КОПІНГ-СТРАТЕГІЇ – ЯК ПОДОЛАТИ ЖИТТЄВІ ТРУДНОЩІ
Проблеми ніколи не можна вирішити з тим же способом мислення, який їх породив.
Альберт Ейнштейн
Кожен українець, напевно, відчув на собі, що сучасні умови життя висувають чи не занадто підвищені вимоги до людської психіки. З роками стає все важче пристосовуватися до блискавичної зміни навколишніх подій, стрімкого розвитку інформаційних технологій, надто активного розпорядку дня, безмежної кількості обов’язків. Усе це зводить нанівець можливість хоч ненадовго призупинитися і насолодитися власне самим життям – споглянути красоти природи, почитати захоплюючу книжку, пройнятись приємним ароматом кави – та змушує максимально напружити свої пристосувальні механізми.
Хтось ще знаходить натхнення і сили, а інші, спустошені та вижаті, як лимон, не мають бажання навіть поспілкуватись із близькими, подарувати їм частинку своєї уваги і тепла. Можливо, різниця полягає у стратегіях, які обирають люди для подолання життєвих труднощів? Вивчення поведінки людини за складних життєвих обставин призвело до виявлення механізмів подолання або копінг-стратегій, які визначають успішну чи неуспішну адаптацію. Одні з них дозволяють зберегти значний запас життєвої енергії, а інші – значно зменшують шанси на виживання у сучасному світі.
Шановний читачу, давайте ознайомимось із витоками поняття «копінг-стратегії». 44-річного американського професора Річарда Лазаруса з молодих років цікавило все, що стосувалося емоцій, стресу, психологічної напруги. Одного вечора, коли він повертався додому з університету в Каліфорнії, в голові вченого виникли думки про різноманітні способи, які використовують люди, щоб упоратись із життєвими перешкодами. Раптом на шляху несподівано з’явилась маленька дівчинка, яка, очевидно, була знайома вченому. Русяве волосся із вплетеним рожевим бантом, блакитні очі, погляд нібито веселий і бадьорий, проте з малопомітними нотками якоїсь тривоги. Тоді він не впізнав дівчинку і хотів пройти повз, привітавши лагідною посмішкою. Але раптом у голові його промайнув спогад: «Це ж те саме сусідське дівча, яке вже кілька років хворіє на тяжку невиліковну хворобу… Однак вона завжди усміхнена, життєрадісна, активна!».
Неначе обпечений цими думками, Річард швидко попрямував до свого робочого кабінету. Весь вечір, всю ніч він роздумував над тим, чому ж хворі так по-різному поводяться стосовно свого недугу. Одні кидають усі сили на боротьбу, знаходять найкращих лікарів, найефективніші ліки, відчайдушно вірять в одужання і чіпляються за життя, інші – відмовляються від лікування, відчувають безнадію, тікають від реальності у роботу, навчання, розваги, алкоголь. Є й ті, хто не може переносити недуг на самоті, шукає будь-якої підтримки, допомоги чи розради.
«Психологічні стратегії подолання хвороби дуже різні, – вирішив Річард Лазарус, – як і стратегії боротьби з будь-якими життєвими труднощами, тому неодмінно треба вивчити їх, класифікувати, дати можливість людству примножити всі свої психологічні інструменти і навчитись витримувати перешкоди, а не втрачати надію.» Це він і здійснив разом зі своєю ученицею Сьюзан Фолкман у 1966 році. А сам термін «копінг» був запропонований ще раніше – у 1962 році вченим Л. Мерфі, який визначив його як свідомі розумові або поведінкові зусилля, спрямовані на подолання психологічної загрози. Слово «копінг» походить від англійського «cope» і перекладається як «вправлятись», «витримувати», «долати». Він застосовується кожною людиною для підтримання психічного та фізичного здоров’я за будь-яких обставин. Стратегія – це не просто поведінка в конкретній ситуацій, це те, як людина схильна долати труднощі зазвичай.
Теоретично копінг-поведінки виділяють три базові копінг-стратегії – «вирішення проблем», «пошук соціальної підтримки» та «уникнення». Перша з них – це здатність людини визначати проблему та знаходити альтернативні рішення, друга – пошук емоційного, інформаційного, матеріального та будь-яких інших видів сприяння від оточуючих, третя стратегія – уникнення – дозволяє зменшити емоційну напругу до того часу, як ситуація зміниться. Надання переваги тій чи іншій стратегії залежить від індивідуально-психологічних особливостей людини, віку, від цінності та значимості навколишніх подій.
Цікавим є те, що звичні для нас стереотипи, наприклад, «з віком людина долає труднощі краще», є часто помилковими.
