ТРИСУТТЯ ВАСИЛЯ ОСТАПЧУКА

З Василем ОСТАПЧУКОМ (друкується під псевдонімом Петро Камінь), депутатом Новоград-Волинської міськради, успішним підприємцем, знаним громадським діячем я хотів познайомитися давно, оскільки чув від багатьох друзів, що він надзвичайно цікава людина, з власною глибоко національною філософією буття

Прочитавши його публікації, я був приємно вражений ще й його літературним хистом, безкомпромісністю і знанням теми.

Наведу кілька цитат.

«Дивлюся на Вкраїну рідну, що сотні літ під ярмом гнеться. Колись – татарського. Тепер – від показово українського.

І питаю тебе, вільний козаче: хто ми є на цій землі святій? Що робимо тут і яку місію несемо? А яку мусимо нести?

Де коріння наше? Звідки прийшли ми?

Якщо від Русі донині прийшли, то чому втратили відчуття гордості за предків своїх?

Коли безродні – для чого нам родини наші, якщо онуки вже плюватимуть на наші могили?

Якщо земля ця наша – як продавати посміли те, що нащадкам передати мусили до грудки останньої?»

«Звідки і хто ми, брате?».

«Українська правда», 2 вересня 2010 року

У статті «Вимагаємо честі господаря своєї землі, а не подачок жебракові» уже сам дає відповідь на надважливі запитання нашого українського буття:

«Наша сила – у традиційному веденні сільського господарства з отриманням екологічно чистих харчів і збереженні екологічної чистоти землі... Для свого народу.

Через це – у здорових і генетично сильних дітях і онуках. Яких вже давно не вистачає більшості країн Європи та Росії.

Тільки нагодувавши найкращими в світі продуктами власний народ, можемо продати «золотий» хліб сусідам.

Для цього Україна повинна мати сильне село. Незалежне фінансово, організаційно самостійне, чисельно велике. Найкраще – родового укладу життя, де хліборобські знання не пропадатимуть після виїзду онуків до міста.

Де умови життя будуть не гірші, а можливо, кращі, чим у місті.

Де земля передаватиметься від батьків до дітей без будь-яких податків і зборів.

Адже наслідки вивезення господаря до Сибіру треба залікувати…»

Погодьтеся, що думки зрілі, глибокі, обдумані, вистраждані.

Ми поспілкувалися по телефону і я із задоволенням прийняв запрошення відвідати Полісся.

Інтерв’ю у класичному розумінні «питання-відповідь» не відбулося, тому що з першої хвилини стало зрозуміло, що рамки цього жанру завузькі. Ми спілкувалися на різні теми, обмінювалися поглядами.

Василь Іванович розповів про себе.

Біографія людини – надзвичайно цікава річ, якщо вона не затиснута в прокрустове ложе анкети. В цьому аспекті мене завжди цікавило навіть не те, де народився, хрестився, одружився, хоча і це має значення, а скоріше те, як людина оцінює пройдений шлях, як долає виклики долі, чи вдається, як у пісні «Машини часу», не прогинатися перед мінливим світом.

Життєвий шлях нашого героя – звичайний і водночас незвичайний. Він завжди був успішним. Забігаючи наперед, скажу, що Василю Івановичу Фортуна пропонувала багато шляхів. Деякі з них могли б забезпечити високу посаду, можливість займатися великим бізнесом, але він відчував своєю українською сутністю, що це не те. Не зможе він на тому шляху залишатися самим собою і змінювати світ на краще відповідно до своїх бачення, можливостей і принципів.

На перший погляд – усе, як у більшості, народжених за кілька десятиліть до доленосних 90-х. Народився в УРСР 1 січня 1961 року в Сербо-Слобідці Ємільчинського району. Там закінчив восьмирічну школу. Мати працювала дояркою, батько – трактористом у колгоспі. Навчався в музичній школі по класу баяна і фортепіано. Щоправда, для цього доводилося їздити зі свого села до райцентру за 18 кілометрів. Пишався, що він перший у селі, хто на таке зважився. Працював художнім керівником у Сербо-Слобідці. Заняття музикою не пройшли даремно: на шматок хліба уже заробляв своїм талантом. Потім була служба в армії. Після армії вступив до Львівського лісотехнічного інституту.

