БАТЬКО МИКОЛИ ГОГОЛЯ, УКРАЇНСЬКИЙ КОЗАК ТА ПИСЬМЕННИК ВАСИЛЬ ГОГОЛЬ-ЯНОВСЬКИЙ НА ТЛІ ЕПОХИ
Василь Опанасович Гоголь-Яновський народився 1777 року в мальовничому козацькому хуторі Купчин неподалік від славетного Миргорода. Так само, як і його більш відомий сучасник Іван Котляревський, він кілька років навчався у Полтавській семінарії. Вже у 10-літньому віці син писаря Миргородського полку Опанаса Дем’яновича Яновського був записаний до козацького реєстру значковим товаришем Війська Запорозького. Як відомо, його більш далекий пращур Євстафій (Остап) Гоголь був гетьманом Правобережної України протягом 1675–1679 рр. З огляду на імперську політику російського уряду щодо поглинання автономної козацької України наприкінці 1787 року батька письменника зарахували корнетом армії Російської імперії. Невдовзі Василь Гоголь-Яновський намагався вступити до Московського університету, але ця спроба не була вдалою. Як і те, що не зміг він отримати за станом здоров’я і престижну військову службу, а саме: бути зарахованим до імператорської гвардії. У 1799 році Василь Гоголь-Яновський перебував на цивільній службі в чині титулярного радника при Малоросійському поштамті
У 1805 році, коли батькові Миколи Гоголя виповнилося 30 років, він вже вийшов у відставку, маючи поважний чин колезького асесора. Вже з юних літ Василь Гоголь-Яновський мріяв бути поетом і розпочав писати вірші. Для того, щоб краще зрозуміти сторінки літературної біографії Василя Опанасовича, потрібно звернутися до висвітлення тогочасного культурного життя. Одним з найголовніших результатів інкорпорації України-Гетьманщини Російською імперією стало засвоєння українцями російської літературної мови, що в останній чверті XVIII – на початку ХІХ століття повністю змінює давньоукраїнську та церковнослов’янську мови, якими послуговувалася українська козацька старшина, духовенство та міщанство в офіційних і приватних справах. Але, незважаючи на поширення серед української верхівки загальнодержавної російської літературної мови, серед більшої частини освіченої частини українців і навіть окремих росіян все ж таки зберігалася тенденція до вживання української мови у розмовній практиці. Серед представників еліти започатковувалася традиція збереження пам’яток писемної давньоукраїнської мови.
Лише в останніх десятиліттях XVIII століття робляться перші спроби друкування літературних творів «простонародною» українською мовою з використанням російської абетки. Так, наприклад, один із записів у книгах Києво-Могилянської академії за 1770 рік засвідчував: «Иоанн Некрашевич, священник села Вишенок, ныне Остерского уезда, Черниговской губернии. Он выбыл из богословского класса Киевской академии в 1764 г. Известен своими малорускими диалогами и виршами». Письменник та громадський діяч Опанас Лобисевич перекладає у 1780-х роках на рідну мову Вергіліїві «Буколіки». У 1798 році українською мовою видається героїко-комічна поема-травестія «Енеїда», що належала перу заслуженого офіцера російської армії, малоросійського дворянина, українця з Полтави Івана Котляревського. Як це не дивно, але з її появою розпочинається нова епоха не лише в українській, але й російській літературі. 1809 року одним із найбільших патріотів свого часу Андріаном Чепою була складена «Записка о преимуществе чинов малороссийских», де, обґунтовуючи старовинні права козацької старшини як дворянського стану, її автор відзначав, що «Малая Россия есть часть Русского царства… Народ, населяющий оную, есть древний русский…»1. А ось що, зокрема, писав один із невідомих українських інтеграціоністів на початку ХІХ століття у віршованому творі під назвою «Ода на изгнаніе французов из Россіи в 1812 г.» (віднайдена істориком О. Левицьким у паперах Гадяцької полкової канцелярії у рукописному збірнику). Поема була присвячена перемозі військ Російської імперії над Наполеоном Бонапартом:
Загубив поганець славу,
А святая Русь знайщла!
