Історія, філософія, релігія: 40 років на службі Кліо: одесит Анатолій Бачинський як видатний вчений, дослідник історії козацтва на півдні України

Нещодавно у столиці Західної України, старовинному місті Львові, відбулася представницька міжнародна конференція, присвячена пам’яті українського історика Ярослава Дашкевича.

Цей видатний вчений зробив надзвичайно багато для дослідження не лише історії Львівщини, Галиччини, Вірменії, але й загалом європейської та світової історіографії. У даному контексті можна порівняти науковий доробок корінного львів’янина Ярослава Романовича Дашкевича та корінного одесита Анатолія Діомидовича Бачинського. Адже одеський вчений, так само як і його львівський колега, ґрунтовно вивчав українське та європейське минуле – історію Одещини, Південної України, Росії, Румунії, Молдавії та Болгарії. Безперечно, що великою складовою наукової творчості цих двох видатних учених було дослідження багатьох проблем історії українського козацтва. Символічний той факт, що за основу для однієї зі своїх останніх статей «Прапори задунайських запорожців (ХVІІІ – ХІХ ст.)» Ярослав Дашкевич взяв ґрунтовний доробок Анатолія Бачинського

З понад 450 наукових і науково-популярних праць Анатолія Бачинського, спочатку студента Одеського університету, а потім співробітника Державного архіву Одеської області, професора Одеського національного університету ім. І. Мечникова, заслуженого працівника культури України, кавалера болгарського ордена «Кирила і Мефодія», очільника краєзнавчого громадського руху на Одещині, близько 100 публікацій присв’ячено саме козакознавчій проблематиці. Однією з головних ідей його дисертаційної праці стало вивчення місця і ролі козацтва у колонізаційних процесах на півдні України протягом XVIII – першої половини ХІХ ст. Промовистою є та обставина, що першою та останньою прижиттєвою публікаціями вченого стали статті з історії українського козацтва. У 1994 та 1995 рр. вийшли його книги про Задунайську Січ та козацтво на півдні України , які підсумували майже 40-річне служіння Анатолія Бачинського вибагливій Кліо – музі усіх талановитих істориків світу.

До розкриття біографії, освітньої, наукової та громадської діяльності видатного українського вченого другої половини ХХ ст. вже зверталися Володимир Станко, Вадим Хмарський, Олена Бачинська та Федір Самойлов, Людмила Новікова, Віктор Ващенко, Микола Михайлуца та Анатолій Мисечко. Рецензії на праці Анатолія Бачинського у різний час писали: К. Валентинов, В. Карабойчев, О. Губар, В. Чумаченко, В. Хмарський, С. Водотика, Ф. Самойлов, С. Могульова, А. Мисечко, Р. Шиян, І. Сварник та І. Бутич. Велику частину історіографічного огляду у своїх кандидатських дисертаціях присвятили аналізу доробку Анатолія Бачинського Світлана Каюк (Могульова), Людмила Мельникова та Олена Бачинська . До оцінки творчості одеського вченого також зверталися Людмила Новікова та Заіра Першина з Одеси, Сергій Лях, Роман Шиян та Лариса Рощина (Маленко) із Запоріжжя . На науковий доробок Анатолія Бачинського у галузі козакознавства неодноразово посилалися у своїх працях Олександр Музичко, Ігор та Галина Сапожнікови, Валерія Цубенко, Олександр Прігарін, Аліса Ложешник, Ігор Гулянович, Олександра Москетті-Соколова, Євген Петровський та Сергій Гізер з Одеси, Володимир Мільчев із Запоріжжя, Владислав Грибовський з Дніпропетровська, Станіслав Юсов та Сергій Губський з Києва, а також Дмитро Сень, Костянтин Мазін, Олена Бєлова, Олена Пасько та Светлана Жабчик з Росії.

