які день і ніч моляться, аби ми були прощені й спасенні.

Монах АНТОНІЙ:

– Дзвін нашої обителі – Непоротівського Свято-Миколаївського чоловічого печерного монастиря – має свою історію. Після закриття монастиря його передали на зберігання до церкви Дмитра Солунського села Непоротово, але частина села разом із церквою була затоплена Дністровським водосховищем і дзвін повернули назад на Галицю, хоча люди протестували й хотіли церкву розібрати та перенести в інше місце, але тодішня влада цього не дозволила. Проте не до монастиря, бо його на той час не було, а на цвинтар, і в нього дзвонили, коли ховали людей. Потім, після відродження обителі, він знову повернувся до нас. Невеликий дзвін, всього п’ятнадцять кілограмів, він втратив свій звук, але для нас є реліквією.

Сьогодні ж, спасибі Богу і козацтву Запорозькому, ми маємо чудовий вагою п’ятдесят п’ять кілограмів повноголосний дзвін.

Точної дати заснування монастиря ми не знаємо, усі архівні довідки, які вдалося знайти, свідчать, що монастирю не менше 650 років. Але, можливо, ця дата значно більша, оскільки археологи на горі неподалік монастиря знайшли старовинне поселення – місто Кучулмін, яке мало велике прикордонне значення. Уже ближче до нашого часу стало відомо, що в різні часи, залежно від політично-економічної ситуації в цьому регіоні, монастир залишався без насельників; потім приходили інші, відбудовували монастир. І в 1820 році, коли в монастирі нікого не було, рибалки, що пливли по Дністру, побачили над обителлю зірки, які зійшлися у вигляді хреста. Саме в цей момент рибалкам вдалося врятуватися від стихії. Це видіння було якраз у ніч з 21 на 22 травня, коли православна церква вшановує угодника Божого Миколая, або як ще в народі кажуть «Миколи теплого», тому головний храм був освячений ім’ям цього поважного Святого. Згадується монастир також і як Скит Хотинського уїзду, що був розорений турками. Уже в близькому нам ХХ столітті, в 1903 році, прийшли монахи і перебували тут до 1944-го. Коли стався перелом у ІІ Світовій війні і радянські війська вигнали звідси румунські, вони ж, без суду і слідства, розстріляли 12 монахів – нібито за співпрацю з окупаційними військами. Але одного монаха на той час не було в монастирі, він повернувся пізніше і, заставши пустку, вирішив нікуди звідси не йти і прожив ще десять років у порожньому монастирі. Є легенда, що він приготував для відходу в інший світ собі печеру у скелях, але достеменно відомо, що вже слабкого його забрали родичі, які проживали у сусідньому Кельменецькому районі, де він і помер. Після смерті останнього насельника обитель остаточно занепала. Остаточного руйнування монастир зазнав після землетрусу 1976 року, коли церква зсунулася в Дністер.

У 1999 році з благословення архієпископа Онуфрія (зараз митрополита) отець Амвросій став настоятелем цієї обителі. Коли з кількома монахами вони почали відроджувати цей монастир, то каменя на камені від нього не залишилось. Єдине, що вціліло, були сходи і арка печери, яка не дала остаточно всім спорудам зсунутися вниз. Ось у таких умовах, у 1999 році, насельники монастиря й миряни зустріли першу Паску. У 2003 році було збудовано новий храм на честь Антонія Великого. Нині в монастирі десятеро монахів, багато послушників, людей, які приїжджають, аби окріпнути духом від мирської суєти. День починається з молитви, потім трапеза, відвідання храму, якщо відбувається Божественна Літургія, а потім послушаніє, праця в міру своїх сил і можливостей: працюємо на кухні, полі, біля техніки, зустрічаємо паломників та вирішуємо інші питання життєдіяльності монастиря.