Стыдно, сором ему стало,
Що к нам славонька прыйшла.
Слава Богу Господеви,
Слава руському цареви,
Слава князям и грапам,
Слава руським всим народам,
Храбрим руським воеводам!!
Очевидно, що до складу «руських всіх народів», за переконанням автора, окрім російського, входив і український народ, а їхньою спільною батьківщиною була Русь. З іншого боку, серед певної частини українського дворянства та великого загалу простого люду існувало незадоволення російськими порядками. «Народ не любит россиян, от коих различествует наречием, обычаями и нравами. Имя Москаль служит у них посмейным», – доповідалося того ж 1812 року в одному із урядових звітів до Петербурга. Патріотичний характер мали й тогочасні автономістькі проекти відновлення козацького військового устрою, які постійно продукувалися в середовищі представників колишньої генеральної старшини Гетьманщини та їхніх нащадків. Окремі з них пов’язували свої політичні надії щодо відновлення «давніх вольностей» України з наполеонівською Францією. Але це були лише поодинокі випадки. На початку ХІХ століття українське молоде покоління тісно пов’язує свою долю з майбутнім Російської імперії та все більше і більше переймається загальноросійською політикою і культурою.
Незважаючи на політичну лояльність, високі пости чи літературну популярність, більшість з українців, що стали співтворцями політичних та культурних вартостей Росії на свідомому рівні, так і не ставали до кінця своїми серед місцевої еліти. Ось що, наприклад, писав такий собі П. Вігель про поважних російських письменників родом з України Василя Капніста та Миколу Гнідича (Гнєдича): «Оба они несмотря на единоверие, единознание, на двухвековое соединение их Родины с Россией, тайком ненавидели ее и русских, москалей, кацапов»2.
Василь Опанасович та його дружина Марія Іванівна Косяровська (теж походила з відомого козацько-старшинського роду) брали активну участь у формуванні козацьких полків на території Полтавщини для допомоги регулярним військам Російської імперії у війні з французьким імператором Наполеоном Бонапартом. З огляду на це родина Гоголів-Яновських набуває певного авторитету серед місцевого дворянства. Саме тому за результатами виборів серед місцевого дворянства протягом 1815 – 1818 років Василь Опанасович був обраний хорунжим Миргородського повіту Полтавської губернії.
Періодично він виконував і обов’язки повітового маршала. Один з епізодів, який засвідчував чесність Василя Опанасовича на цій службі, підтверджувала його дружина Марія Іванівна: «…А мой муж должен был оставаться у Трощинского, служащего тогда предводителем по выборам в военное время, и дворянская сумма была на руках у моего мужа. Когда он сдавал ее, то дворяне без счету от него приняли; не мог их принудить счесть»3.
Василь Опанасович Гоголь-Яновський здебільшого жив на своєму фамільному хуторі-маєтку в Купчині, який за його життя став називатися Яновщиною, а потім і Васильківкою. У юності цікавився різноманітною літературою, багато читав. Окрім того, є свідчення про те, що він дуже захоплювався розведенням голубів. З часом батько Миколи Гоголя стає відомим на Полтавщині автором багатьох рукописних комедій, водевілів та віршів на українській та російській мовах. Один із літературних творів Василя Гоголя-Яновського під назвою «Простак, або хитрість жінки перехитрена солдатом» побачив світ вже після його смерті – його опублікували 1862 року в петербурзькому журналі «Основа»4. Твори Василя Гоголя-Яновського засвідчували глибоке знання ним українських звичаїв і знайомство із старовинним народним вертепом. У п’єсі-водевілі «Простак...» відчувався сильний вплив стилю багатьох тогочасних водевілів, зокрема і творів земляка Івана Котляревського. Ця п’єса написана українською мовою, хоча російські персонажі розмовляють російською, а дяк спілкується своєрідним суржиком – сумішшю російської та церковно-слов’янської мов. А неповторний комічний ефект створювали спроби російських персонажів говорити українською.
