«Історія України» та «Історія українського козацтва» авторства Миколи Гоголя
Зацікавлення Миколи Гоголя історією свого рідного краю проявилися вже під час навчання у Ніжинській гімназії. Вже тоді, тобто десь з 1826 року, молодий гімназист почав робити різні виписки в окремий зошит, який назвав «Книга всякой всячины или подручная энциклопедия». Серед записів, які були внесені до записника, було й багато таких, що стосувалися різних періодів історії України. Тут знаходимо і таку виписку: «1386 Ягайлом соединяются Польша, Малая Россия и Литва. Трактат присоединения: Пакта Конвента. Сила его: присоединяем и соединяем, как равный с равным и вольный с вольным. Установление в трех нациях трех равных гетманов с правом наместника королевства и верховного начальника. Гетман коронный польский. Гетман литовский. Гетман русский… (Звичайно, тут М. Гоголь мав на увазі не «російського», а «руського», тобто українського гетьмана. – Т.Ч.) Резиденцией малороссийского гетмана делается город Черкас, пониже Киева над Днепром… Все чины правительственные, начиная с гетмана до городских и земских, выбираемы были из рыцарства вольными голосами и утверждаемы королем и сенатом…».
Ці перші виписки Гоголя з історії України дуже важливі для розуміння важливого факту – на той час ніжинський гімназист мав змогу користуватися рукописним варіантом «Історії Русів». Про це свідчить той факт, що на сторінках «Історії Русів», зокрема, зустрічаємо положення, напряму запозичене Гоголем: «...На основание этого учреждены были в трех нациях три равные гетмана, или наместники королевские и верховные военачальники: коронный Польский, Литовский и Русский» [История Русов или малой России. Сочинение Георгия Кониского, архиепископа Белорусского. – Москва, 1846. – Подробный обзор. – С.2]. Можливо, що з цим історичним трактатом гімназист ознайомився у бібліотеці Трощинського в Кибинцях під час чергових вакацій.
У «Книзі всякої всячини» також натрапляємо на такі переписані власноруч Миколою Гоголем рідкісні історичні документи, як «Декрет Миргородської ратуші 1702 р.», універсали гетьмана Івана Скоропадського за 1711 та 1728 (?) роки, «Виршу, говоренную гетману Потемкину запорожцами на светлый праздник Воскресения» тощо. Ці виписки з історичного минулого, очевидно, засвідчували бажання юного гімназиста більш професійно займатися історією. Переїхавши до Росії, українець Гоголь не полишає мрії написати якусь працю з історії українського козацтва та створеної ним держави – Гетьманщини. Поступово його плани зростають і він задумує створити вже багатотомну історію України, але не таку «суху» й «академічну», як у Дмитра Бантиш-Каменського, чи політично та історіософськи спрямовану, як «Історія Русів», а більш популярну – т.зв. пісенну історію власного народу. Про саме таке спрямування своєї праці засвідчували слова письменника в одному з листів до Михайла Максимовича: «…Вы не можете представить, как мне помогают в истории песни. Даже не исторические, даже похабные; они все дают по новой черте в мою историю, все разоблачают яснее и яснее, увы, прошедшую жизнь и, увы, прошедших людей».
Микола Гоголь неодноразово прохає своїх рідних відшукати йому історичні документи та матеріали. Так, 2 лютого 1830 року у листі із Петербурга до своєї матері у Васильківку він прохає відшукати для нього: «записки, веденных предками какой-нибудь старинной фамилии, рукописей стародавних про времена гетманщины и прочего подобного».
Це підтверджує думку про те, що саме тоді Гоголь задумав написати «обширный труд» не загалом з української історії, а саме працю, яка б висвітлювала минуле Гетьманщини.
У 1830 році вийшло друге, доповнене і перероблене багатотомне видання Дмитра Бантиш-Каменського «Історія Малої Росії». Очевидно, що вихід цієї ґрунтовної праці (вперше, як зазначалося, вона була опублікована у 1822 р.) підштовхнув Миколу Гоголя до більш інтенсивних роздумів про історичне минуле України та концепцію задуманої праці. Без сумніву, що письменнику була відома й більш рання книга цього історика під назвою «Історична відомість про унію, що виникла в Польщі». Знаємо й про те, що Гоголь у листах до М. Погодіна висловив своє критичне ставлення до багатотомної праці Бантиша-Каменського, зауважуючи, зокрема, що той «замотал у многих честных людей многие материалы и рукописи». Водночас Гоголю стає відомо й про вихід у Москві книги російського історика М. Полєвого «История русского народа» (1829). Під час перебування у Петербурзі українець продовжує збирати матеріали та обдумувати свою майбутню працю з історії України. Листи із записної книги Гоголя за 1831–1832 роки, скопійовані Пантелеймоном Кулішем, засвідчували, що вже з цього часу в робочих записах письменника проглядалася оригінальна художня концепція представлення історії України, яка потім була розвинута у «Вечорах...», «Тарасі Бульбі» та інших творах. Згадуваний вже Погодін у записах в своєму щоденнику за період 11 червня – 7 липня 1832 року залишив такий текст: «Познакомился с Гоголем и имел случай сделать ему много одолжения. Говорил с ним о малороссийской истории…».
Тоді Гоголь скаржився московському історику: «Едва начинаю и что-нибудь совершу из истории, уже вижу собственные недостатки. То жалею, что не взял шире огромный объем, то вдруг рождается совершенно новая система и рушит старую».
Та особливо у цей час письменник захоплюється збірником «Запорозька старовина», який було видано у Харкові викладачем місцевого університету Іполитом Срезневським. У списку використаних рукописних джерел до цього видання Гоголь знайшов посилання на невідомий йому рукопис «Пространная повесть об Украине до смерти Хмельницкого» і в листі від 6 березня 1834 року до харківського історика просив повідомити його, чи є у ньому щось новіше порівняно з «літописами Кониського (тобто «Історією Русів». – Т.Ч.), Шафонського, Рігельмана». Якби щось було, то Гоголь прохав переслати йому для того, щоб «тепер-таки переписувати». Гоголь також розкрив Срезневському одне з основних завдань своєї праці, яка полягала в тому, щоб показати український народ у русі, «который… положение земли, опасность бытия выводили на дела и подвиги».