Вчений Маккре дослідив, що копінг (поведінка, спрямована на подолання проблем) мало змінюється протягом життя. Він обрав групу людей і багато років досліджував, чи змінюються їхні стратегії поведінки за різних складних життєвих обставин. Науковець відзначив неймовірну стабільність в обранні тих чи інших копінг-стратегій. Провівши дослідження між різними віковими групами – дітьми, молоддю, людьми похилого віку, він відзначив, що відмінність між ними все-таки є. Маккре зробив висновок, що вік мало впливає на зміну копінг-стратегій, проте у їх виборі мають значення умови, у яких зростає та виховується особистість, її культура, оточення, історія життя, традиції народу, до якого вона належить. Якщо дитина виховується в умовах, де її не вчать бути відповідальною та самостійною, то існує висока ймовірність того, що і в дорослому житті вона відчуватиме безпорадність у складних ситуаціях та уникатиме вирішення проблем, тобто діятиме так само, як поводилась у дитинстві.
Ці стратегії старі, як світ, і вони існували завжди, проте лише нещодавно їх почали називати, вивчати та класифікувати. Сучасна психологічна наука виділяє не три, а цілий комплекс копінг-стратегій. Одні науковці поділяють їх на ефективні та неефективні, інші – не згідні з цією думкою і вважають, що ефективність їх залежить від людської особистості, від її мотивів та цінностей. У статті ми пропонуємо розглянути, як відомі люди, герої романів, історичні особи виходили з різних складних життєвих обставин, тобто які копінги вони використовували. Можливо, в одній чи навіть кількох із цих коротких розповідей ви впізнаєте себе. Найпершою з раціональних реакцій на проблему є самовладання. Якщо людина обирає стратегію самовладання, вона рідко «гарячкує», «виливає» емоції або робить необдумані вчинки. Стрес для неї – це поштовх, щоб зібратись із думками, призупинитись, «охолонути», а лише потім приймати рішення чи діяти. Взірцем самовладання можна вважати одного з українських гетьманів – Богдана Хмельницького. Якщо вірити українським літописцям, то в єзуїтській школі він навчився надзвичайно володіти собою. Це вміння ніколи не зраджувало його думок, давало змогу регулювати почуття та діяти обережно. «Його незворушне обличчя, – розповідав один польський письменник, – наче гладкий лід, що ледь приховує бездонну драговину.» Через уміння поводитись стримано і контролювати себе Хмельницького неможливо було в чомусь запідозрити. А втім, кажуть, не було такої змови, у якій би він не взяв участі.
На противагу самовладанню постає тривожно-орієнтована поведінка, яка супроводжується актуалізацією тривожних станів, плачем, риданнями. На думку приходить вірш, написаний Лесею Українкою для тих, хто обирає саме таку малоефективну стратегію для боротьби з труднощами:
Скрізь плач, і стогін, і ридання,
Несмілі поклики, слабі,
На долю марні нарікання
І чола, схилені в журбі.
Над давнім лихом України
Жалкуєм-тужим в кожний час,
З плачем ждемо тії години,
Коли спадуть кайдани з нас.
Ті сльози розтроюдять рани,
Загоїтись їм не дадуть.
Заржавіють від сліз кайдани,
Самі ж ніколи не спадуть!
Нащо даремнії скорботи?
Назад нема нам воріття!
Берімось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя!
Леся Українка своїми творами та вчинками переконувала сучасників, що, лише оплакуючи важку долю рідного краю, нічого не роблячи для її покращення, неможливо рухатись уперед.
Одна з найбільш гідних стратегій при подоланні труднощів – це прийняття відповідальності. Для прикладу візьмемо слова відомого французького письменника, поета, філософа Антуана де Сент-Екзюпері: «Бути людиною – це відчувати свою відповідальність. Почувати сором перед убогістю, що, здавалося б, і не залежить від тебе. Пишатися кожною перемогою, здобутою товаришами. Усвідомлювати, що, кладучи свою цеглу, ти допомагаєш будувати світ». За етичним визначенням відповідальність – це визначеність, надійність, чесність; це усвідомлення і готовність визнати себе причиною своїх вчинків; це готовність діяти раціонально для блага людей. Відповідальність – це не вина, це впевненість. Вона, швидше, включає в себе особисту підзвітність, здатність діяти в рамках етичних норм і принципів на благо собі та оточуючих.
Однак не кожен готовий по-справжньому визнати свою особисту підзвітність, а особливо – провину. Так, у романі Федора Достоєвського «Злочин і кара» Раскольніков, вбивши сокирою та пограбувавши стару чиновницю та її сестру, думав наступне: «Ну чим мій вчинок здається їм таким потворним?.. Тим, що він – злочин? Що означає слово злочин? Совість моя спокійна…». Він виправдовувався тим, що безліч людей силоміць захоплюють владу і мали б бути покарані ще під час здійснення перших своїх кроків. Але через успіх у своєму незаконному діянні їх ніхто не звинувачує, а він засуджений тільки тому, що йому не поталанило. Раскольніков навіть після вбивства був переконаний, що йому докоряти собі ні в чому і соромитись теж нічого. Він твердо дотримувався стратегії самовиправдання, до якої часто вдаються люди. Та чи завжди виправдання себе зможе змінити ситуацію на краще?