Василя Опанасовича знали не лише як українського письменника, але також як і дотепного оповідача й анекдотчика. За словами сучасників, він мав неперевершену «гумористичну жилку». До Яновщини неодноразово заїжджали знайомі родини Гоголів-Яновських лише заради того, щоб послухати цікаві та смішні оповіді від батька Миколи Гоголя. Дружина Василя Опанасовича Марія Іванівна неодноразово засвідчувала його «веселий характер». А його донька Ганна казала, що її батько був людиною «гарною, моральною і правдивою»5.
Можливо, що Василю Гоголю-Яновському (або ж представникам його літературного кола) належить «Ода на случай выгранной Бенигсеном над французом победы 1807 года, генваря 27 числа», яка знаходилася в рукописному збірнику Гадяцької полкової канцелярії України-Гетьманщини. Цю поетичну «Оду» автор, наслідуючи літературний стиль Котляревського, присвятив перемозі російських військ над французькими частинами у Прусії:
Гай, гай! И чого ты нахопився,
Сын котюжій, Бонапарт!...
Може брав ты за дурныцю
З москалями воювать;
Може думав их столицю
Так як пруську плюндровать?
А дзусь, мурый, невмывака!
Ты, розбійник и бурлака,
Гладко брешешь, як той пес.
Корсиканська волоцюго!
Замисть брати нас до плуга:
Сам в ярмо ты попадеш.
Як бачимо, автор, незважаючи на героїчну патетику, спокійно означав тут росіян «москалями» й писав про Петербург як про «їхню», а не «свою» столицю. Дружина Марія Іванівна згадувала про свого чоловіка так: «Муж мой писал много стихов и комедий в стихах на русском и малороссийском языках, но сын мой все выпросил у меня, надеясь напечатать. Он тогда был очень молод, и, верно, они сожжены в Италии вместе с его рукописью, не расмотря, будучи одержим жестокою болезнью; и у меня не осталось ничего на бумаге...»6. Мати Миколи Гоголя також засвідчувала гарні освіту та виховання чоловіка, який, за її словами, після навчання у Полтавській семінарії знав дуже добре граматику, арифметику, географію, латинську мову, поезію, міфологію та архітектуру.
Певний час батько Миколи Гоголя був секретарем і довіреною особою Дмитра Прокоповича Трощинського – міністра уділів, юстиції і фінансів Російської імперії, сенатора і т. д. Протягом 1806–1814 років він навіть періодично жив і працював у родовому маєтку Трощинського в Кибинцях Миргородського повіту. Окрім того, що Василь Опанасович допомагав управляти великим маєтком «козака-вельможі» (так його назвав Тарас Шевченко) Трощинського й особливо його театром, він також відповідав за проведення традиційного ярмарку в сусідніх Сорочинцях.
У цей час записник Василя Гоголя, до якого він зазвичай записував свої вірші, був заповнений практичними порадами щодо того, як вести рахунки, спостереженнями за англійськими садами і філософськими роздумами. А ось що писав у цей час про діяльність батька Миколи Гоголя сам Дмитро Трощинський: «Василеві Опанасовичу я вдячний за його справність. Од нього отримав я вже потрібну відомість і посилкуюся і з мого боку виконати, що обіцяв йому... Якщо не взято з кабінету мого папари, що стосуються до діяльності губернського маршала, Ви вельми добре зробите, віддавши Василеві Опанасовичу ключ од тієї половини шафи, де покладено ці папери...» 7. З 1812 року Василь Гоголь-Яновський разом з Василем Капністом були режисерами й постановниками заснованого Дмитром Трощинським у Кибинцях театру. Тут батько Миколи Гоголя показує себе не лише як талановитий театральний режисер, але і як вправний актор. Саме в Кибинцях він написав кілька комедійних п’єс, які прославили його як відомого українського письменника.