Відзначимо у цьому вже досить представницькому ряду вітчизняної та зарубіжної «Бачинкіани» ґрунтовну аналітичну біографічну розвідку Вадима Хмарського, який наголосив на інтелектуальному зв’язку Анатолія Бачинського (а через нього і його послідовників) зі світочами української історіографії: «…Самсон Ковбасюк, який значною мірою вплинув на героя нашого оповіді, був учнем Михайла Слабченка, а той – учнем професора Новоросійського університету Івана Линниченка, який, разом з Михайлом Грушевським, як відомо, був учнем Володимира Антоновича». Одночасно, на нашу думку, Анатолій Бачинський свідомо продовжував традицію щодо вивчення козацьких формувань на Півдні України, які були закладені такими видатними одеськими істориками як Аполон Скальковський та Олександр Рябінін-Скляревський. Як наголошували у своїй ґрунтовній біографічній статті «Анатолій Діомидович Бачинський (1933 - 1995): краєзнавець, археограф, учитель і просто одесит» Микола Михайлуца та Анатолій Мисечко, «вільнолюбивий дух козацького причорноморського степу й морського легковію був закладений в Анатолія Діомидовича Бачинського з дитинства». Але коли саме в нашого ювіляра прокинулася тяга до вивчення історії рідного краю? Адже як зазначали його біографи, «за свідченням Анатолія Діомидовича, вже на початку навчання його вабила історія України, зокрема, історія козацтва».

Припускаємо, що це могло статися під час його навчання у школах м. Одеси та села Новопетрівці на Кіровоградщині, де тимчасово проживали його батьки. Можливо, що хтось з учителів історії прищепив своєму учневі любов до історії. Окрім того, рідні вченого по батьківській лінії, очевидно, належали до козацького стану, адже село Новопетрівці, де проживав дід Анатолія Бачинського, було давнім козацьким поселенням. Ця біографічна сторінка життєпису вченого ще потребує ґрунтовного додаткового вивчення.

У 1951 р. Анатолій Бачинський вступив до Одеського університету. Ось як він сам згадував про цей важливий період своєї історії (матеріали інтерв’ю надані донькою історика): «В мене з історією склалося так. Я захоплювався історією... Подав документи на історичний факультет, склав іспити і не пройшов за конкурсом. Мені запропонували подати документи на економічний факультет держуніверситету. За умовою, що можна перейти на історичний факультет... і був зарахований... Потім почав готуватися переводом на історичний факультет. Значить в 1951 р. я поступив і рік навчався на економічному факультеті, а в 1952 р. перейшов на історичний факультет, але незабаром, незабаром, економічний факультет перевели до Харкова і більше не приймали, а ті, які лишилися, не захотіли поїхати до Харкова, вони з околиць Одеси і з самої Одеси були. Їх перевели на історичний факультет... Вони з’єднали і один час факультет називався історико-економічний факультет (економічне відділення). Отак і вчився... З 1 курсу я потрапив до гуртка історії України... С. М. Ковбасюк. Тоді ще кафедри історії України не було. Вона з 1956 р. формувалася... Він керував. …Мене цікавило козацтво, і з 1 курсу я почав працювати під керівництвом Самсона Михайловича в гуртку історії України. …В принципі з самого 1 курсу у мене був інтерес до історії України, Самсон Михайлович спрямував мене на історію козацтва. … А з 2 курсу я вже почав працювати безпосередньо з Самсоном Михайловичем. Він вирішив це питання, почав працювати з історії козацтва. Зокрема, перша робота вона й вийшла. Це власне перша моя наукова праця «Зв’язки запорозько-донських козаків у боротьбі проти турецько-татарської агресії в першій половині XVII ст.»

Отже, у 1956 році, який запам’ятався в Радянському Союзі антисталінським ХХ з’їздом компартії, побачила світ перша наукова стаття Анатолія Бачинського, що присвячувалася історії козацтва. Після закінчення Одеського університету Анатолій Діомидович розпочав працювати в Державному архіві Одеської області, а в 1959 р. опублікував у газеті «Чорноморська комуна» матеріал, де висвітлювалася коротка історія Дунайського козацького війська протягом 1828–1870 рр.. З моменту початку роботи в архіві розпочинається наполеглива пошукова робота щодо вивчення багатьох проблем історії козацтва на Півдні України. Молодий історик-архівіст працює в багатьох архівосховищах України та Росії, а також розпочинає переписку з багатьма відомими істориками Радянського Союзу – Іваном Гуржієм, Володимиром Голобуцьким з Києва та Оленою Дружиніною з Москви. В особистому архіві Анатолія Бачинського зберігся лист (переписано власною рукою історика) Самсона Ковбасюка до Івана Гуржія за 26 листопада 1960 р., де були й такі рядки: «Дорогий Іване Олександровичу!