Думка поєднати опис історичного минулого України з її географічним положенням з’явилася у Гоголя, очевидно, під впливом ідей західного ученого І.Г. Гердера, висловлених у виданні «Ідеї до філософії історії людства» (1784–1791), а також цікавих думок, висловлених невідомим автором «Історії Русів». Потяг до осмислення історико-географічного фактора бачимо у таких статтях Гоголя, як «Мысли о географии» (1829) та «О движении народов в конце века» (1834). В одному із записів Гоголя, що зберігся серед його неопублікованих рукописів, читаємо: «Уже самым положением земли Европа восточная отличается от западной, на которой впечатлены знаки какого-то своенравия природы, поднявшейся на каждом шагу цепями гор, углубившей долины, оборвавшей утесы, перекинувшей каскадами реки, протянувшей частые мысы в море, не позволившей морю углубленными заливами ворваться в ее пределы…».
Знаємо й про те, що перед тим, у 1833 році, Гоголь готував для друку підручник для університетів зі світової історії та географії, який повинен був називатися «Земля і люди», але він також не побачив світ.
Дослідження географії допомагають йому зрозуміти й складні проблеми української історії та одному з перших у вітчизняній історіографії висловити думку про великий вплив на неї географічного фактора. Пізніший висновок Гоголя, що якби в України «була хоч з одного боку природна границя з гір або моря», тоді б її народ утримав «політичне буття», а вона б стала повноцінною самостійною державою, можна віднести до піонерських спроб осмислити історію України через призму геополітики [Гоголь Н.В. Собрание сочинений. – Т.6. Избранные статьи и письма. – Москва, 1950. – С. 27].
Гоголезнавець В. Денисов відзначав, що включно до осені 1835 року в Миколи Гоголя було два задуми: по-перше, написати «поетичну» історію українського народу, по-друге, підготувати велику наукову працю з історії України – «Малоросії» [Денисов В. Изображение Козачества в раннем творчестве Н.В. Гоголя («идея» исторического романа) // Гоголезнавчі студії. – Вип. 7. – Ніжин, 2001. – С. 101]. Насамперед це підтверджувалося авторським підзаголовком у «Миргороді», а також в одному з тогочасних документів під назвою «Отчет по Санкт-Петербургскому учебному округу за 1835 год», в якому, зокрема, відзначалося, що Микола Гоголь того року займався: «разысканием и разбором для истории малороссиян, которой два томы уже готовы, но которые, однако ж, он медлит издавать до тех пор, пока обстоятельства не позволят ему осмотреть многих мест, где происходили некоторые события» [Машинский С.И. Художественный мир Гоголя. – М., 1971. – С. 150].
Про непереборне бажання висвітлити минуле українського народу Гоголь письмово підтверджує в листі до Михайла Максимовича від 9 листопада 1833 року: «Теперь я принялся за историю нашей единственной бедной Украйны. Ничего так не успокаивает, как история. Мои мысли начинают литься тише и стройнее. Мне кажется, что я напишу ее, что я скажу много того, что до меня не говорили».
У грудні того ж року Гоголь повідомляв Олександру Пушкіну про плани завершити в Києві написання «історії України та півдня Росії». Того ж місяця Микола Васильович завершив «План преподавания всеобщей истории», який було надруковано в лютневому номері «Журнала Министерства народного просвещения» за 1834 рік. А в листі до М. Погодіна від 11 січня наступного року наш земляк емоційно висловив такі думки: «Я весь теперь погружен в историю малороссийскую и всемирную; и та, и другая у меня начинает двигаться… Сколько приходит ко мне мыслей теперь! Да каких крупных! Полных, свежих! Мне кажется, что сделаю кое-что не-общее по всеобщей истории. Малороссийская история моя чрезвычайно бешена, да иначе, впрочем, и быть ей нельзя. Мне попрекают, что слог в ней слишком уж горит, не исторически жгуч и жив, но что за историк, если она скучна!».
(Варто нагадати, що Гоголь познайомився з відомим російським істориком і белетристом М. Погодіним у 1832 р. Сучасники засвідчують, що вони були друзями. Однак коли з 1841 р. Погодін почав випускати шовіністичний журнал «Москвитянин», Гоголь активно ухилявся від участі в ньому. А в середині 40-х років Гоголь хворобливо реагував на низку неетичних вчинків щодо нього з боку Погодіна й дав своєму знайомому різку характеристику в «Выбранных местах» (в статті «О том, что такое слово»). Збереглося 89 листів М. Гоголя до М. Погодіна.)
А невдовзі Гоголь обіцяв Максимовичу написати «Історію Малоросії» в «шістьох малих і чотирьох великих» томах.
6 березня 1834 року в листі до І. Срезневського Гоголь висловив невдоволення доробком з українського минулого польських істориків (з працями яких він ознайомився у Петербурзькій бібліотеці), а також висловив нехіть до подальшого опрацювання вітчизняних літописів з огляду на їхню, як здавалося письменнику, малоінформаційність: «…напрасно силясь в них отыскать то, что хотел бы отыскать… И потому-то каждый звук песни мне говорит живее о протекшем, нежели наши вялые и короткие летописи».
Окрім того, Гоголь критикував українських літописців кінця ХVІІ–ХVІІІ століть, що вони «вместо того, чтобы дослушиваться к умирающему голосу последних воспоминаний, они обезьянски переписывали друг у друга вырванные листки не происшествий, а разве оглавление происшествий».
Від часу навчання у Ніжинській гімназії Микола Гоголь почав збирати та переписувати різноманітний народний фольклор, серед якого було багато історичних пісень та дум, зокрема, присвячених діяльності Петра Онашевича-Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Юрія Хмельницького, Данила Нечая та іншим дійовим особам української історії. Думка про те, що ці пісні є одними з найважливіших історичних джерел не полишала письменника. Микола Гоголь хотів написати не суху академічну працю, а популярну, «живу», або іншими словами «поетичну» історію свого народу. Цей висновок підтверджується словами Гоголя, які він написав до харківського історика Срезневського: «Я к нашим летописям охладел, напрасно силясь в них отыскать то, что хотел отыскать… Каждый звук песни мне говорит живее о прошедшем, нежели наши вялые и короткие летописи, если можно назвать летописями не современные записки, но поздние выписки, начавшиеся уже тогда, когда память уступила место забвению».
Ще протягом 1832 року Микола Гоголь написав статтю «Взгляд на составление Малороссии», вперше опубліковану в «Журнале Министерства народного просвещения», квітень, част. ІІ, 1834. Поняття «Малоросія» і «Україна» були для М. Гоголя тотожними. Про це, зокрема, свідчить і те, що у цій статті стосовно історико-географічної характеристики «Малоросії» він пише: «…Эта земля, получившая после название Украины…». За кілька речень він вживає стосовно України також і назву «Русь» [Гоголь Н.В. Собрание сочинений. – Т. 6. – М., 1950. – С. 27]. Невдовзі під назвою «Отрывок из истории Малороссии. Том І, книга І, глава І» вона увійшла в першу частину збірника «Арабески». У листі до Максимовича від 29 травня 1834 року Гоголь повідомляв, що попереду у нього ще 80 «глав», однак через три місяці (23 серпня) письменник вже писав до свого товариша у Київ про те, що «история моя терпит страшную перестройку: в первой части целая половина совершенно новая». Стаття «Взгляд на составление Малороссии» мала науковий характер і, очевидно, була авторським вступом до майбутньої, більш широкої історичної праці.
