Історія, філософія, релігія: Гетьмани України-Русі
Історія нашої держави надзвичайно багата на події та героїв. У новому виданні Тараса ЧУХЛІБА змальовано тридцять три історичних портрети найбільш відомих володарів гетьманської булави давньої України-Русі.
Читач познайомиться зі сповненими пригод і випробувань біографіями козацьких ватажків, дізнається багато цікавих фактів з особистого життя гетьманів, довідається про їхню роль на військовій і політичній арені. Автор книги – відомий вітчизняний історик – спирається у своїй праці на оригінальні архівні документи, враховуючи останні досягнення вітчизняної та зарубіжної історичної науки. Адресовано широкому читацькому загалу
Зміст
Від лицарів степу до правителів країни (передмова) 1.Остафій Дашкович (1475-1535 рр.) 2.Дмитро Вишневецький (1520 – 1563 рр.) 3.Семерій Наливайко (1565 – 1597 рр.) 4.Петро Конашевич-Сагайдачний (1582 – 1622 рр.) 5.Іван Сулима (1593 – 1635 рр.) 6.Павло Павлюк (1596 – 1638 рр.) 7.Богдан Хмельницький (1595 – 1657 рр.) 8.Іван Виговський (1620 – 1664 рр.) 9.Юрій Хмельницький (1641– 1681 рр.) 10.Яким Сомко (1619 – 1663 рр.) 11.Павло Тетеря (1621 – 1671 рр.) 12.Степан Опара (1632 – 1665 рр.) 13.Іван Брюховецький (1623 – 1668 рр.) 14.Петро Дорошенко (1627 – 1698 рр.) 15. Михайло Ханенко (1620 – 1680 рр.) 16.Петро Суховієнко (1645 – 1677 рр.) 17.Дем’ян Ігнатович (Многогрішний)(1621-1703 рр.) 18. Іван Самойлович (1620 – 1690 рр.) 19. Євстафій Гоголь (1619 – 1679 рр.) 20. Григорій Дука (1628 – 1684 рр.) 21.Степан Куницький (1634 – 1684 рр.) 22. Андрій Могила (1635 – 1689 рр.) 23.Григорій Гришко (1649 – 1692 рр.) 24.Семен Палій (1641 – 1710 рр.) 25.Степан Лозинський (1653 – 1695 рр.) 26.Самійло Самусь (1656 – 1715 рр.) 27.Іван Мазепа (1639 – 1709 рр.) 28.Пилип Орлик (1672 – 1742 рр.) 29. Іван Скоропадський (1646 – 1722 рр.) 30.Павло Полуботок (1660 – 1724 рр.) 31.Данило Апостол (1654 – 1735 рр.) 32.Кирило Розумовський (1728 – 1803 рр.) 33.Максим Залізняк (1739 – 1774 рр.) Крізь віки з булавою гетьманів (післямова) Cписок використаної і рекомендованої літератури
ВІД ЛИЦАРІВ СТЕПУ ДО ПРАВИТЕЛІВ КРАЇНИ
(передмова)
На початку дуже далекого для сучасної людини XVII століття тогочасні поети писали про козацьких гетьманів не інакше як про славних полководців степового війська України-Русі:
У тім війську стрічали і князя, і пана,
Не одного з них мали провідцю-гетьмана…
Не особою гетьман, а військом є славний,
Також гетьманом – військо, і доказ то явний.
Що є гетьман без війська чи військо без нього?
Ні, не важать нічого одне без одного.
А вже через декілька десятиліть гетьман Війська Запорозького Іван Виговський проголошував, що «коли цар у себе в країні є цар, то і гетьман у себе в країні такий же король чи князь». У 1724 році в латино-слов’янському словнику Івана Максимовича було відзначено, що слово Dux (з латинської – князь, правитель) перекладається ще і як «гетьман». Автор одного з перших українських історичних довідників «Словарь малороссийской старины» Василь Ломиковський у 1808 році написав: «Гетман, тоже что генералиссимус. Так назывался главный начальник Малороссийских казацких войск. Гетман был глава всего Малороссийского войска и народа».
То хто ж вони, українські гетьмани – грізні ватажки козацтва, степові «польові командири» чи все ж таки хитромудрі правителі держави? Скільки всього їх було в історії нашої країни? Хто був першим у гетьманській когорті? Коли вперше на землях України-Русі з’явилося слово «гетьман» та що воно означало? Як змінювалося становище володарів гетьманської булави протягом часу? На ці та інші запитання спробуємо відповісти на сторінках нашої книги. Звичайно, про гетьманів України вже багато написано й до нас, однак з року в рік продовжують з’являтися нові історичні відомості, які так чи інакше доповнюють або ж спростовують ті чи інші знання про певного гетьмана.
