Здобутки українського кінематографу – від «відлиги» до сучасності
«Кожна перемога українського кіно – це приголомшлива історія, але це перемога не індустрії, а конкретної людини…»
Лесь Санін, сучасний український кінорежисер, актор
Саме кіно дозволяє нам, простим глядачам, поринути у новий незвіданий світ – світ фантазій, історій та мрій, у якому нам ніколи не побувати насправді, проте який щодня забарвлює та прикрашає нашу буденну реальність. Сьогодні навіть важко уявити життя без кіно. А українське кіно – це особливі кінострічки. Вони зняті на Батьківщині, в них проглядається історія нашого народу, сяють українські кінозірки, творять українські режисери. Це наша гордість і наша надія. Яким чином український кінематограф колись досяг свого розквіту і в якому стані він перебуває сьогодні? На ці запитання відповість наша стаття, допоможе згадати шановному читачеві найяскравіші українські кінофільми та найгучніші імена, якими маємо завжди пишатися.
ІСТОРИЧНА ДОЛЯ УКРАЇНСЬКОГО КІНЕМАТОГРАФУ
Розпочавши аналіз українського кіно, не можна оминути ім’я Олександра Довженка. Його талановиті стрічки мали резонанс у всьому світі та виявили неабиякий вплив на подальший розвиток кінематографу. Можна по-різному ставитись до особистості Довженка, адже він створював фільми здебільшого під тиском радянського уряду, але те, що «Земля» (1958) увійшла до 12 найкращих кінострічок всесвітньої історії кінематографу, заперечити неможливо.
За часів Радянського Союзу кінорежисери знімали дуже мало справжніх українських фільмів – таких, які б показували правдиву історію нашого народу, були україномовними, прославляли українську культуру. Створюючи таке кіно, можна було легко стати звинуваченим у націоналізмі, за що в ті часи жорстоко карали. Тому більшість режисерів та сценаристів або ж знімала фільми на політичне замовлення (безперечно, талановиті, яскраві, але історично неправдиві), або ж, бажаючи привнести хоч щось українське в кінематограф, обмежувалась екранізацією української класики. Так, режисер Віктор Івченко здійснив першу екранізацію однойменного твору Тараса Шевченка «Назар Стодоля» (1954), зняв фільм за драмою-феєрією Лесі Українки «Лісова пісня» (1961), а у 1960 році – україномовну стрічку «Іванна», про трагічну долю молодої дівчини. Варто зазначити, що митець був учителем найвідоміших у ті часи талановитих українських акторів – Івана Миколайчука, Раїси Недашківської, Броніслава Брондукова.
Беззаперечним здобутком для українського кіно тих часів є й художній фільм «Сон» – про долю Тараса Григоровича Шевченка, знятий у 1964 році режисером Володимиром Денисенком. Фільм усім сподобався, адже головну роль у ньому зіграв знаменитий актор Іван Миколайчук. Актором він був особливим, народним, справжнім, найкращим, тому майже жоден фільм у ті роки не обходився без його участі. Рідна сестра Миколайчука Фрозіна Грицюк розповідала: «Роль Шевченка – це найулюбленіша роль Івана з усіх, які він грав за своє життя. Була велика гордість і радість, коли ми почули, що його затвердили на цю роль. Він завжди казав: «Я дуже щасливий, бо в нас із Шевченком надзвичайно схожі долі! Я народився в бідній багатодітній сім’ї, як Шевченко, і працювати мені не давали, як Шевченкові». І помер мій брат у 46 років, як і Шевченко». Актор зіграв 34 ролі в кіно, написав дев’ять сценаріїв, зняв дві режисерські роботи. Серед найвідоміших фільми «Сон», «Тіні забутих предків», «Гадюка», «Білий птах з чорною ознакою», «Камінний хрест», «Комісари». До більшості кінофільмів Денисенка, як було прийнято в радянські часи, застосували ідеологічну цензуру. Так, наприклад, відома глядачеві стрічка «На київському напрямку» (1967) мала бути двосерійною, але другу серію, яка б змальовувала життя киян у період німецької окупації, зокрема, трагедію Бабиного яру, заборонили знімати через «неактуальність», що є приховуванням історичної правди.