Досить часто у різних біографічних працях Миколу Гоголя чомусь означують лише як великого «великоросійського патріота», забуваючи при цьому, що він був одним із перших «українських самостійників». Адже ще ніхто перед ним так прямо і сміливо не заявляв про довгосотлітню окремішність держави «Україна» від держави «Росія», хай навіть і під однаковою назвою «Русь»: «...Составились два государства, называвшиеся одинаковым именем – Русью, одно под татарским игом, другое под одним скипетром с литовцами. Но уже сношений между ими не было. Другие законы, другие обычаи, другая цель, другие связи, другие подвиги составили на время два совершенно различные характера».
Чи не вперше в українській історіографії Микола Гоголь також звернув увагу на цивілізаційну роздвоєність українського етносу між Європою та Азією, влучно характеризуючи при цьому колективний психотип українців: «…И вот составился народ, по вере и месту жительства принадлежавший Европе, но между тем, по образу жизни, обычаям, костюму, совершенно азиатский, – народ, в котором так страшно столкнулись две противоположные части света, две разнохарактерные стихии: европейская осторожность и азиатская беспечность, простодушие и хитрость, сильная деятельность и величайшая лень и нега, стремление к развитию и усовершенствованию – и между тем желание казаться пренебрегающим всякое совершенство».
На жаль, Микола Гоголь не мав змоги попрацювати у тогочасних архівних установах (як, наприклад, Дмитро Бантиш-Каменський). Адже на той час допуск до спеціалізованих архівів мали лише чиновники, які там служили. Саме тому попередники і сучасники зазвичай активно використовували приватні збірки рукописів, документів і матеріалів. Вже в одному з перших опублікованих творів на історичну тематику «Гетьман» Гоголь охарактеризував Україну як «страну, где древностей почти не было». Це висловлювання перегукувалося із висновком невідомого автора «Історії Русів», який наголошував на існуванні якогось «великого льоху», де зберігаються усі документи і матеріали, що стосуються української історії. Водночас Микола Гоголь якось зауважив, що «Історія Русів» є кращою за інші літописи, бо написане у ній підтверджується матеріалами петербурзьких архівів.
З листа до Максимовича від 29 травня 1834 року можемо зрозуміти структуру майбутньої «Історії України» Гоголя: «Кстати, ты просил меня сказать о твоем разделении истории. Она очень натурально и, верно, приходило в голову каждому, кто только слишком много занимался чтением и изучением нашего прошедшего. У меня почти такое же разделение, и потому я не хвалю его, считая неприличным хвалить то, что сделалось уже нашим – и твоим, и моим вместе».
Щоб реконструювати бачення Гоголем періодизації української історії, потрібно звернутися до її членування Максимовичем, що було опубліковано в одній із його тогочасних наукових статей. Отже, у нього вона розділена на такі історичні епохи: 1) татарська влада над «усією Україною» – 1240–1320 рр.; 2) литовська влада – 1320–1569 рр.; 3) польська влада – 1569–1654 рр., 4) роздвоєне існування України – 1654–1795 рр.: східної – постійно під російською владою, західної – спочатку в коливаннях між Росією і Польщею протягом 57 років, а потім, після Прутського миру 1711 року, в постійній належності до Польщі (1795) [Максимович М. Собрание сочинений. – Т.1. – С.250].
А про творчу «кухню» та методологічні засади роботи Гоголя-історика можуть слугувати такі його слова: «Я не называю историями многих компиляций (впрочем полезных как материалы), составленных из разных летописей, без строгого критического взгляда, без общего плана и цели, большею частью неполных и не указавших доныне этому народу места в истории мира».
Ось такою амбітною була мета Гоголя – вказати місце українського народу в світовій історії.
Відомо, що 24 липня 1834 року Гоголя зарахували ад’юнктом кафедри історії імператорського Санкт-Петербурзького університету. Тут він пропрацював майже півтора року – 31 грудня 1835 року його зняли з посади. Тоді ж звільнений викладач столичного вишу пише І. Срезневському, що коли б він дізнався, що «в цю хвилину хто-небудь готує також історії України», то призупинив би видання своєї праці доти, поки б не дочекався її. «Чим більше спроб і пошуків, тим для мене краще, тим моя історія буде досконалішою», – ділився Гоголь своїми думками із харківським ученим. Про необхідність вивчення історії за першоджерелами, «а не на цьогочасних легких брошурках, написаних Бог знає ким», Гоголь пише у листі до відомого літературного критика В. Белінського.
У цей час Гоголь робить замальовки для майбутньої «Історії України». Зокрема, аналізує період правління гетьмана Івана Мазепи. Він пише нарис, який дістав назву «Роздуми Мазепи». У ньому письменник розкрив своє бачення складних українсько-російських стосунків у другій половині ХVІІ – на початку ХVІІІ століття та зробив сміливі висновки щодо існування самобутньої козацької держави, яка потрапила на довгий час під зверхництво Московського царства. «Такая власть, такая гигантская сила и могущество навеяли уныние на самобытное государство, бывшее только под покровительством России. Народ, собственно принадлежавший Петру, издавна униженный рабством и деспотизмом, покорялся, хотя и с ропотом. Он имел не только необходимость, но даже и нужду, как после увидим покориться...»
І далі Микола Гоголь зупинився на висвітленні політики російського царя Петра І щодо України та українського гетьмана Івана Мазепи щодо Росії: «Ну чего можно было ожидать народу, так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим казачеством, хотевшему пожить своей жизнью? Ему угрожала утрата национальности, большее или меньшее уравнение прав с собственным народом русского самодержца. А не сделавши этого, Петр никак не действовал бы на них. Все это занимало «преступного» гетмана. Отложиться? Провозгласить свою независимость?.. Самодержец был слишком могуч. Да и неизвестно, вооружилась ли бы против него вся нация и притом нация свободная, которая не всегда была в спокойствии, тогда как самодержец всегда мог действовать, не давая никому отчета…».
Як відзначав у наш час московський гоголезнавець Юрій Барабаш, пишучи ці замітки, Гоголь, незважаючи на велику шану до Олександра Пушкіна, очевидно, мав задум створити своєрідну анти-«Полтаву» й показати позитивний образ гетьмана Івана Мазепи. Однак ці плани так і не були втілені в життя.