Зазвичай громадянин України, який любить свою землю та прагне знати її історію, може назвати до десятка українських гетьманів, серед яких, у першу чергу, згадує Дмитра Вишневецького, Богдана Хмельницького, Петра Сагайдачного, Івана Мазепу, а вже потім Петра Дорошенка, Івана Виговського чи Кирила Розумовського. Зрозуміло, що людська пам’ять не може втримати велику кількість осіб, хоча переконані, що, наприклад, росіянин згадає більше своїх царів, поляк – королів, а американець – президентів. Чому так трапилося? Чому й досі ми не знаємо досконало свого минулого?
На жаль, з огляду на багато причин, Україна як держава і донині сприймається не тільки іноземцями, але й окремими нашими співгромадянами як така собі terra incognita (невідома земля) чи доволі випадковий уламок колишнього Радянського Союзу, де не було своєї влади, своїх правителів. Хоча ще триста-п’ятсот років тому наш край звався не інакше як Ukraina terra Cossacorum, що у перекладі означало – «Україна земля козацька», а більшість її населення звалася козаками, незважаючи на те, чи належали вони до козацького стану. Впродовж майже чотирьохсот років, з ХV-го і до кінця ХVІІІ-го століття, козацтву довелося подолати складний й наповнений різними подіями та явищами шлях.
На переломі ХVІ – ХVІІ століть українське козацтво рішуче заявило про себе як про захисника християнської віри та рицарську спільноту. Наприклад, перебуваючи на страті запорозького отамана Івана Підкови у Львові в 1577 році, католик з Італії Філіпо Тальдучі записав передсмертну промову козацького ватажка, у якій були й такі слова: «...Я завжди боровся мужньо і як чесний рицар проти ворогів християнської віри… Я завжди прагнув бути щитом проти невірних…». Вожді Війська Запорозького неодноразово наголошували на своєму рицарському служінні всезагальному християнству та повсякчасній боротьбі проти його ворогів. До головних рицарських чеснот козака належали мужність, відвага, вірність, гідність, честь, добра слава, здатність до самопожертви, патріотизм, служіння високим ідеалам – боротьбі проти ворогів Святого Хреста, оборона Вітчизни, захист православної Церкви.
Від часів зародження козацтва на землях України-Русі у середині XV століття з його середовища вибирався старший або ж отаман, потім – гетьман. Одні кажуть, що така виборність була пережитком племінних часів, коли обирався найсильніший чи наймудріший – вождь племені, інші кажуть, що українці запозичили традицію в австрійських імператорів, польських королів або ж кримських ханів. Як би там не було, але вже на кінець XVI століття у козацтва остаточно затвердився владний звичай обирати споміж себе найздібнішого. При цьому не важливо, з якого соціального середовища він походив – князівства чи шляхти, козацтва чи духівництва. Хоча, очевидно, перевага віддавалася «козакам з діда-прадіда».
Ймовірно, слово «гетьман» потрапило в українську мову з польської та чеської. У Польшу та Чехію воно прийшло з німецьких земель, де слово «hauptmann» («haupt» – «головний» чи «голова», «mann» — «людина») мало первісне значення «командир військового загону». Коли в 1420 році у Чехії розпочалося велике селянське повстання проти центральної влади, то його очільника Яна Жижку соратники почали називати гетьманом (чеською мовою – «hejtman»). І навіть у сучасній Чеській Республіці гетьманами називають голів найбільших адміністративних одиниць – країв. З 1462 року при королівському уряді Польщі з’явилася посада надвірного гетьмана, а з часом – великого коронного та польного гетьманів. Так само називалися й командувачі військ Великого князівства Литовського, а також сусідніх Молдавського та Волоського князівств.
Цікаво, що ще у 1511 році польський король і великий литовський князь Сигізмунд І своїм універсалом запровадив посаду «Гетьмана Руського» як окремого керівника військ для земель України-Русі. Середина XVI століття ознаменувалася появою людини, що змусила звернути до України погляди всієї Східної Європи й своїми діями сприяла визначенню козацтва як окремої військово-політичної організації в державній системі Великого князівства Литовського, а потім і Речі Посполитої. Цією видатною особистістю став представник старовинного українського князівського роду Дмитро Вишневецький. А у 1578 році король Стефан Баторій у своєму універсалі йменував його двоюрідного брата князя Михайла Вишневецького «гетьманом», наголошуючи, що «гетьман та інші справці, також усі молодці мають бути слухняні в тому, що їм накаже наший черкаський староста і там для нашої і коронної потреби воювати, де їм накаже». Та не тільки козаки, але й «цивільне» населення тогочасної України визнавало козацьких ватажків за гетьманів. Так, наприклад, жителі Київської слободи у 1586 році зверталися до Яна (Івана) Оришовського як до «його милості Гетьмана Запорозького». Хоча в той же час гетьмани Війська Запорозького звалися ще й «старшими». Зокрема, впродовж 1598 року як «гетьман» і одночасно «старший» підписував свої листи провідник Війська Запорозького Тихін Байбуза. Так само робили на початку XVII століття Самійло Кішка, Іван Куцкович, Гаврило Крутневич, Михайло Дорошенко, Іван Петрижицький-Кулага, Дмитро Гуня та інші.