…Цього листа я передаю через свого вихованця Бачинського Анатолія Демидовича. Я дуже прошу приділити йому увагу, вислухати і дати поради щодо його зростання, як то кажуть «вибиватися в люди». Повинен сказати, що Бачинський є єдиним в своєму роді серед моїх учнів і вихованців післявоєнного періоду. Ще будучи студентом І курсу він проявив неабиякий інтерес до питань з історії України. Протягом 4-х років він був незмінним старостою наукового гуртка з історії України і виявляв такий великий запал, що заохочував багатьох студентів до цієї справи...».

У листі Анатолія Бачинського до Володимира Голобуцького від 27 грудня 1962 р. читаємо (в оригіналі російською мовою): «В октябре месяце две недели был в Москве в командировке и, воспользовавшись этим, поработал в архивах. Добирал материал по диссертации. Как и ожидал, в архиве Внешней политики России (там хранятся материалы русских учреждений Коллегии иноземных дел с 1720 г.) собрал кое-какой интересный материал. Вместе с этим материалом я закончил написание первой половины первой главы и сдал ее в Записки Одесского археологического общества… Все наши «выдающиеся» историки только разводят руками, а более откровенные вообще говорят, что они никогда не слышали ни о самом Дунайском войске, ни о Буджаке и вообще сомневаются, было ли там украинско-русское население. Татар они «помнят»...». З листа-відповіді В. Голобуцького до А. Бачинського від 10 січня 1963 р.: «Дорогой Толя! Сегодня вернулся из Трускавца и прочел Вашу работу о происхождении и составе населения Буджака в низовьях Дуная. Посылаю Вам отзыв. Обратите внимание на заметки карандашом на полях и в тексте. Благодарю за статью об источниках по истории Усть-Дунайского войска. Я прочел ее с большим интересом. Завтра рецензия будет перепечатана на машинке и выдана». Цікавим є також зміст листа А. Бачинського до В. Голобуцького від 19 квітня 1964 р.: «Владимир Алексеевич, как у Вас продвигается работа по Задунайской Сечи. Мне не так давно удалось встретить несколько, к сожалению, пока невыразительных, фактов о восстании в Задунайской Сечи в конце 90-х годов XVIII века против старшины. Это, собственно, только намеки. Надо было бы поискать материалы об этом в московских архивах, но мне пока не выбраться…». Як бачимо, становлення Анатолія Бачинського як вченого, дослідника історії козацтва на Півдні України відбувалося за сприяння та консультацій одного з провідних істориків-козакознавців радянського часу Володимира Олексійовича Голобуцького.

У 1962 р. побачила світ перша «академічна» козакознавча стаття одеського історика, що була опублікована в столичному Києві, в поважному Науково-інформаційному бюлетені Архівного управління УРСР. У ній розкривалися джерела з історії Усть-Дунайського Буджацького козацького війська. Того ж року в одному з томів Української радянської енциклопедії (УРЕ) була розміщена енциклопедична стаття Анатолія Бачинського «Новоросійське козацьке військо», а одеська газета «Чорноморська комуна» розмістила його матеріал про участь козаків у війні 1812 р. У 1964 році престижне енциклопедичне видання «Советская историческая знциклопедия [У 16 т.]» в Москві публікує статтю одеського історика під назвою «Дунайское казацкое військо» (М., 1964. – Т.5. – Стб. 405»), правда, без вказівки на авторство.

З 1963 р. Анатолій Бачинський розпочав працювати викладачем кафедри історії України Одеського університету, але не залишив наукову роботу з вивчення джерел історії козацтва на півдні України. В археографічному київському виданні він уперше в українській та світовій історіографії опублікував та проаналізував документ під назвою «Список учиненный в Коше Усть-Дунайского буджакского войска о состоящих в оном на службе казаках, августа 1807г.». Наступного, 1964, року молодий вчений виступив з козакознавчою доповіддю на 7-й сесії симпозіуму з аграрної історії Східної Європи, який проходив в Кишиневі. З цього часу він налагоджує тісні стосунки з молдавськими вченими, у результаті чого в Кишиневі друкується кілька його праць з історії українського козацтва та Буджацької орди . У тому ж році Анатолій Бачинський став автором єдиного на той час профільного часопису УРСР – «Українського історичного журналу» . Протягом 1965 р. в Москві, Харкові, Одесі та Києві виходять статті історика, які досліджували: участь сербів і болгар в Усть-Дунайському Буджацькому козацькому війську; взаємозв’язки козаків з Буджаку з селянами Поділля; висвітлювали місце та роль буджацьких козаків у російсько-турецькій війні 1806–1812 рр. та вивчали проблеми адміністративно-територіального устрою на півдні України.