У 1961 році інший режисер – Віктор Михайлович Іванов – зняв мегапопулярний комедійний фільм «За двома зайцями» за мотивами комедійної п’єси Михайла Старицького. Ця стрічка стала взагалі безсмертною і значною мірою завдяки таланту виконавців головних ролей – Маргарити Кринициної та Олега Борисова. В оригіналі фільм був знятий українською мовою, але через російськомовну політику Радянського Союзу дубльований російською.
Перелік талановитих кінострічок цим, безумовно, не обмежується. У ті часи на кіностудії Довженка було знято безліч талановитих фільмів, на яких виховувалися цілі покоління, однак вони не несли нічого українського.
РОЗКВІТ «УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТИЧНОГО КІНО»
У 60–70-х роках на небосхилі українського, а також світового кінематографу яскраво засяяли імена, що прославили Україну на весь світ, – це режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко; актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка. У цей час з’являються стрічки, які розпочали унікальний феномен «українського поетичного кіно» – напрям, що мав справжнє «національне» забарвлення, був своєрідним втіленням «українськості» в кінематографі.
У рамках «українського поетичного кіно» у 1964 році з’являється легендарна стрічка Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», екранізація однойменної повісті Михайла Коцюбинського. Фільм, в основі сюжету якого вічне кохання, над яким невладна навіть смерть, у 1966 році отримав золоту медаль на міжнародному кінофестивалі в Салоніках. А на думку відомого сербського режисера Єміра Кустуриці цей фільм є однією з кращих картин у світі.
Цікава доля самого режисера «Тіней…». У 1965–1968 роках Параджанов разом з іншими діячами української культури протестував проти масових політичних арештів українських інтелектуалів, а його підпис під «Листом проти незаконних політичних процесів» стояв першим. Крім того, Параджанов неодноразово боровся за дотримання свободи слова та друку на території України і за все це став об’єктом переслідування та репресій. За непохитну громадянську позицію його жартома називали «вірменином, який народився в Грузії, змушений був сидіти в російській в’язниці за український націоналізм».
У стилі «українського поетичного кіно» знята й кінострічка «Вірність» режисера Петра Тодоровського (1965). Режисером Леонідом Осикою відзняті художні фільми «Захар Беркут» (1971) за повістю Івана Франка, «Поклонись до землі» (1975), «Гетьманські клейноди» (1993) та інші. Але справжнім «поетичним кіно» стала стрічка «Камінний хрест» (1968) – фільм, котрий на кінофестивалі православного кіно «Золота Оранта» у 1995 році був удостоєний найвищої нагороди.
ЗАБОРОНЕНІ СТРІЧКИ
Проте політика Радянського Союзу суперечила національним ідеям українського поетичного кіно. У роки «застою» воно було визнане архаїчним та відірваним від життя, а задля витіснення зайвого патріотизму почалося активне переслідування українських режисерів. Через ідеологічну цензуру заборонили до показу безліч українських кінострічок, серед яких варто згадати фільм Володимира Денисенка «Совість», мелодраматичну стрічку Кіри Муратової «Довгі проводи». До речі, Кіра Муратова – володарка спеціального призу Берлінського кінофестивалю, а за великий особистий внесок у світову культуру вона (єдина з кінорежисерів України) удостоєна російської незалежної премії «Тріумф». Також був заборонений фільм Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968), а «Білий птах з чорною ознакою» (1971) зазнав значної цензури. Актор Іван Миколайчук, який зіграв у ньому головну роль, як згадує його сестра, казав так: «Білий птах…» – то не птах, а лишень тулуб з нього лишився. А всі крила йому пообрубувано. Мали бути дві серії цього фільму і того нема, багато обрізали, лишили тільки політично вигідні сюжети». Сюрреалістична кінострічка «Криниця для спраглих» сценариста Івана Драча та режисера Юрія Іллєнка також була заборонена.
Деякі українські режисери завдяки своїй сильній творчій особистості все ж не опускали рук і пробивалися через весь бюрократизм радянського кіно. Так, сценарист, режисер та актор Леонід Биков у 1972 році зняв драматичний воєнний фільм «В бій ідуть одні «старики», в якому звучали українські пісні «Смуглянка» та «Ніч яка місячна», що з моменту виходу фільму на екрани стали справжніми шлягерами.