Багато років поспіль почала формуватися легендарна традиція, згідно з якою першими українськими гетьманами проголошувалися князь Богдан Ружинський або ж шляхтич Остафій Дашкович. Зокрема, в «Списке именном всем бывшим в Малой Росии гетманам», що був складений у XVIII столітті Олександром Рігельманом, першим зазначався український шляхтич з поліського міста Овруча Остафій Дашкович: «Сей был первый, с самого начала 16 столетия, во время польского короля Сигизмунда I, из жителей украинских, уроженец города Овруча. Набрав не малое число своих земляков, назвал их козаками, а себя наименовал при них гетманом, с которыми побеждал нападающих на Украину и Польшу крымских и бесарабских татар, за которую для Польши услугу помянутым королем тем чином признан и удостоен, а в удовлетворение тем новым козакам пожаловал, для свободного поселения и выгод их, в 1505 году, земли в Киевском и Брацлавском воеводствах, и одарил их, в 1506 году, своею привилегиею о вольности и преимуществе». В інших літописах та історичних творах першим козацьким гетьманом оголошувався ЩЕ ОДИН прикордонний староста з України-Русі – Преслав Лянцкоронський.
Наприкінці ХVІ століття козацький гетьман Семерій Наливайко передбачав сполучення демократичних засад політичного устрою Війська Запорозь-кого з сильною гетьманською владою. У той же час з’являється й перший проект побудови козацької держави – Задніпровського князівства. Влада у ньому мала належати спадковому князю й одночасно козацькому гетьману. На основі козацьких полків мали створюватися окремі адміністративно-територіальні одиниці, що включали до себе полкове місто чи містечко з навколишньою сільськогосподарською територією. Столицею новоутвореного козацького князівства повинен був стати Переяслав. При цьому князю Задніпровському належала цивільна влада, а гетьману – військова.
Жорстокі війни і повстання протягом 1591 – 1596, 1625, 1630, 1637 – 1638 років за своє самовизначення стали прологом до утворення в середині ХVІІ століття у результаті великої революції Українського гетьманату. Спочатку це було самопроголошене державно-військове утворення, що називалося Військо Запорозьке, але одночасно вживалися й інші історичні назви – Україна, Русь та Мала Росія. Фундатором першої у світі козацької держави став гетьман Богдан Хмельницький, який урочисто проголосив: «А що нам Господь Бог поміг визволити Україну свою руську, при цьому я стою!». Від 1648 року й до 1764 року гетьман був справжнім володарем України-Русі та уособлював законодавчу, виконавчу й судову владу, безпосередньо керував не тільки генеральною старшиною, полковниками, сотниками, козаками, але й усіма жителями країни. Хоча українські гетьмани від Богдана Хмельницького й до Кирила Розумовського і зберігали політичну залежність (у різних її формах) від російських царів, польських і шведських королів та турецьких султанів, однак все ж таки протягом тривалого часу вони залишалися політичними керманичами своєї держави.
ОСТАФІЙ ДАШКОВИЧ (1475 – 1535 рр.)
Року Божого 1475-го у православній шляхетській родині Дашковичів на Південній Київщині народився син, який був охрещений Остафієм. Батько першого українського «польового командира» Іван був прикордонним урядовцем Великого князівства Литовського. Остафій дуже гордився тим, що його дід Дашко, засновник роду Дашковичів, служив при дворі найбільшого литовського князя Свидригайла. Відомо, що за військові вислуги у 1503 році польський король Олександр Ягелончик надав Іванові Дашковичу землі на Наддніпрянщині. Дашковичі мали шляхетський герб «Леліва», який переходив з покоління в покоління та був викарбуваний на щиті Остафія Дашковича. Цей бойовий щит побував у багатьох жорстоких баталіях на теренах Русі, Литви, Московії та Криму, в т. ч. і в грандіозній Ольшаницькій битві 1527 року.