Кандидатська дисертація під назвою «Народная колонизация Придунайских степей в XVIII – начале XIX вв.» була захищена Анатолієм Бачинським лише у 1969 р., тобто більш як через десять років після закінчення університету. Як відзначав Вадим Хмарський, «…Дуже багато місця у дисертації приділено історії козацтва – запорозького та задунайського, а окремий розділ, як було зазначено, Анатолій Бачинський присвятив історії Усть-Дунайського Буджацького війська. Саме цей фрагмент виділила в одній зі своїх фундаментальних монографій відома дослідниця історії Південної України Олена Дружиніна». Тут доцільно процитувати рядки з листа Олени Дружиніної до одеського історика від 24 грудня 1969 р.: «Дорогой Анатолий Диомидович! …Не приедете ли Вы выступить с докладом у нас в секторе феодализма? Хотя издательские возможности нашего Института очень ограничены, но, может быть, рекомендация Института истории АН СССР поможет издать Вашу работу на Украине? Как важно было бы ее издать! И вообще довольно Вам вариться в собственном соку. Пишите о своих делах! Уважающая Вас Е.Дружинина».

У цей час, згідно з висновками біографів Анатолія Бачинського, він «бажаючи ґрунтовніше розробити історію козацтва, звертається до архівних матеріалів Москви, Санкт-Петербургу, Києва, Краснодара, Кишинева, Одеси. Так постає низка праць, присвячених малодослідженим у спеціальній літературі історії козацьких формувань на Півдні України в 18 – 19 ст.: Усть-Дунайського Буджацького, Дунайського (Новоросійського), Бузького, Азовського, Чорноморського. В цих роботах автор торкається не лише історії створення цих козацьких військ, але їх чисельного, національного складу військових традицій, впливу на селянський рух, а також ролі в заселенні відповідних регіонів Півдня».

У 1971 р. вчений звернув особливу увагу на висвітлення ролі козаків-некрасівців в історії краю . Однак, вже від початку 70-х рр. ХХ ст. одеський історик змушений був згорнути свою дослідницьку діяльність у галузі козакознавства. «Анатолій Бачинський, як історик козацтва, був змушений надовго замовкнути, бо, за визначенням тодішніх офіційних історіографів, вивчення історії козацтва було «політично несвоєчасним» – воно, мовляв, принижує цивілізуючу роль Росії на Сході», – відзначав відомий український історик та археограф Іван Бутич. «Політизований підхід до історії культивували в наших умах. Якщо ви робили неправильні, тобто відмінні від офіційних, висновки, вас відлучали від науки або навіть від життя», – згадував про ті нелегкі для нього часи Анатолій Діомидович. Гарний товариш Бачинського від часів навчання в університеті, відомий вчений Станіслав Кульчицький підтверджував, що тоді «Анатолій займався історією козацтва, тобто зовсім недисертабельною темою».

За 15 років, протягом 1972 – 1987 рр. побачили світ лише кілька козакознавчих публікації Анатолія Бачинського – у 1982 р. в «Українській радянській енциклопедії» (україномовний та російськомовний варіанти) було опубліковано матеріали про Новоросійське козацьке військо та російсько-турецькі війни. Перед тим, у 1979 р. газета «Защитник Родины» надрукувала матеріал про Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького . А в 1987 р. газета «Знамя коммунизма» друкує статтю Бачинського «И казаки, и уланы», де йшлося про внесок населення причорноморського краю у боротьбу з наполеонівською армією у 1812 р., участь у війні Бузького козацького полку та уланського ескадрону В. Скаржинського, а також болгарського населення Одещини.