Під час перебування в Австрії, у 1839 році, Гоголь почав писати драму, в сюжет якої мали лягти епізоди з українського минулого. Незважаючи на те, що збереглися лише рукописні «Наброски драмы из украинской истории» (нині вони зберігаються у фондах Російської наукової бібліотеки в Москві), можемо стверджувати, що у цій драмі письменник мав відтворити події Козацької доби в історії України. Адже під час підготовки твору, в серпні 1839 року, Гоголь писав до Шевирьова: «Передо мною выясниваются и проходят поэтическим строем времена казачества и если я ничего не сделаю из этого, то я буду больной дурак».
Але знову Гоголю, зважаючи на його хвороби, так і не вдалося завершити цю драму, а її нариси були вперше опубліковані П. Кулішем у журналі «Основа» за січень 1861 р. Відомо, що під час перебування у Відні Гоголь нарешті роздобув працю француза Й.-Б. Шерера «Аннали Малоросії, або Історія запорозьких та українських козаків» в оригіналі й почав робити виписки з неї про життя гетьмана Богдана Хмельницького та його батька Михайла.
Під час перебування на початку 40-х років ХІХ ст. у Римі Микола Гоголь постійно мав при собі й перечитував «Історію Малої Росії» Д. Бантиш-Каменського для того, щоб, як згадував П. Аненков, написати «драму із козацького запорозького побуту». Щоправда, невдовзі він спалив текст цієї драми, коли під час її прослуховування В. Жуковським той заснув. Як засвідчував П. Аненков, «Історія Малої Росії» слугувала Гоголю своєрідним «посібником» для написання його художніх творів.
Думка про те, що справжня історія України ще не написана ні ним, ні кимось іншим (незважаючи на існування праці Д. Бантиш-Каменського та публікацію у 1842 році також багатотомної «Історії Малоросії» Миколи Маркевича), постійно турбує Гоголя. У листі від 4 грудня 1846 р. до П. Плєтньова з нагоди виходу першого номеру журналу «Современник» він, зокрема, писав: «…Я вижу тоже много достоинств в писателе, который подписывает под своими сочинениями имя: Кулиш. Цветистый слог и большое познание нравов и обычаев Малой России говорит о том, что он мог бы прекрасно написать историю этой земли…».
Добре слово про цього ще не дуже знаного в петербурзьких колах українського історика й письменника, як невдовзі стверджував сам Пантелеймон Куліш, було своєрідним відгуком на прочитаний Гоголем історичний роман «Михайло Черкащенко», що вийшов друком у 1843 році.
Досить часто сьогодні історики різних країн закликають не забувати під час наукових досліджень про врахування т.зв. антропологічного фактору або про роль «мовчазної більшості» в історичному процесі. Однак ще в 1848 році Гоголь у листі до С. Аксакова від 12 липня писав: «Когда я разворачиваю историю нашу, мне в ней видится такая живая драма на каждой странице, так просторно открывается весь кругозор тогдашних действий и видятся все люди и на первом и на втором плане, и действующие, и молчащие».
З огляду на те, що з «повною» історією України Миколи Гоголя сучасникам так і не вдалося ознайомитися, окремі гоголезнавці почали стверджувати, що він взагалі не писав такого твору, а всі його заяви про написання подібної праці є лише містифікацією. Хоча не підлягає сумніву факт, що Гоголь постійно працював над історичними літописами, рукописами, науковою літературою, доступними йому архівними документами та робив дуже багато виписок із них. (Окремі виписки з історичної літератури та уривки з його конспектів були опубліковані Г.П. Георгієвським у рідкісному збірнику: Памяти В.А. Жуковского и Н.В. Гоголя. – Вып. ІІ. – СПб., 1909). Окрім того, він був автором кількох наукових статей на історичну проблематику. Вказування ним у назві статті «Уривок з історії Малоросії» на порядковість подачі матеріалу – перший том, перша книга, перша глава, на нашу думку, має свідчити, що саме цей матеріал і був початком більшої праці з історії своєї Батьківщини. Додатковим свідченням того, що Гоголь писав велику наукову історичну працю з української історії є його переписка з рідними, друзями та знайомими. А у звіті Петербурзького навчального округу за 1835 рік зазначалося, що ад’юнкт-професор Микола Васильович Гоголь написав і здав до університету два томи «Історії Малоросії», але пізніше забрав їх для доопрацювання і не повернув. Отже, для нащадків залишилися невідомими не лише спалений письменником другий том «Мертвих душ», а й двотомна праця з історії України.
Насамкінець, відзначимо, що Микола Гоголь, незважаючи на всю свою природню амбіційність, був досить самокритично налаштований щодо свого знання історії. Якось у розмові з Олександрою Смірновою, що відбулася під час відвідання римського Колізею, він зазначив: «...Вы воображаете, что я хорошо знаю историю. Совсем нет. Историю никто еще так не писал, чтобы живо можно было видеть или народ, или какую-нибудь личность…».
Хоча в передмові до видання «Українські народні пісні» (Петербург, 1834 р.) видатний учений Михайло Максимович писав про появу на теренах Російської імперії нового українського історика – Миколи Гоголя.
* * *
Одного разу, влітку 1828 року, ще юний Микола Гоголь їхав на канікули додому з Ніжина. По дорозі він зупинився на відпочинок в якомусь українському «великому містечку, заселеному козаками і поміщиками». Оглядаючи місцеві краєвиди, 19-річний ніжинський гімназист почав піджартовувати над однією простою жінкою, яка серед місцевих жителів була знана своїм крутим норовом. У молодиці на руках був маленький хлопчик, який, слухаючи розмову матері з незнайомцем, простягнув тому недоїдений пиріг. Як згадував очевидець тих подій і майбутній письменник Олексій Стороженко, Гоголь так охарактеризував цей дитячий жест: «Вот что значит козак! Еще на руках, а уже разумней своей матери; а ты еще хочешь верховодить над мужем…» [Стороженко А. Воспоминание // Отечественные записки. – № 4. – 1859. – С. 80].
Який зміст вкладав юний Микола Гоголь у крилатий вираз «Ось що означає козак!»? Очевидно, те саме, що і багато інших його співвітчизників, адже «бути козаком» у народній та історіографічній традиції, яка вже склалася на переломі XVIII–ХІХ століть, означало бути мужнім, відважним та благородним воїном. У ті часи вже існувало багато українських пісень та прислів’їв, де головним персонажем був козак, який подавався у романтично-героїчному образі вітчизняного лицаря. Так, добрий знайомий батька Гоголя Василя Опанасовича Василь Ломиковський у своєму «Словнику малоруської старовини» (1809 р.) означував козака як «національного малоросійського воїна».