Василь Опанасович залюбки підтримував стосунки із своїми родичами по матері, представниками відомого козацько-старшинського, а потім – дворянського роду Танських. Наприклад, він довгий час листувався з Іваном Танським і навіть довірив йому розшуковувати маєтності родини Танських у Польщі, Ліфляндії та Молдавії. Про це, наприклад, свідчить один із листів Танського до Василя Гоголя-Яновського:
«Уважаемый Василий Афанасьевич! … Выехав из дому, прожил за границею чрез все лето, и возвратился уже осенью; был в Украине, Галиции, Лодомирии, Молдавии и в Варшавском Герцогстве; делал во многих местах кверенды, вынайшел в архивах и в частных руках древние документы, и по оным открыл самое первоначальное местопребывание предков фамилии Танских, называемое Танск, который в Варшавском Герцогстве, на прусской границе, Плоцкого воеводства, в Прасниском повете, над рекою Таною положение имеет, и из 16-ти весей состоит… Милостивый Государь! О имениях, жалованных польским королем Сигизмундом, прапрадеду моему, полковнику Северину Танскому, находящихся в Лифляндии… ибо дед мой и брат его, а ваш предок Василий, еще за жизни их, щитая со времени присоединения к России Лифляндии, на отыскание оных пропустили земскую давность; так равно как я, и вся фамилия моя, на возвращение Украинских вотчин, о чем помнится писал я к вам прежде…»8. Окрім переписки з родичами, збереглися інтимно-ліричні листи Василя Опанасовича до дружини, про що Марія Іванівна згадувала: «його листи до мене були переповнені ніжними зізнаннями...».
Батько Миколи Гоголя постійно говорив українською мовою, однак з представниками вищих станів зазвичай переходив на російську. Відомо, що Василь Опанасович переймався належним вихованням для своїх дітей. Він не тільки наймав для них вчителів (відомо, що у Яновщині маленького Миколу вчив якийсь «семінарист» з Полтави), але й сам опікувався ними. Так, наприклад, під час виїзду на природу він задавав своїм синам Миколі й Івану окремі слова для віршованих імпровізацій. Коли Миколі виповнилося 9 років, а Івану – 8 років, батько віддав їх навчатися до гімназії в Полтаву. А через три роки настояв на тому, щоб відправити 12-річного Миколу до щойно відкритої гімназії вищих наук у далекий Ніжин.
На жаль, Василь Опанасович був дуже хворобливим, зокрема до весілля з майбутньою дружиною він два роки хворів на пропасницю. Очевидно, це вплинуло на те, що із 12 народжених дітей у подружжя Гоголів-Яновських залишилося жити лише четверо, зокрема із 6 народжених хлопчиків – лише один Микола. Під час загострення хвороби Василь Опанасович їздив лікуватися до Сорочинців, Миргороду та Лубен. Під час однієї з таких поїздок він і помер, що трапилося в Кибинцях 31 березня 1825 року. Юний Микола тоді писав до матері з Ніжина:
«Я сей удар перенес с твердостью истинного христианина… оставшись же наедине, я предался всей силе безумного отчаяния. Хотел даже посягнуть на жизнь свою, на Бог удержал меня от сего…»9.
Для того, щоб краще зрозуміти добу, за якої творив Василь Опанасович Гоголь-Яновський, потрібно охарактеризувати його попередників та сучасників у літературному житті України. Висвітлимо лише яскраві сторінки біографій найбільш колоритних представників української літератури другої половини XVIII – початку XIX століття. 1762 року Семеном Дівовичем було написано віршований твір «Разговор Великороссии с Малороссией», який став дуже популярним у тогочасних козацько-старшинських колах України. Він розповсюджувався у багатьох рукописних варіантах й, очевидно, був відомим у родині Гоголів-Яновських. Дівович висунув принципову на той час ідею – Україна (Малоросія) не ввійшла до Росії (Великоросії) як її складова частина у 1654 році, а зберігаючи свої «вольності» й далі залишалася рівноправною з нею країною, визнаючи лише владу царя як спільного для обох країн монарха:
Знаю, что ты Россия, да и я так зовусь.