Буває, що у складній ситуації індивід обирає шлях безпорадності – просто здається, поводиться так, наче від нього взагалі нічого не залежить. Таку безпорадність відчував, наприклад, полковий лікар із роману Марка Вовчка «Інститутка». Він закохався у головну героїню – панночку, якій він був небайдужий. Але, мабуть, любила вона якось не по-людськи: вихвалялася перед іншими своєю владою над закоханим у неї лікарем, комизилась, трохи не знущалась із нього. А він терпів усі її примхи, догоджав їй, перепрошував, благав, ледь не плакав. Він просто всесторонньо підкорявся її волі, хоча думав і відчував інакше. Підпорядковуючись долі, людина відчуває безнадію, розчарування, хоча навіть невеликі, але впевнені кроки могли б багато чого змінити в її житті.
Американський психолог Мартін Селігман запропонував нове поняття – навчена безпорадність. Ця стратегія полягає у безпорадній поведінці навіть після того, як з’являється можливість покращити ситуацію і зникають важкі обставини, в які людина була поставлена. Поняття з’явилось як наслідок вивчення поведінки різних тварин в умовах больового подразнення струмом і обмеженої можливості залишити клітку, де ці подразники діяли. Тварини після кількох невдалих спроб впадали у пасивний стан. Коли вихід відкривали і тварини його бачили, вони все одно залишалися бездіяльними. Однак лише 2/3 усіх піддослідних демонстрували навчену безпорадність, 1/3 продовжувала боротися всіма можливими способами. І, зрештою, рятувалася. Варто відзначити, що спостереження за людьми у природних умовах виявляє таке саме співвідношення. Згідно з теорією вченого значні депресивні розлади та психічні хвороби спричинені саме відчуттям безпорадності, тобто тим, що особа не може контролювати результати ситуації, у яку потрапила.
Втеча – це та стратегія, яку за гнітючих умов обирає, на жаль, чимала кількість людей. Одні тікають від проблем, просто не визнаючи їх існування, інші – змінюють роботу, друзів, житло, країну проживання, а дехто взагалі намагається втекти із самого життя. Так сталося і з головною героїнею твору Ліни Костенко Марусею Чурай. Її звинувачували у тому, що вона отруїла свого коханого – козака Грицька – начебто за зраду. Насправді важко було гордій дівчині витримати і саму зраду, і відкрите зухвальство розлучниці. Маруся вирішила отруїти себе… Та сталося так, що Гриць сам випив ту отруту, яку вона приготувала. Але бажання померти у дівчини було настільки сильним, що тепер вона прагнула, аби за смерть коханого її засудили до страти. Як відомо, Марусю зрештою виправдали, проте вона цьому не раділа, адже, як зазначено в творі, вона вже давно померла душею… За рахунок втечі людина намагається усіма способами уникнути проблеми, з якою у неї вистачає душевних сил боротись, навіть ціною власного життя. Відома приказка каже, що все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими, тому Маруся все ж знайшла в собі мужність і, попри усе, жила далі.
А зараз кілька слів про вміння «накладати обмеження» на образи і переживання. Можна цю навичку назвати оптимізмом, можна просто здоровим глуздом, а можна і життєвою мудрістю. Американський письменник, мислитель, натураліст Генрі Торо одного разу написав у своєму щоденнику: «Ціна речі – це та кількість того, що я називаю життям, яку потрібно віддати у обмін на цю річ одразу ж або з часом». Іншими словами, коли людина переймається більше, ніж проблема на це заслуговує, вона просто поводиться безглуздо і переплачує власним існуванням. Для прикладу можна навести долю легендарного автора безсмертних «Війни та миру» і «Анни Кареніної» Льва Толстого.
В енциклопедії «Британіка» зазначено, що за останні двадцять років свого буття Лев Толстой був «можливо, найбільш шанованою людиною на землі». Але особисте життя Толстого було суцільною проблемою. Він одружився на обожнюваній ним жінці, але дружина Толстого від природи була дуже ревнивою і мала звичку шпигувати за кожним кроком свого чоловіка, навіть коли той виходив на прогулянку до лісу. Вона ревнувала його навіть до власних дітей. Сам Толстой стверджував, що їхнє тепле домашнє вогнище перетворилося на божевільню через ревнощі дружини.