З початком періоду «перебудови» в Радянському Союзі та національно-культурного відродження в Україні вчений повертається до улюбленої проблематики. Однією з перших його «ренесансних» статей стала публікація 1988 р. в популярній на той час всеукраїнській газеті «Молодь України» матеріалу (у викладі журналіста Ю. Шевченка) «Козаки під Акерманом». У 1990 р. в болгарському часописі побачила світ розвідка про козаків-болгарів у Задунайській Січі. А далі ціле гроно чудових статтей, які cпиралися на оригінальні архівні документи. Протягом 1991–1994 рр. у наукових та популярних виданнях побачили світ кілька десятків матеріалів Анатолія Бачинського про історію козацтва на Півдні України. Та чи не найбільше ґрунтовних статтей побачило світ в 1995 р., який став знаковим не тільки з огляду на вихід монографії «Козацтво на півдні України, 1775–1869» у співавторстві з донькою, але й, на жаль, останнім роком життя для видатного вченого-козакознавця. Вже у 1996 р. у поважному вітчизняному науковому виданні «Записки Наукового товариства імені Шевченка» у Львові була опублікована джерелознавча стаття Анатолія Бачинського «Задунайська Січ в оповіданнях козаків-сучасників», що стало визначною подією в поступі вітчизняного козакознавства. Протягом наступних років донька вченого підготувала та опублікувала ще кілька цікавих досліджень ученого з його особистого архіву.

Звернімо пильну увагу на наукову новизну великого доробку вченого. Значення козакознавчих напрацювань Анатолія Бачинського для вітчизняної та світової історіографії вже частково розкрили Іван Бутич, Вадим Хмарський, Людмила Новікова, Анатолій Михайлуца, Микола Мисечко, Федір Самойлов та Світлана Каюк. Воно полягає не лише в переосмисленні і доповненні новим фактажем висновків Аполона Скальковського, Федора Вовка, Олександра Рябініна-Скляревського та Володимира Голобуцького щодо історії задунайського козацтва. І не тільки (хоча і це, насамперед!) заслугою Анатолія Бачинського було залучення документів російської прикордонної адміністрації, донесень військових розвідників, дипломатичних агентів, а найголовніше біографічних матеріалів самих задунайців. Наукові досягнення професора Одеського університету в галузі козакознавства є набагато більшими і значнішими не лише для української, але й російської, болгарської, румунської, молдавської і турецької історій.

Людмила Новікова у розвідці «Козацька тематика в працях Анатолія Діомидовича Бачинського» зауважила, що у висвітленні історії козацтва історик дотримується певних концептуальних підходів, часто тісно поєднаних між собою . Світлана Каюк (Могульова) зробила висновок, що Анатолій Бачинський у своїй монографії «Задунайська Січ» склав першу детальну історію запорожців за Дунаєм. Вона також говорила про значення кандидатської дисертації вченого: «Виділяючи окремі етапи в заселенні пониззя Дунаю, А. Д. Бачинський особливо наголошував на участі запорожців, які після 1775 р. становили найбільш численну групу українців у цьому регіоні. …Дослідник вказав місцевості, де вони були розташовані: на Дністрі між Бендерами і Акерманом (кінець 70 – початок 80-х рр. 18 ст.), Сеймени (середина 1780-х рр. – 1803 р.), Едерлезу в пониззях Дунаю (з 1803 р.)». Згідно з твердженням Володимира Мільчева, Анатолій Бачинський чи не вперше у новітній українській історіографії вказав на перебування колишніх запорозьких козаків на теренах Австрійської імперії, у Бачці та Банаті. Олександр Прігарін зробив висновок про унікальність досліджень Анатолія Бачинського у галузі вивчення історії козаків-некрасівців: «Він здійснив значний археографічний пошук в багатьох центральних та місцевих архівах, у результаті якого вдалося виявити широке коло писемних джерел кінця XVIII – початку XIX ст. …На підставі цих джерел вченим розглядалися питання формування та розвитку некрасівських спільнот на Дунаї, їх взаємин з липованським та українським населенням регіону в XVIII – на початку XIX ст., процеси переселення некрасівців у першій третині XIX ст. на лівий берег Дунаю (на території, які належали Російської імперії).»