На жаль, Микола Гоголь спалив не тільки другий том «Мертвих душ» перед смертю, а й свій перший історичний роман, який мав гучну і промовисту назву – «Гетьман». Він творився протягом 1829–1830 років. Однак із назви, а також уривків цього художнього твору стає зрозуміло, що виходець із козацького краю думав розпочати свою велику літературну творчість саме з висвітлення художніми засобами визначальної ролі козацтва та його гетьманів в українській історії.
Це було, з одного боку, амбітним завданням, а з іншого – надзвичайно важкою справою. Адже на той час у російській та українській літературах (радше – літературі Російської імперії) вже існували художні твори на історичну «українсько-козацьку» тематику. Найбільш відомі з них: роман «Запорожець» полтавчанина Василя Наріжного, незакінчений роман українця Федора Глінки «Зиновій-Богдан Хмельницький чи звільнена Малоросія», роман росіянина Михайла Загоскіна «Юрій Милославський чи рускіє в 1612 році» (у ньому одним із головних героїв виступав запорозький козак Кірша), історичні балади та поеми про українських діячів Наливайка, Хмельницького та Войнаровського російського поета Кіндрата Рилєєва. Та й знаменита історична поема «Полтава» Олександра Пушкіна висвітлювала значною мірою сторінки української історії – діяльність не лише гетьмана Івана Мазепи, а й його попередників Петра Дорошенка та Івана Самойловича, полковника Семена Палія тощо. Отже, попередників і одночасно іменитих та популярних у літературному світі конкурентів у молодого Гоголя було досить багато.
Зазвичай усі літературні твори Миколи Гоголя з української тематики називають «малоросійськими», але їх також можна означити і як «українські» або ж «козацькі» з огляду на те, що у кожній з них так чи інакше висвітлюються сюжети, пов’язані з українським козацтвом. Вже у першій з надрукованих у петербурзьких «Отечественных записках» (лютий-березень, 1830 р.) повісті під назвою «Бисаврюк, или Вечер накануне Ивана Купала. Малороссийская повесть (из народного предания), рассказанная дьячком Покровской церкви» присутня козацька проблематика.
У грудні 1830 року в літературному альманасі «Северные Цветы на 1831 год» був надрукований розділ з «історичного роману» (очевидно, що згадуваного «Гетьмана») Гоголя за псевдонімом-криптограмою ОООО (в імені, прізвищі та по батькові письменника чотири рази зустрічається буква «о»). 1 січня 1831 року побачив світ перший номер «Литературной газеты», де була надрукована глава з повісті «Учитель» Миколи Гоголя за підписом «П. Глечик». Цей псевдонім починаючого письменника пояснювався тим, що в розділі «історичного роману», опублікованому в «Северных Цветах», головною діючою особою був миргородський козацький полковник Глечик.
Вперше під своїм справжнім прізвищем Гоголь публікується в «Арабесках», де заявив, що в його творчості ще до «Вечорів…» існував «перший історичний малоросійський роман». Розміщуючи історичні оповідання під назвами «Глава из исторического романа» та «Пленник. Отрывок из романа» в «Арабесках», Гоголь пояснював, що «из романа под названием «Гетман»; первая часть его была написана и сожжена, потому что сам автор не был ею доволен; две главы, напечатанные в периодических изданиях, помещаются в этом собрании» [Гоголь Н.В. Собрание сочинений: в 9 т. – М., 1994. – Т. 7. – С. 525]. До речі, «Пленник» під назвою «Кровавый бандурист. Глава из романа» вперше був підготовлений для друку в журналі «Библиотека для чтения» за 1834 рік, але був заборонений до друку з огляду на протест літературних цензорів, які відзначали присутність у ньому жорстокої картини страждань і «приниження всього людського» на зразок письменників, що репрезентували т.зв. нову французьку школу.
Відомо, що в романі «Гетьман» Микола Гоголь намагався розкрити образи реальних історичних осіб – козацьких ватажків Северина Наливайка та Яцька (Якова) Остряниці. Зокрема, при описі Остряниці письменник опирався на «Історію Русів». Розділ «Казнь Остряницы» з «Історії Русів» був опублікований у першому програмному номері пушкінського «Современника». Вже у цих літературних спробах проглядається намагання Миколи Гоголя возвеличити роль козацтва та його провідників в українській історії зокрема та минулому Європи і Росії загалом. Гоголезнавці відзначають присутність на першому етапі творчості письменника поєднання наукового і художнього, а також подібність ситуацій з існуючими літературними та фольклорними творами. Як зазначав сучасний російський дослідник В. Денисов у перших історичних повістях Гоголя присутнє зображення «рицарського» і «нерицарського», живого «наземного» і неживого «підземного», чудово-страхітливого, що зумовлено авторським розумінням кордонів українського середньовіччя як доби відкритого протистояння вольності й насильства, несправедливої влади і козацького демократизму, народного і чужеземного, духовного і тілесного – по суті, Божого і диявольського [Денисов В. Изображение Казачества в раннем творчестве Н.В. Гоголя («идея» исторического романа) // Гоголезнавчі студії. – Вип. 7. – Ніжин, 2001. – С. 104].
У «козацьких повістях» Гоголь також використав поетику модних на той час європейських готичних романів, яка була основою для т.зв. кошмарного жанру. Наприклад, він використав окремі деталі й образи з готичного роману М.-Г. Люіса «Чернець» («Монах, или пагубные следствия пылких страстей. Сочинение славной г. Радклиф. Пер. с фр. – СПб, 1802–1803. – Ч. 1–4). Очевидно, що цю книгу Гоголь взяв почитати в бібліотеці свого дядька Дмитра Трощинського в Кибинцях.
Як уже зазначалося, на час публікацій перших гоголівських повістей у межах Російської імперії вже були опубліковані історичні романи, де так чи інакше висвітлювалося та художньо осмислювалося минуле України: Ф. Глінка «Зиновей Богдан Хмельницкий, или Освобожденная Малороссия» (1819), поеми К. Рилєєва «Богдан Хмельницький» (1822), «Наливайко» (1825) і «Войнаровський» (1825), поема О. Пушкіна «Полтава» (1828), повість О. Сомова «Гайдамак» (1826), роман М. Загоскіна «Юрій Милославський» (1829), поема М. Максимовича «Богдан Хмельницький» (1833), роман Ф. Булгаріна «Мазепа» (1833–1834) та ін.