У добу пізнього середньовіччя давня Україна-Русь опинилася на перехресті польсько-литовсько-татарського військового й дипломатичного протистояння, де характер прикордонного життя на Великому Кордоні між Християнською та Ісламською цивілізаціями спричинив до існування тут своєрідної соціальної «нічийної зони». Тут між шляхтою і селянством заявили про свої права на окремий військово-лицарський стан козаки – найбільш загартовані, відважні й витривалі в боях зі степовими ордами представники місцевого люду. Протягом тривалого часу велика територія Русі входила до складу Великого князівства Литовського. Литовський князь одночасно був і королем Польщі. Однак уряди цих двох східноєвропейських держав ніяк могли забезпечити належну військову оборону своїх південно-східних воєводств від постійних нападів татарських орд, які значно посилилися зі встановленням у 1475 році зверхності Османської імперії над Кримським ханством.
Історичні джерела XV – першої половини XVII століття свідчать про масове виведення татарами з українських міст і сіл полонених, що з боку нападників звалося «ясир». Це, зокрема, траплялося у 1474, 1495, 1500, 1505, 1506, 1515, 1516, 1521, 1533, 1555, 1571, 1574, 1612 та 1646 роках. У результаті загальні втрати населення українських земель на той час становили близько 2 мільйонів 500 тисяч осіб. «Невільниками-українцями Туреччина аж кишіла», – так влучно охарактеризовував ті важкі для наших пращурів часи видатний український османіст Агатангел Кримський. Вторгненням Османської імперії, Кримського ханства та Буджацької орди до українських земель протистояли лише гарнізони невеликих прикордонних замків, у яких місцеве населення могло сховатися від чергового набігу. Зважаючи на відсутність коштів, королі Польщі та великі князі Литви не могли сповна профінансувати війська для оборони краю, а посполите рушення збиралося занадто повільно для того, щоб оперативно відбивати постійні напади. Зупинити ворога не могли також і прикордонні сторожі, які виставлялися на шляхах його просування та річкових переправах. Відповідальність за оборону України-Русі була покладена на місцевих урядовців – київського воєводу, канівського, черкаського, барського і вінницького старост. Але і вони не могли б упоратися з цим відповідальним завданням, якби не козаки. У боротьбі з мусульманською загрозою вони вибрали чи не єдиний дієвий засіб оборони – здійснення превентивних військових походів на територію ворога з метою розгрому турецьких фортець і татарських населених пунктів. Одночасно ці походи носили також і здобичницький характер (що з боку Османів і їхніх васалів трактувалося як грабіжництво), тобто мали за мету здобуття т. зв. козацького хліба – грошей, матеріальних цінностей, зброї, одягу, людей, коней, худоби тощо.
З часом козаки з Середнього Подніпров’я та Східного Поділля майже чи не щорічно робили «християнські набіги» на землі Північного Причорномор’я, Криму, поселень уздовж берегів Чорного моря, що належали турецьким султанам. Дана обставина дає змогу говорити про те, що велика частина українців розпочала жити, так само як і їхні сусіди, напівкочовим життям. Один з перших таких походів-набігів відбувся у 1492 році, коли канівські і черкаські козаки напали на татар поблизу контрольованого Кримським ханством поселення Тягинка у гирлі Дніпра. А перед тим, у 1489 році, на Таванській переправі сталося таке: «Нынеча пак сего лета наши послы Московские земли, Тферские земли и Ноугородские земли многие люди шли из Крыма с твоим послом Яном вместе; да как пришли на Тавань к перевозу, и твоего посла Яна перевозники через Днепр перевезли, а наших гостей не перевезли. Да пришед на них твоего пана Юрьева люди Пацевича, в головах Богдан, да Голубец, да Васко Жила со многими людьми да наших гостей перебили и переграбили, и товар у них весь поймали, многих людей до смерти побили и перетопили, а иных многих людей тех наших гостей и нынеча без вести нет». Богдана, Голубця та Васька Жилу можна назвати першими згаданими в історичних джерелах козаками. Так само і їхнього «пана» Юрія Пацевича (Паца), що був київським воєводою – одним з перших організаторів козацтва. Сподвижником Юрія Пацевича був черкаський, а потім путивльський намісник Богдан Глинський, який у 1493 році організував похід українських вояків на щойно укріплену кримським ханом Менглі-Гіреєм Очаківську фортецю. Серед перших українських урядників, які відзначилися у наступальних походах та оборонних боях, бачимо і наступника Юрія Пацевича на посаді київського намісника князя Дмитра Путятича. У грудні 1499 року кримський хан Менглі-Гірей І скаржився московському цареві Іванові ІІІ-му, що «литовські» козаки часто нападають на околиці Очакова, де чинять багато лиха. Від початку ХVI століття розрізнені ватаги з українських земель здійснили не один напад на турецьких і татарських купців, які рухалися Дніпром або ж переправлялися через нього.