У своїй рецензії на працю Анатолія та Олени Бачинських «Козацтво на півдні України» Роман Шиян писав: «Неабияким науковим досягненням книги є опрацювання на основі першоджерельних фактів моделі поведінки козацького населення після погрому запорозької громади. Так, за схемою Бачинських, козаки та селяни бажали служити переважно у козацьких формуваннях, приходили до війська, залишали його за несприятливих умов, знов поверталися або оселялися на кордонах імперії..». Великою заслугою Анатолія Бачинського перед українським козакознавством стало введення до наукового обігу біографій невідомих та маловідомих осіб козацької історії, а також доповнення новими даними з архівосховищ життєписів більш відомих діячів. У 1969 р. у статті «Біографічні матеріали – джерело для вивчення історії народної колонізації Придунайських степів у 18 – на початку 19 ст.» вчений писав про велике значення для відтворення історичного процесу біографій окремих його діячів. Ось далеко не повний перелік діячів козацької історії, яких досліджував вчений: це – більш відомі Іван Котляревський, Йосип Головатий, Йосип Гладкий, Йосип Білецький, Тимофій Гайдабура, Семен Мороз, Іван Підлесецький, Харко Бучинський та зовсім не знані до того Данило Половий, Іван Чернявський, Іван Каптаненко, Яков Прученко, Костянтин Якименко, Трохим Євтушенко, Петро Пасніченко, Лук’ян Носенко, Роман Головченко, Гаврило Щербина, Данило Сотник, Гаврило Запорожан, Данило Солтан, Андрій Шпак, Олександр Чекан, Василь Чакай, Пилип Кравченко, Максим Морозов, Лаврентій Ковальчук, Микола Вернигора, Пилип Горбенко, Степан Чумак, Петро Чернега, Іван Поличенко, Григорій Кравченко, Гнат Литвин, Григорій Токан, Олексій Глаголєв, Сава Кучеренко, Василь Чумак та ін. «Вивчення біографічних джерел дає змогу твердити, перш за все, про їхній масовий характер, оскільки їхнє виникнення пов’язане з пересуванням сотень людей. З часом вони охоплюють весь період існування Задунайської Січі і навіть виходять за межі 1828 року… Інформація, зосереджена в розповідях козаків, різноманітна, нерідко деталізована, пов’язана з загальнополітичними подіями в регіоні, тобто з усім, що несе в собі людське життя», – відзначав вчений.

Анатолієм Бачинським було вперше запроваджено у науковий обіг багато оригінальних і не знаних доти архівних документів і матеріалів з історії козацтва на Півдні України. Серед них такі важливі, знакові документи як «Справа про наміри турецьких запорожців, 1804 р.», «Оповіді задунайських запорожців в одеській міській поліції про життя в Задунайській Січі 1824 р., 29 травня» та «Список учиненной в Коше Усть-Дунайского буджацкого войска состоящих в оном на службе казаках, августа 1807 г.». Зокрема, «Список…» дав змогу: визначити кількісний склад Усть-Дунайського козацького війська, темпи його формування, структурний поділ, соціальний склад козаків, їх належність до тієї чи іншої офіційної категорії населення, етнічний склад, місця перебування козаків до вступу у військо, час поселення в Придунайських степах. «Список…» важливий ще й тим, що не збереглося окремих архівних фондів Задунайської Січі та Усть-Дунайського Буджацького козацького війська. Уперше в українській та світовій історіографії вчений визначив етнічну структуру Усть-Дунайського Буджацького козацького війська та довів, що серед його козаків 73 відсотки становили українці, 10,5 – росіяни, 6 – поляки, 4,3 – молдавани і волохи, 2,3 – болгари, 1,6 – серби, а решту – угорці, греки та австрійці. Він встановив, що під час російсько-турецької війни 1787 – 1791 рр. колишнім запорозьким козакам вдалося відновити свою військову організацію з центром у Дунавцях. Анатолієм Бачинським було спростовано версію про те, що козаками, які привів Т. Гайдабура до турецького війська під час російсько-турецької війни 1806 – 1812 рр., були некрасівці. Оригінальним став висновок вченого про те, що Задунайська Січ з райями користувалася досить широкою автономією в Османській імперії. Землі, які відводилися Січі, належали до її відомства і звільнялися від податків, а козаки виконували лише військову повинність. Усю адміністративну, судову, військову владу, а також деякі господарські обов’язки виконували кошовий отаман і старшина. Анатолій Бачинський також уточнив роль Йосипа Головатого у переселенні усть-дунайських козаків на територію, підвладну Російській імперії; початок формування з цих козаків Дунайського козацького полку, який з 1831 р. на теренах Катеринославської губернії утворив Азовське козацьке військо, що проіснувало до 1865 р. Ті запорозькі та усть-дунайські козаки, які мешкали в Бесарабії і Херсонщині з 1828 р., утворили Дунайське (з 1856 р. – Новоросійське) козацьке військо, що проіснувало до 1869 р. Історик провів власне розслідування місії Івана Котляревського як ад’ютанта генерала К. Мейєндорфа у буджацькі степи у 1806 р. та довів, що той разом з прикордонним комісаром мав забезпечити замирення буджацьких ногайців.