НЕІГРОВЕ, АНІМАЦІЙНЕ КІНО ТА КІНО «ПЕРЕБУДОВИ»
У 70–80-ті роки ХХ ст. розквіт переживало українське неігрове кіно – випущена серія науково-популярних фільмів про тварин та про можливості людського організму режисера Фелікса Соболєва. Також процвітало українське анімаційне кіно Давида Черкаського («Пригоди капітана Врунгеля», «Крила»), Леоніда Зарубіна («Солом’яний бичок»), Володимира Гончарова («Чумацький шлях»). А популярним навіть сьогодні залишається серіал режисера Володимира Дахна «Як козаки…».
За часів «перебудови» створюється багато фільмів, присвячених гострій соціальній проблематиці, – «Астенічний синдром» Кіри Муратової (1989); «Бич Божий» Олега Фіалка (1988); «Розпад» Михайла Бєлікова (1990) та інші. Фільм Юрія Іллєнка «Лебедине озеро. Зона» (1989) здобув широкий міжнародний успіх, ставши своєрідною антитоталітарною кіноемблемою.
СУЧАСНИЙ КІНЕМАТОГРАФ
Сучасний кінематограф робить акцент на новому для українського телебачення жанрі – телесеріалі. Дебютував у цьому жанрі серіал «Роксолана» режисера Бориса Небієрідзе, який вийшов на екрани у 1998 році. Головну роль зіграла улюблениця публіки Ольга Сумська, яка майстерно розкрила перед глядачем сторінки правдивої української історії, замовчуваної та спотвореної свого часу радянськими істориками. Один із найперших серіалів, знятих українською мовою в роки незалежності, викликав неабиякий інтерес глядачів. Ще одним серіалом порадував український режисер Олег Бійма у 1996 році – це був «Острів любові». В серіалі звучить захоплююча, зворушлива музика Володимира Гронського, яка, за відгуками глядачів, мала неабияке значення в тому, що серіал став надзвичайно популярним.
2000-й рік прославив українських акторів, які представили свій талант у закордонних кінофільмах. Надзвичайною подією для українців був вихід історичного фільму польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем». В ньому засяяв своєю геніальністю славетний актор Богдан Ступка, який зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. Від дорослих до малечі – всі дивились фільм і відчували гордість за нашого рідного Богдана Сильвестровича, який відтоді став головним гетьманом українського екрану. Йому належать також ролі в історичному серіалі «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001).
Хочеться окремо сказати про цю славетну людину, адже 22 липня 2012 року Україна втратила актора назавжди і вже ніколи не побачить його нових геніальних ролей. Актор казав: «Я завжди мріяв зіграти роль без слів». І остання та найдраматичніша його роль виявилася саме такою. Актор мав звання Героя України, Народного артиста СРСР, був Лауреатом Державної премії СРСР. Проте всі ці звання не можуть передати всенародної любові до кіногенія, який зіграв більш ніж у 114 художніх стрічках, озвучив до семи анімаційних фільмів, одержав більше 36-ти різноманітних нагород, а також був художнім керівником театру імені І. Франка. Його життя – це суцільна самовідданість глядачеві.
Протягом останнього десятиліття в український кінематограф прийшло також нове покоління кіномитців. Режисер Олесь Янчук успішно продовжив історичну тематику. Він зняв фільми «Голод-33» (1991) – про трагічну долю української родини в часи Голодомору, «Нескорений» (2000), «Залізна сотня» (2004) та ін. Ці фільми мали за мету донести глядачеві всю правду про життя та бойовий шлях командирів і воїнів Української повстанської армії.
У 2001 р. початківець-постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі «Панорама» Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі того ж Берлінале, отримав Срібного ведмедя фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай № 9». 2003 року Україна висунула фільм «Мамай» Олеся Саніна на здобуття премії «Оскар». Проте фільм не потрапив до підсумкового списку номінантів. У 2005 році стрічка «Подорожні» молодого українського режисера Ігоря Стрембіцького отримала Золоту пальмову гілку за короткометражний фільм.
Після 2004 р. знято кілька фільмів про «помаранчеву революцію». Її добу було висвітлено у кількох кінострічках, зокрема: «Помаранчеве небо» (2006, режисер Олександр Кірієнко – режисер восьми сучасних кінофільмів, сценарист, продюсер), «Прорвемось!» (2006, режисер Іван Кравчишин), «Оранжлав» (2006, Алан Бадоєв). Фільм «Оранжлав» отримав приз за кращу режисуру на XV Міжнародному фестивалі «Кіношок» в Анапі (Росія).