Львів справляє особливе враження на тих, хто вперше приїжджає до нього з Центральної чи Східної України. Насамперед тому, що він відрізняється від того ж Житомира, Вінниці чи Луганська своєю архітектурою, побутом, вимовою – усім тим, що створює неповторний характер Львова, його обличчя. Одних насторожувала незвичність і відвертість суджень про радянську дійсність, шокував інший погляд на таких історичних постатей, як Степан Бандера, Євген Коновалець, Андрій Шептицький чи Йосип Сліпий.

Василь Остапчук відразу сприйняв Львів як столицю духовності України, хоча відзначив, що його рідні поліщуки – не менш патріотичні, тільки патріотизм у них не «зовнішній», а «глибоко душевний».

Після закінчення навчання був направлений на роботу до Олевська, що на Житомирщині. Там дали помешкання. Керівництво району не могло не помітити освіченого, працьовитого, тямущого молодого чоловіка. В часи перебудови В. Остапчука, наперекір волі райкому партії, було обрано першим секретарем Олевського райкому комсомолу. Став членом ЦК комсомолу України. Тоді, у 80-ті, запалювали серця молоді комсомольським вогником такі відомі сьогодні політики, економісти, бізнесмени, як Володимир Матвієнко, Сергій Тігіпко, Федір Шпиг. Їх доля склалася по-різному, але вони все ж скористалися можливістю, як і багато інших, залишитися на видноті. В цьому немає нічого поганого. Все залежить від того, що людина робить для блага України. Чи міг би цим шляхом піти Василь Іванович? Безперечно: освіта вища, життєвий досвід уже був, з людьми працювати, переконувати, вести за собою – дано йому від природи. Але не та він людина, щоб до найвищих щаблів будь-якою ціною.

Після двох років роботи у комсомолі працював начальником нижнього складу Крижопільського лісгоспу, начальником паркетного виробництва. Після державних підприємств – на власних, але завжди виробничих підприємствах, пов’язаних із переробкою деревини.

Не зачарувала, не загіпнотизувала його і наймогутніша країна світу – Сполучені Штати Америки, до якої він потрапив у 1988 році. Хоча зізнається, що країна вразила, але не тим, чим вражає інших.

– На той час я вже багато бачив, – розповідає Василь Остапчук, – і до Сполучених Штатів їхав із цікавістю. Їхні досягнення у економіці, науці, дослідженні космосу не можуть не зацікавити. Одне слово, світовий гегемон. А які там люди? Працьовиті і надзвичайно прагматичні й практичні. Все заради успіху і грошей. Але, спілкуючись з американцями, я зрозумів, що вони заздрять нам. Вони відверто казали: «Ви щасливі: втрачаєте – плачете, знаходите – радієте. Ми нічому не радіємо. Всі емоції і сили йдуть лише на те, щоб не відстати. Бо це катастрофа. Ми навіть не знаємо, як звати наших сусідів, із котрими живемо поруч десятки років, ходимо в церкву, але не віримо, посміхаємося, але не сміємося». Висновок один: ми повинні переймати в інших народів лише той досвід, який відповідатиме нашій ментальності, ідеально накладатиметься на українську матрицю.

Незалежність України була проголошена, коли Василю Остапчуку виповнилося тридцять. Безперечно, було багато сподівань. Але в кого їх не було? Однак невдовзі він зрозумів, що організацією життя українського суспільства, яке мало б стати запорукою поступу держави, жодна політична сила, яка змінювала одна одну, займатися не буде.

Щоб не зраджувати собі, Василь Остапчук вибудовував ту модель буття, яка дає найбільшу можливість розкрити свої здібності, нагодувати сім’ю, дати право легально заробляти іншим, продовжувати громадську роботу і бути потрібним суспільству та своїм землякам.