У травні 1831 року у Гоголя були написані ще кілька повістей, які склали збірник під назвою «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». В основу однієї з повістей цього літературного збірника під назвою «Страшна помста», на думку Дмитра Наливайка, було закладено принцип «свій-чужий», який належить до найглибших архетипних структур національної культури. Згідно з висновками російського філософа Ю. Лотмана цей принцип притаманний родовій свідомості й перенесений Гоголем у козацьку Україну. А, отже, таким чином він набирав не тільки родового, а й етноісторичного змісту. Як відомо, джерелом для написання цієї повісті слугували старовинні народні легенди і перекази, а також українські думи та пісні.
У «Страшній помсті» письменник вперше означив найкращий період в історії козацтва, який, на його думку, був за гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного та Богдана Хмельницького. Ось як гоголівський літературний герой Данило Бурульбаш згадував про свої молоді роки: «Он был еще жив, честь и слава нашего войска, старый Конашевич! Как будто перед очами моими проходят теперь козацкие полки! Это было золотое время, Катерина! Старый гетман сидел на вороном коне. Блестела в руке булава; вокруг сердюки; по сторонам шевелилось красное море запорожцев. Стал говорить гетман – и все стало как вкопанное… Эх, если б ты знала, Катерина, как резались мы тогда с турками…». А в іншому місці повісті сліпий бандурист заспівав «про прежнюю гетманщину, за Сагайдачного и Хмельницкого. Тогда иное было время: казачество было в славе; топтало конями неприятелей, и никто не смел посмеяться над ним…».
«Золоту добу» в козацькій історії письменник відтінював за допомогою протиставлення одного з найбільш невдалих періодів у минулому України: «…Порядку нет в Украйне: полковники и есаулы грызутся, как собаки, между собою. Нет старшей головы над всеми. Шляхетство наше все переменило на польский обычай, переняло лукавство… продало душу, принявши унию, жидовство угнетает бедный народ. О время, время! Минувшее время! Куда подевались вы, лета мои!..». Тут, на нашу думку, у Гоголя хронологічно змішуються часи: ті, що передували повстанню Хмельницького – 1638–1647 роки (які, до речі, польські історики назвали «золотим спокоєм») та період т.зв. Руїни – 1658–1686 роки.
Окрім політичної історії України Микола Гоголь звертається і до розкриття художніми засобами козацьких звичаїв і традицій, зокрема, одного з основних принципів існування козацької громади – звичаю побратимства. Сліпий бандурист у «Страшній помсті» співав «За пана Степана, князя Седмиградского, был князь Седмиградский королем и у ляхов, жило два козака: Иван да Петро. Жили они так, как брат с братом: «Гляди, Иван, все что ни добудешь, – все пополам: когда кому веселье – веселье и другому; когда кому горе – горе и обоим; когда кому добыча – пополам добычу; когда кто в полон попадет – другой продай все и дай выкуп, а не то сам ступай в полон». И правда, все, что ни доставали козаки, все делили пополам; угоняли ли чужой скот или коней, все делили пополам». Відомо, що на час написання Гоголем цієї повісті в українській народній міфології існував переказ «Жива могила», де йшлося про двох побратимів, які потім стали ворогами.
Звертається Микола Гоголь і до проблеми виховання козацьких дітей, що в умовах постійних військових дій була надзвичайно важливою. Гоголівська Катерина зверталася до чоловіка з риторичними запитаннями, в яких була відповідь щодо т.зв. ідеологічного наповнення тогочасного виховного процесу: «Но погляди на сына, Данило, погляди на сына! Кто пригреет бедное дитя? Кто приголубит его? Кто выучит его летать на вороном коне, биться за волю и веру, пить и гулять по-казацки?». Головний герой Данило Бурульбаш говорив до свого малого сина: «…Ты вырастешь на славу отчизны; как вихорь будешь ты летать перед козаками, с бархатною шапочкою на голове, с острою саблею в руке».
А ось як висвітлювалася Гоголем туга дружини козака за своїм загиблим чоловіком: «...Видно, не громок плач мой, не разбудить им тебя! Кто же поведет теперь полки твои? Кто понесется на твоем вороном конике, громко загукает и замашет саблей пред козаками? Козаки, козаки! Где честь и слава ваша? Лежит честь и слава ваша, закрывши очи, на сырой земле. Похороните же меня, похороните вместе с ним! Засыпьте мне очи землею!».
Міф про козака-лицаря, козака-захисника, козака-воїна Гоголь будує навіть за допомогою опису його ночівлі та сну. Це місце є одним із найбільш романтичних у повісті «Страшна помста»: «Но козаку лучше спать на гладкой земле при вольном небе; ему не пуховик й не перина нужна; он мостит себе под голову свежее сено и вольно протягивается на траве. Ему весело, проснувшись среди ночи, взглянуть на высокое, засеянное звездами небо и вздрогнуть от ночного холода, принесшего свежесть козацким косточкам. Потягиваясь и бормоча сквозь сон, закуривает он люльку и закутывается крепче в теплый кожух».
В іншій повісті із цього ж циклу під назвою «Вечір напередодні Івана Купала» дід Фома Григорович говорить: «Но ни дивные речи про давнюю старину, про наезды запорожцев, про ляхов, про молодецкие дела Подковы, Полтора Кожуха и Сагайдачного не занимали нас так, как рассказы про какое-нибудь странное чудное дело…». Отже, історія найкращого періоду в історії козацтва поступово задавнюються до часів діяльності запорозького козака Івана Підкови, який разом з отаманом Яковом Шахом ходив походами проти турків до Молдавії у 70-х роках XVI століття.
Першопочатки історії українського козацтва Микола Гоголь подає у такому вигляді: «…Лет-куды! – более чем сто, говорил покойник дед мой, нашего села и не узнал бы никто: хутор, самый бедный хутор..., а посмотрели бы на нашу братью, на голь: вырытая в земле яма – вот вам и хата! Только по дыму и можно было узнать, что живет там человек Божий. Вы спросите, отчего они жили так? Бедность не бедность: потому что тогда козаковал почти всякий и набирал в чужих землях немало добра; а больше оттого, что незачем было заводиться порядочною хатою. Какого народу тогда не шаталось по всем местам: крымцы, ляхи, литвинство!..».