Відповідно тогочасні літописці назвали його «Полозом-Русаком славним козаком». У другій половині 1511 року, вже перебуваючи на посаді овруцького намісника, Сенько Полозович знову розбив один з татарських загонів, який здійснював черговий набіг на українські землі. Невдовзі інші прикордонні старости разом з козацькими ватагами здійснили військовий похід на турецьку фортецю Очаків. У 1516 році козаки вже обороняли від кочівників Волинь. За даними сучасника Мацея Стрийковського, одному з козацьких загонів тоді вдалося перехопити і повністю знищити татарський загін. Та найбільш вправним, як виявилося з історичного погляду, у військовій службі виявився черкаський і канівський староста України-Русі Остафій (Євстахій) Дашкович. Він відіграв велику роль в організації козацтва, що означало переведення його зі статусу по суті грабіжницьких ватаг на права воєнізованих прикордонних підрозділів. Цей факт дав змогу багатьом історикам називати його одним з перших українських гетьманів, хоча очевидно, що він ще не займав такої посади серед козаків. У 1501 році Остафій Дашкович на посаді кричевського намісника організовував загони, які влилися до війська українського князя Михайла Ізяславського та разом пішли воювати проти московитів. Однак 4 листопада того ж року литовсько-українське військо було розгромлене поблизу Мстиславля. Незважаючи на таку невдачу протягом 1502 – 1503 років Остафій Дашкович продовжував неодноразово здійснювати напади на окраїни Великого Московського князівства. Можливо, що саме він у 1505 році взяв участь у складній операції з організації звільнення князя України-Русі Костянтина Івановича Острозького з московського полону.
Протягом 1507 – 1508 років Остафій Дашкович сам перебував у московській неволі. Потім він був посланий московським урядом допомагати князю Михайлу Глинському у повстанні проти центральної литовської влади, але перейшов на бік польського короля. Близько 1510 року Сигізмунд І призначив його канівським намісником у Русі, а в 1514 році – ще й черкаським старостою. Згідно з документом Остафій Дашкович вже тоді виступав як «козак непоспометий».
У 1512 році канівський староста Остафій Дашкович взяв участь у поході київського воєводи Юрія Радзивіла на Новгород-Сіверський, де розбив 6-тисячне військо московитів. Разом з Андрієм Немиричем і кримським калгою Магмед-Гіреєм взимку 1514 – 1515 років він намагався повернути територію української Сіверщини під владу великого литовського князя та польського короля. У 1516 році Остафій Дашкович та Преслав Лянцкоронський, як засвідчує Хроніка Мартина Бєльського, очолили похід козаків на столицю однієї з татарських орд, що знаходилась у Північному Причорномор’ї – фортецю Білгород (Аккерман). Після знищення поселень навколо Білгороду та Очакова війська поверталися до Русі з багатою здобиччю, але поблизу озера Овидова їх наздогнали турецько-татарські загони. Миттєво зреагувавши, Остафій Дашкович дав наказ організувати похідний оборонний табір з возів у формі «великого трикутника». Після відбиття першої атаки через зроблені проходи перейшла у наступ козацька піхота, яка і розбила вщент нападників. Як занотував автор Густинського літопису, «Козаки побили турків і татарів. Той же (Лянцкоронський), зібравши охотників кілька сот, пішов із ними аж під Білогород і там забрав множество товару і коней, і овець татарських і турецьких, та й повернувся назад. Татари ж бо і турки, зібравшись, гналися за ними і настигли їх аж під Очаковом, біля Овидового озера, і билися з ними; та наші поразили їх і з великим добитком та в доброму здоров’ї повернулися».
Очевидно, що вдала військова операція 1516 року зробила Дашковича більш впевненим у власних силах і він вже одноособово починає керувати козацькими підрозділами. У 1517 році від імені Великого князівства Литовського Остафій провів переговори з Кримським ханством у Черкасах. Але, незважаючи на мирні домовленості, татари продовжували набіги на Україну. У 1518 році об’єднані загони Дашковича та Костянтина Острозького розгромили орди кримського хана на Волині. У тогочасних хроніках залишилося повідомлення, що українці знищили 300 нападників. Наступного року Остафій Дашкович організовує похід на володіння хана, який скаржився Сигізмунду І: «Подніпровські ваші (тобто черкаські козаки) прийшли в улуси і городи наші погромили, багатьох людей наших побили, коні й вівці отарам багато лиха вчинили».