Что ты пугаешь меня? Я и сама храбрюсь.
Не тебе, Государю твоему поддалась
При которых ты с предков своих и родилась.
Не думай, чтоб ты сама была мой властитель.
Но государь твой и мой общий повелитель.
А разность наша есть в приложенных именах.
Ты Великая, а я Малая, живем в смежных странах…
У своїй поемі Семен Дівович у віршованій формі виклав історію України від найдавніших часів до середини ХVІІІ століття. Певні відомості засвідчують, що свою поему Дівович написав під впливом розмов з гетьманом Кирилом Розумовським, а, можливо, і за безпосереднім його дорученням. Цей твір був «козакоцетричним» і героїзував історію українського козацтва, починаючи від 1516 року (тобто діяльності Предслава Лянцкоронського) й закінчуючи 1750-ми роками, коли гетьманську булаву отримав Розумовський. На думку Семена Дівовича, українська старшина мала такі ж самі права на різні привілеї, як і російське дворянство. Твір подано у формі полеміки між Україною та Росією. Остання ставила ряд запитань «Малоросії», метою яких є применшення ролі українців та показ їхньої державно-політичної неспроможності. А Україна гідно відповідала про свою окремішність та рівноправність з «Великоросією», заслуги перед імперією та законність її історичних, правових і моральних обґрунтувань самостійності. Переможцем у цьому непростому диспуті залишається Україна, при чому автор поеми зробив це дуже майстерно. Семен Дівович подав свою аргументацію дуже талановито і надзвичайно логічно, з високим почуттям національної гідності та глибоким розумінням історичних взаємин України та Росії. При цьому поет використав «Літопис Самовидця», «Літопис Грабянки», «Краткое опісаніє о Малой Россіи» Покаса та інші тогочасні історичні твори. Окрім того, Дівович використовував й окремі офіційні документи і матеріали, адже протягом певного часу працював архіваріусом у найбільшому архівосховищі Лівобережної України.
Невипадково під час розповсюдження списків поеми Семена Дівовича серед української та російської інтелігенції на початку ХІХ століття начальник жандармської канцелярії Дубельт написав на одному з копійованих рукописів:
«Якби я був цензором, не допустив би цього друкувати тому, що тут є образа Росії, образа й Україні:
перша ставить дурні питання, а друга вихваляє себе, як стара баба, й нарешті її серце знемагає від нашого ярма!»
Но как ты, так и я вместе соединялись,
Каждая из нас своими полками бивались;
А к иным местам посылана я и одна,
Текли где с кровью: лето, осень, зима, весна, –
Видели много четыре те года части,
В какие гнала я неприятелей страсти.
Не отнимаю сих от тебя воинских хвал,
Сорван тобой не один неприятельский вал,
И что к твоим принадлежит силам, то твое,
А что к моей воинской славе, то тож мое.
Саме такими влучними словами протестував козак із Стародубщини проти централізаторської політики Російської імперії, яка нівелювала військово-політичні та державні здобутки українців у попередні часи. Невипадково історик Михайло Грушевський називав Семена Дівовича серед тієї козацької інтелігенції, яка готувала національне українське відродження ХІХ століття.
Та якщо Семен Дівович був «передтечою» творчості Василя Гоголя-Яновського, то Василь Капніст, про якого піде мова далі був не лише сучасним батькові Миколи Гоголя поетом, але і його близьким товаришем.
