До себе вимогливий – до своїх творів – стократ!

Дорога історії мчить уперед, туди, де все вже було, й де пам’ять про це лишилася живою. Василь Фольварочний – це письменник із великим досвідом й особливим чуттям відповідності витворених ним характерів, які йдуть за правдою життя, за правдою історії.

Гострота злободенних проблем – основа творів Василя Фольварочного. У нього тонке відчуття сучасності, гостра реакція на виразки суспільства. Він уміє розгорнути справді життєві конфлікти, побудувати цікаву композицію, жвавий діалог. Його твори на історичну тематику так щільно й щедро насичені людьми, проблемами, місцевим колоритом, побутом і стихією часу, що з повним правом їх можна назвати сагою. Історії у творах Василя Івановича – це полігон людського буття у просторі й часі. Тут людина випробовується на цільність, на вміння зректися власного благополуччя заради головної ідеї свого життя. Той, хто спромігся це відобразити – вартий уваги.

– Арістотель відзначив, що драма – один із найважчих жанрів у мистецтві художнього слова. І тільки той митець досягає на цьому шляху успіху, який постійно вміє бути вимогливим до себе, суворим, вірним тільки правді буття. Ви драматург за покликанням. Наскільки Ви вимогливі до себе?

– До себе чи до творчості? До себе вимогливий, але до своїх творів – стократ. Деякі п’єси переписувалися десятки разів, щоб досягти природності звучання діалогу.

– Що формувало Вас як драматурга?

– Біль, страждання, співпережиття з героями, бо особисте життя із сирітського повоєнного дитинства, сповнене драмами й трагедіями. На тому росла душа, формувалися почуття майбутнього письменника.

– Чим, на Вашу думку, драматург відрізняється від звичайних людей і що є основою для його творчості?

– Зіркішим оком і гострішим слухом. Основне для драматурга та й загалом для письменника в гущі життя побачити й почути найсуттєвіше, на що інші не звернуть увагу. Бо більшість творів викристалізовується із звичаєвого життя.

– Що найсуттєвіше для Вас як прозаїка?

– Це ж саме, що і для драматурга – чути й бачити. Світогляд, інтуїція, спостережливість, самоіронія, дотепність, почуття гумору, що є визначальним у нашому народі.

– У своїх драмах Ви багато уваги приділяєте конфліктові (і це одна із найкращих сторін п’єс), бо в його основі лежать різкі зіткнення протилежних поглядів. Це сюжетно організовує кожну п’єсу в певну художню цілісність, в якій відбувається боротьба героїв та їхніх переконань, уподобань. У двох Ваших високополітичних трагедіях «Богдан (Єдиний шанс)» та «Петлюра» показано дуже не прості характери головних героїв. Як вам вдалося відчути й настільки глибоко розкрити їхні образи?

– Приміряв на себе їхню долю. У кожного із своїх головних героїв я втілив частинку самого себе. Найчастіше мій герой поступає так, як би я вчинив, перебуваючи в тих життєвих ситуаціях.

Щодо конфліктів... Все наше життя боротьба, в якій завжди протистоять протилежні погляди. Але з будь-якої ситуації є вихід, як і в кожної людини є вибір, що залежить від її моральних переконань. Утвердження життєвих позицій, протистояння диявольського і Божого – це одвічні наші конфлікти. Те саме відбувається і в художньому творі.

Як відзначають літературознавці та читачі, прихильники творчості Василя Фольварочного, автор уміє тонко передати всі грані життя в сучасному світі. Вірші, п’єси, романи письменника про війну, історію свого народу, про власні душевні переживання та про гострі проблеми сучасності знаходять схвальні відгуки в серцях українців. Василь Фольварочний – професіонал у своїй справі та гідний представник сучасної української літератури.

– Сучасна українська література – це своєрідне дзеркало реального життя, яке повністю відображає весь той жах, що нас оточує. Ваші твори надто гострі. Вам не страшно, що дехто із так званих сильних світу цього, пізнавши себе в героях творів, може помститися?

– За себе не страшно. Я прожив довге, непросте і гарне життя. Майже вдічі пережив свого батька, вбитого на фронті, який прожив лише тридцять сім років. Не хотілося б, щоб через мене страждали рідні й близькі. Саме це часто й стримує від крику на повний голос. На жаль, я не з тих героїв, що не озираються. Думаю про рідних.... Але як письменник, забуваю про всі страхи, відтворюючи правду життя, почасти страшну правду, яку багато хто волів би забути, або замовчати.