Улітку 1521 року, домовившись про спільні дії з недавнім ворогом, він разом з кримським ханом Махмет-Гіреєм здійснив похід на Москву та Казань, щоб допомогти хану зробити володарем Астраханського ханства його брата Сахіб-Гірея. Союзницькі війська перемогли московське військо на р. Ока, зруйнували Володимир і Нижній Новгород та понищили територію Великого Московського князівства з усіма поселеннями аж до самої Москви. Великий князь Василь ІІІ так був наляканий, що втік зі столиці і за свідченням сучасників ховався у стодолі сіна. Під час облоги Москви, за свідченнями сучасника Сигізмунда Герберштейна, трапився такий випадок: «…Намісник і інші захисники Москви визнали за краще умилостивити царя (хана) Мухамед-Гірея, приславши йому рясні дари, особливо ж мед, щоб спонукати його зняти облогу. Прийнявши дари, Мухамед-Гірей обіцяв зняти облогу і покинути країну, якщо Василь (московський князь) грамотою зобов’яжеться бути вічним данником царя, якими були його батьки і предки. Отримавши складену згідно з його бажанням грамоту, Мухамед-Гірей відвів військо до Рязані, де московітам було дозволено викуповувати і обмінювати полонених, іншу здобич він виставив на продаж. У татарському таборі перебував тоді Остафій на прізвисько Дашкович, підданий польського короля, який прийшов до Мухамед-Гірея з допоміжним військом, так як між польським королем та московським князем не було тоді ніякого перемир’я. Він весь час виставляв на продаж дещо із захопленого під стінами фортеці, маючи намір при нагоді увірватися в ворота слідом за московськими купцями і, вибивши звідти варту, захопити Москву».
За здійснення московського походу 1521 року Остафій Дашкович отримав почесні подарунки з рук короля Сигізмунда І – оксамит, сукно і 50 кіл грішми. Цей похід кримського хана Махмет-Гірея та прикордонного старости України-Русі Дашковича можна вважати першим у ряду спільних українсько-татарських військових операцій XVI століття.
Наступного року Остафій Дашкович разом із київ- ським шляхтичем Горностаєм очолював велике литовсько-українське посольство до Криму. Перебуваючи в Криму, він також збирав розвідувальну інформацію, яку надсилав королеві. Одночасно український урядовець виступав посередником у дипломатичному листуванні між ханом Махмед-Гіреєм і королем Сигізмундом І. Протягом деякого часу Дашкович навіть був дипломатичним заручником у Бахчисараї – татари готувалися до походу на Астрахань і не хотіли, щоб Литовсько-Руська держава заважала їм у цьому.
Незважаючи на тимчасовий союз з Кримом, у 1523 році Остафій Дашкович знову здійснив вдалі напади на Північне Причорномор’я, зокрема – фортеці Очаків та Іслам-Кермен. Передмістя Очакова, який був центром провінції Османської імперії, було спалене козаками. Інша міцно укріплена турецько-татарська фортеця Іслам-Кермен взята штурмом і теж спалена, що засвідчило вміння козацтва не лише оборонятися та перемагати татар у степових поєдинках, але й застосовувати поширену в Південно-Східній Європі практику здобуття міст і містечок, укріплених валами, ровами, засіками та кам’яними мурами. Як засвідчував документ, війська на чолі з черкаським і канівським старостою «город Ослам (Іслам-Кермен) зламали і поруйнували й гармати побрали» та взяли у полон багато його жителів. Це стало серйозною втратою для кримських ханів і турецьких султанів, адже ця стратегічна фортеця контролювала велику територію південного українського Подніпров’я. Після цієї операції козаки Дашковича вийшли на своїх човнах у Чорне море та взяли на абордаж два кримські судна. До Черкас і Канева привели великий полон і військові трофеї, серед яких вирізнялися гармати. Через п’ять років, у 1528 році, Остафій Дашкович разом з іншим українським старостою Преславом Лянцкоронським знову знищив відновлене турками передмістя Очакова.