У 2006 році відбулася також прем’єра першого українського трилеру «Штольня» (продюсер та оператор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук). У 2008 році вийшов фільм «Ілюзія страху» українського кінорежисера за мотивами однойменного твору Олександра Турчинова. Того ж року у конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю у Роттердамі відбулася світова прем’єра Las Meninas (режисер Ігор Подольчак). Фільм брав участь у 27 міжнародних кінофестивалях, в десяти з них – у конкурсній програмі, в інших – в офіційній селекції.
Варто згадати і українську режисерку та сценаристку Оксану Байрак, яка створила більше 18-ти кінофільмів, останні з яких «Чоловіча інтуїція» (2007), «Кардіограма любові» (2008), «Це я» (2009), що стали популярними через підняття актуальної життєвої проблематики.
ОСТАННІ «ГУЧНІ» КІНОСТРІЧКИ
У вересні 2012 року вісім українських кіноекспертів вирішували, який фільм буде серед претендентів на премію «Оскар» у цьому році. Головними конкурентами стали дві стрічки – «Будинок з башточкою» Єви Нейман (українська кінорежисерка, яка навчалася у Німецькій академії кіно та телебачення в Берліні, стажувалася у Кіри Муратової) та «Той, хто пройшов крізь вогонь» Михайла Іллєнка (відома людина в українському кінематографі, кінорежисер, сценарист, актор, організатор фестивалю українського кіно «Відкрита ніч»). Фільм «Будинок з башточкою» отримав головний приз конкурсної програми «Від Сходу до Заходу» на 47-му Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах. Кінорежисер Михайло Іллєнко, в свою чергу, називає перемогу українського кіно на фестивалі «додатковим аргументом у реанімації кінематографа». Він зауважив, що ця ситуація парадоксальна, адже українські фільми, які отримують визнання на міжнародних кінофестивалях, на батьківщині практично нікому не відомі.
Фільм «Будинок з башточкою» – зворушлива історія 8-річного хлопчика, який повертався з мамою в рідне місто з евакуації взимку 1944 року. На півдорозі додому мати хлопчика захворює на тиф і незабаром помирає. Змушений долати дорогу самотужки, він часто має бути більш мужнім, ніж тисячі дорослих навколо. Наскрізна ідея стрічки – людиною можна і потрібно залишатися завжди. Сценарій до фільму написаний за однойменним автобіографічним оповіданням Фрідріха Горенштейна. Фільм «Той, хто пройшов крізь вогонь» вперше вийшов на екрани 19 січня 2012 року. Прем’єра фільму відбулася у сорока містах України, зібрала понад 80 000 глядачів.
Фільм розповідає про долю хлопця з Полтавщини, Івана Додоки, який стає радянським військовим льотчиком, Героєм Радянського Союзу. Але доля складається так, що йому доводиться пройти німецький полон, радянські табори і, зрештою, волею долі потрапити до Канади, де він стає вождем тамтешнього індіанського племені… Саме цю стрічку буде висунуто від України на премію «Оскар» у цьому році. Вона незабаром буде розглянута американською академією кіномистецтв, яка вирішить, чи достойний фільм звання найкращої іноземної стрічки. Щиро сподіваємось на успіх нашого рідного українського кіно!
Отже, кіно – це засіб наймогутнішого впливу на свідомість людини, формування люблячого ставлення до власної країни, а також велика складова української культури, необхідна для дозрівання менталітету та патріотизму. Сьогодні більшість молодих українців не прогнозує значних перспектив у власній державі та готова поїхати за кордон заради успішного майбутнього. А все чому? Існує багато причин, серед яких те, що у нас недостатньо фільмів, які б виховували патріотизм, любов до України, культивували б національну ідею та самовідданість.
Нині українське кіно лише намагається піднятися з колін, але ні влада, ні суспільство не хоче йому в цьому допомогти, віддаючи перевагу американським утопіям та російському криміналітету. Сам факт прийняття парламентом нового закону про мовну політику в Україні робить сумнівним бажання влади розвивати українське кіно. Проте, попри труднощі кінематографу, зокрема фінансування, самовіддані кіноактори та режисери намагаються все ж творити, працювати та знімати нові фільми. І поки в них ще є натхнення, триматиметься і український кінематограф. Щиро сподіватимемося на його відродження силами сучасних талантів!