У повісті «Ніч перед Різдвом» (1831) Микола Гоголь залишив такий виразний образ запорозького козака, який на довгий час формував уявлення українського (а ще більше – російського!) суспільства про Запорозьку Січ: «Этот Пузатый Пацюк был точно когда-то запорожцем; но выгнали его или он сам убежал на Запорожье, этого никто не знал… Сначала он жил (в Диканьке), как настоящий запорожец: ничего не работал, спал три четверти дня, ел за шестерых косарей и выпивал за одним разом почти по целому ведру… Притом шаровары, которые носил он, были так широки, что какой бы большой не сделал он шаг, того было совершенно незаметно, и казалось – винокуренная кадь двигалась по улице… Не прошло нескольких дней после прибытия его в село, как все узнали, что он знахарь. Бывал ли кто болен чем, тотчас призывал Пацюка; а Пацюку стоило только пошептать несколько слов и недуг как будто рукою снимался…». На думку письменника, у ставленні до жінок запорожці були такими: «…– Мы не чернецы, – продолжал запорожец, – а люди грешные. Падки, как и все честное христианство, до скоромного. Есть у нас немало таких, которые имеют жен, только не живут с ними на Сечи. Есть такие, что имеют жен в Польше; есть такие, что имеют жен в Украйне; есть такие, что имеют жен в Турещине».
Розуміння українцем Гоголем негативних наслідків знищення урядом Російської імперії Запорозької Січі в 1775 році прослідковується в епізоді виступу запорожців перед царицею Катериною ІІ у Петербурзі: «... – Помилуй, мамо! Зачем губишь верный народ? Чем прогневали? Разве держали мы руку поганого татарина; разве соглашались в чем-либо с турчином; разве изменили тебе делом или помышлением? За что ж немилость? Прежде слышали мы, что приказываешь везде строить крепости от нас; после слышали, что хочешь поворотить в карабинеры, теперь слышим новые напасти. Чем виновато Запорожское войско? Тем ли, что перевело твою армию через Перекоп и помогло твоим генералам порубать крымцев?..».
Та найбільш «козацькою» виявилася гоголівська повість під назвою «Тарас Бульба». Літературознавець Микола Петров ще у 1884 році зазначив, що під час її написання Гоголь користувався головним чином літописами, мемуарними записами і творами Г.-Л. Де Боплана, Ф. Туманського, М. Стрийковського, С. Мишецького, «Історією Русів» та ін. Окрім того, письменник користувався українськими народними думами та піснями.
«…Стоило только есаулам пройти по рынкам и площадям всех сел и местечек и прокричать во весь голос, ставши на телегу: «Эй, вы, пивники, броварники! Полно вам пиво варить, да валяться по запечьям, да кормить своим жирным телом мух! Ступайте славы рыцарской и чести добиваться! Вы, плугари, гречкосеи, овцепасы, баболюбы! Полно вам за плугом ходить, да пачкать в земле свои желтые чоботы, да подбираться к жинкам и губить силу рыцарскую! Пора доставать козацкой славы!» Це місце було перекладено Миколою Гоголем у прозу з віршованих рядків історичної «Думи про Коновченка», з якою письменник ознайомився у пісенному збірнику Лукашевича. Із цього ж збірника взято сюжет і про Закрутигубу (Мосія Шила). А розповідь Гоголя про козака, який перейшов у «бусурманську» віру, щоб звільнити своїх товаришів, базується на рядках «Думи про Самійла Кішку». Так само із народних дум, зокрема «Похід на поляків», взяті й інші епізоди повісті «Тарас Бульба»: прощання матері з синами, що відправляються на війну, зображення сцени козацької слави тощо.
«И как грянула она (гармата. – Т. Ч.), а за нею следом три другие, четырекратно потрясши глухо-ответную землю, – много нанесли они горя! Не по одному козаку нарыдается старая мать, ударяя себя костистыми руками в дряхлыя персы; не одна останется вдова в Глухове, Немирове, Чернигове и других городах». Тут гоголівська оповідь перегукується з такими рядками із відомої народної пісні:
У Глухові у городі стрельнули в гармати:
Не по одному козаченьку заплакала мати.
Одним із перших на «Тараса Бульбу» відгукнувся відомий літературний критик В. Бєлінський, який захоплено писав: «И какая кисть широкая, размашистая, резкая, быстрая! Какие краски яркие и ослепительные!.. И какая поэзия энергическая, могучая, как эта Запорожская Сечь, то гнездо, откуда вылетают все те гордые и крепкие, как львы, откуда разливается воля и козачество на всю Украину!» [Сочинение В.Г. Белинского. – Т. 3. – К., 1901. – С. 80]. Відгукнувся Бєлінський і на друге перероблене видання повісті, підкресливши, що в ній «на многое только намекнуто и что многие струны остались в нем незатронутыми. Как великий поэт и художник, верный однажды избранной идее, певец Бульбы не прибавил к своей поэме ничего такого, что было бы ей чуждо, но только развил многие, уже заключавшиеся в ее идее, подробности. Он исчерпал на ней всю жизнь исторической Малороссии и в данном художественном создании навсегда запечатлел ее духовный образ» [Сочинение В.Г. Белинского. – Т. 3. – К., 1901. – С. 84]. З іншого боку, Гоголя критикував його земляк, історик та письменник Пантелеймон Куліш. В епілозі до своєї історичної повісті «Чорна рада» він писав, що Гоголь не зміг «исследовать родное племя в его прошедшем и настоящем. Он брался за исторический роман в Вальтер-Скоттовском вкусе и кончал все это «Тарасом Бульбою», в котором обнаружил крайнюю недостаточность сведений о малороссийской старине и необыкновенный дар пророчества в прошедшем».
Якщо порівнювати образ літературного героя Тараса Бульби з історичним діячем доби Богдана Хмельницького та Петра Дорошенка наказним гетьманом і полковником Євстафієм Гоголем (з його життєдіяльністю читач ознайомився в першому розділі книги), то побачимо між ними багато аналогій. Обидва були полковниками Війська Запорозького. У них було по двоє синів приблизно одного віку. Сини полковника Євстафія Гоголя навчалися у вищому навчальному закладі Львова. Так само й літературні Остап з Андрієм отримували освіту, хоча й у Києво-Могилянській академії. У повісті Миколи Гоголя старший син Тараса загинув від рук поляків, а молодший перейшов на бік братовбивць. Тут простежується пряма аналогія з долею синів пращура письменника: один із них (теж старший) застрелений у 1671 році жовнірами під час оборони Могилева, а інший невдовзі, в 1674 році, перейшов на бік поляків, які перед тим вбили його брата. Саме тікаючи від польської погоні з Могилева, під час переправи через Дністер, старий подільський полковник Євстафій ледве не загинув. Чи не нагадує це відомий сюжет із втечею від «ляхів» гоголівського Тараса Бульби, хоча вже й доповнений описом невдалої переправи козацького ватажка через Дністер.