У 1524 році згідно з королівським універсалом Сигізмунда І було сформовано спеціальний козацький підрозділ на чолі з річицьким старостою Сеньком Полозовичем та чорнобильським старостою Криштофом Кмітичем. У тому ж році вони здійснили вдалий похід у пониззя Дніпра, де блокували переправи кримської орди. З приводу цього Сигізмунд І писав: «Пан Семен Полозович и пан Криштоф поведаючи, иж они, яко слуги наши добрые и верные... собравши малый почот Козаков, предся тым на низ Днепром до Киева и далей до Тавани на службу нашу ходили и, там будучи, послуги нам немало своее вчинили: тых людей неприятелей всех татар, который в панстве нашом были, тыждень через Днепр не пропустили ино каждый дей день з ними битву мевали и много дей их вбили, а иншие дей сами тонули. Кгдыж они с тым малым почтом людей таковыи послуги нам, господарю, чынили, мы на то бачымы, кгды бы там тысяча або две людей наших Козаков на Днепре мешкали, снать бы и овшем была от них большая и знаменитая послуга и оборона панством нашим. А так и ото жедамы вашое милости, рад наших, рачте о том радити и мыслити. И виделося бы вашое милости там по Днепру Козаков имети на пришлое лето для осторожности и обороны панством нашим и ваша милость рачте обрати з дворян наших которого годного и доброго человека и казали бы ему скоро по Велицедни до Києва ехати и Козаков збирати, и казали бы ваша милость к тому часу сукон и пенязей на них колко сот коп послати, а тыи козаки по Днепру на перевозах разложити…». Польський король також хотів «по Дніпру на перевозах розложити» застави. У вересні того ж року на Таванській переправі козаки з Русі «тиждень через Дніпро татар не пускали і на кожний день з ними битву мали і багатьох їх били, а інші самі тонули».
Претендент на кримський трон Іслам-Гірей у 1526 році вислав до Дашковича свого посла з листом, у якому відзначалося, що він є союзником Великого князівства Литовського. Окрім того, він звертався до українського урядовця з проханням забезпечити проїзд його посла до польського короля. Однак Дашкович відправив татарина до Бахчисарая, а сам відписав Сигізмундові І, що Кримське ханство готується до нападу на Литовсько-Руську державу. Для зміцнення кордонів король послав до Черкас спеціальний загін на чолі з якимось Михайлом Козаком. Й справді, взимку 1527 року до Русі вступило 34-тисячне кримсько-татарське військо. Князь Костянтин Острозький зібрав свої підрозділи та залучив до них козаків Остафія Дашковича. 27 січня поблизу села Ольшаниця на Київщині (за іншими даними – на річці Ольшаниця, що на Черкащині) відбулася грандіозна як на той час битва, у якій взяли активну участь вояки Дашковича разом з підрозділами шляхтича Юрія Слуцького. Згідно з твердженнями окремих джерел, у цій переможній для Литовсько-Руської держави битві загинуло від 20 до 26 тисяч татар, а близько тисячі ординців було захоплено у полон. У зв’язку з цим «некоронованому королю» України-Русі князю Костянтину Острозькому влаштували тріумф у Вільні та Кракові.
Розголос про Ольшаницьку битву розійшовся всією Європою. У листопаді 1527 року півтисячі відбірних українських лучників на чолі з Остафієм Дашковичем запрошувалися для боротьби з турками до Угорщини. У травні наступного року про вербування «татарського війська» з України-Русі вже турбувався французький представник у Польщі. Восени 1528 року претендент на ханський трон Іслам-Гірей підійшов до тогочасної української столиці Черкас та просив притулку в Остафія Дашковича. Тоді ж черкаський староста разом із королівським урядником Михайлом Григоровичем та підрозділами того ж Іслам-Гіреєм воював у Північному Причорномор’ї з османськими військами.
Зібравшись з силами, татари вирішили помститися невгамовному козацькому вождю. Навесні 1532 року багатотисячна кримська орда разом з відбірними підрозділами турецьких яничарів (1500 осіб) і артилерією, що складалася з 50 гармат, оточила тогочасну столицю козацької Русі Черкаси. Упродовж місяця намагався захопити черкаську фортецю хан Саадет-Гірей. Але всі чисельні штурми були відбиті оборонцями міста, на чолі яких стояв ніхто інший як Остафій Дашкович. Під час облоги він не тільки керував обороною міста, але й проводив переговори з Саадет-Гіреєм. Черкаський староста зумів вмовити кримського хана підписати мирну угоду з королем Сигізмундом І, а, отже, кримська орда була змушена відійти з Середнього Подніпров’я. Пізніше Дашкович на сеймі польської шляхти вихвалявся здобутими ворожими трофеями, а також ядрами від гармат, якими обстрілювали Черкаси. Тоді ж Остафій Дашкович отримав великі кошти на оборону краю з королівської скарбниці. Наш герой умів не лише наступати й оборонятися, але й проводити вмілу розвідку та збір інформації про дії противника. Так, наприклад, він неодноразово повідомляв Сигізмунда І про підготовку татарських військ до походу на Велике князівство Литовське та Корону Польську і пов’язував це з тимчасовим припиненням внутрішньополітичної боротьби в Кримському ханстві, де він мав своїх вивідників. Такі повідомлення надходили від черкаського і канівського старости постійно. Однак він і сам не цурався розвідувальних операцій, безпосередньо перебуваючи у стані ворога. «Він знав їх мову і, часто буваючи на розвідах, лишався невпізнаним у їх таборі; його вважали за татарина і, завдяки тому довідавшись про їх справи, він розбивав їх на голову, а посланців татарських, посланих до нього, виставляв на страшенну ганьбу» – описували сучасники військову сміливість і хитрість непереможного українця.