– Ваш роман «Чорний бумер» розкриває проблеми сучасних реалій. Чи можна сказати, що Василь Фольварочний як письменник не може миритися з хворобами суспільства – різко засуджує ганебні пристрасті можновладців, їх злочинність і аморальність, зажерливість, паразитизм та пихатість? Ви без прикрас показали реальну дійсність помаранчевих подій і засобами гротеску відобразили її глибинні процеси. У цьому романі ми отримали відповідь на питання: «Хто винен?», але що ж робити тим, хто залишився з хворобами суспільства?»

– «Чорний бумер» – це твір, у якому висміюється весь той абсурд, що коїться сьогодні в нашій країні. Я старався показати дійсність такою, якою вона є насправді, – у гротескному й іронічно-саркастичному викладі відтворив суспільні виразки в реальному житті. Думаю, моїх героїв легко можна розпізнати. Цей твір гостро спрямований проти певних соціальних сил, явищ та осіб, сповнений різких звинувачень й одвертого осуду. Крах ілюзій, пов’язаних із Помаранчевою революцією, переважна більшість українського суспільства сприйняла трагічно. Потворна атмосфера соціального застою викликає огиду й відразу. Егоїзм, бездуховність, міщанська мораль стають об’єктом зневаги, кепкування та їдкої критики. Саме це й спричинило до написання цього роману-інвективи.

А що робити тим, хто залишився жити (виживати) у нашому суспільстві – справа кожного особисто.

Надзвичайно плодовитий український поет, прозаїк, драматург, державний і громадський діяч Василь Фольварочний на сьогодні у своєму доробку має понад двадцять п’єс, сім поетичних збірок, чимало романів. Протягом останнього десятиліття схилився до прози. Згадаймо хоча б цикл його романів «Симон Петлюра», де він віддає належне одному з лідерів національно-визвольних змагань нашого народу в 1917–1920 роках.

Для довідки

Народився в селі Нападівка Лановецького району Тернопільської області.Закінчив історичний факультет Львівського університету.

Член Національних, творчих спілок письменників і театральних діячів України. Голова об’єднання драматургів та кінодраматургів України, заступник голови Київської письменницької організації, професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка, лауреат літературних премій ім. Сидора Воробкевича та Дмитра Загула, Міжнародної премії «Фундація родини Воскобійників» (США). Орденоносець державних відзнак: орденів «Знак пошани» та «За заслуги» II і III ступенів, «Ордена Кирила та Мефодія», відзнаки «Будівничий України». Заслужений діяч мистецтв України.

– Ваша дружина, письменниця Тетяна Пишнюк, на зустрічі з Вашими земляками розповіла, як Ви працювали над історичним романом «Симон Петлюра» натхненно, одержимо, до самозабуття. Вам вдалося змалювати через одну особистість, весь історичний період. Чи важко це було?

– Не просто. Особистість Петлюри є однією із легендарних диригентів Української революції, який усвідомив необхідність будити українську націю для здобуття своєї незалежної держави. Його ім’я стало символом боротьби за створення незалежної Української Держави слідом за Хмельницьким і Мазепою. Мій роман містить психологічний аналіз думок і почувань головного героя. Тут немає нічого вигаданого. Досліджуючи історичну особистість Петлюри, мене особливо зачепило те, що Симона судили після вбивства як ворога народу, а із вбивці зробили героя. Мені дуже захотілося показати правду.

Тема роману про Петлюру актуальна й сьогодні, тому що тодішні й теперішні часи багато в чому перегукуються. На жаль, історія повторюється. На заваді завершення самостійної держави, як в ті часи, так і тепер, стає відвічна хвороба українства – взаємопоборювання кількох претендентів на верховну булаву.

Я вважаю, що сучасній молоді потрібно дати духовну опору: книги, історичні видання, патріотичні вистави, аби вони, посилаючись на правдиві історичні факти, могли зробити свої висновки, бо саме їм у майбутньому продовжувати творення нашої історії.

– Чим так зачепила Вас особистість Симона Петлюри, що Ви не зупинилися на третьому томі?

– Історія України настільки багатогранна і недосліджена у своїй правдивості, що її не можна вмістити в кілька томів. Особистість Петлюри так вплітається в історичні події того часу, що досліджуючи його життя, водночас піднімається величезний пласт історії створення незалежної держави початку двадцятого століття. Четвертий том уже готовий до друку у видавництві «Джура», але це не остання книга із циклу «Симон Петлюра» – п’ятий – на робочому столі.

– Я не випадково згадала про Вашу дружину. Як під одним дахом вживаються дві творчі особистості? Чи не відчуваєте Ви творчих ревнощів? Чи обговорюєте своїх літературних героїв?