Народився Василь Капніст 12 листопада 1757 року в селі Обухівка Сорочинської сотні Миргородського полку в родині миргородського полковника Василя Петровича Капніста та Софії Андріївни Дуніної-Борковської. Його батько був греком і походив з родини венеціанського дворянина. Він разом з багатьма іншими українськими козаками воював у складі армії Російської імперії у Семилітній війні європейських країн 1756–1763 років, під час якої отримав смертельне поранення. Його син, Василь Васильович, протягом 1771–1781 років відбував військову службу в Петербурзі, а потім служив в Імператорській театральній дирекції та Міністерстві народної освіти. На початку ХІХ століття він повертається до миргородської Обухівки. В Україні Василь Капніст почергово займає посади маршалка Миргородського повіту, генерального судді Полтавського суду, а потім і полтавського губернського маршалка. З 1820 по 1823 роки він був директором училищ Полтавської губернії.
Під час перебування у Петербурзі Василь Капніст розпочинає писати вірші та входить до кола відомих літераторів того часу, серед яких були росіяни О. Радіщев та Г. Державін, українці К. Дараган та І. Богаєвський, І. Долинський та ін. Перший літературний твір Василя Капніста, що був написаний 1775 року називався «Ода з нагоди укладення миру Росії з Оттоманською портою в Кайнарджі 10 липня 1774 року» й прославляв перемогу Російської імперії над Стамбулом. 1780 року українець написав вірш «Сатира первая», що мав великий розголос у суспільстві, адже критикував бюрократичну царську систему. У 1783 році Василь Капніст створив знамениту «Оду на рабство», яка була опублікована 1806 року. Це був своєрідний протест проти скасування російським урядом державної автономії України, зокрема остаточної ліквідації козацького полково-сотенного устрою України. У 1796 році у Петербурзі виходить перша збірка його віршів. У 1798 році Капніст надрукував комедію «Ябеда», в якій, зокрема, засудив російську колоніальну політику в Україні, а також викривав росповсюджене на той час хабарництво та наклепництво. Ця комедія стала надзвичайно популярною не лише у літературних колах, але й серед освіченого дворянства України та Росії. У своїх ліричних поезіях «Обуховка», «В память Береста» Василь Капніст оспівував українську природу та жителів України. Він також створив переспів популярного вірша Григорія Сковороди «Ой ти, птичко желтобоко». Незважаючи на те, що всі поетичні твори Капніста були написані російською мовою, він добре володів і часто спілкувався живою українською мовою.
Окрім літературної, Василь Капніст переймався також і політичною діяльністю. Так, ще в 1787 році разом з групою автономістів України підготував проект відновлення козацького устрою «Положение, на каком может быть набрано и содержано войско охочих козаков». У 1791 році він разом з братом Петром Капністом їздив до Берліна, де звертався до канцлера Прусії Е.-Ф. Герцберга з проханням допомогти українцям, коли ті, можливо, повстануть проти Росії.
Василь Капніст був близько знайомий з багатьма представниками тогочасної української еліти: П. Симоновським, І. Туманським, О. Лобисевичем, І. Левандою, родинами Лизогубів, Дуніних-Борковських, Гудовичів. Разом з своїм товаришем Василем Гоголем-Яновським Василь Капніст поставив не одну п’єсу в кибинецькому театрі Дмитра Трощинського.
Помер Василь Капніст 28 жовтня 1823 року в селі Кибинцях. Похований у своєму маєтку в Обухівці (сьогодні – село Великі Обухівці Миргородського району Полтавської області). Дочка поета Софія Скалон писала: «мой отец страстно любил свою родину и готов был жертвовать всем состоянием для блага Малороссии… близко понимая к сердцу нужды своего края. Его заветным желанием было восстановить прежнее благоденствие и богатство Малороссии, оживить народ, помнивший еще свою свободу». Поважними дослідниками-літературознавцями вже давно доведено, що «Ябеда» Василя Капніста була ідейною попередницею «Ревізора» та інших творів Миколи Гоголя. А отже, звернімо більш пильну увагу на цю комедійну п’єсу. Насамперед потрібно звернути увагу на історико-документальний характер «Ябеди» та її філософський зміст. Адже вона відбиває багато негативних рис російської системи судівництва в Україні, російської й української бюрократії кінця ХVІІІ століття.