Архімандрит АМВРОСІЙ, настоятель Непоротівського Свято-Миколаївського чоловічого печерного монастиря:

– Сьогодні у нашому монастирі справжнє свято: Гетьман козацтва Запорозького Дмитро Сагайдак подарував нам Святий дзвін, про який ми мріяли роками. Він скликатиме насельників та мирян до покаяння та молитви за спасіння своєї душі. Ми дуже вдячні за таку Божу милість, тому що дзвін не просто видобуває мелодійний звук, а пробуджує серця. Вже навіть вчені дослідили, що коли б’є дзвін, в радіусі його звучання гинуть хвороботворчі мікроби та бактерії, знижується рівень радіації. До того ж звук дзвону розноситься не в одному напрямку, а в чотирьох, що знаменує собою хрест Господній. Тому наш дзвін не лише прикрашатиме обитель, а благовіствуватиме та закликатиме людські серця до Бога, Святої Церкви, виправлення і спасіння своєї Душі.

Наша обитель, що знаходиться у такому величному, намоленому місці, також відроджується з руїн. З кожним роком вона стає все красивішою, вказуючи людям на ту духовну красу, що існує в кожному місці, де є віра та любов до Бога, ближнього, землі. Бо недаремно ж сказано в Євангелії: «Там, де двоє-троє зібралися в ім’я моє, там і я посеред них». Наші монастирські стіни вже не можуть вмістити всіх бажаючих оселитися в нас; це вселяє надію, що ми ніколи не побачимо більше руїн цього монастиря, а будемо відроджувати його не лише зовні, а й в душах мирян.

Святиня людей скликає, згуртовує, очищає, робить їх одним цілим, позаяк без Бога людське суспільство розпадається на ворогуючі сторони, а якщо ми во Христі, то стає зрозумілим, що ми єдині й нам нема чого ділити. І всім варто думати не лише про свій власний добробут, хоча й він необхідний, а передусім про моральний дух суспільства, у якому зростають наші діти, які потім несуть його далі по життю. Тож хай Господь благословить ті руки та серця, які роблять пожертву на святі монастирі та церкви, і поверне сторицею, благословить їхні родини на подальші добрі справи. Людина тільки тоді примножує, коли від щирого серця віддає. Ангела Хранителя вам!

Велична і незламна християнська церква. Ніякі історичні бурі, ніякі підступи ворогів не подолають її. Вірні у Господі протягом віків пройшли складний і тривалий шлях. Дуже часто – шлях мучеництва.

Довгих три століття у Римській імперії, починаючи від Нерона, християн спалювали живцем, кидали на розтерзання звірям, вішали та відтинали голови. Але уже у першій половині IV ст. нашої ери імператор Костянтин зрозумів велич та істинність віри у Христа і перетворив християнство у державну релігію. Після цього церква почала розвиватися стрімко і потужно. З нею рахувалися усі. Навіть у період монгольської навали хан Батий видавав священикам охоронні грамоти, очевидно, розуміючи значення церкви та її святість.

Зауважимо, що сини Батия Сартак і Тихомир були християнами-несторіанами, племінник Петро Ординський став відомим православним святим і чудотворцем, дочка Сартака Феодора одружилася з руським князем з роду Рюриковичів – Глібом Васильковичем – і стала таким чином родоначальницею багатьох відомих родів Московії і Російської імперії, а син Тихомира став родоначальником відомого роду господарів Молдавії – Бессарабів.

І тільки у ХХ ст. знову настало для християнської церкви лихоліття: священиків і монахів убивали, засилали на каторгу до Сибіру, росли нехрещеними діти, без вінця жили пари, а невідспівані душі усопших не могли знайти миру та вічного спокою.

Слава Богу, минулося. Будуються церкви, відновлюються монастирі, велично дзвонять святкові дзвони. І ні в кого не викликають сумніву слова Господа про те, що «…на цій скелі збудую мою Церкву, що й ворота пекельні Її не подолають». Як не подолали «пекельні ворота» монастиря над Дністром.