Чому так сталося? Ці двоє заплатили величезну ціну – п’ятдесят років існування у пеклі, і тільки через те, що ні одному з них не вистачило здорового глузду сказати: «Давай негайно накладемо на все це обмеження! Ми руйнуємо власне життя! Досить! Негайно!». Отже, перед тим, як віддати якійсь проблемі шматок свого власного здоров’я, запитайте себе: «Чи дійсно вона має для мене таку цінність? Чи готовий я заплатити таку велику ціну?».
Зворотнім прикладом, який нас вчить накладати обмеження на свої образи, може слугувати історія Авраама Лінкольна. Своє спілкування з людьми він будував таким чином, що не тільки не уникав контакту з неприємними йому особами, а, навпаки, відповідав на неприязнь до себе людяним ставленням. Так, у розпалі передвиборчої боротьби за президентство Лінкольн зіштовхнувся з дуже підступним, рішучим та впливовим опонентом – Чарльзом Совордом. Ця людина використовувала будь-яку можливість, аби висловити своє негативне ставлення до майбутнього президента Америки. Проте Лінкольн, перемігши, запросив Соворда очолити одну із важливих посад у своїй адміністрації. Останній був вражений ставленням до себе і служив в адміністрації Лінкольна вірою та правдою.
Найлегше накладати обмеження на свої переживання, вміючи знижувати значення проблем. Ця думка знов-таки доведена вченим Річардом Лазарусом. Він був, можливо, найбільше відомий своїми науковими роботами, які показували, що пацієнти, які спростовують всю серйозність їх стану, роблять краще, ніж ті, хто був більш «реалістичним». Надія може творити дива – вважав вчений і успішно доводив це.
Впевнені, сміливі, цілеспрямовані люди за будь-яких обставин намагаються контролювати ситуацію, якою б безнадійною вона не здавалась. Так, наприклад, головний герой твору Даніеля Дефо Робінзон Крузо, опинившись на безлюдному острові, завдяки своїм знанням і вмінню контролювати ситуацію зміг вижити. Він побудував будиночок, зумів здобути їжу, захиститись від диких тварин. Опинившись на його місці, інша людина могла б впасти в розпач, втратити глузд, зневіритись і в результаті загинути.
Існує безліч інших способів боротись із психологічною напругою. Деколи люди намагаються відволіктись, дистанціюватись від проблем, заміщають їх приємними справами, вдаються до релаксації, шукають підтримки. Деякі усамітнюються, уникають контактів, поринають із головою у роботу. Є й ті, хто вдається до самозвинувачення, агресії, зловживання алкоголем, ліками. Проте немає такої стратегії поводження, яка була б універсальною для всіх типів людської особистості. Це і створює неповторну індивідуальність кожної людини. Якщо ми засуджуємо стратегії інших людей – у нас є шанс порадити, підказати; якщо свої власні – є шанс змінитись. Копінг буває не тільки індивідуальним, а й культурним, тобто характерним для певної нації, народності, культури. Культура української нації створювалась протягом тривалого часу. В Україні ще з давніх часів було прийнято виховання дітей на принципах відповідальності, самоконтролю, самоствердження. Ще змалечку їм виділяли певний об’єм роботи, за який вони несли відповідальність, – це пасіння гусей, годування худоби, збирання врожаю, фруктів, ягід, робота в будинку тощо. Так, привчаючись до самостійності, відповідальності, виростала самодостатня зріла особистість, яка, зіштовхнувшись із труднощами, не тікала і не чекала самовільного їх розрішення, а спрямовувала всі свої зусилля на активне подолання. У традиціях українського народу закладені переважно ефективні стратегії боротьби з життєвими кризами, проте зараз, на превеликий жаль, вони майже зійшли нанівець. Напевно, і виховання в сім’ях зовсім інше. За дітей майже все намагаються зробити батьки, «полегшуючи» своїм чадам життя, а якщо виникають якісь проблеми та перешкоди, батьки «кидаються на амбразуру», аби хтось, не дай Боже, не зачіпав їхнє «маля». У дитини не формуються власні стратегії боротьби.
Світовідчуття прадавніх українців недостатньо увійшло у нашу сучасну ментальність. Зараз переважає уникнення, втеча, соціальна замкнутість у поведінці громадян, як наслідок – відчуття безпорадності, безнадії та розчарування. Напевно, звичною для всіх стала і жалість до себе. А що вже тоді говорити про агресію, вживання алкоголю, паління? Свої історично традиційні ефективні стратегії українці під тиском суспільно-політичних подій проміняли на руйнівні, провальні, неефективні, які не дають зрушитися нашій нації з місця. Проте, якими б не були життєві труднощі, чи то сімейні чвари, чи проблеми на роботі, чи хвороби, чи зневіра у процвітання власної країни, в будь-якому разі нам необхідно знайти в собі вміння прийняти те, що ми не в силах змінити, мужність змінити те, що ми можемо змінити, і мудрість побачити різницю між ними!