Таким чином, можна зробити висновок, що прототипом відомого літературного героя всесвітньовідомої повісті «Тарас Бульба» був ніхто інший, як заслужений козацький старшина – полковник Подільського полку та наказний гетьман правобережного козацтва в останній чверті XVII століття Євстафій Гоголь. Щодо того, чи був письменник Микола Васильович Гоголь нащадком правобережного гетьмана, можемо навести такий факт. У грудні 1674 року король Ян ІІІ Собеський надав подільському полковнику Євстафію Гоголю привілей на володіння селом Вільховець (воно існує й донині в Новоушицькому районі Хмельницької області). Ця королівська грамота цікава тим, що її копія була використана у 1784 року дідом видатного письменника, писарем військової канцелярії Опанасом Дем’яновичем Гоголем-Яновським, для підтвердження свого шляхетського (дворянського) походження. Очевидно, саме дід Опанас розповів своєму синові Василю, батькові майбутнього письменника, про їхнього знаменитого пращура. А той вже переповів це маленькому Миколі, який із раннього дитинства знав про своє славетне козацьке коріння, а, навчаючись у Ніжинському ліцеї, почав збирати додаткові дані про довголітнього полковника Війська Запорозького та наказного гетьмана. А вже під час перебування у Петербурзі Микола Гоголь підбирав різноманітні матеріали, пов’язані з українською минувшиною, для того, щоб написати «в шести малих або чотирьох великих томах» історію своєї батьківщини. І хоча цей рукопис не дійшов до наших днів, знаємо, що талановитий письменник написав низку історичних розвідок. Перебуваючи влітку 1840 року у Відні, Гоголь переробляв «Тараса Бульбу», переписував сцени, які дістали назву «Огрывок», а також, за свідченнями сучасників, розробляв план уже давно задуманої «малоросійської трагедії» («Вибритий ус»). Видатний літературознавець Сергій Єфремов зауважував, що у другій редакції «Тараса Бульби» гоголівські «Україна і Московщина зливаються в ... абстрактну Русь» [Єфремов С. Жертва дводушності. До Гоголевого ювілею // Рада. – 20 марта 1909. – С. 2]. Поглиблюючи цей висновок, відзначимо, що, на нашу думку, під гоголівською Руссю все ж таки не потрібно розуміти тільки Росію, а, мабуть, все ж таки рівноправні Русь-Україну та Русь-Росію.
Своє розуміння феномену українського козацтва як одного з видатних явищ європейської історії Микола Гоголь розвинув у статті «Погляд на утворення Малоросії» (1834): «Это была земля страха; и потому в ней мог образоваться только народ воинственный, сильный своим соединением, народ отчаянный, которого вся жизнь была бы повита и взлелеяна войною. И вот выходцы вольные и невольные, бездомные, те, которым нечего было терять, которым жизнь – копейка, которых буйная воля не могла терпеть законов и власти, которым везде грозила виселица, расположились и выбрали самое опасное место в виду азиатских завоевателей – татар и турков. Эта толпа, разросшись и увеличившись, составила целый народ, набросивший свой характер и можно сказать колорит на всю Украину, сделавший чудо – превративший мирные славянские поколения в воинственный, известный под именем козаков, народ, составляющий одно из замечательных явлений европейской истории…».
Микола Гоголь порівнював українське козацтво з середньовічними лицарськими орденами й задавнив його появу кінцем XIII – початком XIV століття, хоча перші історичні документи про діяльність козаків на українських землях датуються кінцем XV століття: «Если не к концу XIII, то к началу XIV века можно отнести появление козачества, к тем векам, когда святая, сильная ревность к религии еще не остыла в Европе, когда почти вдруг во всех концах беспрестанно образовывались братства и ордена рыцарские… Можно было увидеть в нем зародыш политического тела, основание характерного народа, уже вначале имевшего одну главную цель – воевать с неверными и сохранять чистоту религии своей. Казалось, существование этого народа было вечно…». Як бачимо, основну мету козацтва, яке поступово почало утворювати «політичне тіло» та основу для «характерного», тобто українського народу, письменник бачив у боротьбі за рідну православну віру.
У січневому випуску «Северной Пчелы» за 1834 рік у розділі «Новые книги» (аналогічні оголошення з’явилися також у «Московском телеграфе» та «Молве») Микола Васильович надрукував анонс задуманої ним книги про українське козацтво. З огляду на те, що її так і не видали, наводимо цей гоголівський анонс повністю: «Об издании Истории Малороссийских Казаков, сочинения Н. Гоголя (автора «Вечеров на хуторе близ Диканьки»). До сих пор еще нет у нас полной, удовлетворительной истории Малороссии и народа… Я решился принять на себя этот труд и представить, сколько можно обязательнее: каким образом отделилась эта часть России; какое получила она политическое устройство, находясь под чуждым владением; как образовался в ней воинственный народ, означенный совершенною оригинальностью характера и подвигов; каким образом он три века с оружием в руках добывал права свои и упорно отстоял свою религию… Около пяти лет собирал я с большим старанием материалы, относящиеся к истории этого края… Усерднейше прошу (и нельзя, чтобы просвещенные соотечественники отказали в моей просьбе) имеющих какие бы то ни было материалы, летописи, записки, песни, повести бандуристов, деловые бумаги (особенно относящиеся до первобытной Малороссии), прислать мне их, если нельзя в оригиналах, то, по крайней мере, в копиях, назначая время, какое я могу продержать их у себя (если они им нужны), и означая адрес своих жительств…».
Згадка про збір протягом п’яти років історичних матеріалів, очевидно, стосувалася того, що письменник від часу переїзду до Петербурга почав глибше опрацьовувати «Історії Русів», «Короткий літопис Малої Росії», а також доробок П. Симоновського, В. Рубана, О. Шафонського, Я. Марковича, М. Антоновського, О. Рігельмана та інших українських істориків другої половини XVIII століття. Назва майбутнього твору «Історія малоросійських козаків» перегукувалася з назвою праці французького історика Й.-Б. Шерера «Аннали Малоросії, або Історія запорозьких та українських козаків», що вийшла у Парижі 1788 року й була перекладена російською мовою в 1809 році знайомим родини Гоголів-Яновських і земляком Миколи Гоголя Василем Ломиковським.
«Не погибнет ни одно великодушное дело и не пропадет, как малая порошинка с ружейного дула, козацкая слава», – так писав Микола Гоголь у повісті «Тарас Бульба». Цей вислів, на нашу думку, найкраще засвідчував бажання письменника прилучитися до творення народного міфу про козацтво як визволителя й захисника українців від іноземних поневолювачів. А сучасні дослідники неодноразово зазначали, що формування на початку ХІХ століття багатьма українськими (частково – російськими) літераторами та істориками позитивного й навіть апологетичного образу України та українців, а, отже, й українського козацтва, стало тим міцним фундаментом, на якому впродовж наступних років невпинно відбувалося відродження національної культури.
Тарас ЧУХЛІБ, доктор історичних наук