– У нашій квартирі ми живемо не тільки вдвох, а наша оселя наповнена і героями наших творів. От вони і ревнують і конкурують між собою, спричиняють наші суперечки, які подекуди зашкалюють до точок кипіння. Щодо нас... нам комфортно жити в цій творчій атмосфері. Самі її створюємо й перебуваємо в ній уже десять років. Ми щасливі, що Господь дозволив зустрітися і поєднав нас у такий творчий тандем. Тепер допомагаємо одне одному в житті й творчості.

Всі сім років, які я працював над романом «Симон Петлюра», дружина терпляче витримувала не лише мої емоційні вибухи, а й примхи героїв мого твору. Іноді ми говоримо про наших героїв, як про звичайних людей. Співчутливо обговорюємо їхні проблеми, проте самі ж їх і створюємо. Не так просто дистанціюватися від усіх сюжетів, написаних нами.

– Чи втручаєтеся Ви в творчість одне одного?

– Буває. Але це не шкодить нашій творчості. Таня – мій перший читач та часто найвимогливіший критик.

Мене дратує її надто спокійне, подекуди скептичне ставлення до власної творчості. На жаль, творчість не стала основним у її житті, хоча Господь наділив талантом. Від природи Таня талановитіша за мене, але їй не вистачає самозречного творчого фанатизму.

– А Вам вистачає? Зважаючи на Вашу творчу плодовитість, скільки часу проводите за робочим столом? За десять років – більше десятка книг...

– Якраз творчий фанатизм і витісняє все інше: сім’ю, родину та й не сприяє здоров’ю. За роботою час проходить швидше. Буває, не виходжу з-за столу по вісімнадцять годин. Мені цікаво вживатися в образи своїх героїв часів революційних зламів. Там я почуваю себе значно комфортніше, ніж у невизначеному сьогоденні.

– Дмитро Павличко у своєму відгуку до Вашого роману «Хрещеники Сталіна» сказав, що Ви описали скрипниківський тип української людини, яка служила радянській владі, але при цьому залишалася українцем. Це та частина радянського партійного та державного апарату, яка в 1991 році підготувала безкровний розвал Радянського Союзу та створила незалежну державу. Ви ж були серед них?

– Звичайно. У гущі подій і не спостерігачем... Я продукт свого часу і за жодним прожитим днем не жалію. Добре знаю післявоєнну українську дійсність з її енкаведистськими спецопераціями проти УПА, облавами на молодь із метою насильного відправлення на роботи в шахти і до фабрично-заводських училищ, провокативними вбивствами переодягнених в одежу оунівців енкаведистськими спецбоївками... У моєму романі відображено антиукраїнську асиміляційну політику на західноукраїнських землях окупаційної влади «визволителів» зі Сходу. На прикладі трудової родини Павликових показано стражденне життя людей у міжчассі двох світових воєн. Цей роман містить велику кількість фактологічно достовірного історичного матеріалу. Можна сказати, що я відреставрував сімейні історії кількох поколінь не такого вже й далекого нашого минулого.

– Ви вважаєте себе цікавішим в житті, чи в творчості?

– Мої книги набагато цікавіші за мене самого. Щодо мене, то поцікавтеся в дружини Тетяни.

Тетяна ПИШНЮК відома українська поетеса і прозаїк, чиї віршовані книги «Поволі вмирає ніч», «Музика самотньої печалі», романи «Озирнутися вперед», «Кацапочка» та інші, дуже популярні серед читацького загалу, отримали високу оцінку літературної критики.

– Не дуже люблю говорити про свого чоловіка на загал. Коли озвучую якісь гарні людські риси, обов’язково комусь здається, що зайве нахваляю. Скажу одне – цей чоловік у житті, як вогнегривий кінь, бо ще ніхто не придумав для нього жодних вуздечок, за які можна було б смикнути, приборкуючи його норов. Він належить до того типу людей, які все відчувають гостріше. Я не кажу, що це перевага, не кажу, що це недолік – відчувати гостріше. Це як екзистенційна даність, з якою треба змиритися. Василь – насамперед письменник, а письменник творить інше життя. Створює образи, колізії та, піддаючись своїм фантазіям, а іноді й настрою, – дозволяє жити або вмерти. Але коли виписуєш життя конкретної людини чи історичної особистості, тут уже не прослідуєш за фантазіями, а крок за кроком, мить за миттю відтворюєш те, що не змінить жодна фантазія, – істину. Тому й важко писати такі книги, які пише письменник Василь Фольварочний. Бо треба вміти жити іншим життям, віддати багато часу і віддати шмат власного життя для розуміння іншого, жертвувати, жити цим життям. І він тому віддається сповна.

Валентина Розуменко