Саме Анатолій Бачинський уперше у новітній вітчизняній історіографії дослідив, що справжніми, «народними», а не «царськими», засновниками Одеси були переважно українці – колишні запорозькі козаки. Можу з впевненістю сказати, що, оголошуючи у «брєжнєвсько-сусловському» 1978 р. такий сміливий висновок, вчений міг звернути на себе увагу владних та «компетентних» органів Одеси , які у той час (а, мабуть, і до сьогодні!) перебувають у полоні російських шовіністичних ідеологем та міфів. Після здобуття Україною незалежності вчений знову повертається до цієї ідеї у наукових та популярних статтях «Козацтво і Одещина» та «Хаджибей-Одеса і українське козацтво» , що дало змогу новому поколінню одеських істориків продовжувати достойно й аргументовано захищати думку про те, що Одеса є нащадком турецько-татарського Хаджибея, а її новими поселенцями на переломі XVIII – XIX ст. серед інших стали і колишні запорозькі козаки.

Не можемо погодитися з висловленим в одній із рецензій на книгу Анатолія Бачинського твердженням, що вчений належав до «романтичної школи української історіографії». Це чомусь стало своєрідною «модою» серед сучасних істориків – якщо вчений досліджує козацтво, то він обов’язково має бути «романтиком». Це не відповідає дійсності, тим паче щодо оцінки методології та історіософії Анатолія Бачинського, адже як зазначав сам вчений у 1994 р., «В історії не існує сьогодні єдиної методології. І слава Богу! Пануюча раніше марксистсько-ленінська методологія не визнавала інших підходів, вона позбавляла науку головного – об’єктивності… На мій погляд, для створення об’єктивної картини історичних подій необхідно враховувати всі чинники: економічні, політичні, культурні, психологічні й інші. Спробу об’єднати їх робить методологія позитивізму, котрої я дотримуюсь. Позитивізм – свого роду центристська політика в науці». Думаю, що між позитивізмом і романтизмом є все ж таки певна світоглядна різниця. Свою доповідь хочу завершити тим, з чого розпочав – з проведення паралелей між біографіями двох видатних істориків сучасності – Анатолія Бачинського та Ярослава Дашкевича. Відомо ж бо, що львів’янин був не тільки істориком, архівістом та джерелознавцем, але й невтомним громадським діячем, якому за видатні заслуги було надано почесне громадянство Львова. Так само Анатолій Бачинський як історик, архівіст, джерелознавець та громадський діяч зробив дуже багато для Одеси як культурної столиці Південної України, хоча й не отримав за життя звання почесного громадянина свого міста. Поза тим, окрім почесних звань (нагадаю, що А. Бачинському Президентом України було присвоєне звання «Заслужений працівник культури») та «матеріальної пам’яті» (на будинку, де тривалий час проживав вчений, зусиллями рідних та близьких встановлено пам’ятну меморіальну дошку), сьогодні існує багато чого, що нагадує нам про двох великих учених сучасності – професорів Дашкевича та Бачинського. І це, насамперед, їхній оригінальний науковий спадок, який втілився не лише в книгах і статтях, але також в поважних історичних школах та численних напрацюваннях їхніх учнів.

Сьогодні при Одеському державному університеті ім. І. Мечникова вже 12-й рік поспіль за угодою між університетом та Інститутом історії України НАН України існує та успішно діє Відділ історії козацтва на півдні України на чолі з професором Оленою Анатоліївною Бачинською. Його співробітники видають монографії, публікують статті та видають власний часопис «Чорноморська минувшина», що завоював прихильність багатьох науковців та любителів історії. Одеський відділ Науково-дослідного інституту козацтва також бере активну участь у науковому, освітньому та громадському житті Одеси, Південної України та усієї нашої держави й тим самим вшановує пам’ять свого Вчителя – видатного вченого-козакознавця, громадянина-патріота Одеси та нащадка козацького роду Анатолія Діомидовича БАЧИНСЬКОГО. Адже він за 40 років своєї трудової й подвижницької діяльності зробив надзвичайно багато корисного для відтворення правдивої історії не лише козацтва як такого, але українського, болгарського, російського, румунського, турецького та молдавського народів.

Тарас Чухліб, доктор історичних наук,провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України, заслужений діяч науки і техніки України