Згідно з висновками історика Олександра Оглоблина історичне значення «Ябеди» полягає в тому, що вона яскраво, майже документально малює той глибокий моральний розклад, який, на справедливу думку Капніста та його спільників, принесла в Україну російська губерніальна реформа і взагалі вся російська централістична політика в Україні. Якщо «Ода на рабство» Василя Капніста остерігала проти можливих майбутніх небезпек для волі й добробуту українців від нівеляційної політики Росії у 1780-х роках, то «Ябеда» у винятково сильній сатиричній формі відтворила страшну картину дійсного стану російського судівництва в Україні.
Саме Василь Капніст був першим, кому п’ятирічний Микола Гоголь прочитав свої перші дитячі вірші, після чого відомий поет сказав батькам Гоголя: «Із нього буде великий талант, аби тільки доля послала йому в наставники вчителя-християнина»10. Cучасником і земляком Василя Опанасовича Гоголя-Яновського був український письменник Василь Наріжний. Саме Василь Наріжний (Нарєжний) вважається родоначальником «самобутнього історичного і реального російського роману»11.
Народився він 1780 року в селі Степанівка на Миргородщині в козацькій родині. Степанівка розташована на березі річки Крива Руда за 27 кілометрів від Миргороду. Відомо, що на кінець ХVІІІ століття у селі нараховувалося 453 жителя. Навчався у Чернігівській та Переяславській семінаріях. Можливо, що у стінах Переяславської семінарії він учився разом з Василем Опанасовичем Гоголем-Яновським. У 1798 – 1800 роках Василь Наріжний здобуває освіту в Московському університеті й пише свої перші літературні твори. Протягом кількох років він служив при «грузинському уряді» Російської імперії на Кавказі. У 1803 році переїхав до Петербурга, де й розпочав літературну діяльність. Вже через шість років, у 1809 році побачила світ перша частина циклу його історичних поем під загальною назвою «Славянские вечера». У 1814 році Василь Наріжний розпочинає публікацію історичного роману «Российский Жильблаз» (вийшло 3 частини), але цензура заборонила друкувати останні три його частини. У 1824 році Василем Наріжним були написані «Нові повісті», а потім романи «Бурсак» та «Два Івани». Як дослідили літературознавці, саме у цей час Наріжному «как и другому знаменитому южно-руссу Гоголю, основателю у нас реальной школы в поэзии, удалось первому обратить мысль на воспроизведение родной действительности»12. Адже письменник перший в українській літературі намагався описати самобутнє життя України та українців художніми засобами. Про те, що Микола Гоголь творчо використав багато напрацювань свого земляка говорить те, що в романі «Два Івана» є такі примітки: про вовкулаків, про святкування Івана Купала, про упирів, опис української ярмарки, розповідь про знахарів, чаклунів і чаклунок, ворожок, про народні танці й музики з бандурами. Повість «Запорожець» розпочинається з реального опису історичної Запорозької Січі, та й сама назва роману «Два Івани» нагадує назву гоголівської повісті «Як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». В одному з номерів «Московського телеграфа» за 1825 рік було опубліковано некролог на смерть Василя Наріжного, де відзначалося, що «автор наш наблюдатель несовершенно русский, а малороссийский, и что его два лучшие романа: «Бурсак» и «Два Ивана» относятся к эпохе, когда Малороссия еще имела свою особенную и характеристическую физиономию». Помер українець з Миргородчини Василь Наріжний у 45-річному віці у Петербурзі, де й був похований.
Літературознавці різних шкіл неодноразово називали Наріжного передтечею Гоголя, однак більшість з романів і повістей цього письменника вийшли друком лише у 1834–1835 роках, тобто вже після його смерті й через декілька років після того, як були опубліковані перші повісті Миколи Гоголя.