ПЕРША СУТНІСТЬ. РОДИНА

Ще будучи студентом, Василь одружився із однокласницею Марією, яка згодом народила йому двох синів. Родина Марії була надзвичайно дружною, завжди приходили на допомогу одне одному. Це типова риса для українців – будувати своє життя на українських родинних традиція, разом працювати і підтримувати одне одного в будь-якій ситуації.

Така позиція не випадкова, адже вона оберігає людину від негативу зовнішнього світу. Це Василь зрозумів ще в юності.

– Ми, – розмірковує Василь Іванович, – можемо працювати своєю родиною місяць чи більше без прибутку – на перспективу. А найманий працівник так самовіддано не працюватиме. Я бачу, з якою відповідальністю підходить до справ син Богдан. Він знає, що все зароблене, накопичене перейде йому, а він, у свою чергу, зможе примножити і передати своїм дітям. Тому первинним у будь-якій справі має бути надійна опора – родина.

Річ ще й у тім, що за філософією Василя Остапчука, гроші, навіть великі, зароблені десь на чужині, не зможуть працювати на накопичення. Значно важливіше, коли діти з дитинства всотають принципи і ментальність родини, її закони, уміння підпорядковуватися і вірити, що їхня праця стовідсотково дасть плоди. Вбирати в себе все найкраще і передавати наступному поколінню, створювати родинні традиції, які, у свою чергу, надаватимуть певних характерних рис роду і закарбовуватимуться на генному рівні. Василь Іванович переконаний, що бажання мати щось своє і працювати на себе передалося йому від предків, зокрема від діда, якого він пам’ятає. А звідки ж воно могло б ще взятися? Адже за Союзу про будь-яке підприємництво не могло бути і мови. Комуністи добре розуміли, що панувати можна тільки тоді, коли в концтаборах буде знищено кращих представників нації, заморено голодом мільйони трудівників, а тих, хто виживе, – загнано у колгоспи.

Хоча традиції перервалися, але, як не дивно, не були знищені остаточно. Збереглися десь на генному рівні. Якби тоталітарний радянський режим поглинув ще два-три покоління, то, страшно навіть подумати, нічого вже, напевно, не відродилося б. Адже еліта української нації була знищена. Народ, розуміючи, що все навколо не його, працював відповідно до зарплати, та ще й дивився, що можна взяти додому. Спершу брали, що «погано лежить» у колгоспі чи на підприємстві, а потім могли «потягти» в сусіда чи навіть кума. Нація деградувала.

Ще одна цікава деталь. Виховна і навчальна діяльність Василя Івановича спрямована не тільки на вишкіл своїх дітей. Уже навесні він планує набрати кращих школярів, спершу 15–20 хлопців, щоб виховати їх патріотами, справжніми козаками, в майбутньому гарними сім’янинами, людьми, які б з повагою ставилися до праці, адже вона – джерело не тільки особистого благополуччя, а й міцності держави.

ДРУГА СУТНІСТЬ. РОБОТА

Набувши досвіду підприємницької діяльності, Василь Іванович Остапчук сьогодні виготовляє продукцію з натурального дерева. Це те, чому відповідає його освіта і до чого все життя лежить серце. Двері, євровікна зі склопакетами і алюмінієм, ліжка, серванти, комплекти спалень – все екологічно чисте.

– Ті ж американці, – каже Василь Іванович, – до натурального продукту ставляться як до ікони. А у нас навпаки: огорожу робимо з дерева, а ліжко і вікна – з пластмаси.

Василь Остапчук, будучи засновником і керівником підприємства, не цурається роботи, щоденно демонструючи працівникам відповідний рівень майстерності. Нині підприємство виготовляє дитячі майданчики, які користуються неабияким попитом. Їхня продукція є гідною конкуренцією китайській, яка, як відомо, впевнено і безапеляційно, попри невисоку якість, ввійшла в кожну домівку. Батьки з маленькими дітьми із задоволенням проводять там час, адже все добре продумано і безпечно. Такі майданчики тішать дітей у Новоград-Волинську, в Овручі, зацікавилися продукцією Василя Івановича й у Львові.

А ще для діток виготовляють тисячі чудових кубиків і пазли на українські народні теми. Пазли – це ігри-головоломки, які допомагають розвинути увагу, мислення, пам’ять, а також уяву. Це чудовий подарунок дітям.