У 1533 році козацький воєначальник прибув на сейм Литовсько-Руської держави, де виступив з промовою, в якій стверджував про необхідність заселення дніпровських островів задля оборони від татар. Козацького воєначальника можна назвати одним з перших вітчизняних теоретиків військової справи. Того ж року Дашкович у письмовому вигляді виклав польському королю свій проект оборони України та створення регулярної прикордонної служби. Згідно з його положеннями, біля татарських річкових переправ мали постійно вартувати козацькі підрозділи на човнах-“чайках”. Інші козаки мали патрулювати традиційні сухопутні татарські шляхи. Нижче дніпровських порогів на островах він пропонував збудувати декілька міцних фортець. Хоча польський сейм і схвалив військовий проект Дашковича, який передбачав 2-тисячний козацький реєстр, зважаючи на відсутність коштів, не поспішав впроваджувати його в життя. Однак, як виявилося згодом, теоретичні викладки Дашковича не були даремними – у 40-60-х роках XVI століття ними скористалися інші прикордонні старости й козацькі ватажки Бернард Претвич та Дмитро Вишневецький.
Восени 1533 року новий кримський хан Сахіб-Гірей переправився через Дніпро й зупинився поблизу Черкас. Черкаський староста повідомляв королівський уряд про небезпеку. У 1535 році Остафій Дашкович знову здійснив черговий похід до Московського князівства. За свідченням сучасників, він очолював близько 3-тисячне козацьке військо, з яким «довго і широко московські землі воював». Наприкінці того ж року полководець помер і був похований в одному з православних храмів столиці українського Полісся – місті Овручі.
Окрім посад черкаського і канівського старости, з 1532 року Остафій Дашкович мав ще й посаду «державця» волосних міст Чечерська і Пропойська. Як адміністратор на Черкащині та Південній Білорусії він стежив за вчасним надходженням податків від господарства і торгівлі. Остафій Дашкович володів поселеннями Жебровичі, Волевичі, Лука, Носів та Камениця. Мав братів Васька та Олехна. Перший з них був ковенським городничим, другий – вітебським ключником. Також Остафій мав сестру Милохну, яка у лютому 1536 року отримала королівський універсал на усі маєтності свого брата. Остафій Дашкович був одружений та дуже кохав свою «другу половину», якій з далеких походів обов’язково привозив різноманітні подарунки. Незважаючи на постійну військову діяльність, козацький вождь не забував підтримувати діяльність православних монастирів на землях України та Білорусії.
Життя та діяльність черкаського і канівського старости Великого князівства Литовського Остафія Дашковича відбувалася у складних умовах прикордоння й протистояння з Османською імперією, Кримським ханством і Московським князівством. Не пориваючи з традиціями давньої Русі, використовуючи європейські й азіатські здобутки у галузі військового мистецтва, цей прикордонний український урядовець почав перемагати у багатьох битвах з турками, татарами і московитами, здобувати неприступні ворожі фортеці, вміло оборонятися як в польових умовах, так і в містах. Походи Остафія Дашковича до Причорномор’я, де його вояки сміливо атакували Білгород, Очаків, Іслам-Керман та Перекоп, започаткували довголітню традицію боротьби українців за вихід до берегів Чорного моря. Остафій став одним з перших козацьких «польових командирів», адже особисто керував не тільки чисельними військовими підрозділами, але й особисто брав участь у розвідувальних операціях. Він також зумів узагальнити свій практичний досвід у першому вітчизняному теоретичному військовому трактаті 1533 року. Великим був його вклад до перемоги литовсько-українського війська над ординцями в знаменитій Ольшаницькій битві 1527 року. Діяльність Остафія Дашковича протягом 1501 – 1535 років вплинула на подальшу організацію козацтва як потужної військової сили, що у наступальних і оборонних великих битвах та менших боях відстоювала Україну-Русь від чисельних нападів ворожих військ. Саме ця обставина дала змогу багатьом українським історикам називати нашого героя одним з перших українських гетьманів.