Звернімося до творчості цього непересічного письменника початку ХІХ століття. У сатиричному романі «Российский Жиль-Блаз»...», який було надруковано 1814 року, Василь Наріжний розкрив типовий образ українського поміщика з Малоросії Златницького, який живе минулим і втішається лише згадками про своїх предків-гетьманів, але не хоче задуматися над реальним життям. Його виразний український патріотизм повернуто в минуле, а тому в очах молодого покоління він виглядає уламком патріархальної старовини.
На основі свого досвіду життя у бурсі при Полтавській семінарії Василь Наріжний написав роман «Бурсак». Ось, наприклад, як один із персонажів твору на ймення Кастор описував веселе, але нелегке бурсацьке життя: «Почесний бурсацький стан творить у малому вигляді пишний Рим, і консул ним править разом із сенатом. У консули вибирається найстарший з богословів, а інші богослови і філософи становлять сенаторів, риктори лікторів, або виконавців присудів сенатських; поети називаються целєрами, або бігунами, яких уживають для розсилок; решта становить плебеїв, або чернь – простолюд... Якби консул зробив щось ганебне, то сенатори доносять про те ректорові, і той негайно скидає з нього це величне достоїнство й, покаравши, в міру провини, киями, різками, а то й батогами, повертає назад у сенататори. Зате й консул має свою користь і свої привілеї. А саме: коли хто з нас прошпетиться, але не дуже..., то він сам своєю владою визначає міру кари; у випадку ж більшої провини скликає сенат і разом із ним обмірковує справу та видає вирок».
Також Василь Наріжний дуже яскраво описав бурсацький побут, з яким трохи пізніше ознайомився і Гоголь під час навчання у Ніжинській гімназії. «Крім одежі і взуття, у нас все спільне й переховується в комірчині, прибудованій до бурси, а ключ завжди у консула. Головний промисел наш полягає у співі під вікнами мирян церковних пісень або, як хто до того мистець, у спритності рук. Ми дістаємо мукою, салом, дробом, різною зелениною й почасти грішми, які звичайно переходять від нас у руки шинкарки...». У романі Наріжного бачимо чимало яскравих і типологічних картин із щоденного життя бурсаків, зокрема постійних нічних набігів на городи мешканців міста. Літературознавці стверджують, що якщо в романі «Бурсак» Наріжного присутній зовнішній комізм, то в повісті «Вій» Миколи Гоголя наявне глибше романтичне й іронічно-гумористичне відтворення дійсності взагалі та вималювано психологічно характери бурсаків.
Знаємо, що Микола Гоголь дуже цінував твори свого батька, його попередників і сучасників Василя Капніста та Василя Наріжного й творчо використовував їхні напрацювання для написання своїх перших повістей. Окрім того, під час перебування у Петербурзі він збирався поставити одну з батьківських п’єс на столичній сцені. Відомо, що в 1829 році Микола просив матір вислати йому твори батька до Петербурга. Літературознавець Микола Петров зробив висновок, що майже всі епілоги до різних глав «Сорочинської ярмарки» були «позичені» Гоголем у свого батька, а також Івана Котляревського та Петра Гулака-Артемовського з використанням сюжетів з народних переказів та пісень.
Окрім цього, Микола Гоголь перейняв від батька і гарну звичку мати завжди при собі невеличкий записник. «Он заносил сюда все, что в течении дня его поражало и занимало: собственные мысли, наблюдения, уловленные оригинальные или почему-либо поразившие его выражения», – засвідчувала добра знайома письменника Олександра Смірнова. Спроби віршування вже у молоді роки, бажання стати літератором, схильність до жартів, знання і вживання анекдотів у повсякденному житті – все це було передано українським письменником та козаком Василем Опанасовичем Гоголем-Яновським своєму синові у спадок.
Тарас ЧУХЛІБ, доктор історичних наук