Мимоволі приходить думка, що держава повинна б звернути увагу на тих, у кого добре йдуть підприємницькі справи, і всіляко їх підтримувати. Механізмів багато – від дешевших кредитів до, наприклад, надання переваги під час участі у тендерах.

Родзинкою моїх відвідин Поліського краю була поїздка з родиною Остапчуків на етнічний фестиваль у село Чорноуси. Там панувала дійсно родинна атмосфера. Сюди щороку з навколишніх сіл та й з усієї України, до витоку річки Уборть, а це облаштована криничка, з’їжджаються ті, для кого Поліська земля є малою батьківщиною, краса якої і тепло назавжди залишилися в їхніх серцях. Тут вони народилися, всі одне одного знають. Так чудово разом зібратися, заспівати пісень, потанцювати і, звичайно, вдосталь втамувати спрагу кришталевою водою з джерела рідного краю.

Річка Уборть є окрасою і гордістю Ємільчинського і Олевського районів Житомирщини. Існує легенда, що назва річки походить від бортництва (бджільництва), тобто річка тече у борть. Вона протікає предковічними лісами, де було багато дупел із бджолами. Загальна довжина річки 292 кілометри. Уборть протікає через Андрієвичі, Куліші, Ємільчине, Підлуби, Руднє-Іванівську Ємільчинського району. Далі по Олевському району Житомирської області і в Гомельській області (Білорусь), поблизу міста Петрикова, впадає у Прип’ять, яка є правою притокою вічного Дніпра.

Громада сіл сама щороку організовує цей фестиваль. Не звертаються ні до адміністрації, ні до інших керівників району. А ще, оскільки незабаром вибори до парламенту, а всі добре знають про всеїдність і гіперактивність у передвиборчий період претендентів на мандат, присутні молили Бога, щоб лиха бува не принесла когось із них.

ТРЕТЯ СУТНІСТЬ. ГУРТУВАТИ ЕЛІТУ

Ось ми і підійшли до третьої невід’ємної складової сутності Василя Остапчука. Вона не спрямована на отримання матеріальних вигод чи іміджу суперпопулярного громадського діяча. Це йому не потрібно. Він – самодостатня особистість. Його турбує насамперед жахливий стан нашого суспільства.

– Реальних змін, – за переконанням Василя Івановича, – не відбувається, бо тим, хто при владі, і так добре, а той, хто вже або ще не біля керма, тільки й бубнить усім набридлу мантру: «Оберете нас – ось тоді будуть вам і справжні реформи, і пенсії, і зарплати, і ще щось». Тому Петро Камінь і організував з однодумцями товариство «Мале коло». До нього входять економісти, політологи, журналісти – всі, у кого жива думка, глибоке знання своєї справи і нові сучасні ідеї. Це Павло Жовніренко, Валерій Семиволос, Володимир Щербина, Тарас Плахтій, Сергій Сергієчко, Павло Правий, Станіслав Федорчук, Микола Бірюк, Сергій Лєц, Олександр Ружанський, Олексій Яценко, Володимир Ржавський, Дмитро Трунов.

Власним коштом товариство проводить «круглі столи» в багатьох містах України. Це Краматорськ, Львів, Київ, Донецьк тощо. Володимир Щербина з концепцією пенсійної реформи виступав від «Малого кола» на з’їзді Європейської партії і отримав схвальну оцінку. «Мале коло» розробило проект Податкового Кодексу. Всього не перерахувати. Цьому аспекту, очевидно, буде присвячена окрема стаття для журналу. Переконаний, це буде цікавий і оригінальний матеріал.

P.S. Пізно вночі я повертався до столиці. І хоча на диктофон майже нічого не записав, Трисуття Василя Остапчука – родина, улюблена справа і натхненна праця на Українську громаду – вимальовувалося дуже чітко. Є про що розповісти читачам. Із задоволенням познайомлю з неординарною особистістю – Василем Остапчуком.

А, можливо, в цій статті-розповіді ми зустрінемося із собою?

Ігор КРАВЧУК